Это один из моих самых любимых рассказов, надеюсь, он также понравится посетителям моего блога :)
Не розповідай мені казок, коханий. Я з нею не бачилася, але переконана у тому, що вона худорлява білявка. Так, саме білявка з великим бюстом та апетитними губами. Всі ми любимо білявок, а живемо з такими як я. Ненавиджу дівчат! А ще, я перевірила твій телефон. Наскільки давно ти почав вітати своїх колег із першим днем робочого тижня, потім із другим? Я не вітаю свого боса зі сходом сонця, хоча за ті гроші, що я отримую майже нічого не роблячи, окрім кави, я мала б дякувати йому за кожен ранок, а ще молитися, щоб цього дурня ніде не застрелили. Я секретарка, у мене найбільш б..ядська професія, а ти чомусь проводиш час з іншими. У мене такий приємний голос, що партнери мого шефа згодні були б заплатити чималі гроші за те, щоб я дарувала їм насолоду слухати його не по телефону, а лежачи в одному ліжку. Тоді усі вібрації мого голосу, так само як і вібрації мого серця, виллються назовні. А ще, знаєш, якщо ти іще раз поїдеш до неї, я зачиню двері і ти, як останній дурень, змушений будеш іти до своєї пришелепуватої матері, або до свого безвідповідального друга. До речі, про Івана. Недоречно звичайно згадувати цього ідіота у той час, коли у мене ламається родинне щастя, але як про нього не згадати. Ви з ним знаєте один одного ще зі школи, тому не дивно, що парубок був не проти увійти до нашої родини – він друг сім,ї. Правда, навіщо нашій сім,ї такі друзі я і досі не знаю. Коли були хрестини нашого малюка цей, так званий хрещений батько, прийшов до церкви в такому стані, що у більшості склалося враження, що високий, підтягнутий,спортивний та надмірно героїчний молодий чоловік - навіжений. І я змушена була це терпіти. Терпіти Івана, тебе, твою матір і навіть, ти будеш сміятися, але це так, твого папугу. Матір подарувала тобі його на закінчення інституту. Вона вже тоді була дуже сильно не здорова, але жоден лікар, окрім психіатра, не міг поставити їй правильний діагноз. Навіщо двадцятитрьохрічному хлопцеві папуга?! Не знаю як на це відреагував ти, а Іван якось відкрив мені таємницю, що він подивився на це філософськи, адже папуга – це птах, а отже твоя матір подарувала тобі птаха вдачі. І мабуть він таки мав рацію, бо вже через рік потому ти зустрів мене. Не знаю, як ти ставишся до нашої зустрічі, але чомусь мені здається, що не настільки серйозно як я. Отак і почалося кохання, якого не було. Його не було з самого початку, ну яке кохання може бути в маршрутці, що прямує з центру міста в один з найбільш заселених спальних кварталів. У ту ніч ми обоє спали. Кожен у своєму ліжку. Спали сном безсоромних малюків. Я вкрала у тебе погляд, а ти врятував мою запальничку, що випала з кишені. Соромно почервонівши, адже така молода жінка не повинна курити, це жахливо, я подякувала тобі і сказала, що це не моя, бо я не палю. Тоді ми розпочали розмову. Коло наших тем сягало від шкоди куріння до ганебності соціально – політичного становища жителів країн південної Африки. А наступного дня ми зустрілися, але метою нашої зустрічі вже було щось інше. Щось, що тягло один до одного чужих людей, з,єднуючи їх єдиною метою, вони повинні були стати кимось один одному. І я стала твоєю дружиною.
І що тепер я отримую за це?! Розповіді про якусь дівчину, що лише твоя знайома. Я не вірю в знайомих, не вірю в маленьких дівчат, яких підвозять дорослі та розумні чоловіки, що не лише на уроках з біології чули про дідуся Фройда, і так само я не вірю у дружбу між чоловіком і жінкою. Єдиний мій друг – Микола, ще з інституту, і ти ніколи не почнеш ревнувати мене до нього, бо таке почуття як ревнощі пронесли повз тебе, ще тоді коли у далекому золотому дитинстві роздавали почуття, складаючи їх на срібній тарілочці. Тобі дісталися такі, як чесність перед собою, гордість, самоповага, справжня чоловіча доброта, гідність, пошана до старших та відверта подяка. Подяка ця найчастіше спрямована на жінок. Ти дякуєш їм за все: за те, що вони народили тебе, за те, що пестили, а тепер іще й за те, що продовжують дарувати тобі впевненість у тому, що тобі є за що себе кохати. Кожна з нас дарує тобі розуміння того, що ти кращий. Цікаво, вона так само як і я щиро вірить у те, що ти незамінний?! Варто мабуть таки пояснити дівчинці, що знає тебе набагато менше від мене і тому, ще не відчула наскільки поганим ти можеш бути, але я більше ніж впевнена у тому, що вона вже пишається своїми знаннями щодо того яким неймовірно ніжним, доброзичливим, люблячим та турботливим може бути дорослий чоловік. Я не дам цій мерзотниці до кінця продегустувати ні перше ні друге, бо ти мій. Тільки мій.
А я вкотре прокидаюся сама і це не дивно, адже засинаю я теж наодинці. Мабуть, твої знайомі забрали у тебе згадку про те, що ти, не дивлячись на заяву у загсі, все ще продовжуєш бути моїм чоловіком. Навіщо мені такий чоловік? Але все, що я могла зробити, я вже зробила. Я не тримаю тебе. Ця маленька дівчинка, ця паскудна дитина, ця твоя тимчасова знайома, ніколи навіть не телефонує нам додому, чому, невже вона боїться натрапити на мене. Скажи своїй шльондрі, нехай не переживає, я ніколи не ображу людину, якій так не пощастило з коханим. Чому вона надсилає повідомлення на твій мобільний, три години поспіль розмовляє з тобою, при цьому ти стоїш на холодній підлозі балкона, міцно притисши слухавку до вуха, аби я тільки не почула жодного з тих солодко-медово-густо-смачних слів, якими вона розповідає тобі про кохання. Відкрий очі, хлопчику мій! У житті кожного з нас рано чи пізно з,являється людина у яку ми закохуємося, але це ж не говорить про те, що ми повинні одразу кидати родину. Звичайно, зараз я вже не така приваблива, як вона. Я не така молода, не така струнка і вправна, але й ти, пробач звичайно, теж вже 10 років як не красень. Що вона знайшла в тобі, мабуть, гаманець? Він набитий моїми грошима і моїми папірцями на яких я щонеділі пишу тобі список необхідних продуктів, які ти повинен будь-що принести мені з магазину. Невже вона робить це разом з тобою. Невже у той час, коли мене немає поряд вона ходить за руку з тобою по великих просторих рядах супермаркету, вибирає для мене гриби, ковбасу і паштет нашій кішці. О, Боже, який жах. Хлопчику мій, дитятко моє, напевне нам варто бігти навпростець, аби тільки швидше втекти від твого батька, не тому що він нас зрадив, а тому, що я дуже боюся що цей негідник вирішить повернутися в нашу з тобою, мій маленький, родину і продовжуватиме свої побрехеньки. Це мені не потрібно, бо я більше не буду вірити жодному його слову, у його словах не має ні правди, ні навіть натяка на неї, тільки пусті і нікому не потрібні вибачення. Мені немає жодного приводу вибачати тебе, я не ображаюся на дурнів.
Мабуть я з,їхала з глузду. Мені вперше в моєму не короткому житті хочеться випити спиртного і чомусь якомога міцнішого. І до того ж самій. У тиші квартири по якій ще вчора ти розкидував свої речі, ходив туди – сюди, розмовляючи по телефону, або обдумуючи новий проект. І все це дістанеться їй – бідолашна дівчинка.
Вчора я вперше надягла дуже коротку спідницю і яскраво підвела губи, я була напрочуд вульгарною. У такому вигляді в мене вистачило розуму забрати дитину з дитячого садка і відвезти до матері, я нічого їй не пояснювала, але по її погляду зрозуміла, що навіть вона вважає мене ненормальною. Сьогодні я залишила мамі дитину, на який термін я не заню. Просто залишила і все. Сашкові чотири роки, він розумний і дуже самостійний хлопчик, до того ж, моя матір, на відміну від твоєї, обожнює свого онука. Звідти я поїхала додому, але не до себе додому. Я поїхала до нього. Ти його знаєш і довіряєш йому так само як довіряв собі. Я поїхала до Миколи, бо точно знала, що він єдиний, з ким я можу плакати як скажена собака, дряпатися кігтями і мені за це нічого не буде, бо Микола настільки переконаний у моїй нормальності, наскільки я у твоїй паскудності, коханий.
Я йшла повз чергу машин, що зупинилися на світлофорі, я бігла сходами вгору поки не зупинилася біля Миколиної двері. Я витерла з обличчя зайві сльози і нап,яливши усмішку подзвонила. Мені ніхто не відкрив. Цього я вже не могла витерпіти. Це було дивно і не серйозно. Восьма година вечора і нікого немає. Не знаходячи в собі сил на те, щоб рухатися далі, або принаймні спуститися вниз, я лишилася сидіти. Холодні бетонні сходинки дарували мені надію на вічний спокій і так могло б тривати дуже довго поки я не почула як швидкими та сильними кроками хтось біжить цією самою сірою та довжелезною драбиною. Це був хлопець. Стрункий, високий, молодий парубок. Він намагався проскочити повз мене, але я мертво сиділа, не даючи йому зробити і кроку. Тоді він спитав мене чому я тут сиджу. Я сказала, що прийшла до його сусіда, Миколи Дащенка, а його немає вдома. Не знаю, що подумав хлопець про мене, але мабуть тоді мій зовнішній вигляд підказував йому, що мені все одно чи прийде його сусід, чи я так і залишуся сидіти тут. Надзвичайно кмітливий парубок запросив мене до себе випити чаю і почекати на Миколу. Мабуть тоді він вже знав, що Микола не прийде. Я, нічого не второпавши, підвелася і пішла за хлопцем у його квартиру. Двері відчинила матір – жінка років п,ятдесяти у тоненьких окулярах і з книгою в руках. Вона навіть не спитала хто я. Дивна сім,я, один приводить додому кого хоче, а інша навіть не питає кого цього разу привів до себе її син. Хлопець наказав мені роздягатися та проходити на кухню. Я, погано розуміючи дійсність, так і зробила. Він залишив мене саму сидіти і стежити доки не закипить вода в чайнику, а сам вийшов і про щось розмовляв у сусідній кімнаті. Через декілька хвилин до мене увійшла його матір, привіталася, і сказала про те, що мені не варто чекати Миколу, бо він поїхав до своєї бабусі у Калинінград і коли він приїде не відомо. Я подякувала і почала підводитися, щоб піти з цієї маленької, але дуже затишної кухні, від людей які приязно, але всеодно неохоче прийняли мене в своїй оселі. Мати сказала, щоб я обов,язково попила чаю і заспокоїлася, а вже тоді я зможу піти з цієї родини. Але замість мене пішла метір. Вже через пів години вона попрощалася з "нічною гостею" і вийшла з квартири. Ту ніч я провела з Олегом, а вранці пішла тихо і обережно, так, щоб хлопець не чув. Матір його працювала у котельній і тому все залежало від зміни у яку вона йшла. Батько, про це я дізналася тієї ж ночі, поїхав на регіональну олімпіаду з математики у інше місто, він був у журі змагання. Навіть не знаю про що вона думала, коли залишала мене наодинці зі своїм сином того вечора, але те, що я не очікувала на такий різкий поворот подій – це точно. Ніколи в житті я не могла собі навіть уявити такого.
(продолжение - ч.2)
