У свій 25-й рік капеланства він не відчуває і краплі втоми попри непросту службу – Олег Володарський

Молитва-поручення дітей Господу

Милосердний Господи Ісусе Христе, Тобі поручаю дітей наших, що Ти їх нам дарував, сповни ж молитви наші. Прошу Тебе, Господи, спаси їх шляхами, які Ти сам відаєш. Убережи їх від вад чисельних, усякого зла та гордині, і нехай не торкнеться душі їхньої ніщо, противне Тобі. Але віру, любов і надію на спасіння даруй їм, нехай стануть вони у Тебе обраною оселею Духа Святого, і нехай буде їхній життєвий шлях святий і непорочний перед Тобою. Благослови їх, Господи, щоб кожної миті свого життя вони прагнули виконати Твою святу волю, аби Ти, Господи, завжди міг перебувати з ними Духом Твоїм Святим.

Господи, навчи їх молитися Тобі, щоб молитва стала їхньою опорою, відрадою в скорботі й утіхою життя їхнього, і щоб молитвами їхніми спасалися й ми, їхні батьки. Ангели Твої хай оберігають їх неустанно. Нехай будуть діти наші чуйні до горя ближніх своїх, і хай сповнять вони Твою заповідь любові, і якщо согрішать вони, то сподоби їх, Господи, покаятися перед Тобою, і Ти, по Своїй невимовній милості, пробач їх. Коли ж завершиться їхній земний шлях, то прийми їх у Свою Небесну Обитель, і хай приведуть вони туди із собою й інших рабів Твоїх вибраних.

Молитвами Пречистої Твоєї Матері Богородиці й Приснодіви Марії, святих (перечислити святих покровителів) і всіх святих помилуй нас, препрославлений Господи з Безначальним Твоїм Отцем, Пресвятим і Благим, і Животворящим Духом Твоїм, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь!

Протоієрей Михайло Кокора, настоятель храму Воздвиження Чесного Хреста у селі Романівка Требовлянського деканату Тернопільсьі області, капелан, засновник капеланськоі служби в Тернопільській області. Отець Михайло – капелан з 1994 року. Був у витоків надважливої сьогодні духовної опори Нації – капеланської служби. Вони просто живуть на війні. Рвуться душею туди, на передову і заспокоюють душу лише молитвою.

Отець Михайло нагадав мені мого вчителя фізкультури. Він неймовірно любив дітей і, щиро віддаючи нам цю любов та повагу, навчав нас любити та поважати себе та оточуючих. Живі, мудрі очі і бажання не образити, навчити, поділитися знаннями та досвідом.

На обличчі сумна посмішка і втома. Уважність та чуйність. Це те, до чого так прагне зболіла душа – до батьківського розуміння і прийняття тебе такого, як ти є, з усіма вадами та чеснотами.

Мудрий в Господі, він прийде на допомогу сам. Зігріє теплом батьківського серця і уважно вислухає. Поділиться часточкою душі. Не дасть заслабнути. Не дозволить. Подивиться на тебе суворо і ти, наче дитина, пожалієшся йому на те, що в тебе в черговий раз не стало сил уберегтися від гріха.

Хіба таке буває – сувора ніжність? Чи навпаки – ніжна суворість. Це Божа мудрість, коли ти бачиш світ в цілому, не розділяючи його на великих і маленьких, сильних та слабких. Коли ти просто його обожнюєш.

Це те, що так відрізняє нашу націю – любов до всього, що нас оточує. Ми щирі та добрі діти своєї землі. В цьому наша Божа велич. Господь дарував нам неймовірно родючу та багату землю і пам’яттю предків заповів нам любити її всією душею, всім своїм великим українським серцем.

Отець Михайло любить світло. Він захоплюється фотографією. Часто працює руками. Займається господарством. Жива людина. Жвава. Надзвичайно енергійна. Поруч з ним дуже затишно. На жаль, я не мав вдосталь часу, щоб досхочу поспілкуватися з цією людиною.

Проте я побачив те, про що хотів би написати. Він надзвичайний батько. Отець Михайло спокійно і мудро відповідав на запитання, проте коли ми говорили про дітей, від нього наче линуло світло. Таке враження, що саме в цей момент його душа була повністю відкрита. Душа гордого та люблячого батька. Так іноді буває, коли діти виростають, а ти раптом усвідомлюєш, що не можеш дихати без них. Постійно згадуєш, як вони вчилися ходити, як вони зростали… А ще знаєш, що доросле життя часто буває суворе. І ти раптово хапаєшся за телефон, щоб просто почути їх голос, котрий запевняє тебе, що в них все гаразд.

Я в свої 50 років раптово змінився. Завжди вважав, що хлопчаків слід виховувати суворо, а зараз все частіше став говорити своїм дорослим синам: «Люблю! Помолюся за тебе. Мені тебе не вистачає».

Старішаю? Ні, скоріше нарешті усвідомив, що вік прийшов не один, а разом із усвідомленням того, що по-справжньому важливо в цьому житті. З нетерпінням чекаю на онуків. В моєму домі і в моїй душі для них приготовані найкращі місця.

В очах отця Михайла я бачив відлуння власних думок. Чи може в мені лунали відголоски його почуттів. Він не говіркий. Священик, котрий живе на війні, береже кожне слово та знає йому ціну. Слова молитви рятують не тільки життя, а й душі. Господь дарував нам щастя любити. Прокинутися вранці, відкрити очі, звернутися в молитві своїй до ікон і відчути в тій молитві душі людей, котрими ти живеш.

У свій 25 рік капеланства в ньому не відчувається і краплі втоми попри непросту службу. Лише вогонь віри в очах. Віри сильної, непримиренної, істинної. В нього мудра, усвідомлена душа, при тому скромна та совісна.

Серед Нації відроджується свята любов до Бога. І тисячолітня довіра та відданість рідному УКРАЇНСЬКОМУ ХРАМУ. Господи, вклоняюся тобі за віру твою… всі ми діти твої.

Михайло Кокора. «СПОВІДЬ» – авторська програма Олега Володарського

Я хочу сповідатися в найбільшому моєму гріху, отче Андрію – я не знав своєї Батьківщини, я не знав своєї мови – Олег Володарський

Молитва до Пресвятої Богородиці

О Маріє, Моя Матінко і Моя Царице! Жертвую Тобі мою душу, моє тіло, моє життя і мою смерть, і все, що наступить опісля. Все покладаю в Твої ручки. О моя Мати! Огорни мою душу Твоєю дівочою мантією і даруй мені ласку чистоти серця, душі і тіла. Оборони мене Твоєю силою проти усіх ворогів, а особливо проти тих, що ховають свою злобу під виглядом добропорядності. Скріпи мою душу, щоб біль не міг її зламати. Мати Ласки, навчи мене жити в Божій ласці. Амінь!

О Маріє. Страшний меч прошив був Твою душу. Ніхто Твоїх терпінь не знає, окрім Бога. Твоя душа не ломиться, вона – хоробра бо вона – з Ісусом. Люба Матінко. Приведи мою душу до Ісуса, бо лише тоді я зумію перенести всі випробування і покарання. І тільки в єдності з Ісусом мої маленькі жертви будуть милі Богові. Найлюбіша Мати! Не переставай навчати мене про внутрішнє життя. Нехай меч терпіння мене ніколи не зломить. О Пречиста Діво! Влий хоробрість в моє серце і стережи його. Амінь!

Отець Андрій Курило, капелан, настоятель храму архістратига Божого Михаїла, села Кам‘янки, Тернопільської області. Останнім часом мене неймовірно притягує до ікони Матері Божої. Мені складно це пояснити. Є в цьому милосердя і каяття. І усвідомлення своєї власної сповіді, котра інколи повертає мене в ті миті життя, коли було дійсно погано та складно.

Якби ж тоді мені була відома та зрозуміла Молитва. Якби хоч хто-небудь допоміг мені, розказавши, що навіть найсильніші біль, тугу та страждання можна вилікувати молитвою. Якби ж із самого дитинства, з народження мене привели до ікон та привили мені віру в Господа!

Є люди крайньої сили. На них зупиняє свій вибір сам Господь. І що б ця людина не робила, без спілкування з Богом в неї порожня душа та невпинний біль на серці. І нічим іншим це не лікується. Лише Молитва та піст. Я намагався лікувати це голодом. Не міг інакше. Муки були такої сили, що я не міг їсти та спати і лише псалми та молитви заспокоювали душу.

Ми часто проводимо час із сином. Спілкуємося, готуємо, розважаємося, розмірковуємо. І от одного разу моя дитина зізнається мені в тому, що йому часто буває неспокійно. Миті хвилювань, незадоволення собою та оточуючими… Мені чомусь закортіло дізнатися, в який саме час з ним це зазвичай стається. Він назвав час моєї вечірньої молитви. Саме в цей час я молюся Господу, відмолюючи свої родові гріхи.

– Ти молишся? – спитав я у нього.

– Так, – відповів він мені тоді, – але графік роботи занадто напружений. Інколи не встигаю.

Я прошу за нас усіх у Господа. Ми маємо відмолити гріхи тих, чия кров тече в наших жилах. Ми можемо навіть нічого про них не знати. На жаль, люди не живуть каяттям, а душу використовують лише для гедонізму. Не служіння і каяття.

Країна воює, синку. Вмирає та народжується. Плаче та вірує. Молися, мій рідний! Це складно проте життєво необхідно. Інакше не можна, розумієш?

Діти прийняли «Сповідь» як часточку моєї душі, віддану служінню Нації і Богу. Вони побачили, як я відсторонився від усього мирського, метушливого, хаотичного.

В моїй країні війна. Саме тому молитва і Бог. І обов’язково молитва за Мир і Любов. За усіх нас. За воїнів, волонтерів, за загиблих та осиротілих. Ти візьми це в душу, жовто-синій, і обов’язково живи. Живи і пам’ятай про них усіх. І про нас також. Так в душі народжується Бог. Так зароджується милосердя. Саме так привертає до ікон Матері Божої. Наче птаха, що летить у вирій. До тепла материнських сліз.

Капелан Андрій Курило зараз зовсім поруч. Наша з ним спільна «Сповідь» перед Богом і Україною, перед дітьми та священиками стала більш ніж просто діалогом чи інтерв’ю. Відбулася розмова душ.

Я не припиняв з ним діалог. Я не закінчував сповідатися ні перед одним священиком, з яким мав «Сповідь». Моя «Сповідь» перед Нацією і Богом триватиме 500 програм. П’ять книг. Всі куточки моєї величної, барвистої Батьківщини.

Та мені необхідно сповідатися в найбільшому моєму гріху, отче Андрію – я не знав своєї Батьківщини, я не знав своєї мови, не знав СПРАВЖНЬОЇ історії нашої нації. Не знав. Каюся. А сьогодні хочеться кричати від болю. Адже саме через мою байдужість, байдужість мого покоління на цій лютій, гібридній війні гинуть найкращі. Йдуть від нас назавжди, аби молитися за нас звідти…

Каюся, отче Андрій! Вам, військовому священику, капелану, котрий уважно і по-батьківськи дивиться на мене і бачить щирість моїх переконань.

У нас відбулася свідома, виважена бесіда про те, яким має бути кожен з нас, щоб ми припинили помирати. Ця розмова потрібна. Потрібна Нації. Особливо за участю тих, хто щодня молиться за мир і любов. Благословіть, отче…

Андрій Курило. «СПОВІДЬ» – авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/qqAsTh8zaJU

Те, що отець Володимир родом з Гуцульщини, ще більше зігріло мою душу – Олег Володарський

Господи Боже сил, Боже спасіння нашого, Ти Єдиний твориш чудеса. Поглянь в милості і щедротах на смирення рабів Твоїх і чоловіколюбно вислухай і помилуй нас: бо вороги наші напали на нас, щоб погубити нас і знищити державу нашу та святині наші. Допоможи нам, Боже, Спасителю наш, і визволи нас, заради слави імені Твого, і нехай до нас будуть застосовані слова Твої, сказані через Мойсея: будьте сміливими, стійте і побачите спасіння від Господа, бо Господь переможе за вас.

Так, Господи Боже, Спасителю наш, не пом’яни беззаконь і неправд людей Твоїх і не відвертайся від нас, не карай нас гнівом Твоїм, але в милості і щедротах Твоїх відвідай смиренних рабів Твоїх, що до Твоєї милості припадаємо: повстань на допомогу нам і подай воїнству українському з Ім’ям Твоїм перемогти. Погуби наміри і неправедні насмілення тих, хто йде на нас війною.

Молимось до Тебе, Владико миру і спокою нашого, щоб як щезає дим, так нехай щезнуть вороги наші, і як порох розвіююється вітром, так нехай розвіються їхні злі думки знищити державу нашу Україну. Господи, вгамуй тих, хто противиться заповідям та постановам Твоїм. Поверни їм пам’ять Твоєї заповіді: Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться. А для тих, хто противиться цій Твоїй заповіді, пошли Свій гнів, скорботу і ангелів лютих, які оселять в них страх і опам’ятають їх, бо і вони себе християнами називають.

Нехай же, Господи, буде воля Твоя над нами і, якщо Твоє Провидіння є таким, щоб покласти воїнам нашим у битві за Віру і Україну душі свої, то прости їм гріхи їхні, і в день праведного Твого Суду подай вінці нетління. Але віримо і молимось Тобі Великодаровитий, Господи, що ти захистиш, втихомириш і напоумиш та до миру приведеш усіх. Бо Ти є захист і перемога, і спасіння, для тих, хто надіється на Тебе, і Тобі славу розсилаємо – Отцю і Сину, і Святому Духу, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь!

Отець Володимир Буграк. Капелан, настоятель собору Преображення Господнього у місті Кременець, що в Тернопільській області.

Собор Преображення Господнього – найбільший храм у Кременці. Численною є і його парафія, котра разом із священиками та настоятелем о. Володимиром Буграком відома своєю патріотичною позицією, волонтерською діяльністю та активною допомогою військовим впродовж усієї війни. Щоразу там з’являються якісь інновації для зручності парафіян. Одні з останніх – «соціальна свічка» та «черговий» священик у храмі.

…А ще тут є така «послуга» як «соціальна свічка» – кожен, хто немає грошей, бере її з ящичка, куди турботливо кладуть заможніші парафіяни. І відтепер щосереди у храмі «чергує» хтось із священиків: поради духівників потрібні не лише у дні Богослужінь.(за матеріалами http://www.kremenets.pp.ua/2019/06/32.html

Протягом останніх двадцяти років Почаївська Лавра була для мене імпульсом і орієнтиром віри в Господа нашого. Дальній храм Видубицького монастиря, старовинний та до болю рідний, Почаївська Божа Матір завжди кликали мене та наповнювали істинною вірою. Через Кременець я проїжджав, наче через останній форпост перед рідною обителлю, розуміючи, що люба серцю Святиня вже зовсім поруч. Зазвичай це було взимку, щоб освіжаюча та цілюща вода джерела Святої Анни змогла змити все те, від чого так прагнула позбавитися неспокійна душа, котра шукає Бога. Святині моєї країни. Ікони, котрі з таким теплом і трепетом кличуть до себе, аби дарувати нашим душам мир та спокій.

Завдяки кременчанам, з якими я мав нагоду зняти «Сповідь», я побачив це красиве та затишне місце зовсім інакшим. Весь заквітчаний благодаттю Божої, осяяний куполами церков та храмів це місто наче фортеця, наче пуповина, першопричина віри і любові до України.

Десь зовсім поруч, під дерев’яною лавкою, ховаючись у купі пилу та павутиння, живе кремлівський біс, котрий по-диявольськи кличе себе «церквою». І настільки він, той біс, недолугий та гидкий, що ми довгий час не сприймали серйозно цього диявольського Петрушку. Звертаючись до Бога в Храмі УКРАЇНСЬКОЇ ВІРИ, хочеться тупнути ногою (тихо, ледь чутно), аби не вилазив звідти скомороший піп та не заважав розмові з Богом.

Я й досі не можу зрозуміти, як між Єрусалимом та Києвом, вплуталися, обвішані фарисейськими атрибутами фашистського комунізму, мокші. Ми не маємо з ними спільної генетичної платформи, а їх намагання вміститися в, нібито спільне з нами, слов’янство виглядає як взуті поверх лаптів туфлі на підборах.

Ми віруємо, кохаємо і говоримо з богом зовсім іншою мовою, зрозумілою лише Йому і нам. Ми встали з колін перед нечистим та повернулися обличчям до Бога. Та, на жаль, ми ще не навчені вклонятися Господу. Це те, чого нам так не вистачає. Категорично. Гостро. Інший світ. Інша країна.

І любов до своєї землі. Любов мільйонів сердець, готових вмерти за свою омріяну Україну. Мені раптом закортіло замінити слово «вмерти» на інше слово, більш актуальне для сьогодення… Але неможна… під лавкою сидить біс, вухами якого нас і досі слухають стіни.

Титульна нація оживає. Вона пробуджується та міцнішає. Перша революція – це пристрасть та емоція. Друга революція, Майдан – це народження і крок назустріч своїй істинній Божій генетиці. Залишається зрілість. Це коли авангард Нації, добровольці, волонтери, військові, священник, капелани, митці, об’єднавшись, раз і назавжди заборонять онукам та правнукам шарікових вилазити із-під церковної лавки. І стануть відмолювати цей гріх. Гріх національний. Гріх страху та байдужості. Гріх мовчазної згоди зі смертю, голодом, геноцидом. Культура починається із каяття і усвідомлення своєї гріховності. Не варто соромитися самих себе. Нам слід бути вдячними за Випробування Господнє, завдяки якому Нація отримала шанс відродити свою велич.

Недаремно саме в статті про Володимира Буграка слова про совісність та єднання так легко самі збираються в рядки, котрі Ви зараз читаєте. Він совісний. Смиренний. Він розуміє, про що мовчить. Відкритість його душі відображається каяттям та прийняттям. Він повністю налаштований на ближнього.

Абетка Святого Писання в цьому військовому священнику відображається любов’ю Бога. Він самовіддано вірує та служить Господу. Він присвятив себе Богу й Україні.

А ще більше мою душу зігріло те, що отець Володимир родом з Гуцульщини. Волинь, Гуцульщина. Я наче наяву бачу, як окремі частинки стають нарешті одним цілим. Адже спілкуючись з етнічним гуцулом, отцем Володимиром, на Тернопільщині, я наче отримав вітання із любої серцю Гуцульщини.

Наче теплом повіяло по спині. А за спиною вівтар, ікони і любий материнський Храм рідної української Церкви.

Капеланія. Оплот сили та любові, мужності та милосердя. Надійний форпост між ворогом та найсвятішим для нас – Богом і Україною.

Володимир Буграк, «СПОВІДЬ» – авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/LLhXi2lZoPo

Він дивився на мене по-батьківськи… хотів побачити в моїх очах усвідомлення того, про що не було сказано вголос – Олег Володарський

Псалом 63

Почуй, Боже, голос мій у молитві моїй. Від лютого ворога охорони життя моє. Сховай мене від заміру злодіїв і від зграї розбійників. Вони, наче меч, нагострили язики свої і, мов стрілами, кидають словами образи, щоб таємно стріляти в неповинного; стріляють у нього несподівано і не бояться. Вони заприсяглися в злому намірі, змовляються поставити тайно сітку і кажуть: хто їх побачить? Вони вигадують усіляку неправду, вишукують, розслідують, заглядають аж до глибини серця. Але поразить їх Бог стрілою, несподівано стріла Божа вдарить їх. Самих себе поб’ють вони словами своїми; всі, хто побачить їх, підуть геть від них. І нападе страх на всіх людей, вони сповістять про діла Божі, бо зрозуміють, що то — Його діло. Звеселиться праведник у Господі і надію покладатиме на Нього. І похваляться всі праведні серцем. Слава...

Отець Володимир Андрухів, капелан 44-і окремої артилерійської бригади, гарнізонний храм Покрови Пресвятої Богородиці у місті Тернопіль. Тільки-но під’їхавши до храму, в якому, з благословення Архієпископа Тернопільського та Кременецького Нестора, ми мали знімати «Сповідь», цей чоловік одразу привернув мою увагу. Навіть на відстані відчувалася сила цієї людини. Дамаська сталь. Такі люди гнуться, але не ламаються. Зіткнувшись зі спротивом, вони стають загартованішими та міцнішими.

Людина із Молитвою всередині викликає неосяжне магнетичне тяжіння, хоча ззовні вона неприступна, наче Храм, в який прагнеш потрапити, проте нечистий плутає тобі стежку та водить навкруги, не даючи наблизитися. І нібито все добре і в нашому житті, і в житті оточуючих – робота, відпочинок, красиві фото та екзальтовані оповідки про «велике та чисте»… Не вистачає лише найважливішого – справжньої, істинної любові і шепоту щирої та сокровенної Молитви, котрі найчастіше народжуються в муках.

Отець Володимир був народжений в засланні. Батьків закинули до тюремних бараків, в яких і народився маленький, але гордий Українець. В цьому і є основна сила Заходу України. В цьому і полягає непокірність та незламність Тернопільщини. Вони загартовані смертями та болем своїх предків – ні в чому не повинних людей, котрі просто хотіли вільно жити на рідній землі та вільно розмовляти рідною мовою. Та ніхто не забутий, ніщо не забуте…

Отець Володимир ані слова не промовив про це. Із сумом говорив про батьків, розповідав про родину, про братів та сестер. З вогником в очах та іскрою в серці згадував Майдан. Промовчав про біль. Багатовіковий біль свого народу. Він лікує людські душі. Душі тих, хто зараз на передовій. 44-та окрема артилерійська бригада, котра боронить нас на надскладних ділянках фронту. І він, капелан, полишає усе, і чимдуж рушає на передову, де він так необхідний нашим воїнам. Промовчав, тому що він сильніший за цей біль. І робить все можливе і надможливе, аби його діти та онуки ніколи не пізнали цього болю.

Не вистачає слів, аби в повній мірі передати те почуття спокою та захищеності, котре я відчував біля цього священика. Зібраний із міріади уламків генетичної пам’яті, він своєю ВІРОЮ та ВОЛЕЮ перетворив їх на найміцнішу броню, котру не здолає ані ворог, ані нечистий.

На прикладі таких доль ґрунтується сприйняття слова «УКРАЇНСТВО». Жити по-українськи, думати по-українськи і молитися Богу та рідній та ніжній солов’їній. Це ДУХ Нації. Котрий, на превеликий жаль, загартовувався кров’ю загиблих Янголів.

Він дивився на мене по-батьківськи… хотів побачити в моїх очах усвідомлення того, про що не було сказано вголос. Я промовчав у відповідь. Мені було дуже складно. Це неймовірно – народитися в епіцентрі комуністичного пекла і залишитися духовно живим. Це подвиг – зберегти молитву і молитися на очах у хлопців, котрі ідуть у бій за святу українську землю. Це священно – не зламатися у вірі в Господа нашого Ісуса Христа.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ» з отцем Володимиром Андрухівим

https://youtu.be/l6q_BAt_Jlg

Він дивився на мене по-батьківськи… хотів побачити в моїх очах усвідомлення того, про що не було сказано вголос – Олег Володарський

Псалом 63

Почуй, Боже, голос мій у молитві моїй. Від лютого ворога охорони життя моє. Сховай мене від заміру злодіїв і від зграї розбійників. Вони, наче меч, нагострили язики свої і, мов стрілами, кидають словами образи, щоб таємно стріляти в неповинного; стріляють у нього несподівано і не бояться. Вони заприсяглися в злому намірі, змовляються поставити тайно сітку і кажуть: хто їх побачить? Вони вигадують усіляку неправду, вишукують, розслідують, заглядають аж до глибини серця. Але поразить їх Бог стрілою, несподівано стріла Божа вдарить їх. Самих себе поб’ють вони словами своїми; всі, хто побачить їх, підуть геть від них. І нападе страх на всіх людей, вони сповістять про діла Божі, бо зрозуміють, що то — Його діло. Звеселиться праведник у Господі і надію покладатиме на Нього. І похваляться всі праведні серцем. Слава...

Отець Володимир Андрухів, капелан 44-і окремої артилерійської бригади, гарнізонний храм Покрови Пресвятої Богородиці у місті Тернопіль. Тільки-но під’їхавши до храму, в якому, з благословення Архієпископа Тернопільського та Кременецького Нестора, ми мали знімати «Сповідь», цей чоловік одразу привернув мою увагу. Навіть на відстані відчувалася сила цієї людини. Дамаська сталь. Такі люди гнуться, але не ламаються. Зіткнувшись зі спротивом, вони стають загартованішими та міцнішими.

Людина із Молитвою всередині викликає неосяжне магнетичне тяжіння, хоча ззовні вона неприступна, наче Храм, в який прагнеш потрапити, проте нечистий плутає тобі стежку та водить навкруги, не даючи наблизитися. І нібито все добре і в нашому житті, і в житті оточуючих – робота, відпочинок, красиві фото та екзальтовані оповідки про «велике та чисте»… Не вистачає лише найважливішого – справжньої, істинної любові і шепоту щирої та сокровенної Молитви, котрі найчастіше народжуються в муках.

Отець Володимир був народжений в засланні. Батьків закинули до тюремних бараків, в яких і народився маленький, але гордий Українець. В цьому і є основна сила Заходу України. В цьому і полягає непокірність та незламність Тернопільщини. Вони загартовані смертями та болем своїх предків – ні в чому не повинних людей, котрі просто хотіли вільно жити на рідній землі та вільно розмовляти рідною мовою. Та ніхто не забутий, ніщо не забуте…

Отець Володимир ані слова не промовив про це. Із сумом говорив про батьків, розповідав про родину, про братів та сестер. З вогником в очах та іскрою в серці згадував Майдан. Промовчав про біль. Багатовіковий біль свого народу. Він лікує людські душі. Душі тих, хто зараз на передовій. 44-та окрема артилерійська бригада, котра боронить нас на надскладних ділянках фронту. І він, капелан, полишає усе, і чимдуж рушає на передову, де він так необхідний нашим воїнам. Промовчав, тому що він сильніший за цей біль. І робить все можливе і надможливе, аби його діти та онуки ніколи не пізнали цього болю.

Не вистачає слів, аби в повній мірі передати те почуття спокою та захищеності, котре я відчував біля цього священика. Зібраний із міріади уламків генетичної пам’яті, він своєю ВІРОЮ та ВОЛЕЮ перетворив їх на найміцнішу броню, котру не здолає ані ворог, ані нечистий.

На прикладі таких доль ґрунтується сприйняття слова «УКРАЇНСТВО». Жити по-українськи, думати по-українськи і молитися Богу та рідній та ніжній солов’їній. Це ДУХ Нації. Котрий, на превеликий жаль, загартовувався кров’ю загиблих Янголів.

Він дивився на мене по-батьківськи… хотів побачити в моїх очах усвідомлення того, про що не було сказано вголос. Я промовчав у відповідь. Мені було дуже складно. Це неймовірно – народитися в епіцентрі комуністичного пекла і залишитися духовно живим. Це подвиг – зберегти молитву і молитися на очах у хлопців, котрі ідуть у бій за святу українську землю. Це священно – не зламатися у вірі в Господа нашого Ісуса Христа.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ» з отцем Володимиром Андрухівим

https://youtu.be/l6q_BAt_Jlg

Він дивився на мене по-батьківськи… хотів побачити в моїх очах усвідомлення того, про що не було сказано вголос – Олег Володарський

Псалом 63

Почуй, Боже, голос мій у молитві моїй. Від лютого ворога охорони життя моє. Сховай мене від заміру злодіїв і від зграї розбійників. Вони, наче меч, нагострили язики свої і, мов стрілами, кидають словами образи, щоб таємно стріляти в неповинного; стріляють у нього несподівано і не бояться. Вони заприсяглися в злому намірі, змовляються поставити тайно сітку і кажуть: хто їх побачить? Вони вигадують усіляку неправду, вишукують, розслідують, заглядають аж до глибини серця. Але поразить їх Бог стрілою, несподівано стріла Божа вдарить їх. Самих себе поб’ють вони словами своїми; всі, хто побачить їх, підуть геть від них. І нападе страх на всіх людей, вони сповістять про діла Божі, бо зрозуміють, що то — Його діло. Звеселиться праведник у Господі і надію покладатиме на Нього. І похваляться всі праведні серцем. Слава...

Отець Володимир Андрухів, капелан 44-і окремої артилерійської бригади, гарнізонний храм Покрови Пресвятої Богородиці у місті Тернопіль. Тільки-но під’їхавши до храму, в якому, з благословення Архієпископа Тернопільського та Кременецького Нестора, ми мали знімати «Сповідь», цей чоловік одразу привернув мою увагу. Навіть на відстані відчувалася сила цієї людини. Дамаська сталь. Такі люди гнуться, але не ламаються. Зіткнувшись зі спротивом, вони стають загартованішими та міцнішими.

Людина із Молитвою всередині викликає неосяжне магнетичне тяжіння, хоча ззовні вона неприступна, наче Храм, в який прагнеш потрапити, проте нечистий плутає тобі стежку та водить навкруги, не даючи наблизитися. І нібито все добре і в нашому житті, і в житті оточуючих – робота, відпочинок, красиві фото та екзальтовані оповідки про «велике та чисте»… Не вистачає лише найважливішого – справжньої, істинної любові і шепоту щирої та сокровенної Молитви, котрі найчастіше народжуються в муках.

Отець Володимир був народжений в засланні. Батьків закинули до тюремних бараків, в яких і народився маленький, але гордий Українець. В цьому і є основна сила Заходу України. В цьому і полягає непокірність та незламність Тернопільщини. Вони загартовані смертями та болем своїх предків – ні в чому не повинних людей, котрі просто хотіли вільно жити на рідній землі та вільно розмовляти рідною мовою. Та ніхто не забутий, ніщо не забуте…

Отець Володимир ані слова не промовив про це. Із сумом говорив про батьків, розповідав про родину, про братів та сестер. З вогником в очах та іскрою в серці згадував Майдан. Промовчав про біль. Багатовіковий біль свого народу. Він лікує людські душі. Душі тих, хто зараз на передовій. 44-та окрема артилерійська бригада, котра боронить нас на надскладних ділянках фронту. І він, капелан, полишає усе, і чимдуж рушає на передову, де він так необхідний нашим воїнам. Промовчав, тому що він сильніший за цей біль. І робить все можливе і надможливе, аби його діти та онуки ніколи не пізнали цього болю.

Не вистачає слів, аби в повній мірі передати те почуття спокою та захищеності, котре я відчував біля цього священика. Зібраний із міріади уламків генетичної пам’яті, він своєю ВІРОЮ та ВОЛЕЮ перетворив їх на найміцнішу броню, котру не здолає ані ворог, ані нечистий.

На прикладі таких доль ґрунтується сприйняття слова «УКРАЇНСТВО». Жити по-українськи, думати по-українськи і молитися Богу та рідній та ніжній солов’їній. Це ДУХ Нації. Котрий, на превеликий жаль, загартовувався кров’ю загиблих Янголів.

Він дивився на мене по-батьківськи… хотів побачити в моїх очах усвідомлення того, про що не було сказано вголос. Я промовчав у відповідь. Мені було дуже складно. Це неймовірно – народитися в епіцентрі комуністичного пекла і залишитися духовно живим. Це подвиг – зберегти молитву і молитися на очах у хлопців, котрі ідуть у бій за святу українську землю. Це священно – не зламатися у вірі в Господа нашого Ісуса Христа.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ» з отцем Володимиром Андрухівим

https://youtu.be/l6q_BAt_Jlg

Протоієрей Віктор Курилюк охрестив воїна на фронті і тепер вони брати на все життя… Справжні. Від самого серця – Олег Володарський

Непереможний, неосяжний і могутній у боротьбі, Господи Боже наш! Молимо Тебе, пом’яни у Царстві Твоєму православних воїнів, у боях убитих, і прийми їх у Свої небесні світлиці як зранених мучеників, омитих своєю кров’ю, як тих, хто постраждав за Святу Церкву Твою та Батьківщину, що її благословив Ти як спадок Твій. Молимо Тебе, прийми воїнів, що відійшли до Тебе, у полки ратоборців Небесних Сил, прийми їх милістю Твоєю, бо вони віддали життя в бою за незалежність землі Української, бо захищали від ворогів православну віру, в тяжкі роки боронили Вітчизну від чужинських орд. Пом’яни, Господи, і всіх, що добрим подвигом змагалися за віддавна бережене Апостольське Православ’я, за освячену і Тобою обрану, як народ Божий, українську землю, на яку вороги Хреста і Православ’я приходили з вогнем і мечем. Прийми з миром душі рабів Твоїх, що воювали за мирне життя наше, за добробут і спокій наш, і даруй їм вічний спокій, бо вони рятували міста й села і собою захищали Батьківщину. Помилуй Твоїм милосердям убитих на війні православних ратників, прости їм усі гріхи, в цьому житті заподіяні словом чи ділом, свідомо чи несвідомо. Зглянься милостиво, о Премилосердний Господе, на рани їхні, муки, стогін і страждання, і визнай за подвиг добрий і Тобі угодний. Прийми їх милістю Твоєю, бо люті скорботи й тягарі тут понесли, перебуваючи в нестатках, у скруті, трудах і неспанні, голод, спрагу і виснаження терпіли, були, як ті вівці, що на заколення. Молимо Тебе, Господи, нехай будуть рани їхні оливою та ліками, пролитими на гріховні рани їхні. Зглянься з небес, Боже, і пом’яни мужів, убитих у розквіті літ і сил, старців — у силі духу й мужности; подивись на сердечну скорботу нашу, подивись на журбу нашу і змилосердься, Всеблагий Господи! Ти забрав від нас рідних наших, але не позбав нас Твоєї ласки: осели в Царстві Небеснім усіх повік незабутніх рабів Твоїх, як добрих воїнів, що мужньо потрудилися у страшних і вікопомних битвах; зодягни їх там у шати світлі й чисті, як тих, що вибілили тут одяг свій у крові своїй, і вінців мученицьких сподоби. Даруй їм бути спільниками у торжестві та славі переможців разом з усіма, хто воював під знаменом Хреста Твого проти світу, плоти й диявола; долучи їх до собору славних страстотерпців, добропобідних мучеників, праведних і всіх святих Твоїх. Амінь!

Віктор Курилюк, капелан, митрофорний протоієрей, настоятель Храму Успіння Пресвятої Богородиці у селі Видинів Снятинського району Івано-Франківщини. Інколи просто не можу писати. Сам не розумію чому. Натхнення розсипається на шматки і тане наче сніг на сонці. 40 програм. 40 доль. 40 українців. І кожен виринає з глибин пам’яті якось випадково, не усвідомлено. Згадуєш риси облич і відлуння душ. Щось резонуюче та контрастне, щось, чого раніше не доводилося зустрічати. І тоді ти поринаєш в ці спогади, описуючи це все, заново переживаючи цю «Сповідь».

Заново проживаючи десятки «Сповідей», зрозумів, що зізнатися у любові до України на очах у Нації і Господа дуже не просто. Для цього треба відкрити душу. А це складно – зазирнути вглиб себе і поділитися найпотаємнішим. Шоста «Сповідь». Остання в той знімальний день. Шостий капелан. Найтерплячіший. З тугою в очах. Спочатку не зміг зрозуміти чому. Звідки стільки болю в цих очах навпроти?

Вони потрапили під обстріл. Невеличке сховище, навколо якого ледве не щосекунди розриваються снаряди. А він молився зі сльозами на очах, сам не усвідомлюючи тих сліз. Страху не було. Були рідні до крові воїни поруч та вагітна дружина, що чекала вдома.

Під час обстрілу на вікні стояла ікона. Шість довгих, виснажливих годин їх цілеспрямовано вбивали. Від вибухів здригалася земля, а стіни та стелі сховку вціліли лише дивом. А він молився за їх спасіння. Коли обстріли стихли, він підняв голову і побачив ікону, котра стояла на підвіконні. Люди не завжди могли встояти на ногах, а ікона не зрушила з місця ані на сантиметр. Вставши навколішки, отець Віктор вклонився святому образу. Він говорив, а подумки був там, де лунали аромати гарі, багаття, солдатської вечері…

В ньому назавжди застрягло відлуння війни. Його направляють туди, де смерть. А він мудро посміхається і їде туди. І тут я зрозумів, що він їде не тому, що мусить, а тому, що там вони… його українці. Йому не можна інакше… сам себе знищить, не маючи можливості допомогти тим, кому настільки тяжко. Із його пам’яті виринають спогади про те, що він охрестив воїна на фронті, а тепер вони брати на все життя… Справжні. Від самого серця. Із самої душі.

Мені знайомі справжні. Я обожнюю їх усією душею. Вони, не вагаючись, ладні пожертвувати собою заради інших. Справжніх Бог наділив неймовірною душею, здатною відчувати чужий біль. В день зйомок у донечки отця Віктора був день народження. Дивишся на цього сталевого українця і розумієш – це дитя було народжене в Молитві. В тій молитві, коли ти просиш Господа про спасіння для інших, а на очах мимоволі з’являються сльози… Сльози каяття, віри, надії, любові… Котрі так необхідні кожному… В молитві за усіх нас.

Він вже не зможе молитися інакше. Просто не зможе. Його звертання до Бога завжди буде містити в собі молитву за душі, котрі поринули на небо заради Миру. Він буде пам’ятати кожного Янгола, схиляючи голову перед святими образами.

Вікторе…Брате…Українцю…Отче… Нехай твоїй донечці завжди посміхається Божа Матір, а Ісус Христос з любов’ю та ласкою спостерігає за її життєвими кроками! Пишу це як батько, як українець, як людина, котра знає, що таке Молитва за ближнього. Дякую тобі за те, ким ти є!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Віктор Курилюк

https://youtu.be/VhR9LGtntME

Протоієрей Василь Мороз боїться образити твою душу, аби не потурбувати в тобі Господа – Олег Володарський

Молитва до Господа Ісуса Христа (вечірня молитва)

Вседержителю, Слова Отче, Всесвятий Ісусе! З великого Милосердя Твого ніколи не покидай слугу Твого (назвати своє ім’я), а завжди в мені перебувай. Ісусе, Добрий Пастирю Твоїх овець, не віддавай мене на поталу змієві і не допусти, щоб сатана спокушував мене, бо в мені є насіння зла. Отже, Ти, Господи Боже, поклоніння достойний, Царю Святий, Ісусе Христе, охорони мене, коли я спатиму, Світлом, яке ніколи не померкне – Духом Твоїм Святим, що Ним освятив ти Своїх учнів. Подай, Господи, і мені, недосконалому і недостойному слузі Твоєму, Спасіння Твоє на ложі моєму та зцілення від усіх недуг душі й тіла, просвіти розум мій світлом розуміння Святого Євангелія Твого, душу – любов’ю до Христа Твого, серце – чистотою Слова Твого, тіло моє – Твоїми Страстями безвинними, думку мою охорони Твоїм смиренням і в слушний час підніми мене від сну на похвалу Тобі. Бо Ти є Препрославлений з Безпочатковим Твоїм Отцем і Пресвятим Духом на віки віків. Господи, Боже мій! Згрішив я в цей день словом, ділом, думкою, і Ти, як Благий і Чоловіколюбець, прости мені. Сон мирний і спокійний подай мені, Господи, і Ангела Твого Хоронителя зішли, щоб заступив і охоронив мене від усякого зла. Бо Ти є Охоронець душ і тіл наших, і Тебе славимо, Отця і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь!

Протоієрей Василь Мороз, капелан, настоятель Покровської церкви Пресвятої Богородиці (с. Підвисоке, Снятинський р-н.). Отець Василь священик в третьому поколінні. Спокійний та витриманий. Мовчазний і уважний.

Під час зйомок програми було помітно внутрішню зібраність цього священика. Та це не тому, що він переживав або побоювався. Просто він дуже богобоязлива людина. Він боїться образити твою душу, аби не потурбувати в тобі Господа.

Є такі священики. Вони уважно спостерігають за прихожанами, готові віддати їм часточку своєї душі. І роблять це надзвичайно правильно. Мудро. Терпляче допомагають розібратися в самому собі та віднайти свій власний діалог з Богом.

Такі духовні пастирі не докоряють тобі твоєю гріховністю і не лякають тебе карою небесною за твої проступки. Вони по-доброму дивляться на тебе і моляться, а ти при цьому відчуваєш себе, наче мала дитина, котра зробила шкоду, сама того не розуміючи. І завдяки цьому ти усвідомлюєш, що каяття – це не сором, а шлях до усвідомлення власних помилок та змін у собі, котрі не дадуть нам повторювати наші помилки.

Такі священики, як отець Василь, нікуди не поспішають і не кваплять тебе. Вони дають змогу зупинитися, подумати. Усвідомити, що все залежить від тебе самого і від твого діалогу з Господом.

Саме під час цієї «Сповіді», завдяки діалогу з отцем Василем усвідомив надважливу деталь – священик, котрий живе в миру за Святим Писанням, не лише сам, а й усію своєю родиною вірує в Господа. У нього не вийде жити інакше. Він не зможе. Це суперечить його вірі. Його прагненням. Він не може були лукавим ані з собою, ані з оточуючими. Він не емоційний. Він виважений. І це бачать усі – родина, сусіди, прихожани…

Цей священик, капелан – гідний приклад для багатьох. Адже навколо нього паства, посеред якої він єдиний, хто відповідає перед Богом за кожного. Донечка Василя Мороза із самого дитинства навчена звертатися до Бога. А батько цьому безмежно щасливий.

Так само він їде на фронт. І там спілкується з усіма однією і тією ж мовою – мовою молитви і милосердя. А мовчазні люди надають перевагу мовчазній підтримці та щирій молитві, а не гучним словам. Таких людей дуже мало. Вони на вагу золота. Не вагаючись ані хвилини їдуть туди, де захлинається кров’ю їх рідна Нація. Без зайвих слів обіймуть близьких та рушать на передову. Вони не зможуть інакше. Батько та дід священики.

Іншого шляху немає. Вибір, зроблений і розумом, і серцем. В душі Бог та відповідальність за усіх тих, хто приходить та кається. І така віра ламає будь-який простір, захищає від біди, рятує від хвороб…і лікує душу. Все має свій початок та кінець. Та все лише в Молитві. З дитиною, в храмі, в душі, в родині, в державі.

А у нас, на превеликий жаль, мірилом душі стали можливості та вдала робота. І наш діалог з дітьми починається з можливості благополучно і вседозволено жити. Ми, замість того, щоб любити та ділитися, прагнемо перемагати. І наші діти, беручи з нас приклад, стають лише переможцями.

Судити та засуджувати – згубний спосіб світосприйняття. Гріховний. На жаль, мені не так давно прийшло усвідомлення того, що дітей треба навчати не можливостям перемагати за будь-яку ціну, а можливостям допомагати. Ділитися. Іти назустріч. Поступатися. Тоді і суспільство, в якому ми живемо, буде абсолютно інше. Перемагати треба добром і любов’ю.

Ви можете обуритися і сказати: «Так жити не можна! Задавлять. З’їдять. Заберуть усе». Ні! Не з’їдять. Коли поміж нас Бог, хто проти нас?

Це надскладний процес, коли ми змінюємося самі і змінюємо своїх дітей. В першу чергу, власним прикладом. Не навчаємо їх бути хитрішими та підступнішими, а, навпаки, просимо допомагати голодним та нужденним.

Нація – це єдиний дух. І чим більше добрих і сильних душ звертається до Бога, тим швидше ми знайдемо ту Україну, про яку так мріємо. А до того часу вона існуватиме лише в наших мріях.

Танки, літаки, новітнє озброєння дадуть нам змогу захистити себе… Молитва, віра і Бог відкриють нам той шлях, котрим нам судилося прийти до щастя та розквіту. Віра творить дива. Істинна віра. З відкритою душею.

Саме тому він мовчить. Отець Василь Мороз. Священик в третьому поколінні, котрого навчили вірити, любити та ділитися найсокровенішим – єлеєм душі. І робить він це тихо і мудро.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Василь Мороз

https://youtu.be/XgBmWOkPhDA

Капелан Федір Мороз. Якби я зустрів цього чоловіка в воєнній чи спортивній формі, я б нізащо не впізнав в ньому священика. Він — воїн. Воїн світла. Суворий. Вимогливий. Стриманий — Олег Володарський

Військові священики Армії Української Народної Республіки

Історія українського військового духовенства — окрема тема, яка потребує детального та глибокого дослідження. Однак поряд з офіцерами слід хоча б коротко згадати про польових православних священиків, які боролися та героїчно вмирали у складі частин Армії УНР.

Першим українським військовим ієреєм був 31-літній отець Микола Маринич, який 17 квітня 1917 р. став членом Військового клубу ім. П. Полуботка. Як представник клубу, отець М. Маринич брав участь у формуванні 1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького та одразу став його полковим священиком.

У липні 1917 р. до військ Центральної Ради вступив 43-річний отець Павло Пащевський, що до того служив у с. Жолоби Ямпільського повіту Подільської губернії. Його було призначено полковим священиком другої військової частини Центральної Ради — 1-го Українського запасного полку (згодом — полк ім. П. Дорошенка).

Після проголошення III Універсалу та початку формування Армії УНР виникла потреба у створенні головної управи військового духовенства. Очолив її піонер українського військового душпастирства отець Микола Маринич. Наприкінці 1917 — на початку 1918 р. лави духовенства Армії УНР поповнилися ще кількома особами, серед яких найбільш відомі священики Антоній Матеюк, Анатолій Волкович (панотець Окремої Запорізької дивізії), Микола Кукулевський (2-го Запорізького полку), Михалевич (3-го Гайдамацького полку).

Коли до влади прийшов гетьман П. П. Скоропадський, справу українського військового душпастирства було занедбано. Зважаючи на те, що Армія Української Держави мала невеликі старшинські кадри, потреба у військових священиках, на думку Військового міністерства, майже відпала. Фактично панотці залишалися тільки в українських національних частинах: Окремій Запорізькій дивізії, Інструкторській школі старшин та новосформованому Чорноморському коші. Серед військових священиків цих частин особливо слід відзначити отців Миколу Маринича, Анатолія Волковича (обидва — в Окремій Запорізькій дивізії), Павла Пащевського (у Чорноморському коші) та Юрія Жевченка (Інструкторська школа старшин). Останній, щоправда, недовго служив в українському війську: в 1920 роки він став полтавським архієпископом УАПЦ і незабаром був страчений радянськими каральними органами.

Зауважмо, що далеко не всі старшини кадрових частин поділяли думку Військового міністерства Української Держави. В архіві зберігся рапорт одного зі старшин 4-го Сердюцького пішого полку (ймовірно, сотника Архипа Кмети) на ім’я його високопреосвященства митрополита Київського і Галицького Антонія такого змісту: «В районі росташування 4-го Сердюцького полку (в Прозорівській башні) знаходиться церква, Паном-Отцем якої лічиться о. Ціхановський. Позаяк у кожному полку, згідно військового статуту, повинна бути своя полкова церква, я звертаюсь до Вас з ласкавим проханням чи не представиться можливим передати вищезгадану церкву в розпорядження Командира 4-го Сердюцького полку, причому бажано було б, щоб Панотець зостався її настоятелем… Церква знаходиться в казармах полку. Адміністративне управління її належить до причту, завдяки чому у місце росташування полку приходять громадяне полку зовсім невідомі, що при сучасному моменту з’являється дуже небажаним»

За матеріалами https://history.wikireading.ru/367010

Військовий священик Федір Мороз. Настоятель Церкви Різдва Пресвятої Богородиці міста Калуш на Івано-Франківщині. Священник-воїн. Чи може таке бути? Канонічно — не готовий відповісти. Не вистачає базових богословських та теологічних знань для того, щоб дати відповідь на це запитання.

Я чітко усвідомив інше — там, за гранню війни, біля лінії розмежування життя та смерті, священик, котрий присвятив себе Богу, прикладає надзусилля для того, щоб його допомога нашим воїнам залишалася лише духовною, щоб не взяти до рук зброю і не стати пліч-о-пліч із бойовими побратимами.

Твій автомат — хрест, бронежилет — 90-й псалом, а молитва Богородиці замінює шолом… Хто не дивився уважно в очі цим хлопцям, не зможе усвідомити, як їм важко. Вони хлопчики… чоловіки… сини… батьки…

І саме отець Федір — яскравий приклад Воїна-священика. Бойового, потужного, зі сталевим стрижнем всередині. Він поспішав. Був чимось схвильований. В церквах і храмах — це гідні діти Христа, а в повсякденному житті — такі ж діти, як і усі ми. І так само із веселою посмішкою прагнуть жити і любити цей світ.

Показові страждання блідої братії, котра пропагує православ’я головного мозку під куполами мокшанської хатинки на кремлівських лапах, вщент розбилися об посмішку усміхненого монаха Манявського монастиря – Феогноста Бодоряка. Саме через призму його служіння Господу побачив для себе посмішку Бога. Доброго і милосердного Бога, котрий страждав, аби ми пізнали любов. І в котре здригнувся від того криводзеркального відображення Господа, котрий любить нас лише за наші страждання і котрому б’ють чолобитні під зводами кремлівської церкви.

І знову приємне здивування. Якби я зустрів цього чоловіка в воєнній чи спортивній формі, я б нізащо не впізнав в ньому священика. Він — воїн. Воїн світла. Суворий. Вимогливий. Стриманий. Виявилося, що в нас багато спільних знайомих. Отець Федір серйозно та принципово займається допомогою воїнам АТО. Він поспішав. Але коли ми розпочали «Сповідь», замислився і зупинився.

У нього батько священик. Для західної України династія священників — це не дивина. Тут надзвичайно сильний генетичний код, надпотужна пам’ять поколінь.

Починали «Сповідь» зі слова «війна». В ньому щось спалахнуло. Сталь в очах. Переді мною сиділа зовсім інша людина. Воїн. «Я пішов воювати. Мені було складно. Відчув раптом, що не віддав свій борг землі та Нації», — на одному подиху промовив він.

Так багато побачив і так мало зміг усвідомити. А ще менше зможу передати словами. Адже як розповісти про милосердя і каяття, про боротьбу з гріхами і біль війни, про все те, що переповнює душу цієї людини?!

Та я все ж поділюся з тобою частинкою свого усвідомлення, жовто-синій. А ти вже сам побачиш все те, що я не зумію передати. Це не про боротьбу з емоціями і людськими пристрастями. Це глибинний біль за Україну!

Та найясніше я усвідомив для себе інше — якби на фронтовій позиції священик Федір Мороз залишився сам, він би взяв до рук зброю. Якби позаду нього була Україна, а він був сам на сам з ворогом, він би захищав Батьківщину зі зброєю в руках і з Богом в серці. Він би стріляв і молився. І ця молитва промовлялася б з чистим духом і в Господі. Це його суть. Саме тому він пішов на війну.

Тільки той, хто знає що таке справжня, кровопролитна боротьба з самим собою, звертаючись до бога говорить правду. Не можна, просто неможливо частково, обережно звернутися до віри. Це надскладне випробування душі — піднятися над своєю людської суттю і полинути до Бога… Той, хто це відчув, більше ніколи не повернеться в буденний бруд. Ці люди вищі за соціальні наративи. Вони бачать світ в справедливості Господній.

І як же кортить, як прагне душа… аби де-небудь в напівтемній квартирі… подивившись на цю «Сповідь», в душі у тебе, жовто-синій, щось надтріснуло, надірвалося… зірвалося в височінь і… замислилося. Ми дійсно щиро любимо цю країну? Чи ми обожнюємо лише напівтемну кухню з каструлями на печі? Ми дійсно готові усвідомити, наскільки складно там, за крок до смерті нашим хлопцям?! Чи завтрашній день народження або пікнік набагато важливіші за ту біду, котра п’ять років тому постукала в наші двері? Чи хтось інший буде гинути під ворожими танками та кулями?! А нас це мине і обов’язково вчасно видадуть зарплату?

Незабаром всередині нашої Нації почнеться складний діалог на тему істинного патріотизму. Почнеться і вже ніколи не завершиться. Тому що жити поряд з людьми, котрі самі себе вводять в оману і живуть безпринципно стає нестерпним.

Таким священикам, як Федір Мороз, я б не вклонявся і не розповідав про молитву. Просто міцно, по-чоловічому потиснув би руку. Від усього серця. А помолитися він і сам зможе. Він живе в Господі. Він полишив квапливість та нервування і сам собі зізнався в тому, що якби залишився сам на сам з ворогом, то зі зброєю в руках захищав би Батьківщину… Саме через це усвідомлення сила Молитви цього українця, воїна, священика безмежна.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Федір Мороз

https://youtu.be/iEtobBMtZwY

Отець Степан – скромний, з величезною душею. В житті цього священика і капелана є дружна церковна община – Олег Володарський

О, Всесвята Богородице, Діво, Володарко, вища від Ангелів і Архангелів, і від всього сотворіння чесніша, велике здивування Ангелів, висока пророча проповідь, апостольська преславна похвало, особлива прикраса святителів, мучеників міцна надіє, монахів наставнице в спасінні, постників немліюча стриманості, дівиць чистото і славо, матерів тиха радосте, дітей мудрості і осторого, вдовиць і сиріт кормителько, нагих одіяння, хворих здоров’я, ув’язнених воля, тишино по морю плаваючих, нестриманих спокою, заблуканих нетрудна наставнице, подорожуючих легкий переходе, тих хто працює тихий спокою, тих хто в біді скора Заступнице, скривджених покрове і пристановище, надіє для тих, хто втратив надію, потребуючих помічнице, бідних невичерпне багатство, засмучених повсякчасна потіхо, ненавидимих любовна покоро, грішників спасення і до Бога приєднання, православних всіх надійна огороже, непереможна поміч і заступництво. Тобою нам, Володарко, невидиме стає видимим, і ми молитви Тобі приносимо.

Протоієрей Степан Гуменяк, капелан. Снятинський деканат. Настоятель Церкви Покрови Пресвятої Богородиці в селі Рудники, Церква Успіння Пресвятої Богородиці в селі Ільники.

Духовне воїнство – капеланія. День за днем. Крок за кроком. Молитва за молитвою. Тихі сльози воску, що стікають по запаленій свічці. Куполи церков та храмів. Хрести. Ікони. Церковний набат. І жага молитви.

Він із самого дитинства любив ходити разом з друзями в Манявський монастир. Долав маленькими ніжками 10 кілометрів, щоб дістатися до такої важливої для нього святині. І коли серце країни вільно та сильно билося на Майдані, він також не залишився осторонь. Це завжди важко – бути першим. Батьку, дідусеві, священнику, а пізніше – капелану.

Довго не міг зрозуміти, звідки ж беруться такі герої. Та з кожною наступною «Сповіддю» все ясніше усвідомлював – це родовий, генетичний код. Вони не зможуть жити інакше. Поклик крові. Крик серця. Шепіт Бога.

Очі та віра людей, котрі бачать у тобі ту Божу іскру, котра допомагає їм самим звертатися до Господа. Просити в нього захисту. Мира.

Богородице, грішні слуги Твої: о, премилостива і пречудна розумного світу Царице, що породила Царя Христа Бога нашого, життєдавця всіх, небесні славлять Тебе і земні хвалять, ангельський розуме, святосайна звіздо, святих пресвятіша. Царице цариць, Володарко всього сотворіння, богокрасна Дівице, непорочна Невісто, палато Пресвятого Духа, вогненний престоле невидимого Царя, небесний Кивоте, носителько Слави Божої, вогневидна колеснице, спокою Бога живого, невимовний Образе Тіла Христового, гніздо Орла небесного, горлице богомовна, голубко покірна, тиха і незлобна, мати дітолюбна, милостей безодне, хмару гніву Божого розгонителько, глибино незмірима, тайно невимовна, невідоме чудо, нерукотворна Церкво одного Царя всіх віків, кадило запашне, чесна багрянице, Вітко саду живоносного, цвіте прекрасний, що зацвів нам небесною радістю, гроно нашого спасіння, Чаша Царя Небесного, в якій розчинилося від Духа Святого вино невичерпної віри Християнської, непохитний стовпе, єретиків погубо, мечу гніву Божого на богопротивних, постраху бісів, перемого в битвах, всіх християн без обману хоронителько, і для всього світу відоме спасення.

Ми говорили складно. Отець Степан нервував. Совісний священник. Скромний. З величезною душею. В житті цього священника і капелана є велика та дружна церковна община. Одразу видно, яким теплом наповнюються його очі при згадці про його прихожан. Це сім’я. Для нього це рідні та близькі люди. Він переживає разом з ними смерть та народження. Хрестини та вінчання. Він сильний духом людей, котрі довіряють йому свої долі.

І він дуже боїться їх підвести. Це істинна богобоязливість священника, котрий віддає часточку своєї душі кожному, хто до нього приходить. Так тепло і хвилююче за цим спостерігати…

О, всемилостивна Богородице Діво і Властителько, вислухай нас, що молимося Тобі і яви милість Твоєю на людях Твоїх, моли Сина Свого, щоб нам звільнитися від усякого зла, і збережи Церкву і країну нашу, наше місто, всяке місто, село і країну, вірних і всіх, що благочесно спішать і призивають ім’я Твоє Святе, від всякої напасті, пошесті, голоду, землетрусу, потопу, вогню, меча, нападу чужинців, і всякої міжусобиці, від усякої хвороби і всякої пригоди, щоб ані ранами, ані переслідуванням, ані мором, ані всяким гнівом Божим не були покарані слуги Твої; але зберігай і спасай милістю Своєю, Володарко, молячись за нас, корисне і добре поліття, врожаї плодів і часи спокійні даруй нам; полегши, піднеси і помилуй, премилостива Богородице всехвальна, що у всякій біді і нужді перебуваємо. Згадай слуг Твоїх і не відкинь сліз наших і зітхань, обнови нас благістю Своєї милості, щоб ми з подякою втішалися, знайшовши Тебе, Помічнице, Змилосердися, Пречиста, над немічними людьми Твоїми, надіє наша, і розсіяних збери, заблуканих на дорогу правди настав, відпалих від благочестивої віри батьківської назад поверни, старість підтримай, юних направ. Дітей виховай, і прослав тих, що славлять Тебе, особливо Церкву Сина Твого укріпи і збережи на довгі часи.

А потім війна. Жорстока. Без перепочинку. Без часу на усвідомлення того, що відбувається. Сльози тих, чиї рідні та друзі завершили свій земний шлях там, на фронті… і благословення Патріарха йти і допомагати нашому воїнству.

І знову совість. Совість, котра не дозволить відсидітися в штабі, котра спрямовує тебе туди, де твоя допомога найнеобхідніша. Туди, де все частіше звук молитви заглушають звуки пострілів та снарядів. Саме на передову кличе тебе обов’язок вірно та віддано служити Господу і Нації.

Хто-небудь зазирав в душу священнику-капелану? Господь дарував мені молитву та дворічну аскезу для того, щоб хоч трохи наблизитися до розуміння і усвідомлення того, що відбувається в душі патріота і капелана.

Там є улюблений псалом і до болю рідна дитяча молитва. Дитячі спогади. Миті, коли все життя промайне, наче птах, котрий поспішає додому, аби побачити свій дім і купол рідної до болю церкви.

На жаль, більшість з нас не усвідомлюють, яка це складна праця – щира молитва. Зовсім не легко щодня каятися, визнаючи свою слабкість та гріховність.

Війна… і українець, капелан, котрий добре усвідомлює свою відповідальність перед тими, хто зі зброєю в руках захищає нашу рідну землю.

О, милостива і премилостива Царице неба і землі, Богородице Вседіво! Старанням Твоїм помилуй країну нашу і христолюбивих її жителів та всіх християн православних, оберігаючи їх під покровом милості Твоєї, чесною ризою Твоєю захорони, і умоли від Тебе без сімені тілом народженого Христа Бога нашого, нехай підкріпить нас з висоти силою на всіх видимих і невидимих ворогів наших, на чужинців і своїх, які воюють проти нас і проти віри нашої. Спаси і помилуй, Вседіво Богородице, святіших патріархів, блаженних митрополитів, преосвященних архієпископів і єпископів, священиків і дияконів, і весь причет церковний, та всіх вірних, що поклоняються і моляться перед чесною Твоєю іконою.

Оповиті туманом простори чарівної Франківщини, рідного краю священика, капелана Степана Гуменяка. Щодня поряд з людьми – в храмі, на війні, на Майдані. В родині. Небагатослівна людина з теплою, доброю посмішкою в очах. Мені чомусь здалося, що найсвятіша, найсильніша молитва – мовчазна…

Зглянься на всіх нас поглядом милостивого Твого заступництва, піднеси нас із глибини гріховної і просвіти очі наші сердечні, щоб побачити спасення, будь милостивою нам тут, і на Страшному суді Сина Твого за нас ублагай, щоб переставилися у благочестю від цього життя слуги Твої, і вічному житті з Ангелами і Архангелами, і зі всіма святими сподоби, щоби по правиці Сина Твого і Бога вони стали, і молитвою Твоєю сподоби всіх православних християн з Христом жити, і радістю ангельською в небесних поселеннях.

Вірувати – це служіння. Невпинне та самовіддане. Служіння Господу. Нації. Людям. Служіння в любові. В милосерді та турботі. Нам здається, що священникам незнайомий біль. Це не так. Їх біль ще відчутніший, страшніший за наш. Через молитву іде світло і благодать Божа, котрі і оберігають його, захищаючи від того, хто невпинно та підступно порушує спокій християн. Віра, любов та самовідданість цих людей, військових капеланів, не має меж.

Бо ж Ти, Богородице, слава небесних і сподівання земних, Ти наша надія і заступниця всіх, хто приступає до Тебе і Твоєї святої помочі просить. Ти щира молитвениця до Сина Твого і Бога нашого, Твоя материнська молитва багато може, щоб упросити Владику, і Твоїм предстоятельством біля престолу благодаті пресвятих і животворчих Його Таїн приступати насмілюємося хоч і недостойні. Але коли дивимось на всечесний образ Твій і бачимо, як Ти рукою Своєю тримаєш Вседержителя, тішимося грішні, і з замилуванням припадаємо, та з любов’ю його цілуємо, бо сподіваємося, Володарко, Твоїми святими молитвами дійти до небесного безконечного життя і непостидно стати в день судний по правиці Сина Твого і Бога нашого, прославляючи Його разом з Безпочатковим Отцем, і Всесвятим, Благим, Животворчим і Одноістотним Духом, на віки вічні. Амінь!

Коли ти віруєш, тебе супроводжують янголи. Вони мудро підтримують тебе на твоєму шляху. Шість капеланів. Шість доль. Шість УКРАЇНЦІВ. Найстарші з них, Степан Гуменяк та Іван Креховецький, направили мою душу туди, звідки вони черпають духовні сили і віру в свою країну і в майбутнє своєї Нації.

Ми прощалися з капеланом Іваном Креховецьким, а він промовив до мене по-батьківськи: «Велику справу робиш, українцю!». Такі слова, сказані священиком, капеланом – це одна з найбільших нагород, котрі я б міг собі побажати. Це надихає жити і творити, коли на тебе з теплом та довірою дивляться очі людей, котрим так важлива доля нашої Нації…

Степан Гуменяк, Іван Креховецький, Іван Владика, Віталій Сенек, Василь Вирозуб, Петро Мартинюк, Тарас Климович, Василь Мандзюк, Юрій Попович… І ще тисячі, десятки тисяч людей, котрі так ревно і так віддано моляться за Україну… Пишаюся вами! Вклоняюся вам!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Степан Гуменяк

https://youtu.be/njWsju9QJg8