Герой «Сповіді» про своїх побратимів…

Я постійно згадую хлопців. Тих, яких вже немає, які загинули. Я згадую їх такими, якими бачив їх востаннє, такими, як вони мені здалося були. Звичайно, це моє враження, можливо, фантазія. Але мені цього достатньо...

Я згадую очі Сергія Демиденка http://memorybook.org.ua/5/demidenko.htm, заступника комбата рідного 20 БТРо, підполковника. Я запам’ятав чомусь тоді тільки його, і саме очі, коли рота відбувала до Маріуполя, а я благословляв їх і давав цілувати Хрест, навіть бігав по автобусах, щоб всі приложилися до Хреста. Очі сумні, але очі людини, яка зробила вибір усвідомлено, без примусу, впевнено. Таким він був до кінця, поки куля снайпера не обірвала його життя в останньому бою. Я з ним ніколи не розмовляв...

Ще я згадую веселі очі Анатолія Голозубова http://memorybook.org.ua/4/golozubov.htm, його привітність, щирість. Було кумедно, коли ми з ним, зустрічаючись, обіймались — він був високим, а я не дуже. Тих зустрічей було десь 3-4, і я не пам’ятаю про що ми з ним говорили, але я буду його пам’ятати завжди. Він схопив «свою» кулю під Гострим, в розвідці...

Я згадую Альберта Саруханяна http://memorybook.org.ua/21/saruhanyan.htm, коли він «стібав» мене темою Святого Писання, віри, ставив незручні питання, а я — як я, заходився і емоційно пояснював, і це була цікава, щира розмова, бо він також був віруючою людиною. Ми розмовляли, коли повертались з похорону Дениса Верескуна. Альберт загинув під час бою в Красному Партизані. Останнього разу я бачив його, коли забирав хлопців додому...

Я згадую Олександра Завгороднього, бійця 39 БТРо http://memorybook.org.ua/9/zagorodniy.htm. Ми з ним познайомились спочатку заочно, телефоном, а потім вже особисто, під Волновахою, коли ми привезли для них продукти. Він був трошки здивований такою ситуацією, бо він християнин іншої деномінації. Молитвою підтримував хлопців, і відповідав за побут свого підрозділу, бо був старший за віком, а тут приїхав православний піп з продуктами, з проповіддю, з молитвою. Ми з ним порозумілись. Він загинув на блокпосту, коли вибухнула замінована автівка...

Я згадую Сергія Іщенка, бійця 74 ОРБ http://memorybook.org.ua/11/ishenko.htm. Ми познайомились на війні, і він двічі запрошував мене помолитися, посповідати, причастити, і я приїздив до нього під Велику Новосілку, Новобахмутку. Коли він був у Дніпрі, то приходив з дружиною до храму. В Донецький аеропорт він мене вже не запрошував, останній раз я чудом Божим додзвонився туди, 18 січня, привітав його з Різдвом, а 19 він загинув під час підриву ДАПу. Я ховав його через півроку після загибелі...

Згадую Олега Сизоненка (Чорного) http://memorybook.org.ua/21/sozonenko.htm, бійця спецпризначення, мовчазного, зовні суворого, але відданого друга і справжнього воїна. Він пройшов війну в Афганістані, пішов добровольцем в 20 БТРо, демобілізувався, але не зміг стояти осторонь і пішов на контракт спецпризначинцем. Він загинув 10 лютого, повертаючись з глибокої розвідки. Його я також відспівував...

Згадую багатьох. І знаєте, завдяки ним я тримаюся. Коли втома і опускаються руки, коли панічна хвиля «всьо пропало» збиває з ніг, а ґвалт «зрадо-перемог» і «нас слівают» такий, що не чути власного голосу, Господь дає розраду, і я чую їхні голоси, і вони звертаються до мене…

Вони кажуть: «Не здавайся, давай вперед, братан! Ми прикриємо!»

А я, буває, відповідаю: «Так бачите, кращі гинуть, а нікому нічого не треба, кожен займається своїм — грошима-політикою-дєламі-вибороми. Їм не до нас-вас-них... всьопропало», — кажу.

Тоді полковник Демиденко відповідає: «Солдат, ти хоч і батюшка, але ж ще й солдат, а солдат чи з щитом, чи на щиті. Кращі гинуть, щоб ви живі не були байдужі, щоб розуміли, чого вартий мир, як його легко втратити, і як важко повернути. Війну можуть привести до хати байдужі, а повернути мир можуть тільки кращі, і тільки ціною свого життя. А «всьо пропало» не буває, повір. Навіть, 9 травня 2014 року, коли я один, поранений, тримав поверх, і не знав як там мої хлопці, я вірив, що вони зроблять те, що мають робити солдати, до кінця, як я. Тепер я знаю точно і мені за них не соромно. І ти, отче, АТАКУЙ, бо ти солдат, а я свій поверх над тобою тримаю!».

А я все шукаю привід, та кажу: «Нас зливають, суцільна зрада, договорняки!».

Тоді Толя Голозубов сміється й каже: «Головне, ти сам не зрадь. Не зрадь, в першу чергу, собі. Нам з хлопцями подобалось, про що ти говорив і як ти говорив. Це нам дуже допомагало. І якщо ти це говорив щиро, а я тепер знаю, що щиро,то не бійся, відповідай за базар, я з тобою».

А Сергій Іщенко, стримано посміхнувшись, додасть: «Я тобі вірив, отче Дмитро, а ти вірив в мене, і це допомагало мені в ДАПі, я знав і відчував, що за нас моляться, і те, що я вистояв, хоч і загинув, це результат нашої спільної віри. А зараз я вже не вірю, а точно знаю, що у тебе все вийде, повір мені!».

Олежа Чорний додає: «Отче, ти ж знаєш, я багато не розмовляю, то ти вмієш побалакати (посміхається), скажу просто, я з тобою в розвідку піду».

Я тоді починаю вже верзти що попало: «Та хлопців не нагороджують, немає уваги до героїв, виникає непорозуміння, недовіра. Хтось вважає себе несправедливо ображеним, хтось обділеним увагою, хтось вважає, що він, боєць, потрудився найбільше, а відзначають не гідних, штабних. А ця несправедливість руйнує бойове братство, довіру, вони навіть ображають одне одного. Я не знаю, чим можу тут зарадити?».

На це вони геть всі регочуть аж до сліз. А Сашко Завгородній відповів: «Брате, повір, тут всіх чекає стільки нагород, що навіть Брежнєв нам заздрить. Вистачить, Слава Богу, всім. А оті твої земні медалі, тут як вугілля, порівняно з золотом».

А Альберт Саруханян додав: «Так заздрість — то отрута. Якщо їй піддатися, вона може зруйнувати все — братство, дружбу, любов. Ми всі рівні, всі гідні, просто тут у нас — це ясно, а там, у вас — не дуже. Розкажи їм про це, доведи, ти ж можеш. А ми тут всі за тебе і за вас молимось, тому Усе Буде Добре».

Вони всі http://memorybook.org.ua/index1.htm, один перед одним говорять мені: «Отче, давай, ДЄЛАЙ, ми підтримаємо!», «Не здавайся, ми підвеземо БК!», «Давай вперед, до кінця, АТАКУЙ, ми прикриємо!», «Ти ж знаєш, ми це вміємо!».

Я не знаю, як виправдати свою бездіяльність, коли Небесний Легіон допомагає, прикриває і молиться за нас. #НебеснаГвардія хлопців і дівчат з різних міст і селищ України, з різних підрозділів, офіцерів та рядових, робітників, співаків, вчителів. Вони там не діляться на своїх чи чужих, патріотів і зрадників. Вони — приклад Відданості, Честі і Любові. Вони засвідчили це ціною свого життя. Так хто нам може завадити? Якщо з нами Бог і Вони,то хто проти нас? Просто смішно!..