Сьогодні, 22 січня, у Дрогобичі на площі Ринок відбулося святкове віче з нагоди 91-х роковин злуки Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки. На віче виступив міський голова Микола Гук, який. Зокрема. Подякував Президентові України Вікторові Ющенку за присвоєння звання Героя України Степанові Бандері. Говорячи про вибори Президента, Микола Гук сказав, що в другому турі українці приречені на вибір без вибору. З рефератом виступив доцент педагогічного університету ім.. І.Франка Ярослав Радевич-Винницький. Відтак усі присутні взялися за руки і навколо Ратуші створили Живий ланцюг  єднання на згадку про подію 20-річної давності.

Ви ніколи не замислювались над тим, скільки треба заплатити сучасним пересічним українцям, аби вони змогли повторити подвиг 21-річної давнини – живий ланцюг від Львова до Києва? А якби до Донецька чи Криму?

Україна є єдиною і незалежною уже майже 20 років, з 1999 офіційно відзначає такий собі День соборності, але насправді, як не прикро це визнавати, це скоріше формальна єдність.

Великою помилкою було б вважати, що схід і захід живуть у ненависті одне з одним, більшості, схоже, це взагалі байдуже. Проте вони зовсім різні… Це настільки різні у своїх поглядах світи, що іноді стає страшно – як вони взагалі уживаються поміж собою уже скільки років. Я зі своїм криворізьким суржиком на сході і півдні України не раз чув, що я бандерівець, а то і взагалі фашист. А на заході з цим же суржиком цілком би згодився за клятого москаля. Одне добре, таке мало хто каже в очі. Більшість злобних безхребетних істот в силу свого боягузтва відважуються хіба що на срач в інтернатах. Хоча і клінічні випадки також бувають.

Власне, відрізняють нас тільки 2 питання – мовне і історичне. Але цього більш ніж достатньо. Люди, які є безумовними героями для одних, для інших протягом багатьох років виставлялись підлими злочинцями. Питання дуже спірне і болюче – такі не вирішуються одним махом. Не буде так, що сьогодні Бандера – герой всієї України, а завтра – ні. Насправді – це не більше, ніж маніпуляція недосконалими законами. Адже офіційно таке звання мають і інші люди, померлі до 24 серпня 1991 року, але в них його ніхто не відбирає. Просто діюча влада ще більше розпалює обстановку.

Так само і з мовою – для людей, які з дитинства росли в російськомовному середовищі, насправді не так просто себе переламати. Головне, що вони не розуміють, навіщо це потрібно. Відверте нав’язування викликає ще більший опір. Українські переклади в кінотеатрах, пресі, на телебаченні мають нести певний ефект, але це у будь-якому разі розтягнеться у часі, і незрозуміло, чи взагалі щось дасть. Звісно, бидло ниє і далі нитиме з приводу тих же кінотеатрів – бо їхні тупі і обмежені мізки не здатні осилити ще одну мову. Ба, вони власне і рідну російську частіше за все осилити не можуть – пишуть і говорять з помилками та матюками. Зате скільки самовпевненості… Що там говорити про простих смертних, коли один з очільників держави подає приклад – це ж яким треба бути, вибачте, тупим, щоб після скількох років життя в Україні максимум читати з папірця з таким жахливим акцентом.

Здається, цю державу злегка зачепи – і вона розвалиться як карточний будиночок. Особливо сумно, що нам не потрібні ніякі зовнішні вороги, вистачає внутрішніх. Самі ж західні українці вважають єдино правильною українською свої діалекти. Самі ж східні і південні етнічні українці, але ніяк не росіяни, так сильно ненавидять єдину поки що державну мову і топчуть її при першій-ліпшій можливості. Але і сама Росія не забуває підливати масла у вогонь, то обшуками у українській бібліотеці, то відвертою маніпуляцією нашими першими особами.

І тому у підсумку ми маємо, що сьогоднішнє свято, якщо розібратись, зовсім не виправдовує свого звання. Більшість про нього б і не згадала, якби не дивилась новин, а згадавши, все одно проігнорувала б його значення. Втім, у країні, яка 70 років поклонялась кривавій і дегенеративній Жовтневій революції, це і не дивно.

Відсутність єдності – наша головна біда з хтозна яких часів. І радикальність. Моя думка правильна, а усі інші або дурні, або куплені. А ще хибне відчуття, що ми комусь потрібні - Європі чи Росії. Нікому не потрібні, хіба що у якості дармової сили або гарматного м'яса.

Ніби ж пройшло не так багато часу з 1990 року, але як усе змінилось. Сучасні українці і близько не здатні повторити щось подібне до того дійства, та й думок напевно таких не мають. Відмазки типу дайте нам достойне життя, а тоді в же поговоримо, не приймаються. Навряд учасники першого живого ланцюга були аж занадто багатими і забезпеченими… То ж давайте собі визнаємо – напевно ми все-таки гірші за них. Більш ледачі, пасивні і морально спустошені. Як і вся Україна. І напевно ті, хто хотів бачити її єдиною протягом багатьох століть, дуже б розчарувалися від такого видовища.