Капелан Юрій Матвіїшин молиться, сповідує, попри той біль, котрий рве душу – Олег Володарський

26 псалом

Господь – моє світло й моє спасіння: кого маю боятись? Господь – мого життя твердиня: кого маю страхатись? Як насідають злочинці на мене, щоб жерти моє тіло, – напасники мої й мої вороги, то вони спіткнуться й упадуть. Нехай і облогою стануть проти мене, не настрашиться моє серце; нехай і війна настане проти мене, навіть тоді буду я уповати.

Одного в Господа прошу, одного я благаю: жити в домі Господнім по всі дні життя мого, щоб бачити красу Господню і віддаватись роздумам у Його храмі. Бо Він мене сховає у Своїм наметі в день недолі; Він захистить мене під кровом шатра Свого, на скелю Він мене підніме. І ось тепер я голову мою підношу на ворогів, які навколо мене; принесу жертву радости в Його наметі, співатиму й у псалмах Господа буду хвалити.

Почуй, о Господи, мій голос, коли взиваю, змилуйся надо мною й обізвись до мене. В Твоєму імені серце моє каже: «Обличчя Моє шукайте!»

Твоє обличчя, Господи, я шукаю. Не ховай обличчя Твого від мене, не відпихай слуги Твого в гніві. Ти - моя поміч, не відкидай мене і не залишай мене, Спасителю, мій Боже! Бо навіть, як покине мене рідний батько-мати, Господь мене до Себе прийме.

Навчи мене, о Господи, путі Твоєї, провадь мене простою стежкою, з огляду на тих, що на мене засідають. Не видай мене на поталу моїм ворогам, бо проти мене встали свідки брехливі, які насильством так і палають. Леле, якби я не вірив, що побачу доброту Господню на землі живучих! Надійсь на Господа, будь мужній; нехай буде відважне твоє серце, і надійсь на Господа! Амінь!

Капелан, Протоієрей Юрій Матвіїшин настоятель храму св. Трійці (село Переволока Тернопільської області).

Почувши перші звуки грози, підіймаю голову та дивлюся на небо. Не боюся, Господи, волі твоєї. Приймаю її із вдячністю та покорою. Моя країна, мій народ, моя земля приймають Твоє випробування з молитвою та любов’ю.

Іноді мені здається, що ми величезний корабель, в середині якого воєнний госпіталь. Поранені, лікарі, медичні сестри, волонтери, священники, капелани…

Одні воюють, інші живуть та вірують в наше майбутнє. Втомлені, майже знесилені… та вже незламні. Ця Нація загартована кров’ю найкращих. Заради кожного з нас хтось, ледве не щодня, вже п’ять років поспіль стає частиною Божого Воїнства. Чиєсь життя вже обміняно на твоє, жовто-синій. Не зрадь!

…Сховатися якомога далі від усіх і молитися… Не священник, не адвокат, не військовий чи волонтер. Просто громадянин України, котрому, наче повітря, не вистачає Молитви. Наче неба не вистачає очей наймужніших і, наче хліба, не вистачає довіри між нами.

Молитва творить дива. Люди, придивившись до тебе, починають з тобою говорити. Вірити. Із теплом посміхаючись, вони не бояться бути щирими перед Богом, Україною і Нацією.

І коли за спиною ікони, поруч вівтар, а навпроти – священик і капелан, ти відчуваєш в собі особливу молитву. Лише Господу відомо, як ти хвилюєшся та непокоїшся. Твій Храм, твоя Церква, з благословення архієпископа Тернопільського та Кременецького Нестора, довіряє тобі свій Дух Божий, дає можливість відчути ту Іскру Господню, котра так яскраво палає в душах тих, хто присвячує своє життя служінню Йому, хто ділиться світлом і відкриває своє серце – українське, милосердне, мужнє.

Високий, кремезний чоловік сів навпроти мене, ми по-доброму посміхнулися одне одному і розпочали спокійний та мудрий діалог. «Сповідь». Він сповідувався і сповідував, а очі його братів у Христі уважно та занепокоєно спостерігали за ним.

Майдан, війна, їх парафії – це особливі струни в душах капеланів, дотик до яких їм дуже болить. Їм важко про це говорити. Та зараз про це вже не можна мовчати. Нація повинна знати «своїх». Саме тому під час «Сповіді» вони не просто говорять правду, вони говорять всю правду, а ми, нарешті, готові її чути.

Нація вибухнула патріотизмом, відновивши надпотужний авангард українства – капеланів, воїнів, волонтерів. Це «сіль» нашого суспільства. Сильні, вільні, справедливі. І такі категоричні та незламні з ворогом.

Капелан молиться, сповідує та сповідується, попри той біль, котрий рве душу. Він же чоловік. Українець. Воїн. А ворог зазіхнув на найдорожче – на Україну.

Та в нього своя війна. Його бій за душі воїнів, котрі ворог прагне занапастити відчаєм, ненавистю, байдужістю, не припиняється ані на мить.

А потім він повертається додому, а там очі рідних та близьких, друзів та парафіян, котрі шукають в нього розради від життєвих негараздів, сумнівів, болю та туги. Молитися. Молитися. Молитися. Він мусить допомогти. Вислухати, підтримати, сповідати, благословити, навчити…

І знову на передову. Боронити від ворога душі воїнів. Наповнювати їх божими любов’ю та милосердям, дарувати тишу та спокій в молитві.

Неймовірні душі у капеланів… Глибокі. Рідні. Ці душі посміхаються очима, утворюючи ледь помітні зморшки в кутиках українських очей. І молитва… Вічна і грандіозна. Невпинна. Віра у них безкрайня. Скільки любові має бути в серці у капелана, щоб нею можна було лікувати і чужий, і власний біль?!

У нашого Храму величне майбутнє. Клята московитська потвора віками вчила нас, що ми маємо страждати та вмирати заради вигаданих нею цілей. А невдовзі після того, як ми зуміли втекти від цієї жахливої ідеології рабства і страждань та почали викорінювати її із себе, червоний диявол приніс біль та смерть на нашу землю, намагаючись знову нав’язати нам ту стражденну покору.

Та вийшло зовсім інакше. Війна пробудила в нас ВОЛЮ. І чим більше нам болить війна та смерть, тим завзятіше ми будуємо ЖИТТЯ та МАЙБУТНЄ. Ціна України – в очах загиблих Героїв, тому ми не маємо права ані думками, ані справами зраджувати її.

По-дитячому щира посмішка та сталевих характер – переді мною був воїн духа, приклад для Нації, капелан Юрій Матвіїшин. Якщо з нами Бог і Україна, то хто проти нас?

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». 

Герой програми Юрій Матвіїшин

https://youtu.be/0CFURyhQE40