хочу сюди!
 

YuLita

50 років, рак, познайомиться з хлопцем у віці 43-55 років

Замітки з міткою «самоврядування»

Читаючи уважно Конституцію і закони...

Мені от цікаво, як можна зрозуміти цю новину? Як не крути, вони згідно з Основним законом праві. З іншого боку, будь-який прибуток має обкладатися податком - теж ідеал державної фіскальної політики. Хотілося б, щоб хтось з хмельничан (тернополян, львів'ян) прокоментував, наскільки це правдива інформація. А від юристів непогано було б почитати міркування про перспективи цієї штуки...

Новый экономический уклад

           Пока политики и чиновники долго и малоубедительно рассказывают о планах выхода из экономического кризиса и уже третий год анонсируют некие эфемерные реформы, в результате которых мы якобы заживем счастливо и в достатке, в Украине потихоньку зарождается новый уклад независимой от государства народной экономики. Граждане, основываясь на 5-й статье Конституции создают народные предприятия.
           Во Львове, Тернополе и Хмельницком уже работают десятки предприятий и индивидуальных предпринимателей, которые НЕ платят налогов государству, НЕ отчитываются за свою деятельность в Госфикальной службе или в каком-либо другом госведомстве и НЕ платят за право заниматься предпринимательской деятельностью.
           «Народная экономика» в хмельницкой версии — это три десятка солидных предприятий по пассажирским автоперевозкам, переработке вторсырья, рестораны и кафе, аудиторские и юридические конторы и фермерские хозяйства. А также около сотни людей, которые занимаются мелким индивидуальным бизнесом: дизайнеры, сапожники, портные, строители, стоматологи, художники. Все они объединены договором о «территориальной громаде», платят в фонд громады минимальные взносы, которые называют «инвестициями» — от 100 грн в месяц и решают ключевые вопросы своего бизнеса сами. Без согласований и отчетов государству.


Лібертаріанський погляд

Лібертаріанський погляд: Реформа місцевого самоврядування
1105 ПЕРЕГЛЯДІВ
 
Четвер, 09 січня 2020, 15:00
член правління ГО "Українська альтернатива".

Два роки тому у "Записках лібертаріанця" я виклав концепцію побудови системи місцевого самоврядування. Вона є сумісною з лібертаріанською ідеологією, де йдеться про зменшення функцій держави та її втручання у життя суспільства.

Нещодавно партія "Слуга народу" запропонувала проєкт змін до Конституції, які мають на меті реформування місцевого самоврядування.

У цій колонці я спробую проаналізувати цей проєкт з точки зору лібертаріанців та дослідити його сумісність з нашою позицією.

Місцеве самоврядування та права власності

Ключова ідея нашого підходу: місцеве самоврядування не входить у систему державної влади.

З цієї точки зору, запропонований проєкт частково відповідає лібертаріанській позиції.

Вивільнення місцевого самоврядування з-під контролю та втручання держави зажди є позитивним. Хоча проєкт "Слуги народу" є лише першим кроком на цьому шляху.

З точки зору лібертаріанців, держава взагалі не може визначати компетенцію органів місцевого самоврядування, порядок їхнього формування чи особливості функціонування, територіальні межі, тощо.

Наша позиція послідовна – люди об'єднуються у територіальні громади так само, як вони утворюють будь-які громадські об'єднання. Засновники (мешканці міста, селища, села) проводять установчі збори, ухвалюють статус громади (в якій визначені керівні органи, посадові особи, їхні повноваження то порядок обрання), реєструють юридичну особу.

Жодного законодавчого визначення функцій органів місцевого самоврядування або порядку їхнього формування взагалі не потрібно! Держава не повинна вказувати громадянам, як їм об'єднуватись та вирішувати власні справи.

Наприклад, громадяни, що мешкають у місті Київ, об'єднуються у територіальну громаду міста. Далі вони ухвалюють його статус, згідно з яким утворюють представницький орган (міську раду) та посаду міського голови, визначають їхні повноваження та порядок формування й обрання.

Потім ці органи місцевого самоврядування Києва у межах своїх повноважень здійснюють управління належній громаді власністю (наприклад, школами, лікарнями, закладами культури), опікуються комунальною інфраструктурою, здійснюють благоустрій, тощо.

З цією метою між державою та громадами має бути визначений розподіл податкових надходжень.

З наведених вище тверджень випливає ще один важливий момент. Оскільки органи місцевого самоврядування не є органами влади, то вони не можуть ухвалювати нормативно-правові акти.

Так, Київська міська рада має право визначати правила користування громадським транспортом або паркувальними майданчиками (оскільки це є власністю територіальної громади міста). Водночас вона не має повноважень ухвалювати "рішення про обмеження реалізації алкоголю у нічний час", оскільки не має владних повноважень щодо закладів торгівлі, окрім тих закладів, власником яких є територіальна громада.

Аналогічно, Київміськрада може визначати правила паркування на майданчиках, що розташовані у публічних місцях. Але не може визначати їх у дворах багатоквартирних будинків, оскільки ці двори є власністю співвласників таких будинків, а не власністю територіальної громади.

Лібертаріанці наполягають на чіткому визначенні та залізобетонній захищеності прав власності.

Все рухоме та нерухоме майно має комусь належати:

  • народові України (публічна власність),
  • територіальній громаді (комунальна власність),
  • окремим фізичним або юридичним особам (приватна власність).

Власник кожного об'єкту майна має бути визначеним.

Ніхто ніколи не може зазіхати на чужу власність або вказувати власникові, як йому чи їй володіти, користуватись або розпоряджатись власністю.

Адміністративно-територіальний устрій

Далі йде блок, що стосується адміністративно-територіального устрою України. Сам цей термін є важкою спадщиною радянських часів.

Пропоную читачам передивитись Конституцію США та спробувати знайти там перелік штатів, графств або навіть згадку про будь-які територіальні чи адміністративні одиниці (штати згадуються там як суб'єкти федерації).

Якщо США понад 200 років існують без конституційного визначення адміністративно-територіального устрою, то навіщо це потрібно Україні?

Це риторичне питання. Звісно, вважаю, це непотрібно та має бути прибране з Конституції. Але треба бути послідовними.

Чи є у Конституції США згадка про місто Вашингтон як столицю федерації? Немає. Отже, і нам непотрібно законодавчо визначати столицю України.

Хтось може зауважити, що я запропонував лише формування першої ланки самоврядування – на рівні територіальної громади, тобто села, селища, міста (навіть такого великого, як Київ).

Але як без законодавчого визначення адміністративно-територіального устрою формувати вищі рівні, на кшталт районів чи областей?

Тут працює те ж саме загальне правило: люди самі, без втручання держави, вирішать, як їм жити.

Територіальні громади самостійно визначать механізми створення регіональних об'єднань та обсяг повноважень, які вони делегуватимуть їм. Звісно, в межах компетенції місцевого самоврядування.

Тобто регіональні органи не можуть набути повноважень, яких не мали органи територіальних громад, не кажучи вже про повноваження органів державної влади.

Інститут префектів та президента

Останній блок стосується запропонованого у проєкті "Слуги народу" інституту префектів.

Раніше я вже критикував усталену в нас практику підміни територіальними органами виконавчої влади (обласними та районними державними адміністраціями) функцій виконавчих органів місцевого самоврядування (виконавчих комітетів місцевих рад).

Така побудова "вертикалі виконавчої влади", започаткована ще за Кравчука та Кучми, завдала дуже великої шкоди місцевому самоврядуванню.

Ліквідація інституту обласних та районних державних адміністрацій є дуже позитивним кроком.

Але, наскільки я розумію, замість держадміністрацій пропонується новий інститут префектів, який взагалі не відповідає концепції розподілу гілок влади.

Виконавча влада в Україні очолюється Кабінетом мністрів, але запропонований проєкт передбачає лише консультативну роль КМУ у призначенні префектів. Вони призначаються та підзвітні пезидентові.

Читайте: Округи та префекти. Як в Україні можуть з'явитися "смотрящіє" від Зеленського

Взагалі-то, сама посада президента, що не входить до жодної з гілок, є ніби п'ятим колесом у машині державної влади. Насправді, нам треба цю посаду ліквідовувати.

Згідно з проєктом змін до Конституції, префекти будуть наглядати за додержанням законів органами місцевого самоврядування та робити пезидентові подання щодо скасування ухвалених ними рішень. Але це є нісенітницею.

По-перше, якщо органи місцевого самоврядування не входять у систему державної влади, то вони не підпорядковуються іншим органам державної влади, таким як Кабмін або президент.

Орган державної влади, крім суду, не може зупиняти рішення органів чи посадових осіб громадського об'єднання або, наприклад, акціонерного товариства.

Нагадаю, що оскільки органи місцевого самоврядування не мають владних повноважень, то всі їхні рішення по суті не відрізняються від рішень керівних органів громадських організацій чи комерційних структур.

По-друге, в Україні вже існує система захисту законних прав та інтересів будь-яких осіб. Це правоохоронні органи та суд.

Якщо префект здійснює нагляд за дотриманням законодавства, а президент вирішує, зупиняти чи ні рішення якихось осіб, то це пряме зазіхання на компетенцію правоохоронної та судової системи.

Більше того, оскільки президент призначає та контролює префектів, то в цьому ланцюжку відбувається поєднання функцій різних гілок влади:

  • префект здійснює нагляд та робить подання (аналог прокурора),
  • президент ухвалює рішення щодо зупинення (аналог судді).

Уявіть, що у суді суддя та прокурор працювали б у зв'язці.

Отже, у проєкті змін до Конституції, запропонованому партією "Слуга народу", є багато корисного, але він є недостатнім. Його можна розглядати лише як перший крок за умови подальшого зменшення втручання держави у питання місцевого самоврядування.

Але інститут префектів з проєкту потрібно у будь-якому разі прибрати, оскільки суперечки між органами державної влади та місцевим самоврядуванням має вирішувати незалежний суд.

Валентин Хохлов, спеціально для УП

Як розмежувати Україну?

 Як розмежувати Україну?
Ігор МЕЛЬНИК

Територіальні аспекти адміністративної реформи

Україна потребує системи державного управління, яка є професійною, прозорою, відкритою, ефективною, покликаною служити інтересам громадян, бути перед ними відповідальною та спрямовувати всю свою діяльність на розв'язання проблем, що стоять перед суспільством. На жаль, за 10 років незалежності у нашій державі такої системи так і не було створено. В той же час більша  частина функцій державних органів управління давно вже повинна була перекладена на органи місцевого самоврядування, а в економічній сфері – на приватну ініціативу.

Нині громіздка та незграбна державна машина, перевантажена зайвою роботою, не в змозі динамічно та адекватно реагувати на зміни, що відбуваються в економіці. Ця громіздкість та невизначеність управлінських процедур призводить до неефективності управління, створює сприятливий ґрунт для корупції та безвідповідальності урядовців. Надмірна концентрація управлінських функцій на вищих щаблях виконавчої влади призводить до низької якості їх реалізації, а також зменшення ролі місцевих органів державної влади та самоврядування. Суспільство втрачає довіру до влади, не знає, за що воно платить податки. Тож адміністративна реформа є не лише побажанням Міжнародного валютного фонду та однією з умов надання кредитів Україні, а нагальною потребою сьогодення, без реформування владних структур неможливий вихід нашої держави з кризи.

Вже понад три роки тому в Україні було заявлено про необхідність адміністративної реформи, створено спеціальні органи для її підготовки та проведення, розроблено її концепцію. Державну комісію з її проведення очолив Леонід Кравчук. Стратегічними цілями адміністративної реформи мають стати: підвищення діяльності органів влади; забезпечення прозорості прийняття державних рішень і персональної відповідальності за їх реалізацію; уникнення дублювання функцій у владних структурах та чітке розмежування компетенцій на загальнодержавному і місцевому рівні та між гілками влади; наближення державного апарату до потреб пересічних громадян; ліквідація причин хабарництва і корупції в державному апараті; підвищення престижу державної служби.

Однак вибори 1998 та 1999 рр. загальмували процес реформування системи влади і лише з грудня 1999 року розпочались перші реальні кроки з реалізації адміністративної реформи. Насамперед вони стосувались реорганізації Кабінету Міністрів. Скорочено число міністерств та членів кабміну. Його поточну роботу має забезпечувати секретаріат. Підвищено роль міністрів, але вони ще надалі залишаються лише чиновниками, а не політичними фігурами, бо не несуть безпосередньої відповідальності за свою діяльність перед урядовою більшістю парламенту і виборцями та політичними партіями.

Було скорочено до 17 тисяч державних службовців, але робилось це поспіхом, без необхідного обґрунтування та розмежування функцій в апараті. Тому частину з них треба було знову повертати на роботу. Недостатнім залишається законодавче забезпечення адміністративної реформи. Часто її заходи проводяться не за нормативними актами Верховної Ради, а на основі указів Президента та постанов Кабінету Міністрів.

Пересічний громадянин ще не бачить наслідків перших кроків адміністративної реформи. Поки що адміністративна реформа зачіпає лише вищі органи державного управління і ще практично не дійшла до органів влади на місцях, якщо не рахувати деякого скорочення посад в облдержадміністраціях.

Державі необхідна якісно нова регіональна політика, яка передбачає чітке розмежування повноважень між центральними та місцевими органами влади, посилення ролі регіональних органів влади, розширення їх повноважень та відповідальності, участь місцевих органів влади у процесі прийняття державних рішень, оптимізацію розвитку регіонів та дотримання мінімальних соціальних стандартів життя населення. Внаслідок децентралізації багато обов'язків держави має надаватись органам місцевого самоврядування базового та регіонального рівня. Делегування повноважень на нижчі рівні повинно супроводжуватись децентралізацією державних фінансів. У доходах місцевих бюджетів вирішальною має стати частка власних доходів, а не дотацій та субвенцій. Та формування бюджетів повинно проводитись "від низу до гори", а не навпаки, як це зараз відбувається.
 
Більшість  експертів (зокрема з Українського центру економічних і політичних досліджень) вважають, що адміністративно-територіальну реформу в Україні варто розпочинати не раніше 2003 року, принаймні після чергових парламентських виборів. Але вже тепер можна було б готувати деякі законодавчі акти, щоби вибори до органів місцевого самоврядування проводити вже за новим принципом.


Таблиця 1

Подивимось на адміністративно-територіальний устрій деяких країн Європи, співмірних з Україною за територією та чисельністю населення (Табл. 1). А також на середнє число населення, яке припадає базову (І рівень) одиницю місцевого самоврядування (Табл. 2). Як бачимо в Україні вони є чи не найдрібнішими (якщо не рахувати Францію). Наші сільради, та й переважна більшість селищних і міських громад, не спроможні не лише забезпечити за рахунок власних ресурсів виконання власних повноважень у галузі освіти, охорони здоров'я, утримання власної інфраструктури, а навіть утримувати мінімальний апарат управління. Однак процес дроблення сільських рад не припинився і теоретично їх число може дійти до 30 тисяч, бо стільки є зараз в Україні відокремлених населених пунктів. Особливо гостро тенденція до розмежування повстала тепер, коли відбувається розподіл власності, особливо землі. Але, з другого боку, на місцях неможливо створити достатніх умов для забезпечення цих процесів (реєстрація прав власності, землевпорядні роботи). Тому ці функції виконуються вже на районному, а то й вищому рівні. Тоді як поділ району на кілька великих самоврядних громад, дало би можливість вирішувати усі питання у їх центрах, а не їздити за кожним папірцем до райцентру. Якщо враховувати ще і парадокси нинішнього адміністративного поділу, то, наприклад, мешканці Малехова, Мурованого чи інших сіл на північний схід від Львова, повинні їхати спочатку на одну з автостанцій обласного центру, потім міським транспортом доїжджати до вокзалу чи до іншої автостанції, а вже звідтіля добиратись до свого райцентру – Пустомит.
 

Таблиця 2

Натомість вже у кожному населеному пункті міг би деякі суто місцеві питання вирішувати на громадських засадах обраний громадою війт. Так у Польщі ці функції виконують понад 40 тисяч солтисів. Тоді, як число територіальних громад базового рівня у 16 разів менше.

Чи не найбільше емоцій, звичайно, викличе зміна мережі адміністративних одиниць найвищого рівня. Зараз ми тут маємо одну автономну республіку, 24 області та два міста загальнодержавного значення. Якщо піти німецьким, іспанським чи італійським шляхом і створювати регіони за історичним принципом, то в Україні, поряд з Кримом  та "вільними містами" Києвом і Севастополем", такими історичними землями могли би бути Галичина, Закарпаття, Буковина, Волинь, Поділля, Правобережжя, Лівобережжя (Гетьманщина), Слобожанщина, Донеччина, Запорожжя, Причорномор'я та Південна Бессарабія (Буджак). Всього до 15 земель-регіонів, різноманітних за етнічним складом, історичними традиціями, економічним потенціалом, людністю та територією.


Мапа 1

За французьким варіантом, Україну можна було би поділити на 90-100 земель-округів. Як вважає професор географії Львівського національного університету Федір Заставний, "таке розосередження функцій територіального управління цілком виправдане, коли йдеться про ліквідацію старих управлінських структур, територіальне розосередження влади і підвищення ефективності її функціонування... Це дозволило би зняти напруженість на національно-етнічному грунті в багатьох "гарячих" регіонах республіки, територіально розосередити цю напруженість і зробити її менш відчутною". Звичайно поділ, наприклад, Криму чи Закарпаття на кілька таких округів, дозволив децентралізувати "місцеві сепаратизми". Україна вже мала досвід такого устрою у 20-роках, коли територія УСРР була розділена на 53, а потім на 41 округ (мапа 1). Однак переважна більшість таких адміністративних одиниць не могла би себе утримувати і була би дотаційною.
 

Мапа 2

Виходячи з економічних чинників проф. Заставний пропонує розділити Україну на дев'ять економічних районів (мапа 2), причому Причорноморський у одному з варіантів пропонується поділити на два. Скоріш за все, така схема могла би стати основою для майбутнього поділу держави на регіони, тільки що розмежування слід би було проводити не по кордонах існуючих областей, а по менших територіальних одиницях.

Насамперед необхідно було би визначитись з центрами цих територіальних одиниць (над назвою: область, земля, край... ще слід подумати). Природними регіональними центрами, вплив яких вже зараз виходить за межі їх областей, є Київ, Харків, Львів, Дніпропетровськ, Донецьк та Одеса. Крим не може існувати без дніпровської води, тому було б доцільно створити на півдні Таврійський регіон, долучивши до нього більшу частину Херсонської області. Волинь та Поділля утворювались би не довкола центрів, а скоріше за залишковим принципом, на перетині сфер впливу Києва та Львова. На Волині столицею могло б стати Рівне – не тому, що воно випереджає Луцьк і Житомир за своїм потенціалом, а завдяки серединному положенню серед цих трьох центрів. На Поділлі Вінниця дещо переважає Хмельницький, тому має більші шанси стати регіональною столицею. Натомість Центрально-Український район таки мусив би бути розділений між Києвом і Дніпропетровськом.

Але чи витримає така концепція тиск регіональних еліт, які би не погодилися з "деградацією" їх центрів. Приклад завершального етапу адміністративної реформи в Польщі показує, наскільки потужним був тиск на уряд і сейм, коли було оприлюднено рішення обмежитись лише 12 новими воєводствами. У групи лобістів об'єднувались і праві, і ліві, створювались громадські комітети та проводились акції протесту, включно з живими ланцюгами єднання.

В результаті в кінцевому варіанті кількість воєводств було збільшено до шістнадцяти, а щоб задовольнити амбіції окремих міст, у деяких випадках у воєводствах було утворено по дві столиці – місце урядування воєводи та місцевого сеймику. Можливо, і в Україні не вдасться теж обмежитись цифрою 9, а доведеться збільшувати число планованих регіонів до 12, 15, 20?

Отже адміністративна реформа не є легкою справою, але її треба робити, бо існуюча система владних структур давно вже стала гальмом розвитку нашої держави.

Поступ, №196, 30.11.2000
 http://zbruc.eu/node/36946