Французький учений Даніель Бовуа про лжепатріотизм, національних героїв, деформовані міфи і стан історичної науки в Україні

Свою майже 30-річну роботу в архівах Франції, Польщі, Литви, України й Росії історик Даніель Бовуа називає збиранням каміння на Місяці. Його жорсткі й неупереджені розвідки українсько-польсько-російських відносин не тільки сформували новаторське бачення української історії, а й обернулися для самого дослідника чималим конфліктом із носіями різних національних поглядів, передусім проросійського. Та професор не дуже цим переймається, і далі вивчаючи й аналізуючи соціальні, економічні та культурні процеси нашого минулого.

– Усі нації мають свій шлях, свої пріоритети. Кожна з них створювалася по-різному. Не можна сказати, що є якийсь універсальний рецепт. Мені здається, що головне тут – ментальність. Якщо досить велика кількість людей має волю й бажання створити націю, то вона народиться. Ця загальна воля, це пробудження  національної самосвідомості не можуть бути нав’язані, привнесені звідкись іззовні. Думаю, що в Україні національна самосвідомість уже є, до того ж досить давно, і не раз в історії вона яскраво про себе заявляла. Навіть у Радянській Україні національна ідея жила в народі як в офіційних, так і в неофіційних інституціях.Воно проявилось, наприклад, у тому, що невелика група інтелектуалів десь наприкінці XVIII-го на початку XIX-го написала Історію Русів. Це анонімна праця, ми знаємо тільки, що було декілька авторів, але концепція української нації, дуже щільна, дуже переконлива концепція, звичайно, у них вже була. В подальшому національна самосвідомість українців надзвичайно сильно проявилася в учасників Кирило-Мефодіївського братства. У Миколи Костомарова, у Пантелеймона Куліша і, звичайно, у Тараса Шевченка. Тобто можна говорити про те, що з середини XIX-го століття усвідомлення України як нації вже впевнено існувало. В 1905 році, під час першої революції, ця національна самосвідомість заявила про себе забастовками і виступами українських селян і робочих. І, звичайно ж, під час жовтневої революції 1917 року і Вітчизняної війни у різних повстанських рухах, очолюваних Симоном Петлюрою, Євгеном Коновальцем…  Мені здається, що  якраз Петлюра – хороший символ української незалежності, яка тоді не змогла утвердитися, але яка все-таки виражала дуже широкий аспект  сподівань народу. Тоді не було достатньої організованості, справжньої можливості створити державу. Те, що могли тоді створити прихильники української незалежності було надто незначним у відношенні до організованості і можливостей Російської імперії. Історично в Росії  концентрувалась велика міць, велика сила і мало хто там погоджується з так званим сепаратизмом... І  весь цей потенціал мав велике значення і у росіян білих, і у червоних. Адже червоні все одно успадкували все те, що було створено при царизмі. Мабуть, незалежність України тоді  - це було ще занадто рано. Експеримент «українізації» продовжувався недовго і, ймовірно, паризький вбивця Петлюри в 1926 році був рукою Москви. Радянське посольство надто очевидно вимагало, щоб французьке правосуддя  визнало Шварцбарда  невинним. Це цікава тема для нових досліджень. І боротьба УПА, і українські дисиденти, - це все, звичайно ж, виявлення національної самосвідомості. І ваша Помаранчева революція, як один з найважливіших і яскравих моментів, але далеко не єдиний в новітній історії. Що буде далі – залежить тільки від самих українців.