Як повідомив у мережі Facebook Архиєпископ Харківський і Полтавський Української автокефальної православної церкви Ігор Ісіченко, 1 січня 2011 року о 10:00 у Свято-Дмитрівській церкві (м. Харків, вул. Полтавський шлях, 44) буде проводитися панахида за видатним діячем національно-визвольного руху, Головою Проводу ОУН-Б Степаном Бандерою. Запрошуємо вірян взяти участь у заході.

СВЯТЫЕ ОТЦЫ О ЛАТИНСТВЕ

Свт. Фотий Константинопольский, свт. Григорий Палама, свт. Марк Ефесский, прп. Феодосий Печерский, прп. Максим Грек, прп. Паисий Величковский, свт. Игнатий Брянчанинов, свт. Феофан Затворник, прп. Амвросий Оптинский, св. прав. Иоанн Кронштадтский.;

Верным способом познания воли Божией является изучение Священного Предания Церкви, т.е. Священного Писания, деяний церковных Соборов и суждений святых разных времен и народов. Если по какому-либо вопросу церковной жизни имеется согласное мнение святых, то такое согласное их суждение является суждением Духа Святого, обитающего в этих святых, и признается учением Божественным, учением Церкви. В начале сборника мы приводим суждения святых отцов, чтобы каждый читатель мог составить правильное представление о латинстве.

Святитель Фотий Константинопольский († 891): «Латиняне не только внесли другие беззакония, но дошли до такого преизбытка дерзости, что даже в святой Символ Веры, который всеми соборными постановлениями предписано хранить неизменным, дерзнули ввести ложь (о, ухищрения лукавого!), будто Святой Дух не только от Отца, но и от Сына исходит, и тем исказили основной догмат о Святой Троице».

Святитель Григорий Палама († ок. 1360): «Мы не примем вас в общение до тех пор, пока вы будете говорить, что Дух Святой исходит и от Сына».

(Творения святителя Григория Паламы. Т. 1. Фессалоники. 1962. С. 26)

Святитель Марк Ефесский († 1444): «Мы отторгли от себя латинян не по какой иной причине, кроме той, что они еретики. Поэтому совершенно неправильно объединяться с ними... Латиняне не только раскольники, но и еретики. Наша Церковь молчала об этом потому, что их племя гораздо больше и сильнее нашего».

«Если они (латиняне) совершенно отклонились, и то в отношении богословия о Святом Духе, хула в отношении Которого — величайшая из всех опасностей, то ясно — что они еретики, и мы отсекаем их как еретиков».

«Итак, братие, бегите от латинских новшеств и вносителей и вкоренителей их, и любовию связанные друг с другом, соберитесь в единую Главу нашу — Христа».

(Архимандрит Амвросий (Погодин). Святой Марк Ефесский и Флорентийская Уния. М. 1994. С. 333, 355)

Преподобный Феодосии Печерский († 1074): «Множеством ересей своих они (латиняне) всю землю обесчестили... Нет жизни вечной живущим в вере латинской».

(Н. Н. Воейков. Церковь, Русь и Рим. Джорданвилл. 1983. С. 239)

Преподобный Максим Грек († 1556): «Я в своих сочинениях обличаю всякую латинскую ересь и всякую хулу иудейскую и языческую...».

(Сочинения преподобного Максима Грека в русском переводе. Тверь.1993. С. 7)

Преподобный Паисий Величковский , († 1794) пишет о латинстве, что оно откололось от Церкви и «пало... в бездну ересей и заблуждений... и лежит в них без всякой надежды восстания» И ниже: латиняне — «не суть христиане».

(Сочинения о знамении Честнаго и Животворящего Креста. Рк. БАН 13.1.24, гл. 11, л. 39; л. 88 об.)

Святитель Игнатий Брянчанинов, (†1867): «Папизм — так называется ересь, объявшая Запад, от которой произошли, как от древа ветви, различные протестантские учения. Папизм присваивает папе свойства Христа и тем отвергает Христа. Некоторые западные писатели почти явно произнесли это отречение, сказав, что гораздо менее грех — отречение от Христа, нежели грех отречения от папы. Папа есть идол папистов; он — божество их. По причине этого ужасного заблуждения благодать Божия отступила от папистов; они преданы самим себе и сатане — изобретателю и отцу всех ересей, в числе прочих и папизма. В этом состоянии омрачения они исказили некоторые догматы и таинства, а Божественную Литургию лишили ее существенного значения, выкинув из нее призывание Святаго Духа и благословение предложенных хлеба и вина, при котором они пресуществляются в Тело и Кровь Христовы... Никакая ересь не выражает так открыто и нагло непомерной гордости своей, жестокого презрения к человекам и ненависти к ним».

(О ереси и расколе. — «Православное чтение». М. 1992. № 5-6. С. 5)

«Не играйте вашим спасением, не играйте! Иначе будете вечно плакать. Займитесь чтением Нового Завета и Святых Отцов Православной Церкви (отнюдь не Терезы, не Францисков и прочих западных сумасшедших, которых их еретическая церковь выдает за святых!); изучите в Святых Отцах Православной Церкви, как правильно понимать Писание, какое жительство, какие мысли и чувствования приличествуют христианину».

(Сочинения Епископа Игнатия Брянчанинова. Т. 4. СПб. 1886. С. 476)

Святитель Феофан Затворник († 1894): «Была одна Церковь на земле с единою верою. Не пришло искушение, — папа с своими увлекся своемудрием и отпал от единой Церкви и веры».

(Письма к разным лицам о разных предметах веры и жизни. М. 1892.С. 45)

«Церквами христианскими, как тебе, конечно, известно, именуются, кроме Православной нашей Церкви, церковь латинская и многие христианские общества протестантские. Но ни латинской церкви, ни тем паче протестантских общин не следует признавать истинными Христовыми Церквами — потому что они несообразны с Апостольским Церкви Божией устроением.

Латинская церковь есть апостольского происхождения, но отступила от апостольских преданий и повредилась. Главный ее грех — страсть ковать новые догматы... Латиняне повредили и испортили Святую Веру, Святыми Апостолами преданную...» (Письма... С. 230-232)

«Верить, что Дух Святый исходит от Бога Отца, есть догмат обязательный, а верить по-латински, что Он исходит и от Сына, есть уклонение от Церкви, ересь».

(Письма о христианской жизни. М. 1908. С 37)

Преподобный Амвросий Оптинский († 1891): «Православная Восточная Церковь от времен Апостольских и доселе соблюдает неизменными и неповрежденными от нововведений как учение Евангельское и Апостольское, так и предание Святых Отцов и постановления Вселенских соборов... Римская же церковь давно уклонилась в ересь и нововведение...» И далее: «Римская церковь... так как не хранит свято Соборных и Апостольских постановлений, а уклонилась в нововведения и неправые мудрования, то совсем не принадлежит к Единой, Святой и Апостольской Церкви».

(Собрание писем блаженный памяти Оптинскаго старца иеросхимонаха Амвросия к мирским особам. Ч. 1. Сергиев Посад. 1913. С. 231, 232, 235)

«Истина свидетельствует, что Римская церковь отпала от Православия».

(Собрание писем... С. 234)

Святой праведный Иоанн Кронштадтский († 1908): «Кто бы не желал соединиться из православных с католиками или лютеранами и быть с ними одно — во Христе, одною Церковию, одним обществом верующих! Но кто из членов этих глаголемых церквей, особенно предстоятелей, именующихся папами, патриархами, митрополитами, архиепископами и епископами или же ксендзами, патерами, — согласится отречься от своих заблуждений? Никто. А мы согласиться с их еретическим учением не можем без вреда своему душевному спасению... Разве можно соединить несоединимое — ложь с истиною?»

(Живой колос с духовной нивы. Из дневника за 1907-1908 гг. М. 1992. С. 31)

«Верны слова Спасителя нашего Иисуса Христа: кто не со Мною, тот против Меня (Мф. 12, 30). Католики, лютеране и реформаты отпали от Церкви Христовой... они явно идут против Христа и Его Церкви... не уважают постов, превращают догматы веры спасительные. Они не с нами, против нас и против Христа».

(Живой колос... С. 32-33)

«Натворили папы в своей папской церкви разных фокусов, разных ложных догматов, ведущих к фальши и в вере, и в жизни. Это вполне еретическая церковь».

(Живой колос... С. 35)

«Если бы римский папа был совершенно единомыслен и единодушен, единоучителен с Господом, он мог бы, хотя не в собственном смысле, называться главою Церкви, но как разномыслен и противоучителен Христу, то он еретик и не может называться главою Церкви и учить Церковь: ибо она есть столп и утверждение истины (1 Тим. 3, 15), а папа и паписты — трость, ветром колеблемая, и совершенно извратили истину Христову и в учении, и в богослужении (опресноки и без проскомидии), и в управлении, поработив своей ереси все католичество и сделавши его неисправимым, ибо папа, при всех своих ересях, признан непогрешимым от католической церкви и, значит, неисправимым, противомыслящим».

(Живой колос... С. 36-37)

«Папство в своем развитии есть поругание над истиною и правдою Божиею, истиною Священного Писания, вдохновенного Духом Святым, над истиною словес Спасителя. Он ясно учил, что Дух Святый исходит от Отца, и нигде не говорил, что Он исходит и от Сына: а папы, вопреки этому учению, этой истине, приняли ложь, что Дух Святый исходит и от Сына и возвели это учение в догмат общего верования и исповедования римских католиков, и как в этом учении, так и во многих других учениях, противных Евангелию, назвали себя непогрешимыми; а мы называем их до невероятности гордыми и нераскаянными грешниками, не желающими осознавать своих явных и нелепых погрешностей, например: что Римский епископ есть глава Церкви, между тем как в Писании везде Главой Церкви как Тела Своего называется Сам Господь Иисус Христос и т. д. Таким образом папство впало в хулу на Духа Святаго, допустив и утвердив явную ложь, изрыгая хулу на Христово учение, как на вещание непреложное Духа Святаго, принимая нелепые учения за истину Божию и понося через то Духа Истины».

(Правда о Боге, мире и человеке. Гл. 18)

Из «Окружного Послания Единой, Святой, Соборной и Апостольской Церкви ко всем православным христианам» 1848 г.:

«Единая, Святая, Соборная и Апостольская Церковь... ныне вновь возвещает соборне, что сие нововводное мнение, будто Дух Святой исходит от Отца и Сына, есть сущая ересь, и последователи его, кто бы они ни были, еретики... составляющиеся из них общества, суть общества еретические, и всякое духовное богослужебное общение с ними православных чад Соборной Церкви — беззаконно».

Подписано четырьмя Восточными Патриархами — Константинопольским, Александрийским, Антиохийским и Иерусалимским и членами их Синодов.(Догматические послания православных иерархов XVII-XIX веков о Православной вере. Свято-Троицкая Сергиева Лавра. 1995. С. 206-2

Представители руководства УПЦ КП поздравили военных разведчиков с новогодними праздниками

«Не всякий, говорящий Мне: «Господи! Господи!»,
войдет в Царство Небесное,
но исполняющий волю Отца Моего Небесного»
(Мф. 7:21)

Скажу сразу, что я совершенно не религиозен. Это с одной стороны. С другой стороны, атеистом меня назвать тоже трудно. Верят люди в бога – на здоровье. Верить в то, что бога нет – это тоже своего рода религия. Тоже на здоровье. Должны же люди во что-то верить.

«Кто верит в Магомета, кто в Аллаха, кто в Иисуса, кто ни во что не верит…».

Подробнее...

Архиепископ Ионафан. Практика перекрещивания еретиков и раскольников в древней Православной Церкви
«Киевский патриархат»: это омертвевшее тело, покрывшееся струпьями гордыни; это усохшая ветвь, лишенная соков Лозы - Церкви Христовой; это сложившийся прогнивший парус, в котором нет, направляющего в тихую гавань, ветра благодати Святого Духа; это старый мех, в коем ни капли молодого вина бессмертия, утоляющего душевную жажду; это, наконец, накренившийся дом на зыбучем песке, в котором, увы, обитают лишь тени церковных таинств.


Историко-богословское обоснование практики перекрещивания раскольников-филаретовцев на примерах древней Православной Церкви.


Почему не признаётся крещение Киевского патриархата, если оно совершается в точном соответствии с установлениями Православной Церкви? Разве канонично нарушать…часть символа веры, которая свидетельствует: «исповедую едино крещение во оставление грехов?.
Об этом же вопрошает «священный синод» непризнанного Вселенским Православием т.н. Киевского патриархата, этими же «недоуменными» вопросами озабочен и «епископ» филаретовского поставления из раскольничьей УПЦ-КП «владыка» Евстратий Заря в статье «Вибір: можливість або привід?”, составленной под впечатлением публичного заявления Предстоятеля Украинской Православной Церкви Блаженнейшего Митрополита Владимира (газета «Столичные новости», статья «Церковь всегда верна Божественному Откровению»), что «таинства, совершаемые раскольниками (УПЦ-КП – ред.) – недействительны». Более того, неоперившийся «владыка» Евстратий даже дерзнул поставить под сомнение искренность слов старца - Предстоятеля УПЦ, безосновательно полагая, что они были произнесены им под неким внешним давлением.
Оставим, однако, в стороне лукавую «богословскую» наивность и субъективные оценки самому «епископу» Евстратию Заре (и иже с ним), равно как и его дежурные политические выпады против канонической УПЦ и РПЦ, рассчитанные, как всегда, на невежд и простецов в церковной и гражданской истории. Ревнителям «филаретства» на Украине давно следовало бы понять, что политизированными наскоками и начётническими причитаниями антиканонический статус УПЦ-КП не поправить. Всем им не помешает освежить в памяти, что только «церковная ревность спасительна, а ревность, отданная заблуждению гибельнее, нежели её отсутствие» (протоиерей Сергий Булгаков).
Но, вопреки сомнениям «владыки» Евстратия Зари и «священного синода УПЦ-КП», Народ Божий верит своему законному Предстоятелю - Блаженнейшему Митрополиту Киевскому и всея Украины Владимиру и всей душой и сердцем благодарит его, как нерушимого столпа святоотеческой веры на Украине, за твёрдую каноническую позицию и апостольское стояние за чистоту Православия, за первосвятительское мужество в поисках святых путей (а не безжизненных «кабинетных» технических «моделей») церковного умиротворения в Украине, и желает ему ещё множество лет, содействием силы Божией, «право править» слово Христовой Истины во святой Украинской Православной Церкви, при соборном и сыновнем содействии всего украинского епископата, благоговейно сослужащего ему в священной Полноте Матери-Церкви.
Теперь несколько слов об общих богословских положениях, имеющих отношение к вопросу перекрещивания еретиков и раскольников в древней и современной Церкви. «Имеющие уши, да слышит» и разумеют.
1) Догматической аксиомой является онтологическое единство и единственность Церкви Христовой. Библейской истиной является и то, что основанная Христом Церковь, по дару Святого Духа, пребывающего в Ней, есть Столп и утверждение Истины. Она – кафолична, соборна по своей природе.
Только Она, Святая Кафолическая Православная Церковь вправе и может самоотождествить Себя с местным религиозным сообществом; только Она может узнать в нем Свою, начавшуюся от святых Апостолов Христовых священную цепь епископских рукоположений (хиротоний) – видимое свидетельство непрерывности Её исторического бытия; только Она, Кафолическая Церковь Христова, способна безошибочно распознать в нём (местном религиозном обществе) действие Духа Святого, ниспосланного Ей Отцом небесным в день Пятидесятницы, и только Она может признать или не признать местное религиозное общество Своей кафолической частью. Таковое таинственное богопромыслительное «узнавательное» свойство Церкви зиждется не на человеческом произволении, а на божественной харизме Церкви, на Её евангельской миссии собирательства всех расточенных во Христа. Ибо Сама Церковь мистически и есть Тело Христово.
Ключ к познанию истинной кафоличности (по)местной Церкви находится в евхаристической области бытия Церкви Христовой. Каждая местная церковная община, независимо от её величины, познаёт своё кафоличество, исповедуя ту же веру и совершая те же церковные таинства, которые содержит Вселенская Кафолическая Православная Церковь; каждая местная Церковь подтверждает свою кафоличность участием её иерархии в соборном литургисании с иерархией единой Семьи Кафолической Поместных Церквей-сестёр у престола Божия. Ибо, кафолический епископ там, где кафолическая Церковь, а где кафолическая Церковь, там и кафолический епископ, учат древние Отцы Церкви.
Наличием именно этого видимого «знака православного качества» - литургисанием с кафолическим православным епископатом Поместных Церквей - и не может похвалиться ни филаретовский «епископ» Евстратий Заря, ни его лжепатриарх Филарет, ни иной им подобный церковный раскольник на Украине. Ибо именно Божественная Литургия, соборно совершаемая кафолической иерархией Церкви, есть видимое мерило каноничности местной Церкви, какой бы статус и размер она не имела (епархия, митрополия, патриархат и др.).
Совместное служение Евхаристии иерархией местных Церквей есть не только священный символ внешнего единства, но и самоё исполнение кафолического пребывания всякой местной Церкви в Полноте Кафолической Вселенской Церкви Христовой. Ибо, согласно боговдохновенному учению Святых Отцов, «там, где истинная Евхаристия, там и истинная Церковь, а где истинная Церковь, там и истинная Евхаристия». Все иные человеческие измерения «истинности» Церкви, как то: политические, культурные, языковые, этнические, географические и т.д. не имеют отношения к установлению «законности» или «незаконности» любой канонической структуры единой Кафолической Православной Церкви во всех странах и на всех континентах.
УПЦ-КП не числится в диптихе (списке) канонических Поместных Православных Церквей В раскольнической идиоматической УПЦ-КП все канонические Поместные Православные Церкви не узнают Свою «единокровную» евхаристическую, кафолическую сестру, ибо её «православие», отнюдь не формально исповедуемая ею доктрина, а самая кафолическая, а значит и онтологическая суть, увы, ущербны.
Поэтому для Вселенской Церкви Христовой «Киевский патриархат» есть фальшивая монета, имитация Православной Церкви, раскольническое сообщество “extra muros” (“вне стен”), т.е. вне видимых границ Церкви; это партикулярная организация, незаконно получившая правовую светскую «прописку», но, отнюдь, не всеправославное признание, как местной украинской Церкви, в которой, действием Святого Духа в служении истинной Евхаристии, актуализируется её нерасторжимое онтологическое единство с Полнотой Вселенской Кафолической Церкви.
2) В свете всего сказанного, возникает сакраментальный вопрос: а, возможно ли, кафолической Украинской Православной Церкви Московского патриархата, пребывающей через него в благодатной Полноте Вселенской Кафолической Церкви, ныне узнать Самоё Себя в противоборствующей Ей филаретовской секте УПЦ-КП? И далее, может ли сегодня Святая Украинская Православная Церковь отождествить Себя с филаретовцами - захватчиками её храмов и кощунственными осквернителями её Евхаристии, с уничижителями Её канонического достоинства и хулителями её богоустановленной Иерархии? И вправе ли Она тогда сопричислить Себя к «разбойничьему собору» низложенного и анафематствованного ею Филарета Денисенко?
На последний, и иные риторические вопрошания, Святая Украинская Православная Церковь, конечно же, принуждаема ответить только отрицательно, ибо таковое «деяние» станет внутренним противоречием и предательством Православия.
Ведь, всякий церковный раскол, в особенности же еретичествующий, противопоставляет свою частную, смертоносную для спасения души, идиотическую самостность Кафолической целостности и соборности Церкви Христовой, нарушает Её благодатное единство, а нравственно совершает грех против заповеданной Спасителем любви, внося в среду Народа Божия вражду и противостояние.
Естесвенные противораскольнические аналогии, как более доступные простым людям, можно, без сомнения, адресовать «Киевскому патриархату»: это омертвевшее тело, покрывшееся струпьями гордыни; это усохшая ветвь, лишенная соков Лозы - Церкви Христовой; это сложившийся прогнивший парус, в котором нет, направляющего в тихую гавань, ветра благодати Святого Духа; это старый мех, в коем ни капли молодого вина бессмертия, утоляющего душевную жажду; это, наконец, накренившийся дом на зыбучем песке, в котором, увы, обитают лишь тени церковных таинств.
Святитель Василий Великий отметает все рукоположения, совершенные раскольниками, полагая, что последние лишились Божией благодати в силу самого события отпадения от единства с Кафолической Церковью, и потому, ставши мирянами, они уже не могут передать другим то, чего не имеют сами – благодати Святого Духа (прав. 1). Более того, он учит, что многолетний «коснеющий» раскол уже есть (эклесиологическая – авт.) ересь (его же правила 1, 2 и др.). Святитель Иоанн Златоуст также утверждает, что «самоутверждающийся раскол уже содержит в себе ересь». А Святые Отцы Второго Вселенского Собора (правило 6-е) прямо сливают еретиков и раскольников в одно понятие – «ересь».
Глава раскольнического, непризнанного Церковью Киевского патриархата, лжепатриарх Филарет Денисенко публично еретически исповедал, что в лоне единой Вселенской Церкви могут сосуществовать «две параллельных семьи православных поместных церквей», явив таким образом христианскому миру неслыханную ранее «двуцерковную» или, как её наименовали богословы, «двусемейственную» ересь, разрушающую Священное Преданий о единстве Кафолической Церкви, которую видимо, в человеческой истории являет единая и единственная Семья канонических Поместных Православных Автокефальных Церквей-Сестёр.
Вот почему ни один Предстоятель канонической Поместной Православной Церкви не имеет молитвенно-евхаристического общения со лжепатриархом УПЦ-КП Филаретом Денисенко, ранее анафематствованным в своей Церкви за совершение тяжких преступления (см. соответствующее Судебное деяние Архиерейского Собора РПЦ, прав. 25 св. ап. и др.).
Неучастие раскольника Филарета Денисенко во время юбилейных торжеств в Киеве в честь 1020-летия Крещения Руси на совместных богослужениях Вселенского Патриарха Варфорломея I, Архиепископа Константинопольского, и Святейшего Алексия II, Патриарха Московского и всея Руси – яркое тому подтверждение.
Поэтому Украинская Православная Церковь, защищая чистоту Православия, являя степень отдаления раскольников от Тела Церкви, желая оградить своих верных от соблазна отпасть в душепагубное еретичествующее сообщество и, дабы «не совокуплять овцу с волком», по церковной акривии и в соответствии со святоотеческим учением о Церкви, устами своего законного Предстоятеля Блаженнейшего Митрополита Киевского и всея Украины Владимира, паки (вновь) заявила о непризнании Ею действенности и спасительности церковных таинств, незаконно и кощунственно совершаемых в раскольническом Киевском патриархате.
Обратимся теперь от общих положений к более частным, к перекрещиванию еретиков и раскольников в Древней Церкви.
3) Церковь - это живой Богочеловеческий Организм, а не юридическая нотариальная контора. Древние каноны в области чиноприёма еретиков и схизматиков в Православие не имели значения жёсткого формального требования, а имели характер общей регулирующей нормы, что было исторически всегда присуще Православию.
Общая концепция была такова: чем враждебнее были раскольники к Церкви, тем строже была мера пресечения их греха; чем «мягче» раскол был в отношении Церкви, тем шире становились её канонические объятия для возвращающихся из тьмы заблуждения в Её Материнское лоно.
Само собой разумеется, что к еретикам, отрицающим основные догматы Церкви (веру во Святую Троицу, Божество Христово, например,) и к раскольникам, особо навредившим Церкви, такая широкая икономия ( снисхождение) не применялась. Можно определенно констатировать, что каждая местная Церковь, в своих канонических пределах и пастырской компетенции, самостоятельно определяла, каким конкретным каноном руководствоваться, каким чином принимать приходящих к ней «из вне»: перекрещивать ли или их только миропомазать, или ограничиться их покаянием?
Так, правило 8-е Первого Вселенского Собора постановляет, чтобы еретики-новациане, после их покаяния, были бы принимаемы в Православную Церковь через возложение рук «в сущем сане». Церковь, как бы Самой Себе усваивала внешнюю форму их прежнего незаконного поставления (обряд рукоположения), мистически наполняя её (внешнюю форму таинства) через Свою Святую Кинонию (Общение) благодатию Святого Духа.
В тоже время святитель Василий Великий в 47 каноническом правиле свидетельствует, что «мы таковых перекрещиваем». «Хотя у вас, - пишет он адресату, - по некоему благоусмотрению и не принят сей обычай перекрещивания, также как и у римлян, однако пусть и наше винословие (от церк. слав. «вина» - причина - ред.) да имеет силу».
На перекрещивании даже не еретиков, исказителей вероучения, а и «бытовых» раскольников настаивали, в своё время, и святитель Киприан Карфагенский, и другие Отцы и Учители Церкви (особо любопытствующие могут убедиться в этом, поискав в интернете соответствующие словосочетания).
Чужая боль не так сильна, как своя. Потому отношение, к причиняющим её, разное. От степени переживания «поместного болевого синдрома» в древности, как мы видим, зависел чин приёма в Церковь приходящих от раскола и ереси. Если у таковых обнаруживалось расположение и стремление к Православию, то в некоторых местных Православных Церквах, значительно отдалённых от районов острых религиозных конфликтов, возвращающихся в Церковь не перекрещивали, а клириков из раскола принимали «в сущем сане».
При этом для приходящих в Церковь от ереси и от раскола иногда составлялся особый, «щадящий» их самолюбие, чин приёма. В таком случае на бывших епископов-схизматиков, иногда вне Литургии, просто возлагались руки канонических епископов, с изъявлением устного или письменного согласия последних видеть новых собратий в своём духовном сословии (сане). Если же ересиархи и расколонасадители продолжали упорствовать в своём заблуждении и жестоко досаждать Кафолической Церкви, то приходящих из таковых религиозных групп Святые Отцы без колебаний перекрещивали, опять таки, желая этим знаком явить верным степень их удаления от Церкви.
Древний вселенский принцип канонической икономии (снисхождения) или акривии (строгости) к еретикам и раскольникам действует в Православной Церкви и по сей день, что, несомненно, может ускорить и облегчить возвращение в Церковь отпадшим от Неё в Украине. Это – «царский» путь уврачевания церковных нестроений в Украине. Для этого нет необходимости получать мандат от всецерковных съездов или соборов. Украинская Православная Церковь вправе «вязать и решить» везде и по всему, что подлежит Её канонической компетенции и духовной миссии на Украине. Она не раз свидетельствовала, что открыта для созидательного действия, дабы богомудро и благодатно уврачевать церковные недуги в Украине.
Добрых же примеров же домостроительной богомудрой икономии в истории Церкви множество. Имеющий уши, да слышит!
По широкой икономии в Поместной Русской Церкви в XIX-м столетии (задолго до революции 1917 года), а также в XX–м веке (в 1946 году) не стали перекрещивать или заново миропомазывать западно-украинских мирян католиков-униатов, присоединяя их к Православию. Все бывшие клирики-униаты принимались в церковное Общение без повторения их хиротоний. Это имело место, невзирая на то, что они получили свою иерейскую хиротонию в Римско-Католической Церкви в условиях ещё не отменённых взаимных анафематствований. (Литургический акт предания полному забвению обоюдных анафем 1054 года был единовременно совершён гораздо позже - в Риме и в Константинополе в 1961 году).
Однако, несмотря на литургический акт «стирания» из памяти Константинопольской и Римской Церквей древних обоюдных анафем, в Греческой Церкви, с болью вспоминая разорение православного Константинополя крестоносцами, латин-католиков перекрещивают и до ныне, а их клириков вновь рукополагают (хотя в других Православных Поместных Церквах, в том числе и Русской, издавна таковых, по широкой икономии, не перекрещивают, а клириков-латин присоединяют «в сущем сане»).
История знает и исключительные случаи широкой церковной икономии.
Известно, что император Константин Великий, перед смертью принявший крещение от еретика - арианского епископа, впоследствии был причислен к лику равноапостольных святых за заслуги перед Кафолической Церковью.
Святитель Василий Великий, как-то услышав от своего испуганного и плачущего иерея, что по нерадению покойных родителей он, возможно, не был ими крещён и потому его хиротония и церковные таинства, якобы не являются действительными, с радостью услышал от святителя : «Я не дерзну возложить свои руки на главу того, кого уже принял Бог и Церковь, допустившие тебя к служению Евхаристии». Такая глубина церковного ведения и домостроительства во Христе могла быть только у таких боговдохновенных титанов веры, как Василий Великий. Евхаристия, совершаемая в лоне истинной Церкви и принимаемая канонической иерархией Церкви, действительно была им божественным отвесом и мерилом пребывания в лоне Церкви. А «истинная Евхаристия только та, которую совершает епископ или тот, кому он её поручил» - учили древние Отцы. И, как тут не вспомнить вдохновенную молитву, читаемую архиереем на диаконской хитротонии: «Ибо не в наложении рук моих, но в посещении богатых Твоих щедрот дается благодать достойным Тебя»! Возложение рук архиерея промыслительно избирает и возводит в иерархическую степень, а божественная благодать освящает их предстоящее церковное служение.
Однако, тот же святитель Василий Великий, видимо по обстоятельствам его местности, по акривии, не принимал в общение с Церковью лиц, крещенных мирянами, предлагая православным священникам таковых заново перекрещивать. (Вполне вероятно, он не был уверен в православии анонимных «крестителей»). В наше время Церковь, настаивая на крещении в православных храмах, уже почти повсеместно допускает его совершение православными мирянами в годину жестоких гонений или в виду приближения скорой смерти, но призывает дополнить его таинством Миропомазания от православного епископа или иерея в храме.
Примеры современной широкой икономии в Церкви можно продолжить. Так, если в греческой православной традиции, вино в Чаше Преждеосвященной Литургии является истинной пречистой Кровью Спасителя, которую боголепно вкушают элладские архиереи, клирики и миряне, в том числе и дети, то в славяно-русской традиции это, всего лишь, …«благословенное вино», которым не принято причащать. Если у православных Греков на исповеди никогда не читают т.н. «совершительную формулу» таинства, то многие православные славяне именно к её произнесению относят «момент» разрешения (прощения) от грехов. Но сие местное разномыслие принимается всеми поместными Церквами «по умолчанию» и не приводит к схизме, в ожидании появления всецерковного о сей исторической коллизии определения. (Ведь, сакраментальная сущность того, что есть в Чаше Господней – не меняется ).
Завершая сей краткий ретроспективный экскурс, приходим к следующему заключению: Святая Мать-Церковь, по обстоятельствам времени и места, избирая различные средства для уврачевания внутренних нестроений, всем сердцем любя своих чад и заботясь об их вечном спасении, на протяжении более двух тысячелетий неуклонно старалась следовать серединным «царским путём», созидая единый церковный евхаристический Дом духовный, Который есть Христос. В лице своих лучших представителей – богомудрых Отцов и Учителей Церкви, Святая Церковь всегда знала и понимала, что недальновидное пренебрежение икономическим принципом чревато для Неё долгими и небезопасными внутренними нестроениями, как, впрочем, и формальное слепое следование полноте церковной акривии.
Всё гибкое «разноцветье» чиноприёмов заблудших, Церковь, часто «по умолчанию», со смирением принимала ради преодоления греха схизмы, греха разделения Тела Христова, и ради достижения церковного мира и согласия, осуществляя древний церковный консенсус: да пребудет у всех главном (в вере) - единство, во второстепенном (в обычаях) – снисхождение, а во всём ином - Любовь.

P.S. Nota bene: 1) Действительно, символ православной веры свидетельствует, что есть только «едино Крещение во оставление грехов». Но таковое крещение с оставлением грехов, согласно святоотеческому Преданию, совершается только в Теле единой, святой, соборной и апостольской Церкви Христовой. В сектах же, находящихся “extra muros” Церкви, и в “самочинных сборищах” имеет место только формальная, внешняя «правильная форма» церковного таинства (чтение положенных молитв, водное погружение), но отсутствует главное - невидимое спасительное действие божественной благодати (по правилу 1-му свт. Василия Великого). В известном смысле, церковным таинством, имеющим спасительную полноту Даров Духа Святого, есть Сама Христова Кафолическая Православная Церковь.
2) Что же до тех, кому было уже незаконно уделено таинство крещения в раскольнических группах, то вопрос об их перекрещивании, до появления общецерковного иерархического определения, надо полагать, находится в ведении епархиального архиерея, имеющего от Бога власть «вязать и решить», в границах его церковной области и согласно разнообразию древней крещальной практики Православной Церкви в отношении приёма еретиков, раскольников и инославных в евхаристическое общение.

10.03.09.
Тульчин, Винницкая область, Украина.
 источник:http://www.pravoslavye.org.ua/index.php?action=fullinfo&r_type=article&id=25264

ЧОМУ СВІТОВЕ ПРАВОСЛАВ'Я НЕ ВИЗНАЄ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ?

«Ворог винайшов єресі і розколи, щоб зруйнувати віру, спаплюжити істину, розірвати єдність. Служителі єресі пропагандують віроломство під виглядом віри, антихриста під іменем Христа і, прикриваючи неправду правдоподібністю, витонченою хитрістю, затуманюють істину. — «Якої дотримується єдності, яку любов береже, або про яку любов мріє той, хто, підкорившись пориву розбрату, розсікає Церкву, руйнує віру, обурює світ, викорінює любов, опоганює Таїнство? СВ.КІПРІЯН КАРФАГЕНСЬКИЙ Сьогодні нецерковні люди дивуються: «чому немає єдності серед православних на Україні і чому у нас немає своєї незалежної церкви»? Цими питаннями вони виявляють або свою некомпетентність в тих питаннях, про які хочуть висловити свою думку, або свою предвзятість до Православної Церкви. Такі люди не можуть відповісти на питання: «Скільки в нашій церкві є таїнств?» — а тим більше щось розказати про те чи інше таїнство, але беруться судити церковну ієрархію. Свої думки вони формують під впливом засобів масової інформації і не хочуть заглянути у «Закон божий», а священнослужителів звинувачують у політиці. Тому спершу нагадаємо про Православні таїнства, без чого будь-які пояснення стануть незрозумілими.Таїнства хрещення, миропомазання, причастя, покаяння та єлеосвячення стосуються життя кожного християнина. Крім них, встановлені ще два таїнства, якими благословляється вступ на особливий життєвий шлях. Таїнство священства здійснюється над людиною, котра стає священнослужителем і дістає особливу благодать для того, щоб відправляти богослужіння і таїнства для інших людей.Священнослужителі бувають трьох ступенів. Найвищий ступінь — єпископи, котрі є наступниками апостолів, керують церквами і можуть здійснювати всі Таїнства. Залежно від того, яке місце він займає і яким округом керує, єпископ може бути — єпископом, архієпископом, митрополитом або патріархом, але все це є різні назви того ж сану єпископа. Другий ступінь священства — це священик, котрий може здійснювати всі Таїнства, крім священства. Молодший ступінь священства — це диякон, котрий сам Таїнств відправляти не може, а допомагає священикові під час їх здійснення. Під час таїнства священства єпископ, за Літургією, покладає руки на голову того, кого посвячує, і читає особливу молитву, потім того, кого висвячують, одягають в одяг, належний його сану. Священнослужителі віддають усе своє життя служінню Богові та людям, вони дістали благодать через апостолів від Самого Господа нашого Іісуса Христа, і ми завжди повинні ставитися до них з особливою любов'ю та повагою. Слід застерегти християн від так званих «православних церков»: «Київського патріархату» та «Української автокефальної православної церкви». Першою була заснована «автокефальна церква» 1 жовтня 1921 р. у соборі Святої Софії в Києві. Незважаючи на запрошення ініціаторів, жодний православний єпископ не з'являвся на цей «всеукраїнський собор». Присутніми були тільки ЗО священиків, 12 дияконів та миряни. Тоді вони, щоб заснувати «незалежну від Москви» УАПЦ, вирішили відмовитися від святих канонів Православної Церкви. Згідно 1 правила Святих Апостолів «єпископа да поставляють два або три єпископа». Першого ж «митрополита» УАПЦ Василя Липківського «висвятили» священики, а він відразу «рукоположив» ще двох єпископів. Тому народ став називати їх «самосвятами». Таких «єпископів» до 1926р. налічувалося вже 28, але коли почалися сталінські репресії, то деякі з них перейшли до «обновленців», деякі — на світську роботу, деякі втекли за кордон. Одним із тих «самосвятів» був Мстислав (Скрипник), єпископ УАПЦ із США. В 1989 р. «автокефальна церква»відновилася в Україні і ЗО жовтня УАПЦ обрали Мстислава Скрипника своїм зверхником, а 19 жовтня 1990 р. його зробили «патріархом» УАПЦ. Пан Денисенко в своїх інтерв'ю за останній час різним ЗМІ постійно нагадує, що його структура повністю тотожна з УАПЦ і між ними немає ніякої різниці, немає ніяких проблем канонічного порядку, які б їх розділяли. Дійсно, його псевдоцерква, а точніше політичне угрупування і УАПЦ як близнюки-брати: обидві виникли з грубим порушенням віковічних церковних традицій і установ, а тому церквами можуть називатися хіба що умовно. Усе це колишній митрополит Київський добре знає, і сьогодні він має усвідомлювати, що насправді являють собою він та його організація. Ми процитуємо думку самого Філарета, висловлену ним на пресконференції у жовтні 1990 року з приводу УАПЦ, а значить і з приводу себе сьогоднішнього: «Так звана УАПЦ не має канонічної спадкоємності з Київською митрополією... Вона не має зв'язку ні з Київською митрополією, ні з одним Православним Патріархатом... Тому я вважаю, що УАПЦ дійсно незалежна, але незалежна від усього Православ'я. Це та суха гілка, котра відломилася від живого дерева нашої віри. Православна Церква вважає, що всі так звані священнодії, які звершують священики і єпископи цієї «церкви», — неблагодатні... його назва (Мстислава. — Ред.) — Патріарх Київський і всієї України — це насмішка над Церквою, тому що ніхто не може сам собі присвоювати вище достоїнство. УАПЦ самочинно звела себе в достоїнство Патріархату... Віруючих так званої УАПЦ ми закликаємо дотримуватись церковних канонів і не розривати Православну Церкву в Україні на дві частини... Уже втретє в історії XX століття виникає ця «церква», і кожен раз вона засихає, як відламана гілка, тому що в неї немає благодаті Божої, яка живить істинну Церкву» (Православний вісник. — 1991 р., № 1. — с. 10—13). Хотілося б, щоб сьогоднішній «патріарх Філарет» не забував своєї ж характеристики тринадцятирічної давнини, а якщо він чомусь призабув, що насправді являє собою УАПЦ (а разом з нею і її копія — УПЦ КП), то нехай процитовані нами його думки будуть сьогодні свідченням безпринципності та лицемірства нинішнього лідера української православної схизми. Тож давайте, дорогі співвітчизники, поміркуємо, чи може така людина бути Предстоятелем Церкви? УПЦ Київського патріархату «утворилася» завдяки об'єднанню деяких «єпископів» УАПЦ і позбавленого сану за особисті гріхи та церковні порушення колишнього митрополита Філарета (Денисенко) 25 червня 1992 р. .І ще до цього на архієрейському Соборі 1-3 квітня 1992 р. у Москві митрополит Філарет, визнавши свою провину у розповсюдженні спокуси в Україні, перед Хрестом, Євангелією та всім єпископатом РПЦ, пообіцяв після повернення в Україну здати повноваження новому обранцеві Архієрейського собору УПЦ, який скличе у Києві. Поскільки Українська Православна Церква на той час уже була самостійна в управлінні. Але українські архієреї попереджали, що він може обманути, і Патріарх запитав Філарета при всіх ще раз. І тоді Філарет не без роздратованості відповів (цитуємо по збереженому аудіозапису): «Мы ведь христиане. Сказано в Писаний «да будет слово ваше да — да, нет — нет, а все остальное от лукавого». Адже це було сказано під час Собору Церкви, де головує Христос, а керує Дух Святий. Коли він це не виконав, ставши клятвопорушником, єпископи УПЦ, зібравшись ЗО квітня в Житомирі, висловили йому недовіру, а на Архієрейському соборі у Харкові митрополита Філарета було усунуто з Київської митрополії і заборонено в священнослужінні.  Таким чином, таїнства УАПЦ та УПЦ Київського патріархату не дійсні, поскільки священннослужителі цих «церков» не мають благодаті священства. Отже, люди не хрещені, не вінчані, на сповіді їм не прощені гріхи. Ті священнослужителі, які переходять до них з нашої Церкви, позбавляються сану згідно 45 правила Святих Апостолів, яке говорить, що єпископ, священик або диякон, який молиться з відлученими від Церкви, хай буде також відлучений, а якщо буде діяти з ними як служитель церкви, то буде позбавлений сану. Тому ті, хто «прийняв» якісь таїнства в УПЦ КП чи УАПЦ повинні звернутися до канонічної Церкви і отримати ці Таїнства заново, а, крім того, посповідатися, як відлучені від Церкви. 10 правило Святих Апостолів говорить: «Якщо хто з відлученим від Церкви помолиться, хоч би і дома, то такий також стає відлученим».

У наше складне лихоліття Православ'я в Україні переживає період особливих випробувань. Гоніння і розколи руйнують віру, викорінюють любов. «Мерзотність запустіння на святому місці», проречена пророком Даниїлом, пов'язується нашими сучасниками, насамперед, зі зруйнованими й опоганеними храмами нашої землі. Але є й інше тлумачення святими отцями цих пророчих слів: «мерзотність запустіння» у святому місці — це єпископські кафедри, зайняті негідними ієрархами, лжеєпископами, лжепатріархами. Особливо великі зусилля в боротьбі з Православ'ям в Україні веде УПЦ КП і її глава чернець Філарет (Денисенко). Позбавлений усіх ступенів священства за гріхи проти Бога і Святої Церкви, Філарет, не покорившись суду церковному, відпав від Православної Церкви і організував релігійне угрупування, так званий Київський патріархат, що, хоча й іменує себе православним, проте до Православ'я, насправді, ніякого відношення не має. Це можуть підтвердити події 1992 року, коли ні один із діючих монастирів, а також Києво-Печерська і Почаївська Лаври не пішли за клятвопорушником. Адже ми знаємо, що монастирі завжди були охоронцями Істини, канонів і традицій. Філаретівці — поза Православ'ям, поза Церквою. Подібне розкольницьке угрупування було створене в післяреволюційні роки Василем Липківським, котрого автокефалісти називають «митрополитом». Проте в «хіротонії» Липківського не брав участі жодний єпископ, що є не тільки порушенням, а прямим нехтуванням апостольських правил і церковних канонів. Перше Апостольське правило говорить «Єпископа поставляють два або три єпископи». Але цю важливу настанову святих Апостолів розкольники знехтували. Апостольська спадкоємність благодаті Святого Духа в самосвятській «висвяті» Василя Липківського припинилася. Подібне ми маємо і зараз. Так званий «Київський патріархат» очолює простий чернець, позбавлений священного сану. Колишній митрополит Філарет порушив 34 Правило святих Апостолів, в якому сказано: «Перший (єпископ) нічого щоб не творив без згоди всіх, бо тільки згода буде одностайністю». Філарет порушив це правило і самочинно, без згоди архієреїв, кліру, чернецтва і мирян організував нове релігійне угрупування — УПЦ КП, покинувши Православну Церкву. Крім того, Філарет порушив це правило ще й тим, що перервав спілкування з першим єпископом Церкви, яким являється Патріарх Олексій II. Предстоятель Церкви, як відомо, підпорядковується Архієрейському Собору. А такий відбувся в 1991 році в Харкові, на якому Філарет, що вчинив клятвопорушення та інші гріхи, був усунутий з посади. Архієрейський Собор Руської Православної Церкви позбавив його всіх ступенів священства за злочини проти Бога, віри і Православ'я. Філарет був висвячений в дияконський, пресвітерський і архієрейський сан єпископами Московської Патріархії, а також, будучи до 1992 року Предстоятелем Української Православної Церкви, він у той же час був членом Священного Синоду Руської Православної Церкви. Церква на цілком законних основах, відповідно до Апостольських правил і правил Вселенських Соборів, позбавила Філарета священства за вчинення тяжких і смертних гріхів. Позбавлення Філарета сану було визнано всіма канонічними Православними Церквами світу. Святитель Іоан Златоуст будь-яке відокремлення від Церкви вважає позбавленням благодаті Духа Святого. Св. Кіпріян Карфагенський говорив: «Усе, що тільки відокремилося від життєдайного джерела, не може з утратою спасительної сутності жити і дихати особливим життям». Ось чому створена позбавленим сану Філаретом УПЦ — КП, не визнається за Православну Церкву всім світовим Православ'ям. Ось чому Православні Помісні Церкви всього світу не допускають до спільних богослужінь з лжеєпископами і лжесвящениками Київського патріархату, і співслужать з ієрархами і священиками канонічної Української Православної Церкви, Предстоятелем якої є Блаженнійший митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан). Позицію Руської Православної Церкви підтримують Олександрійська, Антиохійська, Єрусалимська, Грузинська, Сербська, Болгарська та інші Помісні Церкви, які молитовне і євхаристично спілкуються з Українською Православною Церквою, яка є невід'ємною частиною Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви. Розкольники для виправдання своїх антицерковних стремлінь згадують деякі історичні факти, які подають однобоке, не завжди правильно коментуючи. Так, вони говорять про нібито неканонічне проголошення автокефалії самою Руською Церквою в XV столітті. Дійсно, Руська Церква, що знаходилася спочатку в юрисдикції Константинопольського патріархату, у 1448 році стала фактично автокефальною (тобто самостійною, самокерованою). Єпископи, незалежно від Константинополя, митрополитом обрали св. Іона. Причиною цього був відступ від Православ'я Константинопольського патріарха, прийняття ним в 1439 році унії з Римом. Церковні правила, як відомо, велять перервати церковне спілкування з єретиками. Коли Константинопольський патріарший престол знову стали займати православні патріархи, то, хоч формально спочатку і не було підтверджене право самостійності Руської Церкви, проте патріархи не протестували проти цього і не переривали євхаристичного спілкування з Руською Православною Церквою. Автокефалісти говорять про нібито насильницьке приєднання незалежної Київської митрополії до Московського Патріархату. З цього приводу потрібно сказати, що Київська митрополія ніколи не була автокефальною. Після поділу Руської Церкви на дві митрополії — Московську і Київську (знову ж таки по причині унії з Римом) — остання в XVII столітті була екзархатом Константинопольського Патріархату. Возз'єднання Київської митрополії з Руською Православною Церквою відбулося за благословенням двох Патріархів — Константинопольського і Єрусалимського. Чому розкольники не згадують про тяжіння до об'єднання митрополита Київського Іова Борецького, що надіслав у Москву свого посла з проханням до царя, щоб він прийняв Малоросію під своє крило; митрополита Ісаії Купинського, що звертався до московського царя і Патріарха за підтримкою; митрополита Петра Могили, що радив керманичам козацької раті шукати спасіння в спілці з єдинокровною і єдиновірною Московською державою? Ще до возз'єднання кияни визнавали Московського Патріарха Никона своїм патріархом. У травні 1654 року, відправляючи від себе посольство в Москву до царя, вони писали і Патріарху Никону, називаючи його Святішим Патріархом не тільки Великої, але і Малої Русі. Гетьман Хмельницький з усім козацьким військом називали Московського Патріарха Никона своїм великим святителем, своїм верховним пастирем. Трохи пізніше відомий український ієрарх XVII століття — архієпископ Чернігівський Лазар Баранович — пише московському царю: «прийміть прохання моє: і буду з усією єпархією моєю прямо під благословенням Патріарха Московського, нарівні з іншими великоруськими архієреями, і нехай спадкоємці мої поставляються в Москві, а не в Києві». Обдурюючи простий народ, автокефалісти іноді говорять, що автокефалія Української Церкви була затверджена в 1924 році, коли єпископи Волині, знаходячись під політичною владою Польщі, одержали автокефалію від Константинопольського Патріарха. Але це невірно — Константинопольський Патріарх, як відомо, ніколи не підтверджував автокефалію Української Церкви, та й по церковних канонах не має права цього робити. У православному світі Всесвітній (Константинопольський) Патріарх є першим серед рівних йому предстоятелів інших Помісних Церков, тобто він має тільки першість у шані, але аж ніяк не першість у владі. Тому він не має законного права оголосити автокефальною якусь частину іншої Помісної Церкви. Навіть, якби і зробив це, то таке діяння по канонах Церкви було б недійсним і незаконним. Так, у 1924 році Константинополь проголосив автокефалію Польської Церкви, що входила в юрисдикцію Московського Патріархату. Ця автокефалія не була визнана канонічною навіть самою Польською Церквою, про що свідчить звернення православних єпископів Польщі до Руської Церкви: «Польська Автономна Церква визнає неканонічною і недійсною автокефалію Польської Церкви, проголошену Томосом Константинопольського Патріарха Григорія VII від 13.11.1924 р., і просить благословення в Матері Руської Церкви на канонічну автокефалію».

Великі зусилля сьогодні направляються на створення канонічної автокефальної Церкви в Україні зарахунок відокремлення від Руської Православної Церкви і штучного об'єднання з безблагодатними УПЦ КП і УАПЦ, а згодом і з греко-католиками. Дехто думає, що автокефалія врятує Православ'я в Україні. Але це самообман. Гоніння на Церкву ще більше посиляться. Наступною вимогою буде підпорядкування Риму. Ми живемо напередодні антихриста, коли багато хто ухилилися від істини. Для того, щоб «спокусити, по можливості, і обраних» (Мф. 24. 24), ведеться воістину нелюдське гоніння на Церкву Христову, Святе Православ'я. Остережне слово Христа про «лжепророків в овечих шкірах», що «усередині суть вовки хижі» (Мф. 7,15), особливо зрозумілі нам, які впізнають вчителів розколу, що розбещують наш народ своїм душепогибельним розколом. Не автокефалія дасть мир Україні, а загальне покаяння нашого народу в благодатній і істинній Церкві. Пам'ятаєте, що поза Церквою — не існує християнства, немає Христа, немає благодаті, немає істини, немає спасіння — і все це є тільки в Єдиній Православній Церкві. Св. Кіпріян Карфагенський говорив: «Розкольник не оберігає ні єдності Церкви, ні братерської любові, діє проти любові Христової». «Як упав ти з неба, денниця, син зорі!.. А говорив у серці своєму: «зійду на небо, вище зірок Божих піднесу престол мій, і сяду на горі в сонмі богів... Зійду на висоти небесні, буду подібний до Всевишнього» (Іс. 14,12-14). Падіння Філарета деякі порівнюють з падінням денниці, що став сатаною. Філарет, що претендував на Московський Патріарший престол і не отримав його, повстав і воспротивився Духу Святому, що діє в Церкві Божій. Внаслідок своєї гордині, не маючи «миру в кістках своїх від гріхів своїх» (Пс. 37,4), Філарет впав, і подібно до падшого ангела, веде нині боротьбу з Церквою, прагнучи знищити істинне Православ'я. Кожна «служба», що чиниться нині Філаретом, — це накликання гніву Божого на нашу багатостраждальну Батьківщину. Кожне «таїнство», кощунно зроблене ним або його лжеєпископами і лжесвящениками, недійсне і неспасительне, тому що відводить людину ще далі від Бога, веде до вічної загибелі. Клір Філарета складається з двоєженців і позбавлених сану людей, що загубили страх Божий і мають спалену совість.

Сьогодні Філарет звертається до людей через засоби масової інформації, розсилає всюди свої відозви і звернення, намагаючись вкрадливими словами спокусити багатьох, повести від Христа.

Тому, будьте обережні! Не піддавайтеся закликам розстриги Філарета, бо може здатися «м'якшою від єлею мова його, але наслідки від неї гіркі, як полин, гострі, як меч обоюдогострий, ноги його нисходять до смерті, стопи його досягають преісподні» (Притч. 5,3-5). Пам'ятайте, що Філаретівська секта УПЦ КП — це антицерква, це антихристиянство!

Ті, хто сьогодні ще знаходиться в розколі, відокремлені від Церкви, можуть через покаяння повернутися в лоно спасительної Церкви. Чада канонічної Української Православної Церкви не ворогують, вони чекають повернення наших братів, що опинилися в розколі. «Уста наші відчинені до вас... серце наше розширене... Умістіть нас... ви в серцях наших, так щоб разом і вмерти, і жити» (2. Кор. 6,11; 2 Кор. 7,2-3). Не тільки двері наших храмів, але і серця, наші відкриті для всіх, хто приходить до істинного Православ'я, що шукають вічного спасіння і життя в Бозі в канонічній і благодатній Церкві Христовій, що щодня молить Всеблагого Бога:

«Соедини их во Святой Твоей Соборной и Апостольской Церкви, да и тии с нами славят пречестное и великолепное имя Твое во веки веков. Аминь» В нашій Церкві богослужіння відбувається церковнослов'янською мовою. Вона створена богонатхненними рівноапостольними мужами Кирилом і Мефодієм на основі слов'янських мов: споріднених сербській, болгарській, староруській. Церковно-слов'янська мова ніколи не була мовою розмовною, повсякденною, вона буквально створена по Божому задуму святими Кирилом і Мефодієм як мова богослужіння, як мова молитовного спілкування з Богом. А це є дуже важливим: подібно до того, як священик відправляє Божественну Літургію в особливих ризах, в особливій обстановці. Ці ризи не буденні, не мирські, а після Служби Божої він зобов'язаний зняти їх, коли виходить на вулицю. Багато словосполучень неможливо дослівно навіть перекласти на сучасну мову.

На жаль, дехто виступає саме за переклад богослужінь на українську (чи російську) мову. Уявіть, що священик здійснює Літургію у костюмі, як сектантський пресвітер. Саме до відвернення українського народу від православної віри і приведе цей переклад, до втрати духовного зв'язку між поколіннями, до розриву з історичним минулим. Вже є проект перекладу української письменності на латинський алфавіт. А за цим стоїть явне ополячення нашого народу і переведення його у католицьку віру. Господь Іісус Христос сказав, що вірний в малому — вірний і в великому, а не вірний у малому --- не вірний і у великому. Тому не дивно, що після переходу на українську мову УАПЦ і УПЦ КП служать разом з греко-католиками, нехтуючи святими церковними канонами, а нас винуватять в тому, що ми зрадили свій народ. Якраз ми і бережемо те, що було дорогим для наших предків, за що вони були готові покласти життя — це, в першу чергу, Православна віра у всій її чистоті. Ми не зрадили вірі святих рівноапостольних княгині Ольги і князя Володимира, преподобних Антонія, Феодосія і всіх преподобних Києво-Печерських, Іова Почаївського, ми не проміняли цю віру на тимчасове благополуччя. Іісус Христос сказав, що по тому будуть пізнавати нас, що ми Його учні, якщо будемо мати любов між собою. То чи від Бога ті «вчителі», які називають себе «православними», а чинять ворожнечу за національним признаком? «Немає ні скіфа, ні елліна, ні іудея, а нова тварь у Христі Іісусі» (Гал. 6,15). Розділення може бути тільки по відношенню до Церкви: член Церкви (православний), розкольник (УАПЦ, УПЦ КП), єретик (католик, протестант, сектант) та язичник. Церковнослов'янська мова, на якій моляться православні українці, росіяни, білоруси, серби, болгари, поляки — веде до зростання любові між цими єдиновірними, єдинокровними народами, а переклад богослужінь на національні мови, навпаки, до віддалення між ними. Останнє на руку тільки ворогам Православ'я. Саме їм, або людям, байдужим до Церкви, богослужінь, потрібний переклад церковнослов'янської мови. А ті, кому потрібні Православна Церква та її богослужіння, не бажають перекладу. Сучасна віруюча людина має освіту, принаймні, середню, їй нічого не варто 2-3 тижні позайматися церковно-слов'янською мовою — і вона буде розуміти в загальних рисах все, що діється під час Служби Божої. Якщо наші співвітчизники, виїжджаючи на заробітки за кордон, здатні вивчити англійську, французьку, німецьку, італійську мови, то невже не можуть вивчити слов'янську? Отже, це лукава відмовка, що, мовляв, люди приходять до церкви і нічого не розуміють. Наскільки дорогою була для нашого народу церковнослов'янська мова ще на початку нашого століття, свідчать самі «самосвяти». Так, «митрополит» Василь Липківський згадує про побожного поважного віку священика, котрий приєднався до УАПЦ, але просив дозволу служити на слов'янській мові. Йому відмовили і він відійшов від УАПЦ. На Зелені свята, з болем у серці, «митрополит» змушений був ствердити, що більшість, навіть священики — щирі українці, тримаються церковнослов'янської мови. А бабка на десяте село йде, щоб відправити панахиду чи молебень слов'янською мовою. «Ми хочемо молитися слов'янською мовою, як наші батьки і діди», — говорили люди («Історія УПЦ», ст. 26). Як заповідував нам наш сучасник і земляк прп. Лаврентій Черніговський: «Держіться церковно-слов'янської мови, як святого Євангелія». Тому ми повинні берегти церковнослов'янську мову, мову молитовного спілкування наших дідів і прадідів з Богом і Небожителями, як духовний і культурний скарб нашого народу. Тож давайте, дорогі співвітчизники, зробимо для себе правильні висновки, від яких залежить наше вічне спасіння. Амінь.