хочу сюди!
 

Інна

47 років, риби, познайомиться з хлопцем у віці 38-48 років

Замітки з міткою «мои стихи»

Год расставанием пропах...

Год расставанием пропах, Померкли солнечные звуки, Застыло небо в двух шагах И пустоту хватают руки. Не состоялось. Не срослось. Не загорелось почему-то, Идут минуты вкривь и вкось, Не отклоняясь от маршрута. Метаний взломана печать, Стучится сердце гулким громом, И голос силится позвать, Да застывает едким комом.

Моє кохання, мила та незвична...

Моє кохання, мила та незвична, Ти – подих вітру свіжого в душі, Твоє життя в мені, багаторічне, Народжує непрохані вірші. Ти більш реальна, аніж Дульсінея, Не в змозі роз’єднати нас судьба, Твої ідеї – то мої ідеї, Твої печалі – то моя журба. Нехай в цім світі не панує тиша, Та добра доля оминає дім, Тебе кохаю, хто ж іще напише Мені світанок поглядом своїм?

Я не из этого столетия...

Я не из этого столетия, И мира вроде бы не этого, Но распускать могу соцветия Чудес, со вкусом разодетые. Я не из этого желания И не из этого сочувствия, Я мелкий камень, начинание, И к шагу первому напутствие.

Скребётся в двери ночь и плачет...

Скребётся в двери ночь и плачет, И просит снова рифмовать, Но я молчу, хотя не значит, Что мне ей нечего сказать. Есть у меня и слов в достатке, И жизнь невидимая в них, И в звонкой тишине, украдкой, Ища ответы на загадки, Что на меня, как прежде, падки, Я вызываю новый стих. Как духа из небытия.

Вмирала вічність неохоче...

Вмирала вічність неохоче, Сховавши тіло у зіниці, І я скрізь них торкався ночі Й шукав незнані таємниці, Та ніч відповіла моя, Що таємницею є я.

Я говорю

Я говорю, Но не взываю, Нет оправдания Влеченью, Но звуки новые Сплетаю, Мои ж слова Не убивают, А лишь рождают. Впечатленья.

Нема тепер аристократів

Нема тепер аристократів. За жменьку б’ючись голосів, Із передвиборчих плакатів У мозок лізе примітив. Радійте, тіштесь, забаганки, Настав ваш нетривалий час, Пустопорожні обіцянки Лунають виключно для вас. Мед перетвориться, чекайте, Вже завтра в соляну ропу, Сьогодні ж ви слова ковтайте, Торгуйте гідність за крупу. Не буде вас ніхто плекати, Коли рахують бариші, Бо вже нема аристократів У крові, вчинках та душі.

Блестела полночь лунною дырой

Блестела полночь лунною дырой, Был выведен итогов знаменатель: Я сам себе лирический герой, И сам себе писатель и читатель. Рвали капризы едкие проблем И обнимала вечная забота – Быть самому себе не знамо кем, Хоть и хотелось кем-то для кого-то.

Душа болить?

Щезає світ відвертих мрій? В долонях ночі в’януть квіти? Душа болить? Не плач – радій, Що є іще чому боліти. Слова порожні, як кліше, І час відведений минає? Душа болить? Жива іще. Цінуй. Її не кожен має.

Ответьте, Вы же точно знаете

Ответьте, Вы же точно знаете Загадок суть, что день таит, Кого мне Вы напоминаете? То небо смотрит на меня Сквозь Вас? Точней, из Вас. Конечно! Как мог попутать я? Простите недотёпу. Могу ли я исправить хоть чуть-чуть Свою ошибку? Да, я весь истрёпан В своих метаниях. Только хочется вдохнуть Тепло, рождённое словами.