Довгі тіні від предметів
погойдуються в такт з язиком полум'я гасової лампи, яка тьмяно освітлює
невеличку кімнату. Молода жінка у пов’язаній кінцями назад хустині трудиться
над стіною накидаючи глину і наносячи перший вирівнювальний шар тинькування.
Мені всього близько року від народження, тому не розумію, що робить ця жінка і
хто вона, лише з часом усвідомлю її мамою. Мій всесвіт обмежується периметром
цієї кімнати. Він складається з набору первинних інстинктів та інтересу до
навколишніх предметів, що потрапляють в поле моєї нестійкої уваги. Моя
свідомість ще не відрізняється від свідомості кошеняти. Я – дитя людське, але
ще не людина.
Це одне з найбільш ранніх спогадів
дитинства. Вчені кажуть, що раніше трьох років вони малоймовірні, але необов’язково неможливі.
Старий КАвЗ трясе на вимощеній
каменем дорозі. За вікнами автобуса стовпи лінії електропередачі змагаються в
забігу з деревами лісу. Я, однорічний, у матері на руках на задньому сидінні
автобуса. Попереду через кілька крісел дід Тимофій жваво розмовляє з кимось із
пасажирів. Коли підросту, він стане для
мене зразком чоловічої ментальності та авторитетом замість батька, який пішов
шукати нове щастя. Сьогодні дід у групі підтримки мами. Мене везуть до
обласного центру на операцію з видалення аденоїдів.
Я ще не вивчив абетку і не знайомий
з мудрим висловом царя Соломона "Хто примножує пізнання, примножує скорботу",
тому перебуваю в невіданні та через це щасливий.
Кабінет... жінки в білих халатах і
мама, перебиваючи один одного, ведуть зі мною філософський диспут. Я вперто не
погоджуюся з їх аргументами, поки одна із
лікарок не відчинила скляну шафку і не дістала червоне колечко з напівпрозорої
пластмаси. І ось небачена досі річ у моїх руках. На світлі вона виграє
чарівними відблисками, гіпнотизуючи мене. Це сильний аргумент – я припиняю
диспут. О, жінки! Ви вмієте умовити нашого брата.
Десь у цей же часовий період долучаюсь
до колективу. Дитячий садок, ясельна група... столики та стільчики зроблені,
напевно, для гномів, бо вдома таких немає. А ось і вони – копошаться на
великому килимі. Моя мама розмовляє з якоюсь тітонькою, потім поцілувавши мене залишає
одного у цьому невідомому світі. Два ряди маленьких ліжечок з бічними сітками зсунуті
одне до одного у довгий прямокутник. Я
заповзаю під них, маючи намір
усамітнитися і вдатися до роздумів про гірку долю і сенс життя. Однак задум не
вдається. Якийсь гном, спритно перебираючи по підлозі руками та коліньми, добирається
до мене і простягає іграшку. Доброзичливий жест відвертає мою увагу від думок
про маму, яка щойно пішла, я трохи заспокоююсь. Потім він тікає, але зробивши
кілька рухів зупиняється і повернувши голову
дивиться на мене, ніби кажучи: «Побігли, пацик, пограємо разом... не
журися, твоя мама прийде ввечері, повір – я знаю». І я вірю йому. Ми разом карачки
повземо під ліжками до килима, де багато іграшок. Це було знайомство з моїм
другом – Ромкою. Звичайно, його ім'я навчуся вимовляти трохи теж пізніше.
Мої кілька надранніх спогадів
змінюються на цілий рій більш пізніх. Чіпляючись за одне з них, поринаю в театр
тіней.
Сиджу серед дітлахів у залі дитсадка.
Перед нами біле полотно підсвічене діапроектором. На ньому розгортається казка
«Рукавичка». На екрані силуети вирізаних із картону тварин ховаються від холоду
в безрозмірну чудо-рукавичку. До неї помістився весь лісовий звіринець з
ведмедем на додачу. Ми у захваті!
Це був мій перший сінематограф: до
цього я ще не бачив ні мультиків, ні кіно. Рухливі картинки справили на мене неабияке
враження. Вдома моя фантазія
конструювала подібні – під ножиці пішли газети і мамині журнали «Робітниця».
Якось повертаючись із дитсадка, мама ризикнула сходити зі мною в
кіно. На той час я вже мав уявлення про телевізор.
На нашій вулиці він був у родичів, і до них подивитись кіно ходили всі
сусіди. В ті часи це було цілком нормально і нітрохи не напружувало власника
телевізора.
Очі мої округлилися, побачивши
кольоровий фільм та ще на великому екрані кінотеатру! З часом трохи охолонувши
від першого враження, на радість глядачам по сусідству я почав вголос
коригувати задум режисера, вибудовуючи
своє трактування сюжетної лінії, але не був зрозумілий для мами. Вона сказала,
щоб я негайно закрив рота, а то в кіно
більше не візьме. Я був засмучений і відчув як всередині щось защеміло – напевно, в мені помер Великий Фелліні.
Одного разу, йдучи додому з
дитсадка, поставив мамку до відома, що люблю Маринку, і коли виросту, то
одружуся з нею. Як вона з'явилася в моєму житті, про це моя пам'ять замовчує.
Можливо була новенькою в нашій групі, а може ми виросли з нею на одному
горщику. Зовні Маринка була звичайною худорлявою довговолосою дівчинкою, але
відрізнялася серед інших характером. Вона не гримасувала і не поводилася по-хлопчачи,
була спокійною та струменіла внутрішнім світлом. З Маринкою я не грався, не бігав за нею, щоб
за хлоп'ячим шаблоном посмикати за кіски
і у такий спосіб виявити свою симпатію. Мені приємно було просто бачити її, і бути поруч. Я завжди чекав приходу Маринки:
це приносило радість, а її відсутність засмучувала. Тоді мені ходілося, щоб
день якнайшвидше закінчився і наступило завтра, в якому знову з'явиться вона.
Сьогодні Маринина бабуся відкрила кульок
та почала роздавати цукерки дітям. Зазвичай коли чиїсь батьки приносили ласощі,
це означало, що у їх чада день народження. Цього разу привід був несподіваним –
нам сказали, що у Маринки померла мама. Ми стояли мовчки, тримаючи в руках по
половинці шоколадної цукерки...
Одного дня Маринка не прийшла в
дитсадок, і на другий її не було... і на третій... Згодом дізнався, що її сім’я
переїхала на нове місце проживання. Це була моя перша втрата у житті.
Якось я вперше зблизька побачив
похоронну процесію, що проходила недалеко
від мого будинку. Мою увагу привернула траурна музика духового оркестру. Поступово
вона ставала все гучнішою і гучнішою –
колона людей наближалася. Автомобілі припиняли рух і завмирали на узбіччі.
Перехожі теж зупинялися і разом з ними я. Повз мене пройшов чоловік, що ніс портрет
покійного, за ним повільно йшли люди з вінками. Потім наблизилась вантажівка з
відкритими бортами. На кузові застеленому килимами – труна, а в ній небіжчик з
восковим обличчям під блакиттю неба. Але його вже він не бачив – очі були
закриті навіки. З обох боків біля труни сиділи діти: вони відривали маленькі
темно-зелені гілочки від ялинника і кидали їх на дорогу, позначаючи таким чином
останній шлях померлого. За вантажівкою в перших рядах йшли родичі, останніми –
музиканти. Вони тужливою мелодією примножували печаль, удари великого барабана
розставляли крапки в партитурах.
Похоронна процесія навіяла сумні
думки. Я повернувся до свого будинку і сльози
затопили моє єство. Прийшло усвідомлення існування смерті й того, що буде такий
же сонячний день, але в ньому не буде моїх близьких, а колись не стане і мене.
У двір вийшла моя бабуся і поцікавилася, чому плачу. Дізнавшись почала всіляко
втішати й підбадьорювати, сказавши мені:
«Ти ще занадто маленький, щоб про це думати. У тебе ще попереду багато років
життя, а я вже стара, бачиш, і то не
плачу. Ми не вмираємо, а переходимо в інше життя на небесах».
Наше буття підпорядковане часу, а
мій дитячий досвід був ще занадто малий, щоб бачити його швидкий плин. Я міг
тільки сприймати його маленькі відрізки, такі як завтра і післязавтра, вчора і
позавчора. Час зібрав мені сім років – прийшла пора прощатись з дитсадочком.
День випуску у
підготовчій групі дитячого закладу "Сонечко" майже не
пам’ятаю. Незвичайним він був для моєї мами, а для мене лише святковим:
з концертом для батьків та обідом з доданими до нього смаколиками. Найприємнішим
моментом з того всього дійства був подарунок.
Кожен з випускників отримав велику коробку з учнівським набором: кілька
зошитів, пара ручок, пенал, кольорові олівці та інша всяка всячина.
Протягом літа часто заглядатиму у цю коробку, промацувати та
перекладати приладдя в ній. Чекатиму з нетерпінням вересня, коли нарешті зможу
користуватися цими речами. Це станеться трохи пізніше, а сьогодні радісно несу
додому цю цінну коробку, притискаючи її до себе, і поки не усвідомлюю, що цей
день був не так святковим, як прощальним. З кожним кроком я йшов все
далі від своїх друзів, яких ніколи не побачу, від свого дошкільного
дитинства...
