Я – нікому не потрібна, покинута навіть власним чоловіком, за одну ніч стала найщасливішою жінкою всесвіту. Я, яка нещодавно йшла повз ланцюги машин і думала свою нещасну думу, тепер бігла сходами під,їзду, мов на крилах летіла. По щоках моїх так само швидко як і я бігли сльози. Я була вільною від думок, моя совість жодним словом не видала себе, у моїй душі не було ні смутку, ні болю, ні розчарування. І навіть у тому разі, якщо я бачила цього хлопця впереше і в останнє я ніколи не забуду його очі, руки, сором,язливий погляд з-під високого чола. Він був першим чоловіком, який вважав мене королевою. Він був першим чоловіком, який у одну ніч положив на мої долоні все життя, що було до нього, а потім одним міцним струменем повітря здмухнув його, наділивши мої нові дні сенсом. Я забула свого чоловіка, зрадливі поцілунки перед тим як він йшов до своєї знайомої, жеманні посмішки і дитячі забавки двох дорослих людей, що близько шести років жили разом і він таки не витримав, він зламався першим. Він пішов у нікуди, наврядчи він продовжував зустрічі з тією дівчинкою, навіть, ні, він напевне цього не робив. Він лишився сам і ця подія вразила його своєю неперевершеною свободою. Ми обоє тепер були вільними від зобов,язань та переконань. Ми просто знайомі люди, що прожили шість років разом, - який жах.
Я була вже не молодою дурепою, що до божевілля закохалася. І я, така вродлива і така спокійна випромінювала щастя, бо моє життя тепер стало іншим, у ньому з,явився двадцятирічний хлопець, що притискав мене своїми сильними руками міцніше, аби я тільки не втекла. А вранці я таки втекла, щоб повернутися.
Ми зустрічалися навіть там, де здавалося люди не могли навіть пройти пішки. Ми очікували один на одного близько трьох годин, більше часу жоден з нас витримати не міг. Ми обоє були дітьми. Я забула про все. Я, зазвичай така хороша матір і така вправна господиня, не прибирала нічого окрім спальні. А ще за увесь тиждень я жодного разу не поїхала до дитини, тепер я розмовляла з ним телефоном. Олег не питав мене чому я опинилася того вечора сама у Миколи, який до того ж вже тиждень як поїхав з міста. Олег не намагався зробити так, щоб я розкрила йому всі таємниці свого приватного життя, все що йому було потрібно – я. Він обожнював мої руки. Він цілував мої долоні і проводив м,якими подушечками своїх широких та міцних пальців по моїх нігтях. Він обіймав мої плечі, ніби стискаючи маленьку дівчинку у сильних обіймах дорослого хлопця. Він був дійсно дуже дорослим. Лише 46 розмір ноги чого коштував. Високий, міцний, надзвичайно привабливий брюнет, що з 10 років займається баскетболом, привертав увагу дівчат, коли ми йшли з ним вулицею. Кожна з них хотіла б бути на моєму місті, але вони залишалися на своїх місцях, а я продовжувала розважати свою безсоромну душу. Я ходила до церкви як на роботу. Я стояла перед образами і раділа тому що відбувається. Я жодного дня не розкаювалася у зробленому, бо я продовжувала робити те саме, я продовжувала бути коханою жінкою маленького хлопця.
Мене абсолютно не цікавив мій чоловік, я згадувала його лише тоді, коли їхала до сина. Мій чоловік почав згадувати мене частіше – він телефонував додому, питав як Сашко, просив дозволу побачитися з ним. Я розмовляла зі своїм "коханим чоловіком" надзвичайно спокійно і врівноважено, на моїй кухні готував вечерю Олег. Він чекав мене з роботи і приходив до мене додому, відкриваючи двері власним ключем. Він був господарем. Цей маленький хлопчик був господарем у великій квартирі, придбаній на гроші мого чоловіка, що вже більше не з,являвся тут. Формально ми були одружені, але це залишалося лише питанням часу, яке турбувало мене менше за все. Я продовжувала насолоджуватися єдністю з парубком, якого обожнювала. І це таки було щастя.
Години летіли птахами з півдня, години скрежетали кригою на воді, години стікали водою по асфальту. Години, які я більше не рахувала. Цікаво де я забула свого годинника? Ми проводили разом стільки часу, скільки я ніколи не наважувалася подарувати своєму чоловікові, вважаючи, що він того не вартий. Я згадувала його дуже рідко. Одного разу я навіть пройшла повз нього у супермаркеті, привіталася і пройшла. І жодна іскра у моєму серці не запалала, і жодне око на мене не дивилася, бо він більше мене не цікавив, мене необходило навіть де він живе усі ці півроку які я насолоджуюся життям. Чи думала я колись, що так прекрасно бути закоханою і дуже коханою?! Я дякувала Миколі за те, що його не було вдома у той день, коли я, як сполохана життям дурепа, сиділа і чекала на нього, доречі до Миколи мене більше не тягнуло і я навіть після його повернення додому, до нього не пішла. Я була щасливою і нещасною водночас. Через півроку нашого шаленого кохання я зрозуміла, що рано чи пізно наші з Олегом стосунки мають добігти кінця. Я сиділа мовчки у великій кімнаті власної квартири, роздивляючись візерунки на підлозі. Цікаво, який би лінолеум я обрала зараз, але те що не цей – це точно?! Взагалі у кого вистачило розуму і смаку придбати лінолеум з таким ідіотським малюнком?! Мої думки спливали, чіпляючись одна заодну і губилися. Мої думки, іще вчора такі непереможно сильні і переконливі тепер здавалися слабкими і нетривалими, це були думки дорослої жінки, вперше за ці шість місяців щастя я подумала саме так, як це мала зробити доросла жінка ще пів роки тому. Я не боялася того, що він мене покине, бо знала, тепер знала, що рано чи пізно це має трапитися, це нормально. Я зможу без нього, але то вже буде зовсім інше життя і одного разу я в цьому переконалася.
Олег поїхав на збори зі своєю командою. Я не прийшла його проводжати, хоча його друзі – баскетболісти добре мене знали і не були б здивовані нашим ніжним прощальним поцілункам, але я таки не пішла. Збори мали тривати два тижні, це дуже значний час і я знала, що сумуватиму, але навіть не здогадувалася, що настільки. Я йшла на роботу як на свято, бо сидіти самій вдома було несила. Я забрала в мами Сашка, але навіть мій син не зміг врятивати мене від самотності, у мене навіть склалося враження, яке налякало мене, я не відчувала ніжності до свого сина. Я просто знала, що він мій син і все. Я плакала від сорому, я погана матір і розбещена жінка. Цікаво, якби мій чоловік дізнався про те, що я майже живу з двадцятирічним хлопцем щоб він сказав мені на це? Мій чоловік дізнався пізніше і свою думку він висловив мені теж пізніше, а от матір Олега передала через Миколу, що хотіла б зі мною побачитися і залишила номер телефону. Я була вражена тактовністю цієї жінки, але так і не зателефонувала їй. Я прийшла до них додому. "Галина Василівна буде пізніше, сказав мені чоловік, -але ви можете її почекати, вона вже скоро прийде, ви мабуть Ірина?." "Я мабуть Ірина", - кружляло в мене в голові, та сама все ще одружена жінка, що звабила вашого сина. У голос я сказала лише те, що я і є Ірина. Чоловік зробив жест рукою, щоб я проходила. Я зняла взуття і нарешті зрозуміла, що цей напрочуд урівноважений чоловік не збирається говорити зі мною, розповідати мені про те, куди мені йти і хто я така. Він провів мене на кухню і сів за стіл навпроти мене. Я була налякана до сліз, краще б він кричав на мене.
-Ви хочете чаю, - розпочав розмову Віктор Володимирович.
- Ні, дякую, соромязливо потупивши погляд відповіла я.
- Дивно, а я хочу, зараз такий холод, хоча зима відступає, Олег телефонував вам, він скоро повернеться?
Я не була вражена, я навіть здивована не була, я могла припустити, що мене битимуть, лаятимуть і ображатимуть, а ми сиділи в кухні, чекали на Галину Василівну і ділилися думками щодо того як там Олег. Він був усього лише за 600 кілометрів від нас, а здавалося, що він дуже далеко.
Віктор Володимирович приблизно такого віку як і його дружина, цей висновок я зробила для себе майже одразу. Окрім Олега в них була ще дочка Олена, в якої з Олежкою 5 років різниці, вона молодша від нього. У кожного з цього подружжя шлюб не перший. Олег розповідав мені про свого старшого брата, батькового сина, що дуже рідко приходив до батька і майже ніколи не спілкувався зі своїми братом та сестрою. У матері в першому шлюбі дітей не було, тому Олега вона пестила і обожнювала. Він - пізня дитина і вона, вже будучи не молодою жінкою, не могла стерпіти того, що я ламаю життя її синові. Я все чудово розуміла, але нічого зробити не могла, сказати я теж нічого не могла, бо не знаходила жодного слова, яке б могло виправдати мої вчинки.
Галина Василівна прийшла приблизно через півгодини. До цього часу я вже знала про те, що вона довго готувалася до цієї розмови, і до того ж, Віктор Володимирович попередив мене про те, що вони у будь якому разі не схвалюють моїх відносин з Олегом. Батько Олега був викладачем математики у тому ВУЗі де навчався його син, але на іншій кафедрі. Я здогадувался, що йому набридло постійно прикривати сина перед деканом, адже в інституті Олег з,являвся вкрай рідко, бо він окрім постійних тренувать ще й працював вдень в одному з магазинів мобільного зв,язку. Я не ревнувала Олега ні до кого, бо знала, що він кохає тільки мене і не має на світі жінки, яка б була потрібна йому більше. Його матір так само не виказувала дійсних емоцій як і батько, спочатку не виказувала. Потім ця бідолашна жінка плакала і мені було соромно перед нею. Соромно за те, що я нічого не можу обіцяти цим людям окрім того, що я не покину Олега. Батько аргументував необхідність нашого розриву з їх сином тим, що він повинен навчатися, а не заробляти гроші для моїх потреб. Я відповіла, що теж вважаю, що хлопцю потрібно ходити в інститут, але кожен за нас знав Олега, його рідкісна впертість наврядчи могла дозволити Олегові відмовитися від власного рішення. Він намагався бути дорослим і щиро вірив, що заробляє гроші на які ми живемо, я його не розчаровувала. Він залишався зі мною не кожну ніч, а лише тоді, коли матір йшла у нічну зміну на роботу, але вона все знала, розуміла і намагалася пояснити мені. Вона пила сердечні краплі. Я сиділа навпроти неї і пила чай, я була безсердечною, але серце моє боліло. Ми ні про що не домовилися, я лише сказала, що намагатимуся вплинути на Олега, щоб він частіше відвідував інститут і ретельніше навчався. Я вийшла з квартири і пішла до церкви, яка розташовувалася поблизу. Було ще не пізно, вихідний день, дома мене ніхто не чекав, бо Сашко знову поїхав до бабусі. Моя матір живе у тридцяти кілометрах від міста. Інколи люди витрачають більше часу на те, щоб доїхати з дому до роботи, тому у мене немає жодних проблем з тим, щоб при необхідності відвозити сина до неї. Моя матір нічого не знає, вона й досі думає, що я продовжую вбиватися за своїм чоловіком і радить мені більше часу проводити з малим. Я так і роблю більше часу провожу з малим – з моїм дорогим малим великим хлопцем Олегом.
Олег повернувся через п,ять днів, точніше він приїхав до мене на вихідні. Саме до мене, а не додому. Звідти він рідко телефонував батькам, мотивуючи це тим, що телефонувати з Росії дорого. А от приїхати дешево. Я була щаслива, бо я не здогадувалася про те, що він приїде і ці вихідні ми проведемо разом, нехай у моєму житті буде більше сюрпризів. Я прокунулася суботнім ранком, Сашко ще спав, на вихідні я його забрала, і попленталася на кухню. Хотілося їсти, пити, спати і застрелитися. Мені було сумно і ніяково, минув майже тиждень після нашої розмови з його батьками, але я все продовжувала і продовжувала її у своїх думках, не знаходячи сил обірвати цю нескінченну розмову. А вона таки дійсно була нескінченною, бо я і гадки не мала як її можна закінчити, або навіть тимчасово обірвати. І не обірвала наших відносин, бо несила була уявити своє життя без Олега. Я не хотіла знову бути нічиєю дружиною. У моїх думках не вистачало місця спогадам з мого минулого, увесь мій мозок думав тільки про нього. Я познайомила Сашка з Олегом і вперше плакала при Олегові. Вони разом ходили у магазин, моя п,ятирічна дитина і мій повнолітній коханець. Це було аморально і вкрай жахливо, але це все одно було зі мною. Я страшена егоїстка, тому що тепер могла дозволити собі нормально реагувати на те, що повісила мого сина на Олега. Він забирав його з дитячого садка і інколи брав з собою на ранкові тренування, що тривали не більше години, а потім вони йшли у садок. Сашко його обожнював і коли Олег не приходив до нас - дуже засмучувався, бо звик до нього, як до рідного. Що я накоїла? Кожного вечора ставила собі це питання і жодного разу не відповіла на нього, а продовжувала насолоджуватися життям закоханої і безмірно коханої жінки.
Одного вечора, коли я набирала на комп,ютері дипломну роботу парубкові, якому була дуже вдячна за надану мені можливість підзаробити грошей, у дверях повернувся ключ. Я не вставла,бо знала, що це Олег із Сашком повернулися з тренування, але помилилася. У квартиру влетів мій колишній чоловік. Він голосно вигукував не дуже улесливі епітети, що мали відношення до мене. Він називав мене такими брудними словами на які я саме і заслуговувала. Він мав рацію. Сашко розповів йому про Олега. Розповів, що Олег дуже хороший, що він дарує мамі квіти і вчить його грати в баскетбол, а також, що він живе з нами. Цього мій чоловік вже не витримав. Він, завжди такий шляхетно-спокійний і нестримно стриманий тепер поводив себе як старий єврей на одеському привозі. Він метушився і чіплявся до мене, часом мені навіть здавалося, що якщо я промовлю хоч слово в надії на своє виправдання, він мене вб,є. Він мене не вбив і навіть не ушкодив, бо я стояла і мовчала, не від сорому і неочікуваності ситуації – вона вже давно мала статися і от нарешті сталася, я мовчала, бо знала ступінь неправильності своїх дій, мені не хотілося говорити, і чути це мені теж не хотілося, але я чула. Як не відверталася моя увага, як я не намагалася бути байдужою, я чула кожне його слова і воно бейсбольною дубиною вдаряло по моїй голові поки нарешті не розкололо. Тепер їх було дві. І кожна з половинок кричала, але одна прагнула лишити все як є, а інша взагалі сумнівалася у тому, що життя має якийсь сенс. Мабуть ні, життя не має сенсу, але воно має зміст. Зміст мого життя було розділено на параграфи, як і будь який зміст: параграф, багатокрапка, сторінка. Сторінки моїх днів були варті того, щоб бути надрукованими і я стверджувала це як істину. І ця істина коштувала мені квартири. Мій чоловік почав діяти через суд. Я позбавилася болю і жаху, а разом з ними і великої трикімнатної квартири у хорошому районі. Замість неї у мене з,явилася двокімнатна з невеличкою кухнею і великими вікнами. Тепер мені здавалося, що через ці вікна видно ввесь бруд моєї нової охайної квартири, бруд мого життя.
Я більше не була одруженою, а отже мене ніщо вже не мало розчарувати. Тепер мене можна було тільки вбити і найкращий спосіб вбити мене – розлучити з Олегом. Мене не хотіли вбивати і я продовжувала жити. Сашкові було 7 років, Олегові двадцять три. А мені…набагато більше. Олегова матір - надзвичайна жінка, вона більше не зверталася до мене з проханнями залишити її сина,бо бачила, що він щасливий. Я була захоплена цією родиною. Вони обожнювали мого сина і не погано ставилися до мене. У мого колишнього вже народилася дочка, але поки що зі своєю, так званою знайомою, він не одружився. Навіть не знаю де вони живуть, але в нашій з ним спільній квартирі тепер мешкають інші люди. Я стала настільки безсоромною, що охоче ходила до Олегових батьків у гості на вихідні. Олег вже давно прагнув познайомитися з моєю матір,ю, але я не могла цього дозволити. Мій коханий хлопчик зробив це без мого дозволу. Влітку вони за Сашком поїхали до бабусі. Чудово, після цього заспокоїти мою матір я змогла лише через три дні, але ненадовго. Вона кричала не своїм голосом про те, що виростила жінку, яка несповна розуму, як можна зустрічатися з цим хлопцем. Тепер вона вже була не права. У Олега в його двадцять три роки були дуже дорослі погляди на життя і можливість заробляти чималі гроші постійними змаганнями. Він добре заробляв і майже не навчався, пощастило, що батько і декан могли вирішити всі його проблеми, а іще, він абсолютно не задивлявся на дівчат його віку, не знаю чому, мабуть, тоді він дуже кохав мене. Але я помилялася.
Олег почав пізніше приходити з роботи, мотивуючи це необхідністю використати можливість заробити гроші. Я розуміла його, але виявилося, що я його не розуміла. У Олега з,явилася інша. Рано чи пізно це мало статися, але я й не здогадувался, що це станеться зараз. Ми три роки були поряд, ні, ми були разом, щасливі і закохані. І що тепер, як я буду без нього. Навіть на роботі мої думки в,яло пленталися до тієї самої теми, я ні про що його не питала, він нічого не розповідав, але я бачила їх на свої очі. Звичайна дівчинка його віку, невже він мене більше не кохає? Я не могла повірити у це і не могла спитати у нього, бо попри все боялася почути правду. Я поїхала до його матері, можливо, вона щось знає. Ми довго говорили про Олега, але жодного натяка на те, що вона щось знає не було, принаймні, мені так здавалося. Щоб переконатися я все ж таки спитала:
-Галино Василавно, мені здається у Олега з,явилася дівчинка, принаймі, я бачила його з якоюсь красунею, коли їхала з роботи, вони йшли вулицею?
-Іра, не кажи дурниць. Я ж тобі одразу говорила, що жити з молодим хлопцем важко, ти знаєш, що ні я не мій чоловік не схвалюють вашого сумісного життя, але він щасливий з тобою і цього не можна не визнати.
Я заспокоїлася, але не на довго.Наступним ударом став її телевонний дзвінок. Вона зателефонувала додому, вперше Олегові зателефонувала дівчина до нас додому, зазвичай дзвонили хлопці з команди, що добре мене знали і неодноразово заходили до нас у гості, тому завжди намагалися поговорити зі мною, дізнатися як справи. А тут таке: «Олега можна?»
Олега вдома не було, але цей дзвінок був не для Олега, він був адресований мені, якщо б дівчинці хотілося знайти Олега вона б зателефонувала йому на мобільний. Мене трусило, я не могла попасти навіть по клавішах клавіатури, а сліз не було, я не плакала. Олег прийшов близько одинадцятої. Я переказхала йому, що його розшукувала дівчинка, що вечеря вже три години стоїть у духовці і що я лягаю спати. Він нічого не відповів. Гра в мовчанку продовжувалася два місяці, а потім він заговорив. Заговорив по телефону. Він подзвонив мені і сказв:
-Іра, я перевіз свої речі до батьків, а ключі віддав Сашкові. Пробач мені, будь ласка.
Моїх сліз не бачили тільтки сліпі, я ревіла неначе божевільна, а ще я метушилася по кабінету. До кінця робочого дня залишалися дві години. Ці дві години були найважчими у моєму житті. Я не хотіла додому, але потрібно було їхати до сина. Сашко вже зробив домашнє завданні я грався на комп,ютері. Я спитала у нього, чи давно він один. Сашко відповів, що Олег пішов хвилин п,ятнадцять тому. Мій хлопчик, він не покинув Сашка, доки я не повернулася з роботи. Мій Олег.
