хочу сюди!
 

Альона

36 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 30-40 років

Замітки з міткою «вірші»

«Миражи»



Разрывает острый глаз миражи,
Не желая образ твой отдавать,
Разбивает вера в хлам витражи,
Кто же будет их теперь собирать,
В гаражи все свои страхи сложи,
За собой запри проклятую дверь,
Расскажи мне о любви, не дрожи,
Не укусит мой задумчивый зверь.

Не хочу играть в твои в муляжи,
Подменяя совесть каждую ночь,
Разболтались все мои крепежи,
Стало легче себя в бездну волочь,
Одолжи немного правильной лжи,
Три десятка серебристых монет,
Я хочу вновь ощущать виражи,
Словно венами бежит интернет.

Заливай в глаза июль и кружи,
Звездопадом по созвездию луж, 
Бесконечно, пока в небе стрижи,
Пусть танцует моё капище душ,
Привяжи меня к себе и кружи,
Отрывай нас от канонов земли,
Прочитай всего и вновь изложи,
Пока там я растворяюсь вдали.

В мои губы свои зубы вложи,
Растекись по мне мечтою глупца,
Подними меня на крест и ножи,
Чакрой полной бытового свинца,
Вырви сердце и к себе привяжи,
Притворяйся, что я всё еще жив,
Что в тебе еще есть я докажи,
Свою душу в моем сне оголив.

© William van Warg

І ніч мовчить, і ліс, і птиці...

І ніч мовчить, і ліс, і птиці

Згубили ноти золоті,

Мовчать тумани блідолиці

В пустопорожній темноті.

Навшпиньки вітер ходить лугом,

У травах сплять минулі дні,

І ти поспи. Немає туги,

Є тільки тиша в тишині.



«Мои розы»


Ночь бесстыже крадёт мои розы,
Ночь срезает их тихо во тьме,
Пьет росу словно, горькие слёзы,
Чтобы я не хлебнул их во сне.

Чтобы море, где тонут надежды,
Душу волнами вновь теребя,
Сквозь броню и слои из одежды,
Мне напомнило снова тебя.

© William van Warg

Гроза проходить над садами...

Гроза проходить над садами,

Б’є блискавиці жовтий нерв,

І небо вогкими губами

Цілує маківки дерев.

Спекотний день звалився в Лету,

Сплітає дощ прозору сіть,

Тікає гуска в очерети,

Вода за гускою кипить.



Ще світ не спить, і сонцю ще далеко...

Ще світ не спить, і сонцю ще далеко,

На овиді танцюють міражі,

Тримає степ в долонях сизу спеку

Та марить про тумани і дощі.

З торбами за плечима ходять міфи –

Безсмертні свідки згублених століть,

Потомлені лежать в могилах скіфи

І ковила нерушена стоїть.



«Грусть даётся для слёз»



Тихий шепот раскалившихся ламп,
Нарушает мой притворный покой,
Пьяный танец меж ступеней и рамп.
Пусть теперь им управляет другой.

Будто всё это чужой страшный сон,
Где все напрочь позабыли про суть,
Я с душой хотел прожить в унисон,
Но теперь, мне никогда не заснуть.

Не отпустит в мир заявленных грёз,
Твой далёкий запах сладких духов,
Я считал, что грусть даётся для слёз,
Но, по-видимому, вновь для стихов…

© William van Warg

Труївся будень пилом автострад...

Труївся будень пилом автострад,

Дивилось літо поглядом вишневим,

Та марився душі далекий сад,

Де тишина ховалась за дерева.

Долоні лип голосували «за»:

За тишину, за свіжість, за вологу,

А вдалині грозилася гроза

Знайти сюди неходжену дорогу.



Дрімає тихо спека на асфальті...

Дрімає тихо спека на асфальті.

Дощами марять втомлені думки.

Все звично так, а чується… Вівальді

У глибині небесної ріки.

Десь там, десь там, за синім краєм світу,

Де блискавиці спокою не зна,

Є інше літо, незбагненне літо,

Та дивини таємні імена.



Чекало небо сонця поцілунку...

Чекало небо сонця поцілунку,

Смалив туман невтомно цигарки,

Стояло літо з торбою дарунків

На березі молочної ріки.

Ранковий світ виношував секрети,

Але про що – того не відав сам,

І варта незліченна очерету

Вклонялася пташиним голосам.


Десь осінь є, де ходять жовті клени...

Десь осінь є, де ходять жовті клени,

Де річка з небесами – близнюки,

Де за траву тримається зелене,

Але не зворохоблює думки.

Де кожен сон виблискує на грані,

Нема питань «навіщо» і «чому»,

Там білий кінь ховається в тумані

Та зоряницю слухає німу.