Поміж жовтим золотом колосся

Розцвітуть волошки, мов частинки неба.

Сонця промені вплітаючи в волосся,

Українське літо вже спішить до тебе.

Пристрасним вогнем червоних маків,

Сніжно-білою цнотливістю ромашок,

Ніжністю розквітлої фіалки

Зачарує літо серце ваше.

Незабудки, наче зоряні краплинки,

Рідну землю синім кИлимом покриють.

І малюючи у душах радості картинки,

У країну мрій небесних двері вам відчинять.

Не знайти краси такої більше в світі –

Знають істину цю навіть малі діти.

Світлом сонячним й теплом сердець зігріті

Подарунки Бога-Українські квіти.

Він прийшов із минулої осені

Із букетом нездІйснених мрій.

Цвіт весняного щастя розносили

У той час по землі солов’ї.

Він прийшов десь із зАкутків пам’яті,

Щоби зорі знайти у очах,

Щоб зігріти те серце поранене,

Що колись він тримав у руках.

Він прийшов із єдиною іскрою,

Що так довго у грудях ховав,

Від гарячого полум’я чистого,

Яке сам загасив й розтоптав.

Він прийшов, від думок утікаючи,

Від нав’язливих спогадів-снів.

І, сторінки кохання гортаючи,

Шукав втрачений свій оберіг.

Він прийшов… Але час невблаганний

У майбутнє його не впустив.

В руках келих гіркої правди –

Не зберіг, запізнився, не встиг…

Як про усе сказати? Забракне в світі слів,

Щоб з серця передати всю гаму почуттів.

Її любов зігріє сильніше за усіх,

Своїм теплом розтопить сердечний біль і сніг.

Вона все зрозуміє, розрадить і простить,

Бо за дітей радіє й сумує кожну мить.

ЗавждИ із нами поруч її душа свята,

Не знає часу й відстані безмежна доброта.

Вона завжди чекає жаданого дзвінка,

Життя благословляє натруджена рука.

Хоч рОки невблаганні, спливають, мов ріка,

Та мама завжди буде красива й молода.

Хай Бог оберігає всіх наших матерів,

Нехай у нас не буде для них байдужих слів!

У мамину домівку вертайтесь знов і знов,

Ніщо вам не замінить її святу Любов!

Втомилась я. Присяду. Помовчу.
Не так і часто є така нагода…
Знов вітру спів журливий до плачу…
Сьогодні сум транслює нам погода…

Присяду тихо. Доторкнусь землі.
Вона холодна, та теплом вже дише,
Черпну від неї святості полів,
І дотик лісу, і тремтіння тиші…

І враз всміхнусь… так щиро, мов дитя,
Забувши втоми й болю гострі леза
Пройдусь, ні! пробіжусь по відчуттях,
Й не пропущу нізащо мрій трапези.

Я так втомилась… Зупинити б час,
Що буднями й проблемами несеться
Й побачити, яка п’янка весна
Не лиш у місто, – в душі наші рветься!

Серед галактик і незвіданих світів

В просторах серця Мрія народилась.

Рікою чистою без меж і берегів

Вона в долині підсвідомості розлилась.

Живилась Мрія та молитвами душі,

Її любов і віра укріпляла.

До рук Творцеві усі задуми свої

Вона з довірою щоденно віддавала.

Життя тягнуло у зневіри вир,

Та хвилям сумнівів вона не піддавалась.

Лиш до небес звертала ясний зір,

І вірною своєму  серцю залишалась.

Від неба до землі стелився шлях,

Думки й бажання будували перепони.

І Мрія мучилась, неначе в клітці птах,

У розуму недосконалого в полоні.

Та голос серця її кликав із глибин,

Щоб визволити з розумОвої сваволі.

Розбивши дзеркала оманливих вітрин,

Свідомо мрія відреклась своєї волі…

Немов дитя, Отець її на руки взяв,

З Першопричиною дозволивши зустрітись.

Він  вірне серце ніжно-ніжно обійняв,

І світлій Мрії на Землі дозволив воплотитись.

 

Така солодка мить весни…

Торкнеться променем надії
І в серці давня ніжна мрія,
Зуміє знову розцвісти…

Така солодка мить весни…

Наповнена казковим зіллям,
Вливає в серце божевілля
Й натхнення здійснювати сни…

Така солодка мить весни…

Її я б до останку пила,
Я б нею малювала крила,
Сповиті сонечком ясним.

Така солодка мить весни…

Наповнена надії, світла.
Ввірветься в серце непомітно
Й заполонить усі думки.

Така солодка мить весни…

Любов’ю ніжно озоветься,
Загубить в казці нас, всміхнеться
І стане дотиком руки…

Така солодка мить весни…