Цими вихідними я зайнявся оптимізацією своєї присутності у Всесвітній Мережі.
Річ у тім, що в мене зареєстровано багатенько акаунтів на масових блог-платформах (блог-сервісах) - ЖЖ, Блоги Mail.Ru, Блог.ру, Я.ру.
Але вести таку кількість блогів часу немає. Це раз.
Друге - треба розрізняти поняття "блог" і "онлайн-щоденник". Останній російською мовою ще називають "лытдыбр", а українською буде "ойлтиибр". І якщо блогів можна мати хоч десять, аби на них часу вистачало, то онлайн-щоденника цілком вистачить одного.
...Словом, я вирішив налагодити кроспостинг.
Спочатку новий щоденниковий ("лытдыбрный") запис з'являтиметься в дневнике на Сайте злого Некрота (на русском языке).
Потім той самий пост публікується в моєму ЖЖ Live.Некрот.net.
Записи з цього журналу автоматично транслюються в "Журнал Александра Некрота" на Блог.ру.
Потім цей самий матеріал залишається розмістити в Журнале Некрота на Mail.Ru - і звідти він, також шляхом трансляції, сам потрапить на Я.ру.
А далі пост або дослівно, або не зовсім перекладається українською мовою і розміщається у щоденнику на Сайті злого Некрота (українською мовою) та на I.UA.
І ці нескладні дії позбавлятимуть мене від внутрішнього дискомфорту, який виникає тоді, коли тривалий час не оновлюються мої інтернет-сторінки.

"Я в норме". Такий настрій користувач сервісу Я.ру від Яндекса Злий Некрот обрав собі раз і назавжди.

Скажете, це не настрій?

Можливо.

Скажете, хіба тяжко міняти настрій з хорошого на ще кращий і ділитися цим щастям з іншими користувачами?

"Поделись улыбкою своей,

И она к тебе не раз еще вернется!"

Та важкувато, чесно кажучи. Часу на це шкода.

А "я в нормі!" - це нині, і повсякчас, і навіки.

Навіть якщо Некрот з тих чи інших причин не зовсім у нормі.

Цим із ближніми точно ділитися нема чого.

Краще побажати всім лише чудового настрою. Хоча так і не буває... Але ні - то ні, побажати можна!

Як влаштувався на роботу зрозумів, що виїхати з Києва на маршрутці проблемно. Тому після 13-річної перерви знову став користуватись електричками (цілком нормально так їздити). Але влізти в першу електричку буває не набагато простіше, ніж в переповнену маршрутку:(
Одну електричку з роботи доводилося пропускати. Так вийшло і сьогодні.

Правда, тепер це не знадобиться.

Цього тижня вирішив прогутятися по лісу. Хоча збирався тільки сфоткати маршрутку в лісі. А потім вирішив, не чекати ж на одному місці, поки проїде маршрутка?! Фіг знає, який у нєї графік. От і зайшов у ліс.

Цього року (2017) зробили туристичну стежку. І хоч місця давно знайомі, туристична стежка заінтригувала.


Ай, нехай! Пройдуся по лісу.
Хоча ліс тепер асоціюється з періодом, коли у нас був коте. А ще ліс просто набрид. Але ж життя триває. Що, тепер через спогади не ходити до лісу?
[ Прогуляємося туристичною стежкою? ]

От, капець! Майже місяць пройшов відтодві, як завис смартфон — і ось вдруге заглючив. Нічого не натискається, на сенсори не реагує. Погуглив як перезавантажити. Допомогло. Але радять скинути всі налаштування до заводських. Гм... навіть не знаю. Це стільки гемору. Спочатку підключити SD-картку до компа (а як це зробити без картрідера?), потім переписати все з картки, відформатувати картку. Далі скинути налаштування на самому смарті — це окрема морока. А враховуючи, що SIM-картка обрізана не факт, що проблеми не в ній. Так шо поки вирішив подивитись що буде далі. Може й справді доведеться все скинути.

Вона сказала б "Так", якщо б я її запитав. Та я цього не зробив, не зробив першим. Вона сказала б "Так", якщо б я спробував, та я навіть і не думав про це. Дивно, та це вона мені розповіла. То було доволі смішно, ні, то було досить відверто. А я... я просто бовдур.
Якщо чесно, то я був дуже навіть не проти . Але така думка мені не приходила, я вважав, що це неможливо... Та ні, знаючи її, я взагалі то й не думав про це. Я навіть не здогадувався... Смішно, але ,коли вона це сказала, я зрозумів, що десь в потаємних куточках душі мені самому цього хотілося...
Вона сказала б "Так", якщо б я її запитав...

Їздив в Центр зайнятості в Дарницю. Приперся за годину раніше. Думав, пофоткаю маршрутки. Але освітлення було непідходяще. Тому просто намотав кола навколо станції метро "Дарниця".
Презентація була від поліції. Агітували, але нікого не зацікавило. Деякі демонстративно пішли до завершення заходу. Тому презентація пройшла швидко.

Потім дотопав до "Чернігівської" і на трамваї поїхав на Троєщину. Зустрівся із подружкою і вона чигирями повела до ТЕЦ-6. Як Сусанін завела - довелося дивитись по карті. Намотали декілька зайвих кілометрів. Але відмовлятися від вилазки не стали.

Блукали по полям і зарослям і вийшли до градирень. Подружка пояснила, що мій варіант був більш палевний, тому йшли в обхід. А обхід був довгий і трешовий: повз річки і канали, газопроводи, високовольтні ЛЕП, службову залізницю. Ледве не зайшли на територію промзони ТЕЦ. Нудний шлях по (а потім вздовж) залізниці. Недобудований асфальтний завод з'явився несподівано.

Місце мрачне. Краєвиди депресивні: недобудовані будівлі і піщані котловани, перемежовані озерцями з кригою. Будівель мало. Ще й десь розтягнув коліно (мабуть, від перенапруження - бо різких рухів не робив, а спуски-підйоми і ходіння над урвищами були).

 Фоткати особливо було нічого: клацав, щоб вийшло хоча б 30 знімків. Вийшло навіть більше. Але все одно малувато для репортажу.

 Назад не захотіли йти зворотнім шляхом. Пішли через ліс. Якось обійшли кладовище для тварин і вийшли до озера Алмазне. По дорозі навіть зустріли двох чоловіків. Хоча місця дикі.
Довго йшли вздовж озера. Інколи траплялись люди - рибалки. Вийшли до Лісового кладовища. Ще й Мері запропонувала пройти через нього. Здивувався, що вона начебто перехрестилась, як зайшли на кладовище.  
Картина моторошна. Навіть фоткати не став. Одна справа, коли поминальний день. І зовсім інша - коли на кладовищі нікого (ну, як нікого - декілька машин було). А саме кладовище просто величезне. Побачили нові могили і похоронну процесію. І нарешті, вийшли до лісу.

 Знайшли потрібну стежку і знову довго й нудно йшли по лісу. Ліс перемежувався із піщаними схилами і болотами. Знову мрачняк. Болота в Поліссі симпатичніше.  

Як не дивно, навіть не втомився після такого довгого пішого походу. Хоча вийшло близько 15 км (думав, пройшли більше).