Коли світ розтирають жорна
І надія всього зреклась,
Коли в моді суцільне чорне,
А всім іншим до неба – зась,
І коли навіть Бог незримий
Цей вселенський не бачить гріх,
Всі дороги ведуть до рими
Крізь безмежжя пустель людських.
На блакитному березі
Голубої ріки,
Ходить втомлений березень,
Думи дума гіркі.
Тане в затінку паморозь.
Небо чистить крило.
Дива знову не трапилось –
Все у безвість пішло.
якщо я доживу до дати,
у якій вважатимусь дідом,
я скажу онукам: вчіться стріляти,
інакше вони знову прийдуть
ті потвори що лізуть у родичі
аби вигнати вас із дому
і не буде ніякої помочі
бо чуже не потрібне нікому
окрім тих хто прийде неодмінно
аби всістись на ваші шиї
вчіться стріляти бо це єдине
що потвора на жаль розуміє
Душа сказала літу: не іди,
Лишилась осінь та зима за нею,
Де крижані видзвонюють сади
І добрий сміх давно не панацея.
Не йди, від тебе я не відріклась,
Пощо мені пустиня несвятая,
Де дражнить снами тільки тінь чиясь,
Але чия – ніхто не пам’ятає.
на кроки усі готові
в бажаннях своїх відверті
імперії хочуть крові
імперії хочуть смерті
імперіям все єдино
людина будинок кішка
чи небо сьогодні синє
чи котяться зорі нишком
чи весна блукає садом
чи кригою води скуті
у цьому немає влади
у цьому немає люті
в імперіях не світає
не сяє любов блаженна
і Бога у них немає
бо Він не живе в геєнах
Химерні форми. Змісту вже нема.
Виходить будень чорно-білим друком.
Тривожить безмір подихом зима.
Думки краде. І погляди. І звуки.
Холодний світ до дива зголоднів,
І у дрімоті мариться чудесне:
На плащаниці зораних полів
Лежить Христос і теж чекає весну.
Тонуть вікна в білім подиху.
Ніч новий зриває куш.
Сни катаються на соняху,
А до хати – ані руш.
Небо бавиться люстерками,
Спомин бавиться в любов,
І міркує над цукеркою
Чай, голодний до розмов.
