Ще світ не спить, і сонцю ще далеко,

На овиді танцюють міражі,

Тримає степ в долонях сизу спеку

Та марить про тумани і дощі.

З торбами за плечима ходять міфи –

Безсмертні свідки згублених століть,

Потомлені лежать в могилах скіфи

І ковила нерушена стоїть.

Труївся будень пилом автострад,

Дивилось літо поглядом вишневим,

Та марився душі далекий сад,

Де тишина ховалась за дерева.

Долоні лип голосували «за»:

За тишину, за свіжість, за вологу,

А вдалині грозилася гроза

Знайти сюди неходжену дорогу.

Дрімає тихо спека на асфальті.

Дощами марять втомлені думки.

Все звично так, а чується… Вівальді

У глибині небесної ріки.

Десь там, десь там, за синім краєм світу,

Де блискавиці спокою не зна,

Є інше літо, незбагненне літо,

Та дивини таємні імена.

Чекало небо сонця поцілунку,

Смалив туман невтомно цигарки,

Стояло літо з торбою дарунків

На березі молочної ріки.

Ранковий світ виношував секрети,

Але про що – того не відав сам,

І варта незліченна очерету

Вклонялася пташиним голосам.

Десь осінь є, де ходять жовті клени,

Де річка з небесами – близнюки,

Де за траву тримається зелене,

Але не зворохоблює думки.

Де кожен сон виблискує на грані,

Нема питань «навіщо» і «чому»,

Там білий кінь ховається в тумані

Та зоряницю слухає німу.

Живе мерзота у людині,

Тихенько милість вигризає,

З’їда душевність зсередини,

А від сумління вислизає.

Вона лице своє ховає,

Бо виглядає як чума,

Насіння злості висіває

І марнославством полива.

Заполонила розуміння,

Із серця випила всю кров,

А потім думку підкорила,

І запросила нелюбов.

Як розпізнати цю гидоту,

Як зрозуміти де вона?

Щоб зберегти свою чесноту,

Адже душа у нас одна….

Олександр Чалий