В часи кризи соціальний статус безробітного в нашій країні має кожний четвертий, тому й не дивно, що до складу цих четвертих потрапила і я. А що се ви так напружилися, думаєте зара буду Вам скаржитися. Та дзуськи!
Я не така, моя пиха не дозволяє мені жалітися та скаржитися не лише іншим, але й собі на мій соцстатус. Отож слухайте любі мої та занотовуйте, як потрібно шукати роботу і які підводні камені спіткають Вас на цьому нелегкому «Чумацькому шляху».
Першим кроком до пошуку підходящої роботи стала купівля правильного часопису-газети. Якщо ви думаєте, що такі твори друкарського мистецтва з назвою «Робота та зарплатня», «Працевлаштування» сам те чого потребує людина, яка дійсно шукає собі роботу, а не додаткових витрат на свою і так хвору голову, то тут ви помиляєтеся.
Адже зазвичай газета, яка спеціалізується на працевлаштуванні співпрацює з купою кадрових та рекрутингових агенції, які обіцяють вам гарну роботу та гідну зарплату за завчасну передплату їх послуг. Як водиться це виглядає приблизно так намітивши десять більш-менш пристойних об’яв що до роботи, умови якої вас цілком влаштовують дев’ять з них виявляється кадровими агенціями, і на іншому боку дроту приємний дівочий голос обіцяє вам за символічну, невеличку платню «манни небесної» тобто роботи і ви радісним голосом сповіщаєте «Так, записую адресу» - знайте це вона найбільша помилка вашого життя. Тому що мало того що на місці, ця символічна платня за послуги виявляється третиною від суми, яка нараховується вам нашою державою та й то з затримками. Так і ще на той роботі, яка вам так підходить вас сповіщають про те, що як раз перед вашим приходом взяли потрібну їм людину. Прощвендявшись безпосередньо по всьому місту завдяки таким потрібним суспільству агенціям ви розумієте, що десь вас дурять, хоча ні ви ж не зовсім дебіл, ви таки розумієте що вас надурили. Цікавий висновок місяць витраченого життя та нервів навчає пересічного громадянина не довіряти кадровим та рекрутинговим агенціям.
Так от людина розумна звертається до пошукової мережі Інтернет. І тут дорогеньки мої перед нами відчиняється двері MLM або ж ще гірше намахування в чистому його недоторканому так би мовити вигляді. Тому зауважу одразу об’яви що починаються з речень: «Ви хочете заробити це просто вишліть нам всього 200 грн і заробити дві тисячі…», чи «Ми працюємо дистанційно, тому вишліть нам данні вашого паспорта та індефікаційного коду, щоб відкрити розрахунковий рахунок на ваше ім’я…» пропускаємо не гаючи часу. Ну, по-перше де гарантія що у Вас є такі гроші, а по-друге де гарантія, що під ваші реквізити не візьмуть кредит, який же ви потім і будете виплачувати. Що ж залишається MLM тобто мереживний маркетинг. Ні я розумію що деякі особистості без сорому та совісті примудряються заробляти і на цьому. Я ж не заперечую але є велике «але», потрібно правильно розставлювати наголоси в реченні, а саме «без совісті та сорому», якщо цих двох компонентів вам бракує, то уперед прапор вам у руки та гасло на транспаранти. Але безумовно людина пересічна такими якостями наділена вдосталь, тому принаймні ведучися на такі гарні фрази : багато грошей; злитий, дружний колектив; зростаючі перспективи, - через деякий час розуміє, що більше витрачає ніж заробляє, тому що брехати підліткам та людям похилого віку, які і є основними клієнтами, якось соромно.
Залишається третій варіант це знайомі, чому я не згадую державне бюро працевлаштування, тому що наші люди за 18-ть років незалежності все менше стали довіряти нашій з вами державі.
І ось через деякій час нервів, страждань, проб та помилок ми все ж таки знаходимо роботу. З чим нас можна і привітати, і до біса що ми майже три місяця свого життя витратили нікчемно, тому що все ж таки придбали такий-сякий, але досвід!

Історія однієї суперечки англійця, німця, італійця та українця Було це давно, ще за старої Австрії, в далекому 1916 році. У купе першого класу швидкого потяга “Львів-Відень” їхали англієць, німець, італієць. Четвертим був відомий львівський юрист Богдан Костів. Балачки точилися навколо різних тем. Нарешті заговорили про мови: чия краща, багатша і якій належить світове майбутнє. Звісно, кожен заходився вихваляти рідну. Почав англієць: “Англія — це країна великих завойовників і мореплавців, які славу англійської мови рознесли цілим світом. Англійська мова — мова Шекспіра, Байрона, Діккенса й інших великих літераторів і науковців. Отже, їй належить світове майбутнє”. “Ніколи! — гордо заявив німець. — Німецька — мова двох великих імперій: Великонімеччини й Австрії, які займають пів-Європи. Це мова філософії, техніки, армії, медицини, мова Шіллера, Гегеля, Канта, Вагнера, Гейне. І тому, безперечно, вона має світове значення”. Італієць усміхнувся і тихо промовив: “Панове, ви не маєте рації. Італійська — це мова сонячної Італії, музики та кохання, а про кохання мріє кожен. Мелодійною італійською мовою написані найкращі твори епохи Відродження, твори Данте, Боккаччо, Петрарки, лібрето знаменитих опер Верді, Пуччіні, Россіні, Доніцетті й інших великих італійців. Тому італійській мові належить бути провідною у світі”. Українець довго думав, нарешті промовив: “Я не вірю у світову мову. Хто домагався цього, потім гірко розчаровувався. Йдеться про те, яке місце відводять моїй мові поміж ваших народів. Я також міг би сказати, що українська — мова незрівнянного сміхотворця Котляревського, геніального поета Тараса Шевченка. Це лірична мова найкращої з кращих поетес світу — Лесі Українки, нашого філософа-мислителя Івана Франка, який вільно володів 14 мовами, зокрема і похваленими тут. Проте рідною, а отже, найбільш дорогою, Франко вважав українську... Нашою мовою звучать понад 300 тисяч народних пісень, тобто більше, ніж у вас усіх разом узятих... Я можу назвати ще багато славних імен свого народу, проте вашим шляхом не піду. Ви ж, по суті, нічого не сказали про багатство й можливості ваших мов. Чи могли би ви, скажіть, своїми мовами написати невелике оповідання, в якому б усі слова починалися з однакової літери?” “Ні”. “Ні”. “Ні. Це неможливо!” — відповіли англієць, німець й італієць. “Вашими мовами це неможливо, а українською — зовсім просто. Назвіть якусь літеру!” — звернувся Костів до німця. “Нехай це буде літера “П”, — відповів той.

“Добре. Оповідання називатиметься “Перший поцілунок”:

“Популярному перемишльському поету Павлові Петровичу Подільчаку прийшло поштою приємне повідомлення: “Приїздіть, Павле Петровичу, — писав поважний правитель Підгорецького повіту Полікарп Пантелеймонович Паскевич, — погостюєте, повеселитеся”. Павло Петрович поспішив, прибувши першим поїздом. Підгорецький палац Паскевичів привітно прийняв приїжджого поета. Потім під’їхали поважні персони — приятелі Паскевичів... Посадили Павла Петровича поряд панночки — премилої Поліпи Полікарпівни. Поговорили про політику, погоду. Павло Петрович прочитав підібрані пречудові поезії. Поліна Полікарпівна пограла прекрасні полонези Понятовського, прелюдії Пуччіні. Поспівали пісень, потанцювали падеспан, польку. Прийшла пора — попросили пообідати. Поставили повні підноси пляшок: портвейну, плиски, пшеничної, підігрітого пуншу, пива, принесли печені поросята, приправлені перцем, півники, пахучі паляниці, печінковий паштет, пухкі пампушки під печеричною підливою, пироги, підсмажені пляцки. Потім подали пресолодкі пряники, персикове повидло, помаранчі, повні порцелянові полумиски полуниць, порічок. Почувши приємну повноту, Павло Петрович подумав про панночку. Поліна Полікарпівна попросила прогулятися Підгорецьким парком, помилуватись природою, послухати пташині переспіви. Пропозиція повністю підійшла прихмілілому поету. Походили, погуляли ... Порослий папороттю прадавній парк подарував приємну прохолоду. Повітря п’янило принадними пахощами. Побродивши парком, пара присіла під пророслим плющем платаном. Посиділи, помріяли, позітхали, пошепталися, пригорнулися. Почувсь перший поцілунок: прощай, парубоче привілля, пора поету приймакувати”. У купе зааплодували, і всі визнали: милозвучна, багата українська житиме вічно поміж інших мов світу. Зазнайкуватий німець ніяк не міг визнати своєї поразки. “Ну, а коли б я назвав іншу літеру? — заявив він — Скажімо, літеру “С?”. — “Своєю мовою можу створити не лише оповідання, а навіть вірш, де всі слова починаються на “С” і передаватимуть стан природи, наприклад, свист зимового вітру в саду. Якщо ваша ласка, прошу послухати: Сипле, стелить сад самотній Сірий смуток, срібний сніг. Сумно стогне сонний струмінь, Серце слуха скорбний сміх. Серед саду страх сіріє. Сад солодкий спокій снить. Сонно сиплються сніжинки. Струмінь стомлено сичить. Стихли струни, стихли співи, Срібні співи серенад, Срібно стеляться сніжинки — Спить самотній сад. “Геніально! Незрівнянно!” — вигукнули англієць та італієць. Потім усі замовкли. Говорити не було потреби.

Як часто ми зустрічаємо чоловіків в місцях де вірогідність зустріти чоловіка дорівнює нулю, ніколи над цим не замислювалася доки не повела свою подругу до центру «Матері та дитини». І там у черзі виключно з вагітних жінок їх матерів та подруг, я побачила чоловіка: він стояв з нещасним виглядом та м’яв  у руках якісь папірці.

            Після цього мене осяяла думка, а чому б не написати про місця де зустріч з чоловіком нам не світить, але в деяких окремих випадках все ж таки зустріч з ними можлива.

            Отож я вирішила якось ці місця підпорядкувати та скласти до купи. Перше місце безперечно займає черга до акушера-гінеколога. Це виглядає приблизно так в черзі з 10-15 жінок стоїть одна нещасна особина чоловічої статі з закатаними до гори очима, в одній руці  тримаючи,  як оберіг пачку цигарок в іншій довідку, яка для чогось потрібна його жінці (і на біса він погодився на це, він і сам не розуміє).

            Друге місце це торговельний зал супер-маркету відділок з засобами жіночої гігієни де цей нещасний вже півгодини втикає в цілу купу жіночих прокладок та тампонів, доки не допетрає зателефонувати свої любій, або ж вона йому сама не зателефонує. В цьому випадку з цього сіромахи можна ліпити другу скульптуру «мислитель».

            Третє безперечне місце це жіночий туалет. І не важливо як це диво природи туди потрапило. Важливо для чого воно там. Зазвичай він вже прийняв на груди деяку кількість горілчаних напоїв та зайшло просто попісяти, і це любі мої ще не найгірший варіант.

 

Я тут вчора їхала у маршрутці та замислилася, а як часто ми звертаємо увагу на водіїв маршруток та що більше за все дратує нас у маршрутках. Так би мовити хіт-парад речей які б ми з задоволенням не бачили та не чули у маршрутках.

            Перше місце це білявки, і справа не в кольорі волосся, а в тому як вони поводяться, ось вона зайшла «королева» сіла на перше місце і тут у неї дзвонить телефон і починається. Вся маршрутка до кінцевої точки призначення вже знає як звуть її парня, як вона його називає і що в неї алергія на кошенят, і якого кольору білизну вона собі купила, з ким посварилася, як пройшов її день, що б вона хотіла зробити на вихідні. І от дивлячись на обличчя людей, розумієш, що 85 %  з задоволенням заліпили б її рота скотчем.

            Друге це дядьки які, або вже нахиляні, або ж якщо це ранок: з вечора ще не провітрилися, і от воно над тобою схилилося дихає на тебе перегаром так що в тебе очі сльозяться. Дивиться на тебе мутними очима, що вже через хвилину ти розумієш що потрібно все таки купляти свою автівку.

            Третє почесне місце це радіо шансон, я розумію, що шансон гарна музика і деякім людям вона подобається, але ж не коли ти їдеш з ранку чуєш «Золотиє купола» і ввечері та впродовж дня ти чуєш ті ж самі «Золотиє купола» і складається таке враження, що це всесвітня змова маршруточників та водіїв таксі.

            А тепер переходимо до водіїв маршруток отож, яких видів вони бувають. Перший вид «шумахер» натура тонка, адже в дитинстві мріяв стати гонщиком формули один, але мрії не здійснилися і він пішов працювати водієм маршрутки де почав реалізацію хоча би частково мрії «про велику швидкість». Ця особина, на ділянках дороги де немає інспекторів ДАІ може літати на швидкості 200 кілометрів на годину, з переповненим салоном. При цьому неодмінно свариться з якоюсь нервовою жіночкою, яка з притаманної таким істеричкам манерою розповідає йому як потрібно їздити, а інші пасажири під час цього феєричного дійства моляться, щоб не дай боже не розбитися, тому через декілька хвилин їх сварки найрозумніші радять жіночки заткнути пельку, якщо вона не хоче зараз же вийти з маршрутки, тому що наразі якщо така в неї є потреба то вони, в якості добровольців люб’язно її допоможуть і плювати їм що на такій швидкості люди не виходять. Після такої їзди у більшості громадян нашої країни виникає думка, що громадський транспорт: тролейбус, метро або ж трамвай краща альтернатива маршруткам.

            Другий вид це «пофігісти», чесно кажучи їм все одно що хтось кудись поспішає, або ж запізнюється, їм ні до чого немає діла. Навіть коли усі в маршрутці починають обурюватися з приводу компанії молодиків на підпитку, котрі раптом відкрили у собі талан гумористів від народу. Цей вид цікавий тим що на них можна повправлятися в дотепності ставлячи дурні запитання на приклад: «А як гучно потрібно хлопнути дверима, щоб точно отримати монтіровкою по голові?» чи  «Ви довіряєте свої страхової компанії? Коли ми розіб’ємось мені точно відшкодують збитки не лише матеріальні, але й моральні? І повернуть ті дві гривні що я платив за проїзд?».

            Третій вид це «істерики», вельми цікаві особини, які вражають своїм вмінням: вести автівку, розмовляти по стільниковому та лаятися з пасажирами які не передали за проїзд до того ж все це вони встигають робити водночас. На зауваження, щодо того: «Дядько, Ви ж не дрова везете!». У відповідь ви чуєте вельми багато нових нецензурних слів при чому, він забуває про стільниковий та кермо, починаючи підкріпляти свої слова на вашу адресу красномовними жестами.

            З огляду на все вищезгадане хочеться сказати одне: люди бережіть природу та свої нерви їздіть на велосипеді!

Я йшла повз площу Лєніна до мене звернулася усміхнена дівчинка і простягнула Георгієвську стрічку - С днєм побєди!

- Не потрібна - відповіла я і пішла далі.

Я не одягну Георгієвську стрічку для мене 9-е травня не день Перемоги, а день поразки! Подивиться в очі ветеранів ви побачите погляд переможених, який же день Перемоги. Їх згадує влада та їх діти, внуки та правнуки, лишень 9-го травня та 23 -го лютого! За що боролися ці люди за право виростит янічарів з своїх дітей, за право жити на ріднії землі розмовляючі не своєю мовою, за право бути забутими, за рідних які з німецького полона потрапляли в радянській, за право пережити диктатора, щоб згодом сумно зітхати "Вот прі Сталінє било...", за право на мізерну пенсію та квіти на 9-те травня! Що окрім болю та страждань їм дала та перемога і чи перемога то взагалі була, переможці, які перемогли свії же народ, які перемагаючі для себе перемогли для інших? 

Перемога в якій боролися не лише проти нацисткої Німеченни, але й проти своїх же братів! Чи можна назвати це перемогою?!

9-те травня вже давно перетворилося на фарс: політикам потрібно попіаритися, побитися один з одним, їх дітям потрібно, щоб про них не дай Боже поганого не подумали інші. А ветеранам честь та шана, хоча б примарна, увага хоч два рази на рік.

В мене інші свята та дні пам'яті, в мене інші герої та зрадники, я не живу на їх землі, я живу на свої, але топчиму одну землю! Їх пам'ять химерна, нашої  пам'яті майже немає, в них є якісь ідеали, у нас тільки погляд користувача. Старші живуь химерами минулого, молодщі живуть лише хвилиною і ніхто не хоче почути один одного!