хочу сюди!
 

Ірина

37 років, рак, познайомиться з хлопцем у віці 29-39 років

Замітки з міткою «стихи со смыслом»

вот как надо))))))

ЗАПОВЕДЬ (Р. Киплинг) 


Владей собой среди толпы смятенной, 
Тебя клянущей за смятенье всех. 
Верь сам в себя, наперекор вселенной, 
И маловерным отпусти их грех. 
Пусть час не пробил, жди не уставая, 
Пусть лгут лжецы, не снисходи до них 
Умей прощать и не кажись прощая, 
Великодушней и мудрей других 

Умей мечтать, не став рабом мечтанья, 
И мыслить, мысли не обожествив; 
Равно встречай успех и поруганье, 
Не забывая, что их голос лжив. 
Останься тих, когда твое же слово 
Калечит плут, чтоб уловлять глупцов, 
Когда вся жизнь разрушена, и снова 
Ты должен все воссоздавать с основ. 

Умей поставить в радостной надежде 
На карту все, что накопил с трудом, 
Все проиграть, и нищим стать, как прежде, 
И никогда не пожалеть о том; 
Умей принудить сердце, нервы, тело 
Тебе служить, когда в твоей груди 
Уже давно все пусто, все сгорело 
И только Воля говорит: «Иди!» 

Останься прост, беседуя с царями, 
Останься честен, говоря с толпой; 
Будь прям и тверд с врагами и с друзьями, 
Пусть все, в свой час считаются с тобой. 
Наполни смыслом каждое мгновенье, 
Часов и дней неумолимый бег, – 
Тогда весь мир ты примешь, как владенье, 
Тогда, мой сын, ты будешь Человек!

Совесть и судьба.

Сомнение - предательству равно,
Слова я эти помню и ценю.
Сегодня память предают огню,
Считая,то ненужным, что давно.
Скажу как понимаю, без купюр:
Страна, как в пропасть,вот идиотизм.
Сейчас юнцы желают к власти фюрера,
Сегодня вновь реанимируют фашизм.
Свобода выбора тут стала извращением
Стирая мозг младого поколения.
Спешу сказать,еще не поздно говорить,
Словами равнодушие пробить.
Спасите ваши души от гордыни,
Святыней только совесть может быть.
Своей родной земли, залитой кровью,
Сестер и братьев в давние года,
Слезой омытой, вскормленной любовью
Сомнению не предавайте никогда.

А я то думала.....

А я то думала, что кончились давно
Мои волнения по поводу обманов
И страсти, ревности
Любовных всех романов,
Но заново смотрю, как старое кино.
И мне в нем роль отведена по праву,
И снова боль, вот давняя забава.
Теперь я зритель и участник
И действие вокруг, вовне, во мне
И не получится прожить легко и счастливо
И где же истина, но точно не в вине.
Вины тут нет, а есть игра,
Что жизнь разрежет промежутками
И правила в ней выучить пора,
А то game over  ,будет для Ми-шутки

Касуми Сумирэ. Запах Африки

Запах Африки

 

У парфумній майстерні есенції поту зірок.

У розбитих флаконах пах місяць, розбитий на скиби.

Вечір нюхав тютюнне повітря й спинявся за крок

до  пахучої ночі в манто африканського штибу –

 

де на комірі – краплі дзижчання бадьорих цикад,

де в кишенях – чіпкі, наче формули, сонні рослини,

де, на жаль, мимовільно туристами пахне асфальт

і  кривавлять коктейлями з горя пожовклі цитрини,

 

де міцна чоловіча жага пахне танцями змій,

де змокрілі сукенки туземок, немов малярію,

видихають отруту, де звірі очами сузірь

роздягають бунгало, мов демони білі – повію.

 

Задихаючись, нітився вечір й котився в горня,

де  масна, наче нафта, пітніла горіхами кава.

І цукерки, мов десять зацукрених мавп-мавренят,

задивлялись на стелю, що місяць розчахнутий бавив.

 

Метушились москіти, мов ладан, вдихаючи шал

невідомо  чиєї хрущівки, де пахло хрущами.

І, катуючи спеку, сліпий вентилятор дзижчав,

наче  правлячи месу  за тихими надто ночами.

 

Насувалася Африка. Хлюпало озеро Чад

у лазничці. Шампунь маракуйєвий хутро жирафів

відмивав від гріхів. Було чутно – флакони ячать

від жаги і від заздрощів – й падають каменем з шафи.

 

Наче масло на місячні скибки, на шкіру та піт,

ти намазував дівчинку – й хліб твій здригався за крок до...

 

У парфумній майстерні парфумам нестерпно болить –

і вони перетворяться в воду. http://kasumi-sumire.livejournal.com/84821.html

Есть правда!

 

Есть правда, мудрая, седая, Через насилие она Проходит, облик не меняя, Самой себе всегда верна. Она доказывает: "Честно, Мой друг, ты прожил жизнь свою, А ложь и ловкость, как известно, Я, истина, не признаю". Незрима пусть твоя награда, Но право получают с ней Спокойным и открытым взглядом Всегда смотреть в глаза людей.

 

 

Но есть та одна заветная ....

 

Так много дверей в этом мире, Открытых и запертых дверей В одни входить нам неохота, В другие –  нас не позовут. Есть двери за которыми скука, Есть та где одна пустота, И где то за дверью спрятана тайна Зайдя в одни – мы обретаем, В других – неизбежно  потеряем. За третьими – ждет нас любовь, За прочими – никто нас не ждет. Так много дверей в этом мире, Открытых и запертых дверок. Еще есть такие ворота, Которые в самом человеке. В нас кто-то и что-нибудь входит, Внесут нечто внутрь и выносят. В глазах наших двери и в сердце – Заветная главная дверь.

 

 

Де ти?

Нема причини для життя,
Нема причини, щоб померти.
Мої душевні відчуття.
І лиш питання - "де ти?"
Залишив чи я тебе,
Чи ти залишила мене?
Заляшив я і пішов,
Чи ти лишила й зникла?
Тепер в пітьмі шукаю світла,
Або у світлі темноту.
Світла темрява навколо,
Моє життя іде по колу.
Нема причини для життя,
Нема причини, щоб померти.
Такі солодкі відчуття,
І лиш питання - "де ти?"
Ось я догрався до початку,
Кінця вчорашнього життя.
Зо що й отримав я відзнаку,
За тупість своєго битія.
Ось я догрався до кінця,
Початку завтрашнього дня.
Такі невчасні відчуття,
І лиш питання - "де ти?"

Разговор

Мне звонят, говорят: - Как живёте? - Сын в детсаде. Жена на работе. Вот сижу, завернувшись в халат. Дум не думаю. Жду: позвонят. А у вас что? Содом? Суматоха? - И у нас, - отвечает, - неплохо. Муж уехал. – Куда? – На восток. Вот сижу, завернувшись в платок. - Что-то нынче и вправду не топят. Или топливо к празднику копят? Ну и мрак среди белого дня!

Что-то нынче нашло на меня.

- И на нас, - отвечает, - находит.

То ли жизнь в самом деле проходит, То ли что… Я б зашла… да потом Будет плохо. – Спасибо на том.

(Александр Кушнер)

Птицелов

Троллейбус полон жути, ночных блудливых снов.
В железном неуюте тоскует птицелов.
Апофеоз заката. Декабрь. Похоть. Ад.
В коленках подагрята ужатами юлят.

Куда летят подранки? Пути не разглядеть.
Весёлые подранки, три девочки – и смерть.
В сугробе старой плоти как шевелился гад,
Как будто на охоте сто тысяч лет назад.

Сосёт глазами губы и шампиньоны шей,
Разборчиво, не грубо и мудро, как кощей.
Но девочки проснулись: - Да
здравствует каток!
Люблю твой хохот, юность, за смертный коготок.

Как голуби очнулись, завидя край земли.
И резво упорхнули. И змея провели.
Уймёт могила скоро любовного дельца,
С оскалом птицелова, с глазами мертвеца.

(Михаил Шелехов)

Это сладкая беда

Просто нужно полюбить,

чтоб не думать про потери.

Так бездумно любят звери,

Так невинно просят пить.

Так горящее пальто

обжигаясь, топчут ноги.

Этим одаряют боги,

награждая ни за что.

Запрокинутость лица,

чтоб оно не означало

без конца и без начала

ощущение конца.

И на миг, как навсегда,

вдруг душою стало тело.

Вот оно, какое дело

Это сладкая беда.



Григорий Поженян