Пропоную Вам ознайомитися із шкільним твором на обов’язкову тему від міністра Сабачника: «Недаром помнит вся Россия про день Бородина». Передрук і списування - дружньо вітається :)))
Читати українську історію треба з бромом, – до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати ... Ці слова українського письменника і політика Володимира
Винниченка, відгукуються кожного разу в моєму серці, коли читаю про
історичні події які безпосередньо впливали на долю України і наш
український народ. Череда зрад, обманів, гірких поразок і маревних
перемог на дорозі до свободи, пролягали чорною ниткою по сторінкам
історичних творів. Враз-ураз, читаючи, не покидає відчуття суму за
нездійсненними мріями та сподіваннями, якими сповнювалася Україна в часи
«вікон можливостей» які настирливо і вперто відчиняла українцям її
величність Історія.
Українська працелюбна вдача і добрий, відкритий характер, який
залишається завжди дитячим у сприйнятті навколишнього світу,
довірливість – це ті чесноти, по яким українців знає весь світ. І «світ»
повною мірою користувався нашими чеснотами, звісно, що на свою користь.
На початку дев’ятнадцятого століття Україні, в черговий раз,
доля надавала історичний марево-шанс скинути принизливе малоросійське
ярмо, стати тим феніксом, що відродиться із попелу війни: в літку 1812
року французька армія Наполеона І Бонапарта увійшла на територію
Російської імперії.
Українське суспільство забурлило, пробудилося. Стало
прислухатися до імператорів словесного блуду і оманливої пропаганди:
росіяни і французи заманливо наспівували українцям про волю і свободу,
про те, як добре «в мирі і багатстві» буде жити саме з ними... І знову, в
який вже раз, довірливі українці повірили цукровим словам
московського «православного царя».
Отже, російський цар Олександр І, після щойно завершеної
російсько-турецької війни, яку український народ, за великим рахунком,
виніс власним людським і матеріальним ресурсом, знову «просить»
українців віддати останнє. Але вже непросто так, а за обіцянку-цяцянку:
право на відновлення автономної козацької держави – Гетьманщини,
відродження стану козацтва та ліквідацію рекрутчини, податків та
кріпацтва, яке в Росії мало всі ознаки рабства. І понесли
українці-хлібороби фураж і провіант, повели волів і коней, віддали своїх
молодих синів російському царю, щоб бути знову «взятим на макуху»,
обдуреним і поставленим на межу виживання.
Така щедрість Олександра І була невипадковою, він чудово знав,
що Наполеон пообіцяв українцям відродити «стародавні вольності» козацтва
та головне – право на відновлення української держави – козацької
республіки. Тому, частина українського дворянства, нащадків козацьких
старшин, гаряче очікували Наполеона, на їхню думку, руйнівника
російського імперського деспотизму та носія європейського законодавства
та порядків.
Проте, історія не знає умовного способу, тому судити, що
сталося б в разі перемоги Наполеона І Бонапарта, дуже важко. Чи збулися б
мрії українців на подарункову свободу від француза, чи мали б місце
доводи тих, хто стверджував, що Наполеон створить замість васальної
Малоросії, таку ж васальну Наполеоніду. Хто знає. Впевнено можна
говорити тільки про те, що дійсно історично сталося в Україні по
підсумках війни дванадцятого року – повна руїна і ще більша
пансько-царська кабала. І це при тому, що безпосередньо війна
відбувалася поза межами української території, хіба що за виключенням
західних повітів Волині.
Україна «дала» імперському московського уряду сімдесят тисяч
самозабезпечених та озброєних козаків і селян. При тому, на військові
потреби українці добровільно зібрали десять мільйонів карбованців –
імперській казні козацьке ополчення обійшлося за дарма. Крім того,
Україна мала покривати частково і витрати російської регулярної армії.
Проте, зусилля, жертви та сподівання українців були марними.
З’єднання земських добровольців розформували, не надавши їм ніяких
пільг, кріпаків повернули власникам. Козаків зарахували до державних
селян, тобто до кріпаків царського уряду, не відшкодувавши їм витрати на
озброєння, обмундирування, провіант і харчування. Нагородою ж
українським військовим, з тих хто вижив, стали принизливі два російські
карбованці за два роки добровільної військової служби і тимчасова слава
переможців. Козацтво, як інститут українського суспільства був остаточно
зруйнований.
Якщо відкинути словоблуддя російської пропаганди про те, що
нібито перемога у франко-російській війні принесла Росії «велике
значення для політичного, громадського і культурного розвитку», то ми
побачимо тільки зміцнення самодержавства і практики необмеженого
рабського кріпосництва. Це суперечило загальним процесам демократизації
та лібералізації суспільного життя, які становили сутність тогочасного
європейського Просвітительства.
Натомість російський цар Олександр І утвердився в оманливій
думці, що саме ідея самодержавства й об’єднала народи для боротьби проти
французів. Як наслідок, посилення реакційних консервативних процесів в
імперії, які й надалі тримали Росію в невігластві та урядовому і
церковному мракобіссі, заснованого на золотоординській державній
традиції.
Здирництво, обман власного населення, облудлива пропаганда і
цензура слова та думки, ось ті «кити» на яких тримається Росія і до
сьогоднішнього дня. Власне, навіть тема даного твору, говорить про
віддання перевазі офіційній російській версії історії, вдало оспіваної
Лермонтовим у вірші «Бородіно», затвердженим цензурним дозволом.
Битва біля російського села Бородіно не стала тією
кульмінаційною переможною подією, а більше «прославила» себе виключно як
найкровопролитніша військова одноденна битва в історії людства. Після
якої російська армія, понісши значні втрати, відступила, а вкрай
«обезкровлена» армія Наполеона увійшла до Москви.
І тільки фізичне і моральне виснаження та голод особового
складу армії, брак провіанту та теплого обмундирування, змусило
французів покинути Москву і відступити. А пану Лермонтову ліпше було б
оспівувати битву під селом Тарутине, яка й ознаменувала перехід
російської армії до переможного контрнаступу.
Але Тарутине не вірш «Бородіно», і галасливу пропаганду на
цьому селі не побудуєш, ні в Росії, якої урядовці ініціювали святкування
двохсотріччя війни 1812 року, ні в Україні. Тим більше, коли мета більш
ніж актуальна для нащадків обдурених українців Олександром І, в моєму
довільному перекладі виглядає так: «з мети виховання в новому поколінні
патріотизму та гордості за свою малу батьківщину та поглибленого
вивчення славних сторінок історії нашої Вітчизни…».
До вищенаведеного добавити нічого, хіба що для деяких
українських урядовців малою Батьківщиною є Малоросія. А для автора цього
твору Вітчизною і Батьківщиною і, ніяк не «малою», є Україна. Про таких
«малоросів» наш народний просвітник і вчитель, який, до речі, народився
через два роки, після подій висвітлених в темі твору, Тарас Шевченко,
писав: «Раби, підніжки, грязь москви…».
9 березня 2014 року відбудуться святкові заходи з нагоди
двохсотріччя від дня народження великого Кобзаря, полум’яного
поета-громадянина, Тараса Григоровича Шевченка. І хочеться вірити, що ми
українці, вибороли право пом’янути Тараса: «…в сім’ї великій, в сім’ї вольній, новій… Незлим тихим словом».
(с) Костянтин Григоренко
Для тих, хто бажає зрозуміти з відкіля «ноги ростуть» ініціативи конкурсу шкільних творів від Сабачника, читайте тут: «Нєдаром помніт вся Рассєя пра дєнь Барадіна». Сачінєніє.
), если те тяжёлые и пессимистические, этот наоборот. Хотя ситуация не напоминает наши, но фильм очень интересен, и, по моему, прежде всего с точки зрения общения преподавателя с детьми.
