Мабуть ледь не в кожному селі є розумово відстала людина. І якщо в містах є спеціальні навчальні заклади для дітей з такими вадами, то в селах, зазвичай, їх проводять на «трійках» через весь учбовий процес.

  Ось і в Малинцях був такий хлопець. Грався він з дітьми за віком значно молодшими, бо однолітки  гнали його від себе. У нього було ім’я Григорій, але більшість називали хлопця Гриша Дурнуватий. А він і не ображався, бо мав спокійний характер і добру вдачу.

  Та Гриша не тільки своєю відсталістю вирізнявся серед односельців. Діти казали, що він має здібності виліковувати рани. З будь яким пораненням вони бігли до нього. Гриша дмухав на рану, промовляючи при цьому фрази на нікому незрозумілій мові, і до вечора від рани і сліду не залишалося.

  Інколи діти розказували дорослим про здібності хлопця, але їм ніхто не вірив. А дарма. Адже одного разу один малий хлопчик впав з дерева. Тоді дорослих поруч не виявилося, але поруч був Гриша. Він взяв руку фактично мертвого хлопчика в свою, і, дивлячись на сонце, довго промовляв фрази незрозумілою мовою. Аж поки хлопчик не відкрив очі.

  Дорослим же відкрив очі інший випадок. Тоді в лікарню потрапив з діагнозом невиліковної хвороби чоловік літнього віку з тих же Малинців. Лікарі казали, що він доживає останні дні. Тому було дивним, що чоловік попросив привести до себе Гришу. Його дружина виконала прохання чоловіка. Можливо останнє прохання в житті.

  І знову хлопець над ліжком хворого все промовляв і промовляв незрозумілі фрази. Лікар, який був поруч, скептично споглядав на це дійство, але з поваги до людини, яка має відійти в інший світ, не заважав хлопцю.

  А через тиждень аналізи підтвердили, що чоловік повністю одужав. Лікар був шокований, але професійна гордість не давала йому змоги визнати, що в цьому заслуга якогось хлопця, який взагалі розумово відсталий.

  До речі, розумова відсталість Гриши була поставлена під сумнів на одному уроці з математики. Тоді вчителька на дошці написала умови надто складної задачі. Задача була розрахована на відмінників, але жоден з них не зміг знайти рішення.

  Тоді хтось з класу жартома запропонував викликати до дошки Гришу. Сміх покотився класом. Але вчителька на подив самій собі все ж викликала до дошки хлопця.

  Григорій декілька секунд постояв у роздумах і почав писати довгий ряд формул. Одні формули були знайомі учням, інші навіть вчителька не могла розпізнати. Але в кінці результат розв’язання виявився правильним.

  В класі запанувала тиша. І лише через декілька хвилин вчителька сфотографувала розв’язок і дозволила Гриші сісти на місце.

  Через декілька років вона показала це фото професору в інституті, на що отримала похвалу за вивчення нової гілки в математиці, яка використовується для обчислень в квантовій фізиці…

  Коли інформація про лікувальні здібності хлопця  вийшла за межі села, і до нього почали звертатися важкохворі. Хлопець раптом помер. Лікарі казали, що це із-за вроджених проблем з власним здоров’ям.  Але ніхто не звернув увагу на те, що дитина в сусідньому селі, яка народилася в ту саму мить, коли душа Гриші покидала його тіло, з часом почала промовляти дивні фрази на невідомій нікому мові.

 

 

  Улюбленим місцем відпочинку для Олі був затишний куточок парку, де над лавою висів ліхтар на старому стовпі. Там вона могла годинами сидіти з книгою в руках, занурившись думками в життя героїв оповідки. І лише коли ліхтар  починав нагадувати своїм м’яким світлом, що вже вечір, вона закривала книгу і йшла додому.

  Одного разу на лаву присів молодий хлопець і довго дивився зачарованими очима на дівчину. Оля відчула цей погляд і привітно посміхнулася хлопцю. В той день вони навіть не познайомились, але наступного дня хлопець знову присів поруч.

–Чому ти на мене так дивишся, ніби я картина в галереї? 

– Пробач, я не хотів тебе потурбувати.

– Та ти й не потурбував. Можеш дивитися, як тобі так хочеться. Як тебе там?

– Я Борис.

– А я Оля.

  Не минуло й тижня, як Оля з Борисом почувалися так, мов би знали одне одного цілу вічність.

– Мої батьки любили збирати гриби. Частіше це були лисички. Я була маленькою і чомусь називала їх лисячками.

– Ти ж моя лисячка. Можна я буду тебе так називати?

– Тільки за умови, що я тебе буду називати мухоморчиком.

  І вони розсміялися так, ніби щастя присіло поруч і подарувало їм цю радість. Власне, так і було.

  Борис підійшов до стовпа і написав на ньому: «Лисячкка + мухоморчик = кохання»

                              ********************************

  Вони мріяли про спільне життя, про сім’ю і раділи, що доля подарувала їм таке щастя. Та у долі були свої плани. На Олю наїхала машина, а водій навіть не зробив спроби загальмувати і втік з місця пригоди. Згодом з’ясувалося, що наїзд відбувся викраденою машиною. А Олю в комі і з сильно ушкодженим обличчям забрали до лікарні, де лікарем працював її брат.

  Оля розповідала своєму братові, що їй погрожував один чоловік, який її домагався. На відмову стати його дружиною, він повторював, що вона буде або його, або нічиєю. Тому брат Олі здогадався, що наїзд на сестру діло рук того маніяка. І, щоб уберегти сестру, вирішив всіх запевнити, що Оля померла, відправивши на поховання тіло якоїсь безпритульної. Вона навіть зовнішньо схожа була на Олю, тому зайвих запитань не виникло.

  Поховання відбулось в закритому гробі, зіславшись на понівечене обличчя Олі. А саму Олю брат переправив своєму другу в інше місто, де той працював головним лікарем.

                                     ****************************

  Горе Бориса не знало меж. Він щодня відвідував могилу, де мовби була похована Оля. А сама Оля виришіла перечекати, поки одужає і приведе своє обличчя в нормальний вигляд. Не хотіла вона з таким обличчям з’явитися на очі своєму коханому. Та не простою виявилася ця справа. Декілька операцій з пластичної хірургії все таки дали змогу позбутися шрамів, ніби обличчя ніколи не страждало від поранень. Але то було вже інше обличчя, не схоже на минуле обличчя Олі. Тільки в очах залишився той неповторний блиск, що задаровував Бориса.

  І Оля не відважилася з’явитись до Бориса, побоюючись, що таку він її не прийме.

                          *************************************

  Тим часом на життєвому шляху Бориса з’явилася дівчина Наташа. Вона була веселою і так зовнішньо схожою на Олю, що одруження з нею було лише ділом часу. Дивлячись на неї, Борис уявляв, що це Оля.

  А коли народилася Світланка, Борис повністю присвятив себе її вихованню. Тим більше, що Наташа була актрисою і майже весь час пропадала десь на гастролях.

  Так і виросла Світланка батьковою донечкою. Вона не тримала зла на свою маму, бо так навчив її батьке. Доля людей буває різною і не завжди ідеальною . Требе сприймати життя таким, як воно є, і не жалкувати ні про що. Світланка так і робила.

  А коли на роботі у батька з’явився молодий хлопець Сашко, то по вуха в нього закохалася. Борис не був проти їх відносин, бо Сашко подобався Борису як людина відповідальна і тямуща. Все в нього виходило, і сам він був добрим і щирим.

  Борис  до нього відносився як до свого сина, навіть не підозрюючи, що Сашко і є його син. Спільний син його і Олі…

                             **********************************

  Після одужання Оля повернулася до свого міста. Згодом народила сина Сашка, адже на час аварії була вагітна від Бориса. Тоді вона й сама цього не знала, а пізніше бачачи, як Борис турбується про іншу дитину, і що в нього вже є своя сім’я, не стала про себе заявляти. Так і жила, спостерігаючи зі сторони за життям свого коханого, не перестаючи його кохати.

  За збігом обставин її син влаштувався на роботу до Бориса, де той був на той час директором фірми. А Оля була цьому лише рада, бо здобула змогу частіше бачити Бориса, залишаючись невпізнаною.

  Але коли дізналася, що її Сашко закоханий у дочку Бориса, тобто у свю сестру, місця собі не знаходила. А щоб хоч якось розігнати свій сум, почала відвідувати своє улюблене місце у парку. Тільки там їй на душі ставало спокійніше.

  Бетонний стовп з ліхтарем був замінений на блискучий металевий. Оля не повірила своїм очам, адже на ньому все ще було чітко видно напис: «Лисичка + мухоморчик = кохання».

І хоч буква в слові лисичка була змінена, але було видно що напис поновлювали не один раз.

  Оля дивилася на стовп так зачаровано, що й не помітила, як підійшов Борис.

– Це пам’ять про моє кохання. І хоч моя кохана давно померла, моє кохання живе до цього часу.

  Борис дістав маркер і почав поновлювати дещо вигорівший на сонці напис.

– Можна у тебе попросити маркер?

  Борис здивувався такому проханню, але маркер передав.

  Оля взяла маркер, перекреслила букву «и» в слові лисичка і написала звезху букву «я». У  очах Бориса потемніло. Тестостерон, адреналін і ще хто зна що потекло по його крові, досягло мозку, а той в свою чергу відключив весь навколишній світ, залишивши лише знайомий блиск в очах Олі. Блиск, який він ніколи не забував. 

  Не витримавши такого шквалу емоцій, Борис втратив свідомість.

                                     ********************************

  Отямився Борис лише в лікарні. Поруч біля нього сиділа Оля.

– Як же ти, мухоморчику, мене налякав. Ти тримайся. Мені багато чого ще потрібно тобі сказати. Я не прийшла, щоб понівечити твоє життя. Не для того я воскресла. У нас з тобою є проблема. Тільки обіцяй, що не втрачатимеш свідомість.

  Борис не знав, що й сказати. Ситуація була настільки нереальна, що він не міг в неї повірити. Він просто мовчав і покірно дивився в знайомі очі.

– Сашко, в якого закохана твоя дочка, наш с тобою син. Їм не можна бути разом.

  Суміш якихось там речовин знову вдарила по мозку Бориса, але цього разу він витримав.

– Олю, ти не хвилюйся. Світланка для мене дочка і по сприйняттю, і по документах. Я її люблю над усе на світі. Але біологічний  батько не я. Я познайомився з Наташою, коли вона вже була вагітною. Це не завадило виховати Світланку як рідну кровинку.

– То цеи ж чудово! Але що ж ми будемо робити з нашими таємницями?

–А нічого робити не потрібно. Якщо таємниці загрожують сприйняттю щастя, то хай вони і залишаються таємницями. Це будуть наші с тобою таємниці. А на нас чекає нове щасливе життя.

                                *********************************

  За великим столом сиділа щаслива сім’я. Молодята Світлана і Сашко світилися щастям, а на них зачаровано дивились Оля і Борис. 

–Лисячко, подай но мені той салат.

–Тату, правильно казати лисичко.

– Донечко, я правільно кажу.

– Я ж тобі казав, Світланко, Що Борис Іванович приховує від нас якусь таємницю.

 – Любі млої діти, життя і є найбільшою таємницею. І не варто в нього допитуватись. Просто потрібно жити і кожного дня йому радіти.

  В старовинній книзі, надрукованій в позаминулому столітті, яка потрапила до рук Сашка випадково, згадувалося про загадкові кургани. Вони були невеликі за розміром, але, як вказував автор книги, їх кількість в одному місці була унікальною.
  Якому народу вони належали, достеменно невідомо. Але те, що їм сотні, якщо не тисячі років, було реальним фактом. Можливо то були поховання скіфів чи сарматів, бо вістря стріл тих народів Сашко неодноразово знаходив в тому краї.
  Так склалося, що Сашко бував в тих краях досить часто, але ніяких курганів не знаходив. І це при тому, що їх місцезнаходження автор книги вказав зрозуміло. І хлопець вірішив, що час, чи відвали колгоспних тракторів, не залишили і сліду від тих стародавніх пам’яток.
  Але одного разу Сашко заблукав в глухому лісі. І перед ним зненацька виріс, грандіозний курган. Правильної конічної форми серед рівнини лісу, він поріс віковими деревами. А в глибині лісу виднілися ще декілька більш високих курганів.  
  Так ось де сховалося місце десятків стародавніх курганів. Де глухий ліс і немає ніяких доріг. Подалі від людських очей і жадібних рук без залишків моралі.
  Сашко розумів, що такі місця охороняються древніми духами, тисячі років для яких не вік. Тому, щоб отримати в них дозвіл походити між курганів з метою пошуку загублених колись дрібниць, Сашко поклав декілька цукерок у підніжжя одного із курганів.
-- Духи віків, дозвольте мені походити по вашому святому місці, а в знак пошани до вас прийміть цей скромний подарунок.
  Зненацька сильно зашумів ліс і через мить стих. Сашко подивився на те місце, де поклав цукерки, але їх там вже не було. Вони зникли. Значить подарунок був прийнятий.
  Не зважаючи на дозвіл, Сашко не довго ходив між курганів. Непереборне відчуття,  що за тобою спостерігають десятки пар очей, окрім мурашок по спині, впевненості не додають. Тому він полишив це заняття і присів відпочити на повалене вітром дерево.
  На невелике деревце напроти сіла сорока і почала уважно дивитися на Сашка. Він не зразу помітив, що в своєму дзьобі сорока тримає красивий перстень. І як тільки Сашко це побачив, сорока злетіла і випустила перстень. Він впав біля ноги Сашка і засяяв всіма кольорами веселки своїм каменем в променях сонця.
  Не було сумніву в тому, що це подарунок Сашку крізь тисячоліття за повагу до пам’яті тих хто жив на цій землі і чий прах спочиває в цих курганах.
  Сашко якось вибрався з того лісу, а пізніше як не намагався, але відшукати ті кургани так і не зміг. Вони знову ніби зникли з лиця землі, сховавшись на століття в глухому лісі подалі від людських очей.