Відвертістю на відвертість.
- 21.06.13, 21:03
Коли я була маленькою, 9 травня було справжнім святом. Обидва мої дідусі воювали в Червоній армії, обидві бабусі пережили війну. Я знаю, що мене досі багато хто вважає “понаїхавшою західнячкою”, але я корінна киянка. Якби була родом з Франківська чи Тернополя – мої дідусі, певно, воювали б в УПА. Але склалося так, як склалося.
Один дідусь не дожив до мого народження – але залишились родинні спогади, фронтові фотографії і листи з фронту, речі, привезені ним з війни. Другий дід прожив довго, про війну розповідати не любив і ніколи не ходив на паради. Але все одно – на вулицях у травневі дні було завжди багато ветеранів, і це були ще міцні, гарні люди, які справді пережили жахіття війни і були нашими героями і об’єктами таємних дитячих заздрощів. Згадати – як я боялася, що на мою молодість може не припасти війна! Або її не буде зовсім, або ж вона трапиться тоді, коли я вже буду старою і не зможу піти на фронт чи в партизани.
Звісно ж, радянська книжково-кінематографічна брехня, якою нас тоді годували по вуха, сприймалась як істина в останній інстанції.
Тоді – була атмосфера свята. Просто не було інших “народних” свят та інших героїв. Це свято організовувала партія, яка так і називалася – Партія, бо інших партій не було. Під червоним прапором – і не було тоді іншого прапору, бо республіканський теж був переважно червоним.
Зараз ці ветерани давно померли. Залишилися одиниці, такі вже старі й дряхлі, що якимось знущанням виглядає виводити їх на паради. Плюс – ті, хто за віком міг воювати, але, м’яко кажучи, не воював.
На паради й урочистості у ці дні переважно виходять люди – на вигляд однолітки моїх батьків, які народилися через 5 років після закінчення війни.
Багато чого змінилося за ці 30 років, друзі.
Ветерани померли. З’явилася власна держава і багато партій, обирай – не хочу.
З’явився власний прапор. Батьківщина змінилася! І захід цей з патріотичного став антидержавним. І проводять його – антидержавні сили. При цьому людей, для яких це справді святе – бо вони причетні до війни і перемоги, а не просто їм радянською пропагандою мізки промили – з кожним роком стає все менше. А люди з покоління моїх батьків, які пишаються подвигом своїх батьків, замість того, щоб просто згадати їх удома, розповісти про них онукам і правнукам – підіграють цим силам.
Під червоним прапором, який зараз виносять на вулиці комуністи – не тільки перемогли фашистів, а й знищили мільйони українців і захопили пів-Європи, завдавши людям багато лиха.
Вважаю, що у наш час цей прапор доречний в музеях та на військово-історичних реконструкціях (!). От реконструкції – дуже корисна річ, те, що треба для молодого покоління. А також просвітницькі передачі на тему Другої світової.
Хай молодь знає правду. Хай пишається прадідами. Але ж не Радянською імперією.
Олена Білозерська.
ІА "Поряд з вами".
Від себе: ось приблизно так думаю і я, внук ветерана Червоної армії. Викинути усе червоне лайно та паради з цієї дати і залишити факт перемоги. Немає нічого поганого в тому, що люди вітають один одного з перемогою. Кожного року мій батько та його сестра вітають один одного, йдуть на кладовище до батька (мого діда) і сидять за столом, якщо збігається. Багато родичів робить те саме. То що, може мені слід в цей день посипати голову попелом і вважати його трауром? На паради я не ходжу, стрічки не чіпляю, але перемогу вважаю фактом...і нічого не поробиш, наші діді жили в СССР і ми теж, частково.
Не давно під час застілля розмова, як це часто буває звелась до того, як у нашій країні важко, а то і НЕ РЕАЛЬНО, жити. Що в нас люди погані, не свідомі, злодії і хабарники і тд. Дискусія була довгою і традиційно для застільних дискусій до консенсусу не прийшла, кожна сторона залишилась при своїй думці.
Знайомі часто говорять що я надто критичний і навіть консервативний, можливо так і є. В любому випадку у мене є своя СУБ'ЄКТИВНА думка, а у інших є повне право з нею погоджуватись або не погоджуватись і мати свою СУБ'ЄКТИВНУ думку:). На цьому, кажуть і базується толерантність і лібералізм, приймання чужих позицій, цінування свободи і рівності, вільність у думках і вчинках і так далі. Але я вважаю, що це для нас як скажимо молоток для неандертальця, не інструмент а перш за все зброя. Можливо трохи грубе або надто примітивне порівняння, але десь приблизно так я це бачу. Бо волю в діях, ми приймаємо як не контрольованість, і користуємось цим на повну. Схалявити для нас це вже достоїнство, ми хвалимось як вдалось обхитрити систему, як вдалось не заплатити штраф і тд. Держслужбовець який бере "помірні" взятки - класний чувак, даїшник чи викладач який дав здачу -теж прикольний, трошки вкрасти - це не крадіжка, є ж такі які більше крадуть, а той хто вкрав і сказав як це можна зробити чи поділився теж ХОРОША людина...Але ж блін- не можна бути "трошки вагітним", так не може бути і трошки правильно. Не буває маленької брехні чи крадіжки, не буває маленького і великого зла - є просто ЗЛО. Усі нарікають на нашу "безплатну медецину" і тут же коли самі йдуть до лікаря говорять, що треба ж "віддячитись". Не знаю як кому а мені на роботі платять зарплату і додатково ніхто "не віддячується", а водієві маршрутки ніхто не хоче накинути пару гривень, що класно підвіз чи зупинився там де ви попросили? Нікому не подобаються засмічені вулиці, але ж один з другим, не думає що його недопалок, упаковка чи навіть пляшка з під пива також вносить лепту до цієї "краси". І нема того хоб зробив зауваження. І я не кажу про чужу людину чи компанію підвипивших мужиків. Мало хто зробить зауваження колезі по роботі, другу, чи власній дитині. Це ж може образити, а що про мене подумають...
Взагалі від недавна вважаю толерантність не такою вже й позитивною рисою. Толерантність по суті, означає приймати щось не схвалюючи цього. Без агресії без спротиву приймати чужі дії чи думки, які відрізняються від ваших. Думаю багатьом знайома ситуація коли доводиться за кимось щось постійно підчишчати, бо він ось такий, розкидає речі по кімнаті, спокійно бере чисту чашку чи тарілку коли в мойці вже гора...Ти любиш цю людину чи дружиш з нею от і приймаєш її. Але навіть людям які дуже толерантні і добрі, і були виховані так що миття посуди не є чимось "смертельним", рано чи пізно уривається терпець. І тоді взрив - скандал. А цей інший навіть не розуміє чому. Він щиро дивується як це блін довбана шкарпетка біля ліжка стала токою проблемою, в такий здавалось чудовий ранок. Бо любляча Толерантність не говорила йому про це останніх кілька місяців, а то й років, і його дивує, як це звичний уклад речей раптом призвів до скандалу. Значить проблема не в мен,і це цей інший встав сьогодні не з тієї ноги. Але навіть якщо не скандал, то всерівно рано чи пізно це постійне толерування призведе до не прийняття свого друга, чоловіка, дружини...починаєш лише помічати і колекціонувати його вади.
Ця надмірна толерантність і лібералізм є пагубними як в сімейному, побутовому житті так і в соціальному. Наша душа кричить, не приймає багато речей. І втой же час розум говорить, та ладно, не буду виступати, всі то всі. «А куда я мав кинути той недопалок, то не моя проблема що не ма смітника...блін не докинув, а й двірник – прибере...».» Блін чого я буду напрягатись і вчитись коли можна дати кілька гривень.» А потім нарікаю на відсутність спеціалістів, "Покупляли дипломи і сидять!". Ні! це ж ти там сидиш...
Бабульки в транспорті часто нарікають і критикують молодь. А хто цю молодь виховав? Особисто я памятаю коли батьки казали, що ось це і це не можна казати сусідам. Або "як суідка буде питати про мене кажи, що мене нема дома". Ми жили разом з батьками мого тата. І відносини між ними були не дуже добрими, мяко кажучи. То я часто мусів щось приховувати від діда і баби. Тому не дивно, що брехня не була для мене чимось надто поганим, це ж для чийогось добра. Але в іншій ситуації коли я збрехав для свого добра батькам, отрима добряче по задниці.:) І що? І ось я вже вигадую якомога кращу брехню, головне не попастись))) Я вже знаю що заради "миру на землі" можна збрехати, а не сказати правди якщо про це не запитали то взагалі до брехні не відноситься))) А далі школа, навчальний процес, і списування його невідємна складова. Більше того, списати - це подвиг, це гордість, і чим складніше було це зробити тим круче. Для мене реально англійський школяр який перестав дружити з українцем який був там по обміну, через те що той підказав йому коли він не знав відповідь на запитання вчителя, був придурком. Бо для мене це був добрий навіть благородний вчинок. Я й близько не думав яка це ведмежа послуга.
Ми бачимо лише позитиви життя закордоном. Але не задумуємось, що фундаментом цього є малі речі і закладаються з малого. Мої родичі переїхали жити в США коли сину було вже кілька рочків(не памятаю скільки), але в школу пішов вже в Америці. То він не сідає на велосипед без шолома і наколінників, навіть катаючись по своєму саду. Це дивне для його батька, але не для нього. Малий знає про техніку безпеки, він не перебігає вулицю на червоне навіть якщо нема машин і близько, і для цього йому не потрібні штрафи. Я не сприймаю багато чого з їхнього образу життя і вважаю що у них і близько нема такої демократії як у нас))) Але на дещо варто було б звернути увагу. Не кажу запозичити, бо любов до ближнього, до свободи, любов до чистоти охайності, любов до красивого... - це природні якості з якими людина була створена, ми приходимо на цей світ уже з цим. Тут нічого позичати це вже в нас.
А як ми це розвиваємо, як ми цим користуємось залежить від нас самих. І від нас залежить, що толерувати а на що не можна закривати очі...
За його словами, в Україні вперше за всю історію є абсолютна вертикаль влади: Президент, Кабмін, парламент, губернатори. "Що є позитивним, це те, що вона є, що вона не конфліктна", - наголосив експерт.
Але, за його словами, ця влада неефективна з точки зору можливостей.
Водночас він наголосив, що сьогодні у країні спостерігається дуже тривожна тенденція: люди втрачають довіру до інститутів держави. І це важливо. "Піде ця влада, пішла минула влада. Хто прийде їм на заміну? Давайте поставимо це конкретне запитання", - зауважив експерт."Доки не буде діалогу влади та суспільства, це стосується будь-якого політичного режиму… Доки це не станеться, нам буде дуже складно щось робити в суспільстві. Ми дуже вразливі ззовні. І для того, щоб ми стали консолідованою країною, ми маємо домовитися всередині. Тоді нам легше буде розмовляти із зовнішнім світом", - додав він.