Мне в детстве нравился..
- 24.06.11, 22:48
Совсем забыл об этой истории. Когда-то мы просто "на коленках" с нуля запустили программу экстракорпорального оплодотворения в Крыму. Какой же год? Память подводит. 1993-й. Примерно так. Ася (Асие) Ч. из Курмана - первая в Крыму женщина, которая, не имея маточных труб, родила ребенка.
Помню как сейчас. Мы сами делали катетеры для переноса эмбрионов. Ожоги от жесткого утрафиолета в зоне бикини до сих пор остались.Не было тогда у нас никаких фирменных катетеров для переноса эмбрионов в полость матки (и достать их было невозможно). Под бинокулярным микроскопом впаивался виниловый наконечник (не скажу от чего отрезанный) в детскую "бабочку" - это устройство (типа катетера) для в\венного введения в подкожные вены головы наворожденного или в "единичку" в\венного катетера или в Trophocan. 12 баксов штука в те времена стоил. Франция. Был только у меня в Крыму и даром, привез из Харькова - подарок академика Гречаниной Елены Яковлевны - большой поклон. И конечно Юлии (дочери) тоже огромный привет - давно не виделись (А помнишь сумашедшие гонки на плато Ай-Петри? - вниз и вверх. Тогда ты сказала, что в Крыму права так просто не дают. А бильярд?)
Потом под микроскопом нужно было оплавить края выходного конца катетера, иначе эмбрион при выходе мог повредится (эмбрион- на стадии 4-8 бластомеров). Получалось сделать катетер не часто. Получался один из 10 попыток. Но ведь фирменный катетер стоил по тем временам как полугодовая зарплата, а тут - как пачка сигарет,не считая работы (но мы ее и не считали - считать то было нечего). Потом самое сложное - нужно простерилизовать.
А как подобрать УФ-биологическую дозу? Сколько пропустит тот полиэтиленовый пакетик в который мы будем запечатывать сделанный катетер? Как проверить? Только на себе. Добровольцем не хотел быть никто (пришлось быть мне, как автору катетера). На самое нежное незагорелое место клеился скотчем материал пакетика (внакладку послойно) и место облучалось жестким ультрафиолетом. На том количестве слоев, где возникала разница между ожогом и покраснением - пограничная доза экспозиции. Доза практически достаточна для стерилизации. Потом пересчитывалось на время облучения.
Так вот, соратником был Андрей Орлянский (он, кстати, был практически лысый и очень был похож на Ильича, в смысле Ленина). Легендарный эмбриолог и цитогенетик сначала СССР, а потом СНГ. Вот к его дню рождения и был написано ЭТО после того, как дело начало шевелиться и мы получили первые результаты... Какой год? Ну где-то 1993-й. Да, где-то так. А потом все покатилось куда-то... и потом благополучно провалилось (по сути). Но не об этом.
Итак - Поздрав(лянский) стих. Привет, Ор(лянский)!
СОРАТНИКУ И "СОЗАЧАТНИКУ".... Дорогой и любимый Андрюха ! Будем дергать тебя мы за ухо - За одно , а потом за другое , То за левое , то за правое , Но хотел я сказать вот что главное - Проживи ты еще столько лет , Волосинок скольких уже нет В этой умной и лысой башке И еще пожелаю тебе Чаше хрюкать , хихикать и ёрничать , За косички всех дергать и вздорничать, И пусть будет хорошей погода над твоей головою "блестяшей" ( Правда , в некоторых местах ). И желаю любви настояшей И работы , и денег в мешках. Не бросай нас Андрюшка , не уходи ! Взглядом "ленинских " глаз озари ... Ну , короче , (почти по Булгакову) - "Чтоб усе!"И не ссорься с Баскаковым !
==========================
PS. последняя строчка слишком специфична для того времени и места, но "из песни слова не выкинешь". Баскаков был директором "Центра Охраны Материнства и Детства" тогда.
50-летняя украинская художница, родом из Донецка, завоевала сердца мира своими масляными картинами об СССР – это просто путешествие в советское прошлое! Анжела Джерих, так зовут талантливую женщину, рассказала о том, по какой причине она ностальгирует о прошлом и как переживает последние, всем известные, события настоящего.
Подводная лодка в степях Украины.
[ Прочитать полностью + ссылка на источник с фотографиями... ]Детство – чудесная пора в жизни каждого человека. И став взрослыми, мы вспоминаем самые яркие события из нашего детства. У детей того поколения в Советском Союзе не было компьютеров (к счастью или к сожалению?). Да, они не знали Контры, не знали Warcraft, не знали веселой фермы. Все их развлечения хранились в тайниках дома, во дворе, в тумбочках и на антресолях, на балконе и в гараже. Ну чо, пацаны, поехали?
1. Свинец
2. Карбид
3. Магний
4. Шифер
5. Баллончики для сифона
6. Дюбели
7. Конденсаторы
8. Пистоны – игрушка пиротехническая
9. Пугачи
10. Кинескопы
А как вы развлекали себя в детстве, может напишете в комментариях?
• Источник полностью: 11 ностальгических картинок-фотографий и подробные описания + дельные советы
Неотъемлемой частью детских воспоминаний всегда будет вкус сладостей, которыми баловали нас родители. Для меня, как и для многих детей, выросших в СССР таким "вкусом детства" стал популярный на тот момент шоколад "Алёнка". Причиной, по которой я до сих пор люблю этот шоколад является не только ностальгия, но и совершенно особенный, "жирный" вкус этого шоколада, который невозможно забыть. О его популярности говорит и то, что этот шоколад пережил эпоху и приобрел статус фактически "культовой" сладости, известной, пожалуй, каждому жителю стран постсоветского пространства.
[ Прочитать полностью + ссылка на источник... ]Маринке Нестеренко (моей официальной двоюродной жене посвящается).
Не политик я ,
не политолог , А генетик я , гинеколог ! И так жаль , что Союз развалился. Я в карманах своих порылся В поисках хоть завалящей монетки Нумизматической нынче и редкой - Не нашел . Я еще порылся , Тут бумажник внезапно открылся . Что-то , - нет , не звенит , а стукает ! Что такое ? Что же за штука там ? Ух ты , черт !, жетончик на право Прокатиться в метро под землею (Хорошо срифмовать бы с тобою ). Но до пошлой такой банальности, До слащаво-прогорклой сальности Опуститься я не могу. Достаю я его оттуда И смотрю я на это чудо ... На одной стороне - лошадка , На другой стороне - надпись "Харьков" С буквой " М " посередине И я думаю о Марине . Вот же блин, ну родился не там я ! Почему я не мусульманин ?!! Все бы было намного же проще : Под луною свидания в роще Отошли бы в небытие ! Просто мог бы сказать я тебе: "Будь моею второю женою - Был бы ласковым я с тобою ", Но видать , уж судьба такая - Я жетончик бросаю , бросаю... Ох , как я ненавижу пластмассу ! Вот копейка сказала бы сразу То ли любит , то ли не любит . Тут же - фиг разберешся, ну честно. Харьков , вроде , хорошее место - Он написан на этой сторонке (Кстати , рифма хорошая - волки ), Но вот с буквою " М " - проблемы ! Ни при чем тут метрополитены ! Буква " М " - это ты , Маришка ! Ой , что-то я разошелся уж слишком . Сторона , там где Харьков - отличная, Хоть вели мы себя и прилично там , Всем назло не давая пищи, Тем , кто сплетни повсюду ищет. Но и буква " Мэ " мне покоя Не дает ну ни сидя , ни стоя . Я жетончик бросал раз двести,- Ничего он гад не ответил ! Ну и ладно , и пусть , не надо ! Я и сам уже разобрался , Только вот , до сих пор не признался. Помогла бы ты мне немножко. Или снова бросать жетончик ?...
Харьков, 1992 (вроде бы) год
Дальше были всяческие эксперементы по "переводу" картинок (тепрь-то я знаю, что это называется термоперенос); всевозможным нашивкам и вышивкам на футболках; модернизации путём эксперементов с длинной рукавов и шириной и формой горловины (с помощью ножниц и швейной машики);.. Да чего только не вспомнишь?
Теперь у меня в арсенале новейшие средства кастомизации и персонализации футболок, такие как совремеенные технологии термотрансфера, качественные и модные футболки и, конечно же, неиссякаемая человеческая фантазия группы людей, которые всей душой радеют за любимое дело.
Ностальгия, конечно, приятное дело, но и новые мои футболки хороши! Посмотреть/приобрести их можно Здесь
" А я опять хочу в Париж; Что делать мне? – я пропадаю... Я от любви к Парижу таю; Ах, я опять хочу в Париж..." … Хочу по улицам пройтись, В парижский воздух окунуться, Уснуть в Париже и проснуться; Ах, я опять хочу в Париж... Он просто город, говорят; Красив, но это лишь личина, Влюбиться можно без причины Лишь в гордо-благосклонный взгляд. Ты в нем не ходишь, а паришь, Не светит солнце в нем – сияет, Он знает все, все понимает; Ах, я опять хочу в Париж... Мое волнение простишь: За гранью колдовского круга Мое спасенье от недуга; Ах, я опять хочу в Париж... Стремленье неспроста дано, Мы для того мечтой и дышим: Жить в ожидании Парижа, Как терпкое глотать вино. Пусть для кого-то он – престиж, А для меня – святая тайна, Хоть объяснение банально; Ах, я опять хочу в Париж... И как себе ты объяснишь, Что всякая любовь летальна, Что моя нежность виртуальна, Но я опять хочу в Париж!... © (Камилла)
Років двадцять тому я була підлітком. Дивлюсь на сучасних підлітків і розумію, як кардинально змінився світ. Зараз їхнє життя є більш комфортабельним, різноманітним. Ми частіше стикалися з труднощами та нестачами, хоча їх не порівняти з повоєнним поколінням. Але, можливо, ми тому більш підготовлені до викликів життя.
В ті роки я була старшокласницею звичайної середньої російськомовної школи в провінційному місті. Граніт науки був ледве по зубам Ксероксів не було. Не можна було відсканувати статтю в бібліотеці, потім віртуозно підправити на комп’ютері, добавити пару власних фраз і роздрукувати в якості реферату. Ні, і ще раз ні! Треба було йти в похмуру і холодну бібліотеку, порсатися в запиленому паперовому каталозі, годину чекати на книгу, потім читати її, старанно переписуючи в зошит тези. Жіночі видання навіть радили знайомитися в бібліотеках, де можна знайти собі розумного і серйозного хлопця. В якості прикладу наводили історію Білла і Хілларі Клінтон. Але щось жодного разу я ні з ким не познайомилась.
Потім вдома, під тьмяним депресивним світлом настільної лампи, треба було писати реферат, підкладаючи під білий папір „лінійку”. Рука починала боліти від напруги, але іноді все рівно доводилося переписувати начисто. Бо мій почерк був дрібним і незрозумілим, і викладачі погрожували, що не читатимуть.
Якщо не вистачало інформації, її отримували з важких томів енциклопедій, а не з незакінчених сторінок Вікіпедії. Англійські слова дивились в важких томах словників, а не в піратських Лінгво 12 або напряму в інтернеті. Перші комп’ютери опановувалися за допомогою програми MS-DOS і Norton Commander. На уроках інформатики ми старанно виписувалиалгоритми і записували не зовсім зрозумілу комп’ютерну мову в зошити. Перший нормальний комп’ютер з Віндою та вордом наша сім’я придбала тільки в 1996 році, і коштував він тоді, навіть страшно уявити,майже тисячу доларів! Зараз такий комп’ютер не вартує і сотні доларів. Електронноїпошти ще не було (можливо, десь в наукових колах, але в нашому університеті вона з’явилась десь в середині 90-х).
Електронна пошта стала одним з перших див цивілізації, які ми з подивом та захопленням відкривали. Інтернету не існувало, як не існувало „однокласників”, „контакту”,„фейсбуку” та інших соціальних мереж, де можна миттєво зв’язуватися з друзями на іншому боку земної кулі. Та куди там Інтернет? Вдома не було навіть звичайного стаціонарного телефону, бо в наш будинок його чомусь не проводили. Подружки та хлопці не могли дзвонити, могли тільки приходити в гості. Або ж ми зустрічалися в лабіринтах дворів і гуляли вечорами, проводячи довгі години за плітками, балачками та фліртом.
Обов’язкову шкільну форму в наші часи вже було відмінено. Але від цього легше не стало. Оскільки моє тінейджерство припало на важкі часи дефіцитів, коли навіть секонд-хендів не було, то в школу доводилося ходити місяцями в одному светрі. Не тільки мені, а й однокласникам. Та й светри часто були самов’язані. До цього часу я пам’ятаю свій фіолетовий светр та довгу чорну спідницю, а також зелену та рожеву кофти моєї найкращої подруги. Деякі дівчата з паралельних класів, батьки яких першими почали „челночити” до Польщі і Туреччини, хизувалися у джинсах, а інші придушували в собі біло-чорні заздрощі. Сучасним школярам така добровільно-примусова форма навіть у страшному сні не могла наснитися.
Мабуть, в якості компенсації бідній одежі, всі приділяли багато уваги зачіскам. Популярним був перманент в стилі Майкла Джексона, який робив дівчат схожими на відцвілі кульбабки. Якби сучасна дівчина зробила перманент, то з неї би знущався весь клас. А тоді це було майже стандартом краси. З „хіміями” ходили цілі сім’ї - бабусі, матусі і онучки.Зі старших класів почалося і фарбування волосся. Вибір фарббув надзвичайно обмеженим, тому доводилося користуватися тим, чим є. Волосся фарбували переважно хною або відтіняли настоєм ромашки. А одного разу я навіть застосувала лушпиння цибулі, щоб волосся набуло медового відтінку. Але не врахувала зворотній бік медалі – після цього голова так смерділа, що було неприємно навіть мені самій. Прийшлося дуже довго відмивати волосся шампунем. Про бальзами я теж не мала уявлення. Тому від перманенту та висвітлювання волосся стирчало в різні боки і ніяк не хотіло приймати гарну форму. Іноді я намагалась зробити гарну зачіску шляхом єзуїтської процедури – спання прямо з бигудями на голові. На другий-третій день в мене було кучеряве волосся, але на перший день волосся не випрямлялося зовсім, і я виглядала досить страшно.
Ще гіршим був процес відбілювання волосся. Його здійснювалиблакитним порошком пергідролю, що сквичав після додавання перекису водню. Цю пекельну суміш наносили на волосся, вона трохи стікала на шию і вуха, які нестерпно боліли. Отриманий колір залежав від часу дії засобу та ступеню витривалості волосся, але майже завжди в ньому лишалися неприємні жовтуваті відтінки. Для того, щоб додати волоссю попелястого відтінку, ми купували московський шампунь „Іріда”, темно-фіолетового кольору. Попелястий відтінок з’являвся десь після п’ятого миття голови, а після перших на висвітленому волоссі утворювалися пасми фіолетового кольору. Не те що зараз – десятки різних імпортних виробників, усі можливі відтінки волосся, детальна інструкція, спеціальні рукавиці, фарба не стікає і не пече, а навпаки, „захищає та укріплює волосся” (хоча це звичайно відносно, бо будь-яка фарба псує волосся). Але і в часи загниваючого соціалізму краса потребувала жертв, і ми на ці жертви впевнено йшли.
Звичайно, не було CD-плейерів і взагалі дисків. Перші магнітофони уявляли собою величезні агрегати з плівкою, змотаною в бобіни. Бобінний магнітофон я часами слухала у своєї подружки, переважно групу „Міраж”, „Модерн Токінг” та диско 80-х, і днями нав’язливо мріяла про магнітофон. Мені дістався магнітофон вже нового покоління – касетний „Весна”, який ми ділили на двох з дідусем. Але ми не сварилися – записували трансляцію „пісні року” і слухали потім протягом року. Тільки треба було бути обережними з касетами, бо вони нерідко зжовувалися, і касета ставала схожою на спагетті.
Коли ми разом з дідусем дивилися фігурне катання, мене часто дивувало, чому ведучий повідомляє – партнерша в жовтій сукні, партнер в зеленому костюмі. І так все зрозуміло. А він мені пояснив: „Це тому, що на чорно-білому телевізорі не видно, щоб люди могли краще уявити”. Ще багато людей в той час мали чорно-білі телевізори, які постійно ламалися. Мій родич ремонтом телевізорів заробляв собі на життя. Про таку кількість фотоальбомів в інтернеті, яку зараз має кожнапересічна молода людина, могли мріяти тільки кінозірки. Ми фотографувалися дуже рідко, як правило, в салонах. Зйомка фотографій для шкільного альбому в фотоательє була цілою подією. Всі дівчата робили неприродно красиві зачіски, і зйомка розтягувалась на декілька годин.Вдома наш батько робив кольорові слайди – приємна екзотикана ті часи. Проблема з ними була в тому, що слайди можна було дивитися тільки за допомогою спеціального проектора, тобто нечасто. Коли ми зараз іноді влаштовуємо перегляд слайдів, то дуже потішаємося з зачісок і одягу того часу. А справжні кольорові фотографії з’явились в моїй сім’ї десь на початку 90-х. Друкувати їх було досить дорого, а якість залишала бажати кращого. А зараз зробити фото цифровим фотоапаратом – простіше простого, кожна дитина зможе.
Книжок з езотерики, астрології, фен-шую, які зараз переповнюють книжні полиці, тоді в продажу взагалі не було, бо Радянський Союз не схвалював відхилення від наукового атеїзму. Така література передавалась з рук в руки, і єдиною можливістю зберегти її в себе було переписувати від руки. Пам’ятаю, як ми разом з матусею місяць переписували астрологічний альманах, що уявляв собою зібрання досить примітивних гороскопів, які зараз можна знайти вкожній другій книзі. Але тоді це було справжнім одкровенням. Серед своїх однолітків я здобула репутацію гуру, який знається на багатьох таємничих речах.
Читанням гороскопів я розважала своїх гостей. До речі, в гості ми ходили значно частіше, ніж зараз, коли живе спілкування замінюється соціальними мережами. Але і коло знайомих було аж надто вузьким, і там не могло бути американців, канадців та й навіть європейців.
Дивлюсь на сучасних підлітків, і підозрюю, що для них наше тінейджерство виглядало майже як кам’яний вік. Але можливо і в їхнє життя криза внесе певні корективи. Кажу не зловісно, але суспільство суцільного споживання не може існувати довго в такому вигляді, завдаючи серйозної шкоди природи.
Н. Кривомазов (наш. соб. корр.).
Повторимся: ансамбли могут следовать и неотечественному мелосу – это их творческое право, но следовать достаточно близкому среднеевропейскому шаблону, видимо не следует. Как есть среднеевропейское время, так есть и среднеевропейский шаблон. Нам же хотелось – и мы не считаем это желание личной прихотью, - чтобы советские ансамбли работали с поправкой на наше, советское, время… Но давайте не забывать, что музыка в МВ – это все-таки лишь дополнение к текстам, а не наоборот. Мы говорим об ансамбле, в котором вполне обеспеченные артисты скидывают с себя перед концертом дубленки и фирменные джинсы, натягивают затрапезные обноски (кеды, трико, пляжные кепочки, веревочки вместо галстуков ) и начинают брюзжать и ныть по поводу ими же придуманной жизни:
Откуда такое неверие? Очевидно лирический герой “МВ” слишком много лавировал и изменял самому себе:
К счастью, за рамками гастролей остались прежние записи ансамбля, выражающие еще более сомнительные сентенции, типа : “ты все ждешь, что ты когда-нибудь умрешь”. Впрочем, смертный час не очень-то волнует героя, ибо его жизненная позиция далека от романтической одержимости:
Сегодня мы говорим не только о гастролях в Красноярске, не только о законах поэтического жанра, которыми пренебрегает “МВ”. Мы говорим о позиции ансамбля, каждый вечер делающего тысячам зрителей опасные инъекции весьма сомнительных идей:
После такой, с позволения сказать, исповеди , нетрудно ответить на вопрос:
Последняя строка идет на таких мажорных аккордах, что не боль, а наслаждение слышится в “песенке” про воронье. А если совсем откровенно, то в “воронье” записаны и синяя птица каждого из нас:
Во все времена находились эстетствующие виршеписцы, живущие вне времени. Однако от безвкусной литературщины до цинизма один шаг.
Виктор АСТАФЬЕВ, писатель; Максимиллиан ВЫСОЦКИЙ, главный режиссер Красноярского государственного театра оперы и балета; Евгений ОЛЕЙНИКОВ, солист дипломант конкурса им. Глинки; Леонид САМОЙЛОВ, директор Красноярской филармонии; Николай СИЛЬВЕСТРОВ, дирижер; Роман СОЛНЦЕВ, поэт, драматург.
11 апреля 1982г, "Комсомольская правда"