Її свіжу і ніжну красу

Я назавжди у серці залишу,

Крізь життя я її пронесу,

Бо не знайду таку я ще іншу.

Полум’яні барвисті світанки

Я душею поглину навіки,

І росою окроплені ранки,

І гаї, і озера, і ріки.

Таємничу розмову лісів

Я у шелесті листя відчую

Й колискової тихої спів

Вітру в полі пшеничнім почую.

Озирнувшись, побачу довкола

Дні, прибрані калиновим цвітом,

І вдихну вечори з матіоли,

І зігріюсь ночей оксамитом.

Мов цілющий нектар, увіп’ю

Кришталеві джерела прозорі,

І вінок з її квітів зів’ю,

І вплету в нього яснії зорі.

Із дощів її візьму краплини

У пелюстки піонії чисті

Й нанизаю, неначе перлини,

В діамантово-срібнім намисті.

Я на шлях у життя простелю

Зі степів її трави шовкові,

І блакитним струмком розіллю

Соковиті стежки барвінкові.

І куди лиш по ним побіжу,

І чужини які мене зваблять,

Наче дар, у душі збережу

Про красу її вічную пам’ять.

На країни ж бо щедра земля,

Та вона на землі лиш єдина,

Синьоока красуня моя

З мелодійним ім’ям – Україна.

Вона віддала йому серце,

А він бажав, щоб дала й душу.

Вона подарувала йому сонце,

Та він залишився у темряві дрімучій.

Вона в його очах себе шукала,

Але знайшла лиш біль розчарування,

Вона для нього мрію будувала,

А залишИлось лиш зруйноване кохання.

Вона до нього пташкою летіла,

Звучала в ньому піснею дзвінкою.

Та не зумів він приручити вільні крила…

Вони – два полюси розбитої любові.

У весЕлковім краї, там, де небо безкрає,

Де червона калина, є прекрасна країна. 

Там, де трави шовкОві і ліси смерекОві,

Де пшеничне колосся золотом розлилОся. 

Мова там солов’їна, чиста, наче перлина,

Лагідна й милозвучна, мелодійна й співуча. 

Богом  благословенна, ворогам нескорЕна,

У серцях своїм дітям вона сонечком світить.

Їх любов”ю єднає й вірою зігріває,

А красу її цвіту знають в цілому світі. 

Край дитинства і світла завжди буду любити,

Неповторна й єдина – то моЯ Україна!

Нездавайся, а то життя роздавить.

Упав мерщій вставай з колін.

Усе утратиш у житті лише тоді, як дух ти втратиш.

ЗапалЮ свічу – нічну супутницю.

Тихо серце попливе Чумацьким шляхом.

Срібне світло зоряної вулиці

Намалює йому путь небесним лаком.

Розпорошу серце поміж зорями,

Білих лебедів на волю з нього випущу.

Хай летять вони світами неозорими,

Я ж у ніч повернусь краплями дощу.

Догора свіча – моя супутниця.

Тиша в серці… Заколисані думки.

У безмежності світів той шлях загубиться,

Слід у пам’яті лишивши на рокИ.

Ковзне по серцю щастя -

      Розтане лід

         І згине

    Останній слід.

Ласкаво в біль загорне

     Люта зима,

      І полине

  В серце журба.

Вночі підійдеш тихо,

   Глянеш в вікно -

     У трояндах

    Грає срібло.

Ні хмарки, всюди темний

   Небесний шовк,

     Дрімає

У серці затишок.

Незримі  крила знов несуть мене увись.

Огляну землю рідну із висот пташиних.

Там, де небесні ріки розлилИсь,

Є наших мрій і задумів країна.

Щоночі із бажань таємних зорепад,

Крилаті душі в снах натхнення там черпають.

Є галерея щастя і кохання сад.

Тут світлі Ангели земні серця єднають.

Немає часу у країні тій.

З’єдналось в ній минуле і майбутнє.

Вмістилась вічність у миттєвості одній.

Там злість і заздрощі земні відсутні.

На нижчій схОдинці – засмічений ефір,

Де зависають недозрілі мрії.

Зневіри й пустослів’я чорний вир

Їх ще у зародках понищить і розвіє.

Та промінь віри із відкритої душі

Без перешкод ту темну пастку подолає.

Відчинить брами сонця золоті

І разом з ним яскравим світлом засіяє.

Багатий, бідний, сильний чи слабкий –

У ту країну доступ має кожен.

Не треба філософії, секрет простий –

Забути назавждИ слова”Не можу”!

Нещасний той, хто хоче буть таким,

Хто лінь і страх в душі своїй плекає.

Його бажання всі розвіються, як дим,

Бо часто й сам не зна, чого шукає.

Не бійтесь вільного польоту своїх мрій!

В ваших руках ключі від щастя кольорові.

Відкрийте дар безцінний у душі своЇй –

Життя творити силою Любові!

Що зі мною коється?

Що зі мною діється?

Хочеться спинитись,

А душу несе..

Хоче їй щирості,

Хочеться їй вірити..

Омани боюсь..

Невід’ємна частинка душі…

З нею серцю потрібно миритись.

Її муки прийнЯти усі,

По житті йти із нею навчитись.

Я не прошу забрати її,

Тільки віри благаю у неба.

Світло Духа й надії вогні –

То найбільша моя потреба.

Все приймУ, як і Він прийнЯв,

Упокорю стражданням душу.

Він невинно за нас страждав,

Я ж за себе цей біль нести мушу.

То молитва тиха моЯ,

Що із серця плине сльозами.

На все, Господи, воля Твоя,

Твоя ласка завждИ є над нами.

В милосерді своЄму відкрив

Ти причину душевного болю.

Рани серця любов”ю скропив,

Й розуміння живою водою.

Бачиш, Боже, Ти душу моЮ,

Знаєш всі таємниці й бажання.

В твої руки святі віддаю

Із довірою щире прохання.

У реальних до болю снах

Я цю радість не раз відчувала.

Подолавши зневіру і страх,

В тому щасті, як в сонці, купалась.

Не відкину його й не роздам,

Бо це крихітка Твого болю.

У гарячій молитві тобі серце віддам,

І нехай не моЯ, а ТвоЯ буде воля.