Коли погано зовсім на душі,

коли від найрідніших – ніж у спину,

я згадую як давні спориші

мені до лісу вкутують стежину.

Там спокій. Небо грізно височить,

гілля дерев тремтить несамовито.

Там вітер не шепоче, а кричить,

що хай там як, а треба далі жити!

І я біжу. Туди де дикий рев.

Втікаю від людей, як від вампірів.

І хоч лякають очі з-за дерев,

Але, повірте, люди гірші звірів.

Від лісу величі час зупиняє біг,

стихає розпач, у клубок згорнувшись.

Там можна дихати. Забути все і всіх.

Своєю кровю ліс лікує душу.

Він знає, як це бути на межі,

він стерпить крики сповіді німої,

він всі колючки витягне з душі

і холодом їй рани заспокоїть.

І буде тиша. Буде вільно так.

Віддавши лісу серце бережливо,

лише тоді, стиснувши біль в кулак,

вертатись можна до людей зрадливих.

02.08.2012

Дідусь мене ще змалку людей учив любити:

Шахрай ачи нужденний, як просить, зглянься ти,

бо милостиню краще подати, ніж просити,

на те ми люди, доню, щоби добро нести.

Бабуся промовляла, цілуючи голівку:

Ти не дивись,що краще живе хтось, далебі,

дивись, кому ще гірше від тебе і довіку

ти знатимеш, як добре на світі цім тобі.

Навчав мене мій тато, коли збирав в дорогу:

Не владу і багатство, а розум поважай,

умій по честі жити, вклоняйся тільки Богу,

і бережи навіки у серці рідний край.

Не раз казала мама: як підеш поміж люди,

не смій дивитись навіть ти на чужий п'ятак,

Нема як грошей нині, то завтра їх здобудеш,

а совісті немає – ти з бідняків бідняк!

Робота важка, зарплатня – копійчина.

А де ж справедливість? Немає...

Зневірившись, люди біжать на чужину,

стареньких батьків залишають.

А грошей то треба: на хату, на дачу,

на Греції миле осоння...

Нехай я тих Грецій повік не побачу,

зате є в батьків моїх доня!

В дитини навчання, квартиру їй треба –

спішать закордон мама й тато,

забувши, що вчитися треба для себе,

не все ж бо доречно купляти.

Не маю я шуб, діамантів, перстенів,

авто тільки сниться ночами...

Багато чого мені не по кишені,

зате в моїх діток є мама!