… І ось вже подолано половину маршруту веліком і я на великій швидкості, розігнавшись з гірки щойно здоланої естакади, наближаюся до цілі – це крутий підйом на Дарницький міст з протилежного від мого дому берега Дніпра. Сонце наближається до обрію. Все навколо набуло блискучих сріблястих відтінків від цього. Дуже красива погода. В обличчя холодне повітря - як на замовлення заспокоює розпалені інтенсивним рухом щоки. Модні велосипедні окуляри не дають обвітрюватись очам.

Щойно досягнуто підйому – перемикаю передачу на легку, і, вуаля!, моє улюблене – дуже швидкі рухи педалей - просто ідеально для підкачаних сідниць та засиджених біля компу, пухкеньких після зими ляшок. Радості немає меж. Особливо, коли відчуваєш перші краплі поту на проблемних місцях.

З широченною посмішкою та з улюбленою музикою в навушниках врешті добираюся висоти Дарницького мосту, що там, знизу, здається нездоланною самотужки веліком. Але! Ось я – вже нагорі, і це якось дуже радісно, хоч така дрібниця!

Праворуч якийсь житловий будинок, багатоповерхівка. Самотня та якась обвітрена, старенька, посеред промислового комплексу. Бачу, що на мотузках сушиться різний одяг – значить житловий. Дивно, мабуть, ось так жити – коли нижні поверхи обличчям прямо під міст зазирають, а прямо перед верхніми – перила моста та машини в інтенсивному русі. А уявити собі як людина спить, в якої ліжко біля вікна – ніби на узбіччі дороги як якийсь бомж. Які ж бідолахи ці мешканці! Оце так збудували їм на носі моста…

Помічаю, що перед будинком якась одноповерхова споруда з величезними вікнами у два поверхи, а там чоловіки інтенсивно грають в якусь гру, чи то було якесь інше спортивне тренування – не встигла розгледіти. Але помітила, що крім цих двох споруд все інше навкруги – самі промислові будівлі та сміттєзвалища. Найближча інфраструктура міста кілометрів за десять. Оце так «повезло» комусь з місцем проживання… Мабуть вони там всі дуже товариські і всі одне одного знають, бо живуть як у комуналці на тому п’ятачку.

Їду далі. Врешті підйом завершився, і маю нагоду набирати швидкість. Відчуття – ніби ти літак, що розганяється для зльоту.

Попереду зупинився якийсь водій автівки й вийшов з машини. З цікавості спостерігаю, як він захоплено виходить на тротуар до поручнів, щось розглядає вдалечині, та налаштовує фотоапарат щоб зафіксувати побачене. Я теж дивлюсь в той самий бік, що й він. Дивовижний краєвид захоплює й мене теж. Витягаю шию вдивляючись, намагаюся охопити поглядом одночасно водний простір і весь обрій з того боку моста. На швидкості з’являється відчуття польоту. Не таке, звісно, як воно є насправді, але щось подібне польоту.

Увагу водія привернула картина протилежного берега Дніпра, що потойбіч мосту – Осокорки, Позняки й далі. Десь там далеко йшов дощ зі снігом, але з правого берега сідало золотисте сонце й небо було ясне. Таким чином місто на лівому березі виблискувало золотом на чорному фоні суворого неба за ним. Дуже красиво. Блискітки чиїхось вікон – ніби каміння Swarovski, вилискують на сонці. До того додати ще й холодного відтінку смарагдові ліси, що за містом! Дуже гарно.

 

Мій настрій настільки злетів, що спускаючись просторим й безлюдним мостом я вже не соромилася горлати на всю пісні, що мені грали у навушниках. Але коли побачила якихось людей, що йшли з електрички на транспорт – стало соромно і вирішила втриматись від того.

 

Трохи сірувата погода продовжувала подекуди блищати золотавими кольорами сідаючого сонця. Я так спітніла від свого спорту, що якби пішов дощ зі снігом – це би зробило мене щасливою. Навіть не знаю звідки взялися сили – почала намагатися переганяти всіх, хто рухався дорогою. Усвідомила, що вперше їду рівною дорогою на найважчій передачі, і мені майже не важко. Прохожі тротуаром звертають увагу на дівчину, що летить по дорозі веліком як босяк. Хотілося до всіх загравати й жартувати, але втримувалася. Натомість просто гралася навипередки з повзучими маршрутками. Якась запилена зелена, видно, що душна всередині маршрутка ледь-ледь рухалася дорогою. Втомлені товсті й слабкі люди як ті консерви всередині. Їдуть, качаються, й свято вірять, що з правого на лівий берег це дуже далеко й недосяжно, аж ні! Мені для подолання цієї відстані вистачає хвилин десять – п’ятнадцять моїм веліком. А вони у тій маршрутці – спочатку витрачають час на зупинці в очікуванні, а потім товчуться, а потім ще й повзуть і спиняються кожної зупинки витрачаючи дорогоцінний час, та псуючи собі здоров’я.

Я не псую.

Хіба що, день боліло коліно – перенапружила – але вже через день і забулося про той біль, зник наче й не було.

 

Одного разу їду звідкись у маршрутці.

Пильно, брудно, бридко, хтось дихає на вухо перегаром, хтось сопить, хтось пердить, хтось розклав велетенські жирові складки двома кріслами, придушивши мене на третьому… Все те вимагає стиснути своє «я» у мікроскопічну кульку, меншу навіть, ніж власне тіло, аби не обурюватись і не бридитись всьому тому.

Бачу – на одній з зупинок до маршрутки влазить дівчина. Вона дуже сильно виділялася з більшості. Дуже охайно одягнена – видно, кудись зібралася серйозно так погуляти. Охайний новенький капелюшок, начищені туфельки. Яскравий, новенький чистенький одяг. Мене ніби пересмикнуло – вона як та перлина серед смітника! Справді! Все навколо таке пильне, і люди запилені, сірі, пелехаті. І я не надто охайна їхала з роботи – пом’ята й сіра. Ну аж надто негармонійно виглядає такий «прикид» у такому середовищі.

 

Середовище.

Воно таке прекрасне! По за тими пильними, брудними стінами маршруток й наших робочих місць. По за тими бетонними стінами наших квартир й домівок. А відстані насправді такі мізерні! Відстані значно прийнятніші, ніж нам вимальовує час у громадському транспорті. І тільки з веліком я це все усвідомила.

 

 

 

Был одиннадцатый час вечера.
 
«Татра Т6В5», угрюмо дребезжа колёсными парами, неуклюже выпорхнула из-за шатра секонд-хенда и остановилась на конечной «Позняков», негостеприимно распахнув две трети своих проржавевших, но тщательно замазанных как минимум семью слоями жёлтой краски дверей. В отличие от задних, передние двери открываться явно не планировали, и, судя по апатии усатого водителя, в подобный отказ уходили уже далеко не первый круг. Средние же открылись лишь наполовину, но подвыпившие и заранее подготовившиеся к выходу пассажиры проявили активную гражданскую позицию, оказав дверным створкам чехословацкого трамваепрома посильную помощь.
 
Буквально за полминуты опустевший трамвай наполнили немногочисленные вялые вечерние пассажиры; усатый и явно спешащий домой водитель нетерпеливо харкнул в форточку, захлопнул двери за последним вошедшим, нажал на кнопку радиоинформатора, хмыкнул, ещё раз харкнул в форточку, нажал на педаль и трамвай тронулся. Спустя полминуты хода его ожидал красный свет на перекрёстке с улицей Драгоманова, где трамвай нехотя остановился. Через мгновенье снаружи, прямо у передних дверей вагона, вдруг мелькнула ослепительно-белая кепка «Адидас», а когда эффект куриной слепоты уступил, под кепкой проявилось обаятельное лицо местного гопничка, всем своим видом пытающегося изображать доброжелательность, кротость, всяческий позитив и тягу к созиданию.
 
– Шеф, позвольте войти, эта, пожалуйста?, - гопничек вкрадчиво но настойчиво постучал монеткой по стеклянной створке закрытой двери Татры.
 
Не нужно было обладать детективным талантом комиссара Мегре, чтобы понять, что потенциальному пассажиру не терпится доехать до Дарницкого вокзала и он, скорбя о собственной нерасторопности, пытается всячески убедить водителя (в том числе при помощи монетки, которая как бы символизирует платёжеспособность) пустить его внутрь салона – следующий водитель, возможно, уже калдырит «Пшеничную» в депо на ДВРЗ и очередного трамвая можно прождать полчаса и больше.
 
Водитель собрался было вновь харкнуть в форточку (она находится с другой стороны дверей, если кто давно в трамваях не ездил), но передумал и остался безучастен.
 
Гопничек слегка разозлился, но сдаваться не торопился, принявшись стучать по стеклу дверной створки трамвая несколько громче. При этом он нетерпеливо оглядывался через плечо, нервно всматриваясь в цифры на табло светофора, которые сулили скорый отход трамвая: 27... 26... 25...
 
Пассажиры приободрились и с лёгким азартом посетителей зоопарка, глазеющих на возбуждённого питона в серпентарии, следили через окно за поползновениями белой кепки и её обладателя.
 
– Водитель, впустите, там вас просят! – подал голос безусый юнец, сутулящийся на одном из передних сидений салона, откуда на питоньи упражнения открывался наиболее панорамный вид.
 
(Ну, как безусый. Это как раз тот, знаете, классический случай, когда голос молодого мужчины только-только перевалил за экватор пубертатного периода, в то время как туловище, лицо и пушок над верхней губой его находились ещё километрах в ста от тридцатой параллели южной широты.)
 
– Шо мне, всех может тут впускать? – парировал водитель, усы которого по нашей шкале были вполне на уровне Северного полярного круга.
 
15... 14... 13...
 
Юнец зарделся, обладатель белой кепки ударился в соло степного джейрана с элементами пошловатой пантомимы, качеству исполнения которых позавидовал бы даже краснодипломник Киевского академического муниципального театра оперы и балета для детей и юношества.
 
– Может мне ещё посреди перекрёстка стать, блядь? – решил уточнить водитель, – Тут вам не остановка, нахуй!
 
4... 3... 2...
 
Загорелся жёлтый, затем зелёный, трамвай яростно зазвенел и начал стремительно набирать скорость.
 
– Ну ты и лошара! – в сердцах проинформировал водителя гопничек, плюнул вслед удаляющемуся трамваю и под полу-соболезнующие, полу-злорадствующие взгляды пассажиров отправился восвояси.

Собственно говоря, друзья, свершилось. Под домом открылся Novus. Теперь не нужно бегать в Кишеню жителям всяких этих домов на Григоренка, чтобы купить какую-нибудь там им нужную хуйню.




Здоровый супермаркет, побольше Кишени.




В холле растут красивые деревца.




Здоровая, яркая, охуенная вывеска.




Местные вялые магазинчики (типа такие, знаете, на первых этажах зданий) теперь могут закрываться. Они тоже работаю до одинадцати, если пол двенадцатого, но цены с Новусом у них явно конкурировать не смогут. При этом, та же Кишеня круглосуточная, поэтому, хоть Новус и отнимет у неё часть покупателей (я уже отнялся), но ночной поток сохранит.




Велопарковка здесь очень в тему, тем более что Новус построили прямо возле велодорожки, соединяющей Здолбуновскую и нихуя, поскольку её запарковали машинами ещё четыре года назад и Позняки (где веломаршруты идут в сторону Славутича и Бориспольской).




Новус - первый киевский супермаркет, который придумал, спроектировал и установил парковку для пса.




Проектированием собакопарковки занимался, безусловно, какой-нибудь гениальный директор, с которого корона упадёт, если он потратит пол часа своей жизни на разговор с собаководами. Он же и так сильно дохуя умный. Попробуйте привязать к этому столбику одновременно пекинеса и немецкую овчарку. И сходите за батоном.

Ну да ладно. Начало - половина дела. Дворники метут площадку.




Я был приятно удивлён, что в этом новоиспечённом Новусе продаётся коньяк "Бескиди" (весьма и весьма рекомендую, это Ужгород делает) и правильное мясо для стейков - ангус (это такая специально-охуенная говядина, неучи вы). Порция стейка из ангуса стоит в ресторанах до 700 грн. (обычный вялый стейк - до сотки), а такое же мясо, только сырое, стоит в Новусе около 150 грн. за две порции против обычной говядины, которая стоит в пределах 60 грн. за кило.

Короче говоря, ангус - это такая поебень, типа фуа-гры в вакууме, только там внутри говядина.

Всем охуевать от цен и читать мою заметку про то, как правильно готовить стейки (также она есть в ЖЖ).

А я тяпну ещё грамулю "Бескидов", ещё раз порадуюсь, что под домом открылся Новус, да пойду себе дремать.

СЕЛО ПОЗНЯКИ (КИЇВ)

 

    Було колись на лівому березі Дніпра навпроти Києва чарівне село, яке мало Незвичну назву — Позняки. Потопало воно у квітучих садах, заливалося співом солов'їним, чарувало прохолодою і красою озер, безмежною повінню навесні, зеленими луками із запашною травою, прохолодними гаями та біленькими хатками.

 

Вперше згадуються Позняки 1571 року як поселення «бояр путних» — тобто тих, хто ніс «пут-ну» (шляхову) службу при київському воєводі. Розташоване воно було на березі Позняківської затоки Дніпра, біля Либідського перевозу — там, де тепер яхтклуб.

 

Назва села, ймовірніше за все, походить від прізвища Позняк, бо родина Леонтія та Мойсея Позняків володіла на лівому березі Дніпра поселенням Паньківщина, яке називали також Позняківщиною (не плутати зі слобідкою Паньківщина, назва якої походить від родини Паньковичів, що володіли нею у 1516— 1570 рр., і яка була розташована на правому березі Дніпра, там, де зараз пролягають вулиці Тарасівська,   Саксаганського,   Паньківська   і Микільсько-Ботанічна).

 

У 1631 році село Позняки було передане (чи продане) митрополиту київському Петру Могилі, а вже той, у свою чергу, 1635 року відписав його Києво-Братському монастирю на Подолі  (в дарчій грамоті так і вказано:

«хоуторь» Позняковщузна, на Дьньпрь льжащая»).

З метою залюднення лівого берега Дніпра, селян, які погоджувалися обробляти ці землі, на сорок років звільняли від трудової повинності. Так виникли села Позняки, Воскресенка, Микільска Слобідка, Дарниця, Троєщина, Осокорки...

Існує  побіжна згадка вже в XI ст. У книзі М.О.Рибакова «Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва» згадується про село Позняки, яке виникло за часів литовського панування і було розташоване біля Позняківської затоки Дніпра: «Згідно з люстрацією 1571 року, тут проживали бояри, які відбували шляхову повинність київському воєводі.

Ці дані підтверджуються і приведеною в книзі М.Рибакова грамотою Сігізмунда І, виданою Видубицькому монастиреві й датованою 1538 роком.

Російські царі і українські гетьмани в XVII–XVIII ст. неодноразово підтверджували монастиреві право володіння «...на село Позняки на Днепре лежащее, с землями, с полями, пахотными сеножатыми, огородами, озерами, борами, лесами, иными угодьи...». Джерела свідчать про зростання села. Якщо у 1636 р. йде мова про «хутір Позняківщина», то через З0 років згадується вже «деревня Позняки», а в 1694 р. — «село Позняки». Що ж до назви села, то серед топонімів багато таких, які утворилися від імен чи прізвищ перших поселенців. Можливо, Позняк — прізвище засновника чи володаря села» (цит. за М.Рибаковим).

Пізніше Позняки поступово перетворилися на дачну місцевість, і називали їх легенями Києва. Хто хоч раз побував у Позняках, назавжди закохувався у їх неповторну красу.

 

Люди жили тут привітні, добрі, талановиті — вміли працювати та активно відпочивати. Село мало свої «кутки» з історичними назвами: Корольок, Гай, Убедь, Острів, Пограниччя, Заріччя, Лавин куток, Красииця, Бесарабочка, Могущий, Дарницький... І кожен куток мав свої пісні, своїх артистів, музикантів.

 

Здавна у Позняках займалися скотарством (бо достатньо було заливних луків, вкритих соковитою травою), рибальством (бо безліч було риби у численних озерах, затоках і малих річках, що впадали у Дніпро), городництвом.

 

Позняківські умільці плели кошики з червоної лози, якої багато росло навколо водойм. Деякі селяни мали свої пасіки, займалися будівництвом, гарно викладали печі, робили меблі з дерева. А вже шити й вишивати вміла будь-яка дівчина. І легко вгадувалися позняківські рушники та сорочки; бо вирізнялися вони своїм унікальним орнаментом і  кольором ниток,..

 

Свої вироби, рибу, мед, молоко доставляли позняківські жінки на базари та безпосередньо у помешкання киян.

 

Молоко  носили у банках, підв'язаних до коромисла, а зверху ще й прив'язували букетик квітів — щоб було «і красиво, і корисно».

 

Нині назва Позняки асоціюється з бетонними багатоповерхівками серед асфальту, тоненькими хворобливими деревцями та засиллям автомобілів. Забудова, розпочата в кінці 80-х років минулого століття, швидко знищила неповторну красу Позняків.

 

 

І більшість сучасних мешканців Києва навіть збагнути не може, що там, де залишилися лише маленькі болітця, які будівельники поволі засипають сміттям, раніше були неповторні озера й річки, а там, де нині височать хмарочоси, простиралися безкрайні луки та зелені гаї з голосистими пташками і неляканою дичиною».

 

Сьогодні  ще можна доторкнутися до зелені колишнього села Позняки, послухати спів зозулі та солов'я, вдихнути свіже повітря, помилуватися чарівним озером Жандаркою, в якому колись сходилися річки Дарниця і Позняківка і потім текли єдиним руслом до Дніпра.

 

Біля  Жандарки, в 1635 році була побудована велика цегляна церква, а при ній відкрита церковно-приходська школа (там, де тепер будинок №2 по вулиці Бойка)

 

 Зараз немає вже цих річок, та й озеро значно поменшало і втратило свою історичну назву. Хоча, можна сподіватись, що воно не зникне, як більшість інших — його планують облаштувати і відновити зв'язок із Дніпром за допомогою підземних гідротехнічних споруд.

 

 

газета    «У озера»      

Музей «Позняки і позняківці».

вул. Здолбунівська, 7б.

Оргкомітет СЗШ №111    ім.  С.А.Ковпака

 

вик. vced@i.ua

 

Киевская автошкола Спойлер приглашает Вас научиться управлять автомобилем категории "В". Вождение и обучение правилам дорожного движения на Теремках, Лукьяновке, Соломенке и Позняках

тел. (044) 592-29-90

http://www.spoiler.org.ua