Ти куди мене покличеш,
Мій неспокою ранковий?
Є чим втішити чи нічим –
Відгукнись у першім слові.

Обнадієний я встану
І своїм займуся – звичним…
Ти принаймні "Добрий ранок!"
Лиш промов, як втішить нічим.

І кружляй мене у русі,
Доки прагнеться та йдеться…
Я у слові обізвуся
Тим, що в серці, тим, що в серці.

Хочеш знати? Дуже просто,
Мій неспокою, мій брате:
За вікном он серпень – в гості,
Cкоро осінь зустрічати!

Навіть хай і нічим втішить,
Побажай спокою нині.
Сонце. Хмариться. І – тиша.
Серпень в гості, будьте пильні!

З чим ти, гостю урожайний,
Радість нам чи сум примножиш?
Мій неспокою, бажаймо
Серпня мудрості. Дай, Боже!

Ти дрімав у мене на руках…Я голубила тебе і не хотіла відпускати до неї. Мої руки були теплими. Твої блакитні очі, ті очі, що зводили мене з розуму, прикриті легкими повіками, бачили у снах вже не мене…Її, золотокосу красуню, яка любила вештатися десь далеко за горизонтом, цілувати ранішнє сонце, збирати у кошик маленькі промінчики, а потім сипати їх з високої гори. Тої далекої гори, що височіла наді мною і поселяла у душу тривогу… Тривога тремтіла…Я відчувала її пахощі уже на тобі… І розуміла - ти підеш…

Я так люблю тебе. Ти спокійний, приємний, такий солодкий…Я справді люблю тебе за той безмежний спокій і за твої медові вуста…Вони пахнуть літами, усіма, які були і будуть ще у моєму житті, які були у житті моїх батьків і батьків моїх батьків. Твої уста пахнуть переспілими яблуками, що лежать у траві коло сусідського тину, який перехилився на наш бік. Збираю їх у подолок і несу геть щаслива до хати. Мої ноги плутаються у розкішних травах. Вдихаю твоє останнє тепло…Тепло, що голубить не тільки руки, шию і груди. Тепло, що проникає у моє єство. Я стаю безсилою…перед тобою. Я стаю безсилою перед тими садами, полями, що колосяться золотими житами, перед останнім літнім щастям. Червонобокі яблука котяться на стіл. Вони такі соковиті і пахучі. Дух яблук наповнює всю кімнату, що дихає таємничою давниною, що причаїлась нишком у кутках.

Ти розплющуєш очі…Вони солодкі та ліниві. Розкуйовджую твоє пшеничне волосся… Ти гарний! Ти такий гарний! Мої вуста просяться до тебе! І я тягнусь до тебе… Вдихаю тебе, ще сонного і такого затишного, такого рідного! Не хочу прощатись…З кожним прощанням все більше смутку вселяється в серце людини. І під кінець життя той смуток переповнює усеньке серце. Він блокує серцебиття і людина помирає…Помирає, певно, не від старості, а від усіх болів, пережиттів, прощань, гризот, які були у її житті… Вмирає від того, що їй несила більше жити…

Побудь ще трохи, не йди… я хочу ще твого тепла, ще трохи сонця і тих затишних ранків з тобою. Ти вмієш прощатись… І робити людину в той час безмірно щасливою і спокійною… Я на диво спокійна… Я легка… Я в ту хвилину майже свята... Тільки бринчання над сонячним підвіконням, засипаного ванільними грушами, ненаситних ос приводить мене до тями.
            Коханий, не йди… до осені...