Японський дослідник Хітоші Катаока дослідив, що українська культура та фольклор значно давніші за російські. Думка «стороннього» ставить під сумнів традиційне уявлення про «старшу сестру»
          Хітоші Катаока, що був аспірантом кафедри фольклористики при Київському національному університеті ім. Шевченка, досліджує східнослов'янський фольклор більше 13 років. В Японії вважають, що для цього достатньо вивчити російські традиції та культуру, про українську культуру взагалі не згадують. І це, на думку дослідника, неправильно, адже «ставить воза перед конякою». Після того як Катаока більше 10 років досліджував російський фольклор та близько трьох років український, він дійшов висновку, що українська традиція є значно глибшою, старішою та містить дуже багато рис культури тих часів, коли євразійці ще мали ознаки єдиного народу.

          Спочатку Хітоші Катаока навчався на відділенні російської філології в Японії, а потім приїхав до Росії для того, щоб краще вивчити  мову і фольклор. Попри велике бажання молодого науковця поїздити російською глибинкою та послухати сучасні зразки народної творчості, в експедицію йому так і не вдалося поїхати. Можливо через те, що творчість а-ля Лесь Подерв'янський культурному японцю поки що була б незрозумілою.

          Через деякий час навчання у Москві та Санкт-Петербурзі Катаока помітив, що книги практично всіх серйозних дослідників мають посилання на українських авторів, науковців чи на збірники українського фольклору. Так з'явилася ідея поїхати в Україну, щоб вивчити питання глибше.

      Після приїзду та вступу до аспірантури Хітоші Катаока дізнався, що Костомаров є насправді українським ученим, а не російським, що до першого видання збірки казок сам Афанасьєв писав: «Шкода, що адресат зневажив українським оригінальним текстом», (що вказує на те, що ці казки мають українське походження). Квітка-Основ'яненко, Максимович, Рудченко збирали українські народні казки та висилали їх до фольклорних збірників, які виходили в Росії. Казки перекладали i вважали російськими. У 1858 році вийшли казки, які збирав Афанасьєв, а в 1869-му, які збирав Рудченко.

      Хітоші Катаока жив у Києві. Він добре оволодів українською, незважаючи на те, що лекції для іноземців в Україні читають російською. «Я щасливий чоловік, — говорив пан Катаока, — бо я зустрів Лідію Францівну (Дунаєвську, завідуючу кафедрою фольклористики — Авт.), яка і вчить мене української мови.

      За словами Хітоші Катаока, в російській культурі помітно великий вплив фінських та сибірських народів. А давньоруська культура, цілком можливо, була привнесена вихідцями з України-Руси, які подорожували, торгували чи переселялися з Русі на північ та північний схід. В українському ж фольклорі та культурі дослідник помітив дуже цікаві перегуки з японською традицією. До того ж, за словами Катаока, глибинні архетипічні уявлення та обряди, ті, які несуть на собі відлуння спільної євразійської традиції, збереглися в японському фольклорі, у Ведах (давньоіндійські книги) та... в українських обрядах та звичаях.

      Одним із таких мотивів є казка про витязя, народженого собакою. Цей сюжет сягає корінням ще часів тотемізму, коли люди вірили у те, що обожнювана тварина була засновником роду людей. Одним iз найдавніших тотемів на території Євразії були собаки (в іншій інтерпретації вовки чи лисиці). Відоме особливе ставленя кельтських племен до тотему собаки, а українські воїни-характерники вважали своїм покровителем вовка. У культурі слов'янських народів сакральність образу собаки-вовка-лисиці залишилися лише в Україні. На думку Катаока, це вказує на те, що українська культура є центром та коренем східнослов'янської культури. Інші тварини, яких поважають в Японії, — це жаба, журавель, бик, черепаха. А  синтоїсти мають у домі маленький храмчик для лисиці, яка (як і в східнослов'янській міфології) символізує розум, довголіття, а також є духом рису. В Азії лис часто вважається богом рослин.

      Інша ознака древності української культури — це збережена традиція поклоніння предкам. Це особливо дивно тому, що християнська традиція суворо боролася з цими язичницькими пережитками, наголошуючи на тому, що Бог є єдиним, а померлі не повертаються до нащадків, бо перебувають після смерті в пеклі або раю, залежно від земних діянь. Японська культура базується на синтоїзмі, вірі у те, що божественне розлито у природі та має безліч своїх проявiв. Можна сказати, що це своєрідний аналог язичництва. Японці вірять, що на великі свята (Новий рік, свято Бон) душі предків відвідують своїх нащадків. В Україні також існує традиція поминання, «підгодовування», задобрювання померлих на новорічні свята, Великдень, Зелені свята (так звана русалчина неділя). У фільмі «Тіні забутих предків» показано традицію закликати в старий Новий рік на кутю душі померлих; в японській культурі також існує традиція пропонувати ритуальну їжу з рису душам, які в певні дні приходять до свого дому.

      Одним із дуже древніх є звичай ритуального вбивства старих батьків. Сам звичай, зрозуміло, в традиціях цих народів не зберігся, проте у казках та в художній літературі почасти до цього сюжету звертаються. Так у одній iз новел Коцюбинського син вивозить свою матір на санях у засніжений ліс, а в творчості японських письменників часто  зустрічається сюжет, коли син відвозить своїх старих батьків у гори. Обов'язковим при цьому є мотив снігу.

      Язичники вірили також у божественну силу дерев. Відголосок цієї віри досі зберігся у японській традиції споглядання вишні-сакури. Катаока розповів «УМ», що основним у цьому своєрідному поклонінні є не естетичний аспект, а традиція вшанування предків, адже пелюстки є душами померлих родичів. Цікаво, що в Україні на Поділлі до сьогодні зберігся звичай садити вишні на цвинтарі. А в українській культурі ягоди вишні символізують кров, а тому й рід. Тож не дивно, що вишня так часто фігурує в українському фольклорі та художній літературі. Дерево життя досі вважається одним із найвагоміших символів японської культури. Катаока був просто шокований, коли в експедиції до Карпат побачив, що деякі селяни над дверима, просто на даху прив'язують ялинку. За його словами, це віра в те, що через священне Древо життя божественна енергія сходитиме на хату, на родину.

      Традиція очищеня через вогонь і воду є дуже давньою та характерною не лише для української чи японської культур. Проте свято Івана Купала досі, після більш як тисячолітнього існування християнства в Україні, є актуальним і сьогодні, тобто має дуже міцне коріння. Саме в купальському ритуалі найбільше колись магічних, а нині традиційних обрядів пов'язано з водою і вогнем. В Японії жінки у день літнього сонцестояння також ходять до річки і роблять подібні до давньоукраїнських ритуали. Схожi обряди є хіба що в Китаї, але в інших народів, за словами Хітоші Катаока, немає.

      Також особливою як в Японії, так і в Україні була символіка порогу. Виявляється, що начебто сучасний звичай, коли щойно одружений чоловік заносить свою наречену-дружину в хату, переносить через поріг, містить глибоку символіку. Поріг є межею, символічним місцем. Колись у давній Україні, так само як у Японії та Ірані, у весільній церемонії був звичай запалювати вогонь на порозі, через який наречені мали перестрибнути. Поріг вважався місцем, близьким до домовика. А жінки в давній Україні та Японії ховали під порогом дитину, якщо вона народжувалася мертвою. Також у Японії збереглася традиція обсипати молодих на весіллі та небіжчика під час похоронів зерном (у нас пшеницею, в Японії — рисом).

      На те, що між Руссю та Японією були якісь історичні зв'язки, вказує також повір'я, що колись, у давні часи, в японську провінцію Хоккайдо переселилася група українців. Як доказ цієї, досить малоймовірної версії, Катаока каже, що костюм нареченої в цій провінції є практично копією галицького костюму нареченої. Цікаво, що кілька сторіч між Японією і Китаєм йшла війна за скіфських коней, тому якісь впливи праукраїнської культури здійснювалися і на японську культуру.

      В Україні Японію вважають патрiархальною країною, в якій люди значною мірою зуміли зберегти свої традиції. Проте Хітоші Катаока лише сумно зітхає у відповідь на це питання. Він вважає, що традиції в Україні збереглися краще, що у нас частіше можна побачити людину, вдягнену в традиційний народний одяг, тоді як у Японії кімоно коштує дуже дорого, його одягають лише на традиційні свята і передають своїм дітям у спадок. Катаока турбує те, що Японію у світі часто вважають такою собі «собачкою Америки» і що японці дуже легко переймають європейські звичаї. Виявляється, що в Японії можуть вінчатися в католицькому храмі, періодично відвідувати буддійський, а дитину взагалі не прилучати до певної релігії. Вона визначиться сама, «ким бути», коли підросте. На думку Хітоші Катаока, зараз і Японія, й  Україна намагаються віднайти своє місце у світі. І відповідь на це гіперважливе питання треба шукати не у сучасній геополітиці, політичних «розкладах» чи економіко-енергетичній кон'юнктурі. Японець, який щиро зацікавився Україною, переконаний, що лише минуле може дати відповіді на те, яким буде майбутнє країни.