...Унылая пора! Очей очарованье!
Приятна мне твоя прощальная краса –
Люблю я пышное природы увяданье….
А.С. Пушкін
Останній листок
З кожним поривом шаленого вітру листя рясно падало жовтогарячим дощем, особливо у напів спустошених парках, де стояли поодинокі лавки, припорошені листям. Було сумно без запальних трелів пташок, пістрявої ковдри трав з жовтавими і білими вкрапленнями кульбаб. Нічого не залишилось, стояла пізня осінь. Під рукав, за шию і особливо в душу задував протяжний і все більш холодний шквальний вітер. Скоро і останні залишки засинаючої природи скує кригою, але нині , незважаючи на безрадісний пейзаж, картина виглядала гармонійною і доречною, навіть ставало шкода що люди не полюбляють таку погоду. Від не надто приземлених думок мене швидко відірвали.
- Чекай...- долоня ще тримала в собі тепло його долоні, тому коли він обережно звільнив Ії , я одразу схопилась за його руку...наче і справді могла втримати його таким чином.
Він благаючи подивився на мене, вуголки губ нервово затремтіли, але в тому не було жодного натяку на іронію. Я не мала слів, вони десь розгубились, все в голові перемішалось з великою долею відчуття НЕ-гідності і сорому. В мене був один шанс і я конче боялась його занапастити. Може тому, що розуміла що він вже давно не має ваги. Я стискала його долоню, і судомно хапала ротом повітря, але сублімувати його у слова не виходило, а навпаки, паніка охопила мої думки, де крутилось : „Інколи бувають секунди, коли все вирішують хвилини і триває це годинами.”
Все було вже зроблено, сказано і закінчено. І хоча чаша була випитою до дна, я ніяк не хотіла збагнути : що робити коли все скінчено? Ось він –логічний кінець, який чекає на все суще, і немає різниці що це: відносини, життя, Всесвіт. Все має свій початок, розвиток, апогей, розв’язку і врешті-решт Кінець. Власне, чого боятись? Зараз я відпущу його руку, а завтра висохне чорнило, яким була поставлена крапка. І я не бачу сенсу в пам’яті тих болісних миттєвостей, я знаю що маю чудову вибіркову пам’ять, яка не дасть мені страждати.
Кого я дурю? Тими лініями на своїх долонях, там де перетинаються лінії голови, серця, долі і чого завгодно, кожною судиною я відчувала як дещо назавжди мене покидає, зникає, щезає з буття і поринає в безмежну прірву небуття. Бо знаєте що таке буття? То присутність у часі. Я відчуваю як крізь мої пальці, що сплелись з його пальцями, стікає пісок, як струмує вода. Як відривається листок і падає донизу, там, де його витопчуть і за герметизують його рештки у кригу чи грунт. Я відчула як все проходить і минає: все що є навколо мене проходить не повз, а крізь моє існування, як мої лінії перетинаються з іншими. Я відчула як наді мною сотні тисяч листочків відриваються щоб вже ніколи не згадувати, як ранньої весни пробивались з пуп’янків назустріч ще не сміливому сонячному промінню. Ніколи не зазнати розквіту. Це найстрашніше слово - ніколи. Синонім до подвійного відчуття невідворотності і безсилля. Ніщо в природі не залишиться ні на секунду довше за суворо відмірений часом строк. І я, як скоромний представник створіння яке стоїть на найвищому щаблі розвитку інтелекту, наче найслабкіша істота, амеба якась, чи інфузорія туфелька, чіпляюсь за свої почуття, прив’язаності, звички. Ось чого я варта! Амебного життя!
Проте я його не відпустила. Він так і стояв, а я сиділа: рука затерпла, м’язи занили, заніміли пальці. Очі він від мене відвів. Напевне тому що здогадувався що в них я бачу як падає останній листок, а сітківка закута в перші морозні візерунки. Я не змогла проронити ані сльозинки і зовсім не тому, що не можна показувати чоловікам свою залежність. Просто на таку дрібницю в мене ще спереду відведено безліч зимних ночей, а зараз –ні, бо це одна лише мить, одна єдина, яку я ледь розтягую, і тому не маю права витрачати дорогоцінний час на якісь сльози.
Він голосно позіхнув. Болісно, але з ноткою нетерплячості. Найменше за все на світі мені хотілось знати про що він зараз думає. Я не могла повірити що це- ВСЕ. Свідомість моя роздвоїлась і сперечалась вірю-невірю. „ Нічого такого і не було” „Як раз все вже закінчилось, просто було саме ТАК. То і примирись з цим.” „Є ні, все буду добре. Ми повертаємось до того, до чого звикли.” „Двічі в одну ріку не ввійдеш”. На заперечення вразливої половини моєї свідомості пролунало „ Вода... все тече... змінюється і не лишається як раніше”
Як потічок підхоплює і несе по водах помаранчевого листочка кудись далеко...
Рука (ці думки про фізичну незручність і біль здавались мені огидними і я з усіх сил намагалась їх відкинути подалі, та вони повертались все настирливіше і частіше) вже боліла, і я на якусь невловиму долю секунди навіть дозволила собі надіятись, що він візьме мою руку між своїх і ніжно погладить її заспокоївши нервові здригання ... Все це пережиток старого і тому подібні думки не мають права навіть на статус мрії. Мені все здавалось що він от-от скаже : „ Ну, я пішов?” чи „Так і триматимеш?” чи „ відпусти...” Але він чекав.
Він дав мені час змиритись. В час розлуки він і гойдав мене на руках, ховав в плече моє обличчя, пригладжував волосся, цілував скроні. Справа зовсім не в тому, що він відчував провину, та і я достатньо сильна аби піти з гідністю, але в паз злі не вистачало двох деталей, а коли вони стали на місце я не мала часу аби це усвідомити. 
Тепер він дав мені мить щоб я усвідомила, що між завтра і позавчора, між закоханим „люблю” і прощальним цілунком існує лише одна миттєвість – коли я відпущу його долоню. Бо він мене вже відпустив, і настала моя черга.
ВСЕ. Облишимо пусті надії. Відкинула секундну апатію, яка охопила мене. Долоня змокла, але я по інерції, інстинктивно вхопилась міцніше і тільки зараз побачила криваві доріжки від моїх нігтів. Паніка вмить охопила мне, і серед броунівського руху безлічі думок в голові пульсувала одна: „Як я зможу відпустити?! ...ЯК?”
Світ здавалось сповільнив свій геліоцентричний рух, і під тягарем і товщею атмосферної недомовленості навіть дихати стало недоречно, настільки вона здавалась священною. Недоречним стало все. Десь на поверхні своєї свідомості я раптом спіймала причину. Настільки просту, об’єктивну і єдину, що я впала в ступор! Все виявилось настільки ясним і чітко промальованим... Я не встигла ще точно сформулювати як слід цю думку, яка раніше ніколи не приходила ні за яких обставин, як вона, наче злякавшись завеликої уваги, занирнула в мою голову поглибше. В ту саму пекельно розгублену мить, мене блискавкоподібно зсудомило і моя рука, неестетично здригнувшись, відпустила його- червону і , здається, опухлу. Мені стало дуже шкода, що я так довго мучила його. Він поспіхом засунув руку в кишеню куртки. Подивився на мене поважно, з полегшенням. Я ледь кивнула йому і губи мої самі зробили натяк на винувату посмішку. Голова враз спорожніла і стала схожою на тільки що вимиту скляну банку. Він повільно, не обертаючись, щезав за стіною жовтогарячого дощу опадаючого листя. Вечоріло. Холодало.
То он воно як.
Коли падає останній листок, небо вже не плаче. На той час воно вже достатньо замерзло, і з кожним попереднім листочком, воно ставало крижанішим і міцнішим. А може природа просто чекає на розквіт нової зелені, і в неї занадто вибіркова пам’ять щоб мучитись кожен раз і пророняти нові сльози.
...Я хутко підвелася – мене чекало багато роботи. Треба було назбирати великий гербарій і зафарбувати його в зелений колір. Кожен має право на надію.
.
