Каламбур
- 29.10.10, 22:49
Що зі мною коється?
Що зі мною діється?
Хочеться спинитись,
А душу несе..
Хоче їй щирості,
Хочеться їй вірити..
Омани боюсь..
Що зі мною коється?
Що зі мною діється?
Хочеться спинитись,
А душу несе..
Хоче їй щирості,
Хочеться їй вірити..
Омани боюсь..
Невід’ємна частинка душі…
З нею серцю потрібно миритись.
Її муки прийнЯти усі,
По житті йти із нею навчитись.
Я не прошу забрати її,
Тільки віри благаю у неба.
Світло Духа й надії вогні –
То найбільша моя потреба.
Все приймУ, як і Він прийнЯв,
Упокорю стражданням душу.
Він невинно за нас страждав,
Я ж за себе цей біль нести мушу.
То молитва тиха моЯ,
Що із серця плине сльозами.
На все, Господи, воля Твоя,
Твоя ласка завждИ є над нами.
В милосерді своЄму відкрив
Ти причину душевного болю.
Рани серця любов”ю скропив,
Й розуміння живою водою.
Бачиш, Боже, Ти душу моЮ,
Знаєш всі таємниці й бажання.
В твої руки святі віддаю
Із довірою щире прохання.
У реальних до болю снах
Я цю радість не раз відчувала.
Подолавши зневіру і страх,
В тому щасті, як в сонці, купалась.
Не відкину його й не роздам,
Бо це крихітка Твого болю.
У гарячій молитві тобі серце віддам,
І нехай не моЯ, а ТвоЯ буде воля.
Плакала осінь дощами,
Вічність булА поміж нами.
Зранене серце мовчало,
Холодним, як лід, воно стало.
Всі мрії, мов скло, розбились,
Лиш пустка у нім залишилась.
Лиш спогадів біль пекучий
Ночами жорстоко мучив.
А вранці сльозу ховала
Й привітну усмІшку вдягала.
Душевних сил в Бога благала,
Та слабкості не допускала.
Зима вкрила пам'ять снігами,
Та ще кровотОчили рани.
Хтось стукав до серця несміло,
А хтось мріяв тільки про тіло.
Та серце лиш тихо сміялось,
В байдужість воно заховалось.
І марно його добивались,
Від кохання воно відрікалось…
Кружляли сріблясті сніжинки,
А в серці топились льодинки.
Я злилась тоді на ті очі,
Що щастя мені напророчать.
А потім була розлука,
І в серці солодкі муки.
І білі, мов ніжність, троянди,
І перше твоє зізнання.
Два серця в одне зливались,
В гармонії душі сплітались.
Та доля чомусь не вгавала,
Страждання новІ дарувала.
Зайшовши за межі душевного болю,
Я серце в долонях твоЇх заспокою.
Пробач за твій смуток, за біль, за розлуку,
Кохання своЄ лиш в твоЇ віддам руки.
Золотом осінь землю вкриває,
Ангел любові над нами кружляє.
А на руці золота безкінечність, -
Символ кохання і вірності серця.
Украду,
Огорну,
Зачаклую.
Зацілую
До неба,
До сонця.
Утоплю
В диких пестощах вітру.
Оновлю
В палких ластощах цвіту.
Твою душу.
Украду,
Збережу,
Заголублю.
Заворожу від муки,
Від горя.
Схороню
У таємності думки.
Оновлю
У палкому цілунку
Свою мрію.
Торкнутись поглядом,
Відчути дихання,
Напитись голосу.
Зайнятись полум"ям,
Збагнути таїнство,
Забутись голосно.
Летіти вихором
У світ фантазії
На крилах радості.
І відновитися
У снах буденності
Під впливом спогадів.
Як стало все відкритим безсоромно…
Розгорнуті цукерками жінки,
Якими враз поласувати можна…
Вже не потрібні небо і зірки,
Вірші забуті, вкрите пилом слово,
Що так зворушливо бриніло на душі…
Доступність тіл вбиває поступово
Тендітність погляду і ніжність почуттів.
І як би не летіли в насолоду
Зжираючи, руйнуючи роки –
Ви не заміните в собі природну вроду
І справжність пестощів коханої руки…
чи залишилось в житті місце справжності стосунків?