хочу сюди!
 

Дария

36 років, риби, познайомиться з хлопцем у віці 25-45 років

Пошук

Стрічка заміток за місяць

Одиночество в сети.

  • 23.07.07, 15:33
Вокруг миллионы пользователей,копошащихся в сети.Роющих и добывающих информацию,или развлекаются на сайтах,общаются с друзьями и недругами.А ты один.Один в сети...Ты уже везде был(в сети),все видел...И даже не хочется общаться с привычными собеседниками "привет-привет"....

Семь чуде света. 1. Висячие сады Семирамиды.

  • 23.07.07, 15:20


Кому не интересно, проходим мимо.

В 331 году до нашей эры жители Вавилона отправили македонцу послов с приглашением войти в Вавилон с миром. Александр был поражён богатством и величием хотя и пришедшего в упадок, но ещё крупнейшего города мира и задержался там. В Вавилоне Александра встретили как освободителя. А впереди лежал весь мир, который следовало покорить.

Не прошло и десяти лет, как круг замкнулся. Владыка Востока Александр, усталый, измученный нечеловеческим напряжением восьми последних лет, но полный планов и замыслов возвратился в Вавилон. Он готов был уже к завоеванию Египта и походу на Запад, чтобы подчинить себе Карфаген, Италию и Испанию и дойти до предела тогдашнего мира - Геркулесовых столпов. Но в разгар приготовлений к походу занемог. Несколько дней Александр боролся с болезнью, совещался с полководцами, готовил к походу флот. Жара и пыль проникали даже сквозь толстые стены дворца, и Александр задыхался - за все эти годы он так и не смог привыкнуть к жаре своих восточных владений.  Но смерть, понятная и даже допустимая десять лет назад, сейчас была немыслима для него, живого бога. Александр не хотел умирать здесь, в пыльной духоте чужого города, так далеко от тенистых дубрав Македонии, не завершив своей судьбы. Он не мог умереть, не увидев и не покорив Запада.

И когда владыке стало совсем худо, он вспомнил о том единственном месте в Вавилоне, где ему должно полегчать, потому что именно там он уловил, вспомнил - а вспомнив, удивился - аромат македонского, напоённого светлым солнцем, журчанием ручейка и запахом трав леса. Александр, ещё великий, ещё живой, в последней остановке на пути в бессмертие, приказал перенести себя в висячие сады...

Навуходоносор, создавший эти сады, руководствовался благородной причудой деспота, ибо у деспотов тоже бывают причуды благородные - для кого-то, но никогда для всех. Навуходоносор любил свою молодую жену - мидийскую принцессу, тосковавшую в пыльном и лишённом зелени Вавилоне по свежему воздуху и шелесту деревьев. Царь вавилонский не перенёс столицу к зелёным холмам Мидии, а сделал то, что недоступно прочим смертным. Он перенес сюда, в центр жаркой долины, иллюзию тех холмов.

Сады, созданные строителями Вавилона, были четырёхъярусными. Своды ярусов опирались на колонны высотой двадцать пять метров. Платформы ярусов, сложенные из плоских каменных плит, были устланы слоем камыша, залитого асфальтом и покрытого листьями свинца, чтобы вода не просочилась в нижний ярус. Поверх этого был насыпан слой земли, достаточный для того, чтобы здесь могли расти большие деревья. Ярусы, поднимаясь уступами, соединялись широкими пологими лестницами, выложенными цветной плиткой.

Со смертью Александра Македонского мгновенно рассыпалась его империя, растащенная на куски спесивыми полководцами. И Вавилону не пришлось вновь стать столицей мира. Он захирел, жизнь постепенно ушла из него. Наводнение разрушило дворец Навуходоносора, кирпичи спешно построенных садов оказались недостаточно обожжёнными, рухнули высокие колонны, обвалились платформы и лестницы. Правда, деревья и экзотические цветы погибли куда раньше: некому было день и ночь качать воду из Евфрата.

Сегодня гиды в Вавилоне показывают на один из глиняных бурых холмов, напичканный, как и все холмы Вавилона, обломками кирпичей и осколками изразцов, как на остатки садов Семирамиды.


 

Mentos+Carlsberg

Все знают, что будет, если в Coca-Cola бросить Mentos. А что, если проделать то же самое с Carlsberg?

Спрос с блогеров!!!!

  • 23.07.07, 14:31
Уважаемый народ портала i.ua у меня вечная маничка занать почему и как и зачем делает человек. т.е. интересует мотивация и все такое.


Вообщем вопрос звучит так:


"Смотрите ли Вы все заметки блогеров соседей??""

Возможные варианты ответов:

Да успеваю все читать и отвечать
Только читаю
ЧИтаю через раз
Токо отписываюсь от своих


ИЛИ ваши варианты.
Буду рад Вашим мнениям!!!

Голі БАБИ

  • 23.07.07, 14:30
Як, інколи, неприємно коли старі люді лаються побачивши відверто одягнених молодих дівчать, а цими вихідними багатьох молодих людей ледь не знудило, прямо таки на пляжі, на Трухановому.Так, як одна не висока, цилюлітна бабця вирішила "купатися" голяка ще до заходу сонця.


Знаю що якість не надто........ та якось не хотілося викликати нудоту як у себе, так і в іншіх.
А тепер риторичне питання до літніх людей, хто знас поводиться ганебніше? Хто піднімае гвалт в транспорті якщо йому не поступилися місцем? І нарешті, хто більш безсоромний?
Адже юні оголені тіла викликають естетичну насолоду, а старе, зморщене та ще й доволі часто товсте тіло - нічого окрім відрази.

Чомусь життя таке коротке ...

Чомусь життя таке коротке ...
Чомусь спішать кудись усі ...
Лише для тебе все скінчилось ,
Й проблема часу більше не твоя тепер...
Чим завинив ? У чім провина перед Богом ?
Хіба ж є Бог , коли Таке він допустив ?
Страшні птахи злетіли понад ставом ...
А спогади про тебе все не погасають ,
Живеш у серці , немов і не вмирав зовсім ...
Чомусь життя таке коротке ...
Чомусь невпинно поспішає в безвість час ...
Лише для тебе все скінчилось ,
Лежать в могилі - ось нове призначення твоє …

Л.Браток(с)

Красноречиво..)))

  • 23.07.07, 14:23

так сказать охарактеризовала человека одним жестом и все стало всем понятно +5!

http://video.i.ua/user/244787/1877/ 

 

 

 

Противно.

Хотела выразить свое недовольство по поводу правописания некоторых блогеров. Я бы простила им их ошибки. если бы это было по не умению писать, а не нарочно, как например в этой заметке: http://blog.i.ua/user/52221/30403/ . ЛЮДИ!!!! Честно, читать невозможно и даже противно!!! Или таким способом пытаются скрывать свою необразованность? Вы что так и общаетесь на улице? "ПРЕВЕД КРАСАВЧЕГ !!!"?

ну ось і все

Ну ось і все...
Ми вже не підемо до школи.
Тепер наш шлях
Проліг до інших місць.
Ми ідемо такі поважні, горді,
Постава "струнко":
Геть, не підійди!

Та що казати?
Вже зовсім дорослі
Й упевненості не бракує
Ні у сьогоднішнім,
Ні в завтрашньому дні.

Спокійним кроком,
Зважено, обдумано
Ступаємо ми на новий поріг,
Таким рішучим кроком
Ідемо ми до нашої мети.

Ми не питаєм у майбутнього:
Чи вірним шляхом
Будемо ми йти?
Бо кожен з нас
Зробив свій вибір,
Яким би важким він не був,
Тому й крокуєм впевнено
До нам важливої мети.

Ми вже не підемо до школи...
Тепер дорога повела нас в інший дім.
Ми стали всі студентами,
Ми стали всі дорослими людьми...

Лаурка Браток (с)

Карі очі моєї пам’яті. ( Дитинство чи антидитинство )

   Свіжий вітер дме в обличчя. Ех! Як приємно знову бути вдома. Як кажуть: “В гостях добре але...”. І дійсно дім, милий дім. За той час, що мене не було, нічого не змінилося. Як і завжди. Це те місце, де ніщо і ніколи не змінюється. Той самий вітер, те саме повітря, ті самі дідусі і бабусі, які так само лаються через те, що ми гоняємо м’яча, підіймаючи стовбури пилюки. Що ж поробиш- такі вже ми виросли “лабуряки”!Чи, як мама казала, діти-урагани.    Все так само скрипить гойдалка ( вже близько трьох років вона покривлена, але від цього ще більше дітлахів хоче на ній погайдатися. Все теж саме. Хоча ні, не все. Дворова собака народила щенят, для яких ми будуватимемо “хатинки”. Та хіба тепер то важливо. Я виріс. Ще дитина, але в очах немає тієї безтурботності, простоти...В моїх карих очах. В першу чергу дорослими виглядають саме вони.    Очі відображають все, що прожила людина. Мої теж. І деякі люди це помічають. Помічають настільки, що можуть безпомилково сказати, все про тебе. Ось так. Чому я подорослішав? А ось чому...    Я дитиниа. Життя безтурботне і прекрасне. Мені так здавалось. Та сталися деякі події що зруйнували той кришталево чистий замок, що я його збудував у своїй уяві...    - Це моє!-наперебій кричали мої товарищі.    - Ні! Я це знайшов! Тож і належить мені!- Нездавався я, відштовхуючи мисливців за монетою, що я її викопав, граючи на подвір’ї дитячого садку.     Відпусті-і-і-іть!-Заплакав ні в чому на винний Дмитро-проходячи повз нас, його не обминула доля і він також був втягнутий у бійку.     Моє вухо!- закричав і Сергійко.     І саме тоді, коли я майже отримав перемогу у цій не легкій боротьбі з більш чисельним ворогом з’явилась вона. Завідуюча дитсадком. Завжди похмура і темна, наче небо в грозу, чи, навіть, ще гірше. Всі її боялись, а тому, побачивши, одразу припинили штовханину.    -Сашко! Знову ти!-прогриміла вона. Хоч вбийте- досі не розумію, чому знову, адже я до цього не бився і вів мирне існування.-Що там у тебе? А ну віддай!-посипались блискавки з її очей.-Та це ж монета! У кого відібрав? Кажи! Я чекаю.    І вона суворо і без будь-якого жалю глянула на мене. Таким поглядом можна кулі зупиняти, не кажучи про те, щоб керувати дитячим садком.    Я їй тоді так нічого і не сказав, а вона, визначивши найпобитішого з нас, віддала її Славі. І, радіючи своєму чесному і справидливому вирішенню пішла назад, до свого кабінету-немов би і світліше стало після її зникнення, і, навіть, веселка з’явилась( чи то тільки здалось?), як після дощу. Несправедливо? Я теж так думав ( та й зараз у цьому впевнений). Тому і відібрав той трофей у радісного Слави.    Доречі, то була старинна, ще царських часів монета…    …Боляче. Ні, навіть більше, ніж боляче. Але слова не підібрати, а кричати немає сенсу- тут всі галасують-шум стоїть-хоч цемент у вуха заливай, бо я в лікарні, у хірургійному відділені, у палаті, де таких, як я, біля десятка. І всім чогось потрібно. Мені теж-щоб швидше з цьогу хаосу піти,втікти, відлетіти. Як не досконален світ. Тоді я про це вже точно знав. А ще ті ускладнення при операції (у мене була проблема з ногою) …Добре, що я був тоді непритомний, інакше не знаю, що я б зробив! Хоч побачив все ж таки я багато-бо, як вже казав, в операційній лежав. І повірте бачив не найприємніше, а це ще будучи дитиною! То ж ті події закарбувалися у мене в пам’яті і тепер приходять у моїх найжахливіших снах.    А так…Дитинство, як дитинство. Найзвичайнісіньке. Хоча, якщо зараз гляньте мені у мої карі очі, то не повірете наскільки я дорослий- мені так казали. Хоч я звичайний хлопець, що просто шукає нормального і рівного життя. Та де ж його тепер знайдеш!