Вже традиційним стало спекулювання тематикою УПА напередодні 14 жовтня — свята Покрови та дня створення повстанчої армії. І що цікаво кожен трактує діяльність УПА через призму власного бачення історії. Так, саме в історії і криється розв’язок проблеми примирення ветеранів Української Повстанчої та Червоної армій.
А історія — штука дивна, ніколи не знаєш де факти, а де домисли. Особливо це стосується історії УПА, бо офіційна радянська історія малює “лісових братів” зрадниками своєї країни. Упівці дійсно виступили збройною боротьбою проти Червоної армії в роки Другої світової війни, але вони захищали власний народ від сталінізму та радянщини. Часто сучасне покоління не знає справжньої ролі УПА в українській історії, радянська пропагандивна машина прагнула очорнити образ українських повстанців у очах самих українців. Саме тому сьогодні і існує проблема примирення ветеранів. Упівці не вважали себе громадянами Радянського союзу, який був для них ворогом-окупантом, рівно як і Польща та гітлерівська Німеччина, тому цілком природнє засудження їх радянською системою, та, даруйте, неприроднє не визнання їх сучасною державою на ім’я Україна. І в цьому полягає історичний парадокс, УПА — це армія без держави, власне через свою боротьбу активісти ОУН і збиралися створити державу. Нація відчула потребу у збройній силі і створила її.
Українська Повстанська Армія зародилася саме в той момент, коли українська нація гіпотетично могла здобути власну державність. Першою офіційною датою в історії українського організованого руху опору у ХХ столітті є кінець січня 1929 року. Саме тоді на І конгресі у Відні було створено Організацію українських націоналістів. Метою організації проголошувалося створення Української Самостійної Соборної Держави на всіх українських етнічних землях. Керівним органом ОУН став Провід Українських Націоналістів, головою якого обрано Євгена Коновальця. Вже у 1938 році совєтський агент Павло Судоплатов у Роттердамі вбиває Євгена Коновальця. Саме ця подія поклала початок так званого розколу ОУН. Головним каменем спотикання виявилося питання про співпрацю з німцями, яку по-різному бачили різні члени організації. Це поклало початок роздвоєння ОУН на ОУН-Мельниківці, головою проводу якого на другому конгресі в Римі (1939року) було обрано Андрія Мельника та ОУН-Бандерівці, головою проводу якого став Степан Бандера, після затвердження на ІІ надзвичайному конгресі у Кракові (квітень 1941 року). Цей конфлікт між гілками ОУН пережив Другу світову війну і триває до цього часу, з різними спробами порозумітися, які мали різні наслідки. Бандерівці виступали за радикальні, революційні дії, Мельниківці ж вели помірковану політику.
Плани щодо відновлення Української держави було втілено щойно німецька армія перетнула кордон 30 червня 1941 року ОУН(б) у Львові проголосила створення Української Самостійної Держави. Уряд було доручено сформувати Ярославові Стецькові. Реакція німецького командування остаточно розвіяла всі ілюзії щодо можливої співпраці між ОУН та німецькими підрозділами. Після відмови відкликати Акт відновлення Української Держави, Степана Бандеру та Ярослава Стецька було заарештовано та відправлено до Берліну, а звідти до концентраційного табору Заксенгаузен, де вони перебували до вересня 1644 року. ОУН(м) засудила радикалізм Бандери у питанні проголошення державності і виявила схильність до більш гнучкої політики, вважаючи відкриту конфронтацію з німецькою потугою несвоєчасною і шкідливою для національних інтересів. Мельниківці формують у Києві Українську Національну Раду та видають газету "Українське Слово". Але німецькі репресії не оминають і це націоналістичне угрупування. У грудні 1941 р. членів Ради було заарештовано, частину з них страчено у Бабиному Яру. Сам Мельник до січня 1944 року перебував під домашнім арештом у Берліні, а потім — у концтаборі Заксенгаузен.
Офіційною датою створення УПА вважається 14 жовтня 1942 року, коли Сергієм Качинським було створено перший відділ УПА під егідою ОУН(б). Згодом військові формування розросталися. А навесні, з ініціативи ОУН(б) почалася консолідація усіх націоналістичних сил. До осені, незважаючи на тяжкий характер перемовин до УПА було приєднано мельниківські загони та залишки Української Народної Революційної Армії Тараса Боровця. Ще раніше УПА поповнилося українською поліцією, що з німецької служби перейшла до лав повстанців та так званими “східними батальйонами”, які німецьке командування формувало за рахунок полонених Червоної Армії. Порятунок в УПА знаходили також євреї, які рятувалися від геноциду. Саме тому УПА почало набувати полінаціонального вигляду, за різними даними до 1944 року кожен п’ятий вояк УПА був неукраїнського походження.
Таким чином армія була змушена воювати на два фронти — проти німецької та Червоної армій, що їй вдавалося робити з перемінним успіхом. На додачу до цього відбувається кривавий конфлікт з поляками за українську Волинь. Протягом усього часу цих протистоянь ворогуючими сторонами проводиться шалена дискримінаційна пропаганда протилежного змісту: німці намагаються дискредитувати повстанський рух, приписуючи їм співпрацю з Москвою, а радянська влада оголошує їх зрадниками та звинувачує у співпраці з німцями. Формально перемовини командирів УПА з німцями каралися смертю.
З остаточним відступом німецьких військ УПА продовжує боротьбу з радянськими військами. У 1946 році московське керівництво ставить завдання очистити Україну від повстанців силами регулярних частин Червоної Армії, прикордонних військ та МГБ. В цей час проводяться масштабні облави, засідки, депортація мирного населення за підозрами у зв’язках з УПА, а часто і просто розстріли без свідків судів та слідств. Чи не найулюбленішим прийомом було перевдягання в бандерівців — діяли фальшиві загони УПА, які жахали мирне населення своєю жорстокістю. Все це змусило керівництво УПА частково вивести свої сили з України, а решті наказано відійти в глибоке підпілля.
Відкритий збройний опір припиняється наприкінці 40-их років, а після загибелі у сутичці із загонами НКВД головнокомандувача — генерала Шухевича у 1950 році, УПА припиняє своє існування як єдине військове формування. Не зважаючи на це окремі загони продовжують боротьбу до травня 1954 року, коли захоплено нового головнокомандувача полковника Василя Кука. На цьому вважається, що УПА припинала свою діяльність. Але варто згадати, що навіть після 1954 року окремі боївки продовжували функціонувати, а останній партизан — Ілько Оберишин вийшов з підпілля тільки в 1991 році. Як видно УПА не склало зброї, боротьба продовжується вже 65 років.




Приходить нічь.
Йде по-англійські
Прожитий день
Іще один.
І я один.
Тебе немає близько.
Мені не вистача
Твоїх очей.
Прыгать, скакать на одной ноге, кричать, улыбаться и ждать нового витка заразительного смеха, который раз за разом наполняет тебя тем чувством, которое называется «РАДОСТЬ». Да, именно радость и ничего другого. Смотреть в небо и там находить отражение твоих глаз и лукавой улыбки… Улыбки от которой и меня самого улыбает, воодушевляет и заставляет порхать по воздуху, хоть и не так долго, как того иногда хочется, но всё-таки взлетать в небо. В небо, там где и останутся наши взгляды, мечты и улыбки… С тем поразительно детским азартом, которому суждено умереть и никогда более не воскреснуть с той огромной силой, с которой он сейчас живёт в нас!
Блин, а как же всё-таки тепло от твоего лисьего взгляда! Вот смотреть в твои глазки, сплетаться руками и так застыть на пару дней, чтоб запомнить эти мгновения навсегда. Да, всего за пару дней мы поныряли в фонтанчике, покупались в ночном море, покидались арбузом на крыше, почудили в метро, попрыгали по памятникам, считали звёзды и встречали рассвет, лёжа на балконе, буянили на красный свет светофоров и ловили недоумевшие взгляды прохожих… Безумство от которого не было никакого спасения, ведь именно так мы и влияли друг на друга… Вот так легко, быстро и весело пробежал для нас летний месяц, вспоминая который настроение невольно меняется с радостного на грустное…
Разные города, разные судьбы и разные дальнейшие планы на будущие…
23.08.07
.
Хм... Уже за окошком почти середина октября, завивает холодный ветерок, а наши отношения продолжают свою летнюю песню... На выходных мы мотаемся друг к другу в разные города. Иногда я забиваю на работу, оставляя билет на поезд себе на память и дожидаюсь следующего дня, чтоб продолжить наслаждение прибывания с тобой... Вот такие очередные отношения на растоянии, которые продолжают манить меня...
.
11.10.07
.
Перечитала предыдущий пост. тухляк.
Сижу и думаю, нахуй мне это всё ,что люди со мной творяТ?
Мну грузят каким-то дерьмом, бесяться из-за каких-то тупых проблем (воистину тупых проблем!), думают о себе вообще много и причём не правду. Завышают искусственно самооценку себя, или, скажем так, переоценку несуществующего, претенциозны, капризны, агрессивны. И оно мне надо?
Значит так, завтро на работу. Перед этим на новую работу (мну можт будеТ работать официанткой в одном оч крутом ресторане дааа. если свезет))) и встречусь с новыми людьми. Я хотеть, что бы в моей жизни появились новые люди, может быть, новые друзья, с кем бы мне было интересно общаться, и, главное, не напряжно. Мну будет удаляться ото всюду, где мну плохо. А если я буду считать, что мну должна кому то помочь, поддрежать, что во мне кто то нуждается то я наоборот, буду прибавляться. Логично? Просто? куда уж проще...
мИнять всьО...........
Порядком напрягает
- тупая китайка на работе. После недолгого ее перебывания в радиусе до 3х метров до моего биополя, появляется навязчивое желание (при чем не только у меня) ее пристрелить. Или стукнуть пару раз головой об ступеньку.
- мама. С ее «как надо жить» и любовью к уборке еще неделя не прошла, как она приехала, а я уже считаю дни до воскресенья. Мне стыдно это говорить, но это так
- шеф. С его вопросом «тебя разве не интересует рост статистики нашего предприятия?». Нет. Не интересует. Абсолютно. Единственное что интересует- во время выплаченая зарплата.
А теперь мое сегодняшнее Бугога.
Отчим. Сидел сегодня на кухне разговаривал с крысой. Рассказывал ей, что он считает что на серьезные мероприятия нужно одевать рубашки и галстуки только если эти мероприятия проходят в Англии. Традиции понимаешь ли. В это время крыса сидела и дожирала орех поцентру стола. Тогда то я его и запалила. Он пытался оправдаться, что крысе мол скучно, грусно и ей нужно общение. ОГА.
Шизофрения говорит «превееед!»...