Осінній день

моє кохання вже розбито

лежить у листі на землі

любов моя вся пропала

коли сказала ні мені

Тоді життя немає сенсу

і не потрібно тоді сексу

і думаєш чомуже Я

Чого любов не до вівтаря

І ось  знову листя опадає

І згадую я той час коли ні вона сказала

Розбила серце бо не кохала

Белая Скала непостижимо близко.
Тысячелетья искры
От костров, не долетая, таяли в ночах,
Крича о том, о чем давно известно камню.
Белая скала, белая скала.

Но Боже, как ничтожно!
Кто знает, что дороже
на земле порой ....
гораздо больше слов.
Дай кров тому, кто ищет
В ненависти счастье,
Белая Скала, Белая Скала.

Не понимая, знаем
О том, о чём мечтаем.
Червяки, тебя подпершие своим горбом,
С тобой живем мы
И с тобою умираем,
Белая Скала.

Белая Скала непостижимо близко.
Тысячелетья искры
От костров, не долетая, таяли в ночах,
Крича о том, о чем давно известно камню.
Белая Скала, Белая Скала.
(с)

Как можно пострадать за свою пунктуальность, исполнительность, обязательность, положительное отношение к работе? Легко!!!!  Злая как тысяча чертей! Ну, вот что мне делать? Не знаю я, может вы, сможете, что интересного подсказать. Нас в отделе 6 человек. Я что-то типа зам начальника,… но это так «вслух сказано» на бумажках я, как и остальные пятеро – никто… Недавно предложили перейти в другой отдел, для меня этот переход много чего означал бы. Главное нормальный график с 9 до 17:30(!!!)… зарплата та же, работа интереснее и в случае чего, спокойно могу поболеть, а не как сейчас с температурой 38 – на работу. Все - практически летала от счастья. Предложили мою кандидатуру ген. дир., она сказала «подумаю». Уже после этих слов я поняла - гайки переводу ? .  Ген. дир. поинтересовалась у моей начальницы «что я есть». Та ответила что я «бест – супер бест, но не отдам у нас работать некому». А мне утречком так ласково нежненько и по доброму сказала…. «Я понимаю, что тебе хочется перейти в другой отдел, но ты пойми меня…. Вдруг я в декрет соберусь уйти на кого я отдел оставлю? Я ж потом вернусь и не соберу его» Я вот теперь думаю….. Стать последней сволочью, забить на работу…посылать «пациентов»????? Что?????? Что мне сделать? Сижу сейчас такая спокойная… аки удав… но внутри – полный пипец! Понимаю что если сейчас взорвусь будут полные гайки, уйти гордо хлопнув двери не могу, по крайней мере до нового года.  Но и работать больше не могу в такой ситуации нормально! Может я, что то не до понимаю? Может я обрадоваться должна мне ж типа «вдруг» могут предложить отдел и 6 подчиненных. Тьфу,… тошно… Тупик? «Пофигический» тупик ? Что делать?

Как-то Конфуция спросили:"Учитель,почемукогда у женщины несколько любовников,это не правильно,а когда у мужчины это нормально".Конфуций ответил:"Потому что гораздо правильнее разливать чай из одного чайника в шесть чашек,чем из одной чашки в 6 чайников".(с)

Человеку дано во благо всё.
А неправильное использование благ человеком дает в результате зло.
То есть именно человек своим непослушанием, заБЛУЖДением и создает зло.
Нет человека - нет зла.
Но человек сам по себе не зло и не его источник.
По идее он - человек - и должен был быть "нолем", проводником Бога на земле.
.
Как-то так.
========
P.S.: кстати, вводил метки... Выяснилось, что на блоге "зло" - есть в справочнике, а слова "добро" - нет. Противоположная точка зрения?  
.
вот такой наблюдизм получается

.

       Не мені, звичайно, з виглядом занудного мистецтвознавця визначати, що ж є прекрасним, а що ні. Але на днях став свідком розмови, яка наштовхнула мене на певні думки з цього приводу. Діло було надвечір. І я, після тривалої роботи з книгами, повільно почвалав нести нелегкі фоліанти чужих думок назад до віконця видачі літератури в читальному залі. Ставши в невелику чергу (всім же додому хочеться!), я перевів свій трохи стомлений погляд на журнальні полиці, де мляво і безцільно почав ковзати по заголовкам статей. Піймавши себе на цьому, вирішив знайти заняття поцікавіше, до того ж, учасники розмови, яка розгорнулась майже переді мною, начебто були і не проти моєї присутності, очевидно вже не приховуючи її предмету. Я прислухався. Одна з жіночок активно і захоплено ділилась своїми враженнями від щойно здійсненого походу до Пінчук Арт Центру, ілюструючи свої слова за допомогою фото, що радували око слухачів з екрану мобільного телефону. "Ось! Ось воно! Ні, ви лише уявіть - лебідь з шоколаду! А оце - Руслана Лижичко з того ж таки шоколаду! Невже не гарно?" - заповзятливо підбадьорювала вона до схвальних відгуків своїх слухачів. А ті лише гнучко кивали головами, як дерева - гіллям, в волосся якого вривається вітер. "Цікаво... Цікаво... О так! Краса! ... І де це можна побачити?" Далі розмова зійшла на пояснення подробиць маршруту до будівлі, в якій проводилась згадана виставка. "Обов"язково завітайте - не пожалкуєте! Унікальний захід!" - сказала щасливиця, покидаючи своїх вражених слухачів.
      Та мої бідні мізки чомусь відмовились розуміти необхідність такого візиту. За чим, власне, туди йти? Невже шоколадна Руслана має викликати в мене відчуття дотику до прекрасного і нетлінного, що осяває душі під час споглядання чудової картини чи читання справжньої поезії? Мені здається, що нічого, крім гастрономічного інтересу, такий "твір" викликати не може. Звичайно, можна сміливо дозволити собі вішати на мене ярлик сноба і ретрограда, але, все ж таки, може варто пильніше придивитись до такого, з дозволу б сказати, мистецтва. Почнемо з того, що хотів сказати автор. Мабуть, з його глибоко концептуальної точки зору, він здійснив спробу культурної рефлексії на предмет сучасного бачення мистецтва в суто національному контексті. Або щось подібне. Та за усіма цими сухими, мов гербарій, формулюваннями я не бачу головного - гармонії. Можна скільки завгодно накидати сітку власних амбіцій, увлень, досвіду і абстрактних знань на бачення прекрасного - та від того воно не робиться зрозумілішим і яскравішим. Не можна висловити прекрасне за допомогою лише розуму - і все тут! Воно незбагненне, оскільки відображає суб"єктивну духовну реальність самого автора! Тому від усіх цих псевдонаукових потуг в мистецтві вже іноді аж тоскно стає. І все ж, і все ж. Багато теперішніх митців чомусь забувають про це, подекуди прикриваючи концептуальністю, як фіговим листочком, свою безталанність. В результаті отримуємо шоколадну Руслану, механічного соловейка в декілька метрів ростом і т.д. Подібне "мистецтво" нагадує крайню форму садомазохізму, коли над глядачем самовдоволено знущаються в цілях усвідомлення ним своєї нікчемності і помилковості власного існування. Відразу додам, що справа тут не в особливому відчутті таїнства краси митцем (як наприклад, у МАрселя Пруста чи Клода Дебюссі, які ніколи не стануть масовими) - сучасні митці доволі логічні, передбачувані і доступні для розуміння. Тільки от краси, гармонії, душі в їх творіннях чомусь аж занадто мало, а подекуди і взагалі немає. Тоді що ж вони можуть дати глядачеві, окрім приниження? Невже сучасне мистецтво нагадує ту шоколадну Руслану, яка гідна ремісника, але не майстра? Куди поділись ті, хто оспівували КРАСУ, а не саркастично зловтішались над дисгармонією оточуючого світу?

P.S. Висловлене має виключно суб"єктивну природу і не претендує на звання істини в останній інстанції. Зроблені узагальнення аж ніяк не виключають можливості існування приємних виключень.

Стены учебной комнаты были завешаны разноцветными плакатами, таблицами и схемами. Над классной доской висел портрет братьев Исаака и Альберта Новокаменных - людей, которые придумали Науку. Дети негромко переговариваясь сидели на парных партах - ждали появления Анатолия Фростовича.
[ Читать дальше ]

Меня такие фильмы продолжают заставлять верить, что все обязательно будет хорошо. Это из серии Питер фм. Хорошо, что такие фильмы еще снимают. Здорово, что фильмы настолько душевны. Приятно, что снимаю их наши люди...

 Пускай есть там не совсем реальные картины... ну и пусть. но сюжет. Обычные человечки. Они боится, любят, страдают. У них есть чувства. Понимаете, настоящие чувства. .....Самое главное, мне кажется, это чувства...... В фильме это передается.

И хороший конец. Может и по-детски. Но! Так и должно быть.

Я слышу, как кричит моя душа,
Я ощущаю боль в осколках сердца,
И жизнь становится безвкусной. Не спеша
ЕЕ я закрываю крепкой дверцей
Ключи, увы, потеряны давно,
А может быть, я не искала просто…
Меня смущает только лишь одно –
Лишь появление непрошеного гостя.
Его я не просила приходить,
Но смело постучал в мою обитель.
Ему пора давно уж уходить,
А выгнать не могу, боюсь обидеть…
Ведь ключ потерян, и в его руках
Не тот, другой – иллюзия, обманка
Он тот, что открывает двери в страх,
Лишь в пустоту, а дальше стенка. Рамка.
Как в геометрии все стороны равны,
Так не предвидит комната раздела
На части две, что были бы равны,
На треугольники – сравнению нет предела
Внутри меня стеклянный белый шар,
Хоть иногда искрится он лучами,
Но он стекло, никто не создал жар
Чтоб сердце вылепить любимыми руками.
Нескладно пишется, и рифма, нет, не та,
Такая получается уж строчка,
Пишу тебе, что в сердце пустота,
Так получилось. Извини. И точка.

Когда делов у нас по горло и все уже давно кипит, не лезет в горло даже пиво, и всё вокруг кругом болит, не говорю уже про стужу и замороженный Кревед(ко), а хочется еще послушать и песни мрачные попеть. Когда настанет завтра утро и голова всё же болит, ты вспомни что тебя скосило и пряник больше ты не ешь!