"Дети разных народов,              
Мы мечтою о мире живем.           
В эти грозные годы                
Мы за счастье бороться идем.      
В разных землях и странах,        
На морях-океанах                  
Каждый кто молод,                 
Дайте нам руки,                   
В наши ряды, друзья! " (с) Л. Ошанин

Димчик, че-то тебя давно не видать. Но я знаю что ты тут есть и регулярно заходишь. Так вот,  у меня для тебя интересная новость. Знаю, что ты любишь слушать MRK, в прочем, как и я . Вычитал я из новостей, что эта киевская группа, которая является сольным проектом вокалиста группы Green&Grey Дмитрия "Мурика" Муравицкого - представила публике дебютный альбом "Звезда с небес". Что туда вошло, ты и сам знаешь . Суть в том, что теперь со временем будет легче достать любимые композиции.... Удачи нам в поиске!

Напоследок, несколько интересных ссылок по теме:

Хочу такой же!

.

http://www.libo.ru/ct/img/osel.gif

Весьма рекомендую! Кстати, кто-нибудь видел выставку смсок?

Это фото было признано лучшим снимком 2006 года.
Неродившийся ребенок пожимает руку хирургу который сделал ему внутриутробную операцию на позвоночник. В правду так было или нет - но концепт рульный!!!

http://president.org.ua/news/news-169316/

Солоне небо світилося каламутним сонячним сяйвом. Воно лилося згори як вода. Важка, каламутна, з нудотним духом чужої крові і чужого горя. Та проклята вода текла з неба і не доходила до землі рідиною, лише отим духом смерті і страшною, жахаючою згадкою про світ. Життя вирувало десь ген-ген за кордонами квітучого пекла. Воно буяло яскравістю кольорів і жахало. Від тої квітчастої темряви паморочилося в голові. Темними думками лягало важке лихо в душу, зазирало в порожнє серце і висмоктувало останню жагу до життя. 

Високе струнке жито пишалося повним колоссям і гнулося до землі. Сині волошки, як і завжди, дивилися своїми очима на прибиту пилом дорогу. Уже п’ять днів, як мали бути жнива. От тільки поле було порожнє. З дороги було видно одне жито, та не можна було побачити тієї страшної картини, що ховали високі колоски.

Поміж золотими хлібами порізно, як висипи чорної вісп, лежали тіла. Темними плямами чорної біди горіли оті страшні істоти. Колись живі, веселі, щасливі – тепер вони лежали мовчки, без слів, без почуттів, без думок. Забуті, покинуті оболонки скалічених душ, знищених життів.

Цього року великий врожай. Українські ниви гнулися від свого багатства, просили серпа, просили жнив. Золоте важке колосся шелестіло мовою вічного життя, і здавалося, що воно промовляє молитву до неба, читає нескінченний Псалтир за тими, що лежать там, за блискучим кордоном майбутнього хліба.

Цього року Україна збиратиме страшні жнива. Цілий рік жал вона життя, в’язала їх у чорні снопи смерті, збирала душі своїх синів і дочок незчисленними кількостями. Рахувала ті, Україно, смерті своїх дітей, та вже збилася з рахунку. Скільки їх, невинних, лягло у твою землю, розриваючи тобі груди? Один Господь Бог знає… А прокляті демони у жовтуватих френчах, чорти у шкіряних картузах і кирзових чоботях, двадцять п’ять тисяч наркомовських вампірів невпинно пили людську кров і заїдали її сльозами. Тисячі отих партійних вовкулак, навчених інструкціями НКВД, загартованих криками розпачу, ширяли по стомленій землі як голодні потвори. На чорних беззвучних крилах кремлівської смерті літали вони по селах, заглядали у порожні хати, що світили темними вікнами, як дивляться тьмяними зіницями мерці.

Страшні жнива. Не знала ти таких жнив ніколи і ніколи більше не зазнаєш. Ніколи вже не зустрічатимеш ти світанок у кривавому сяйві, ніколи не бачитимеш сонця чорного кольору… І тільки потім, через десятки років згадають сотні тисяч смертей, що навічно викарбувалися у пам’яті твоєї землі.

Никогда не вернется к тебе - Время...

Всегда будет существовать - Несправедливость...

Никогда не теряй - Надежды...

Всегда забывай о Корыстолюбии...

Никогда не испытывай Ненависти...

Всегда помни о Добродетели...

Никогда не будь Слабым...

Всегда думай о Честности...

Никогда не забывай о Совести...

Всегда наполняй свое сердце Любовью...

 

„Коли б не така земля, коли б голі скелі росли. Над степами летить крилатий жах..."

Пусто, порожньо в полі... Чорна рілля давно мовчить. Не гомонить вже на ній пшениця, не синіють волошки, немає вже Петрових батогів на межі... Нічого немає.

Прибита пилом дорога звивається поміж чорних полів. Від початку і до самого кінця біжить вона, глиняна, стоптана, заляпана осіннім дощем...

Мокро. Над землею летить вогкий туман, в повітрі ширяє відчай...

„Україна, хлєба! Давай хлєба!" А де його взяти, той хліб? Де його взяти, як нічого вже нема!

Пройшло 85 років... Пуста, трохи занедбана хата... Побиті шибки, облуплена побілка і кущ бузку перед вікнами проти сходу. В хаті так само порожньо. Лише біля стіни попід вікнами стоїть довга низенька лава. Перед нею округлий стіл, застелений білою святковою скатертиною... 

У кутку висить ікона... Стара, понівечена, з порепаними ликами Божої Матері і малого Ісуса. Вона прикрашена вишиваним рушником... 

Рушник... Білий, вибілений начисто попелом і сонцем, з червоно-чорними візерунками по боках, з білою прозорою мережкою внизу, що де-не-де просвічує павутинням... Він такий білий проти тієї облупленої стіни! 

І скатертина тож біла. Яскрава така здається... Вона не вишита, тілько помережена. На столі, на самісінькій середині лежить хлібина... Хлібина чорного українського хліба! Такого м’якого, такого запашного! Бува як візьмеш окраєць того хліба так більш нічого і не треба... Таке щастя підступає до грудей. Аж раптом...

Голі стіни, пуста хата, іще не такий порепаний образ у кутку... Тілько ось рушника немає, і на столі порожньо. А на дворі іще один ранок 1932-го року... 

Захотелось мяса жаренного! Сказано - сделано - иду в "Сельпо". Там стала дилемма - что брать стейк или ошеек (все конечно свинное - другое мясо брать - просто не кошерно). В общем взял судок со стейками и судок с ошейками (благо угощать было кого). Пожарил оба сорта мяса на сковородочке и вот результат:
стейк суховат но если обильно полить соусом - есть можно
ошеек - ням-ням сочен, вкусен и соусов не требует!!!
по мне так м-р Ошеек победил м-ра Стейка!

I've been alone with you inside my mind...

And in my dreams I've kissed your lips a thousand times...

I sometimes see you pass outside my door...

Hello...Is it me you're looking for?

I can see it in your eyes...

I can see it in your smile...

You're all I've ever wanted,and my arms are open wide...

Because you know  just what to say...

And you know just what to do...

And I want to tell you so much,I love you...

Собрались устроить себе девичник. Но не простой, посидеть, полялякать, скушать что-нибудь вкусненькое…. А культурно и с пользой провести время – сходить в театр. Бывает же такое в наше время.… Шучу, конечно… Спектакль ещё не выбрали. По позитивным отзывам склоняемся к «Деревья умирают стоя». Но варианты ещё рассматриваются. Что посоветуете?