Суспільна думка

Кожен день в нашому житті суспільна думка створює нові перешкоди. І як би хто не казав, шо він не звертає уваги на інших та насправді ми всі знаходимось під її тиском. Та й помилки деякі робимо через сором бути висміяним або засудженим іншими. Скільки разів ми відмовлялися від своїх цілей, бо соромно бути не таким як інші, в плані краще навчатись або розмовляти на українській або зустрічатись з хлопцем, якого не визнають твої друзі, подруги. Часто ми боїмось цього, хоча намагаємося бути в очах інших сильними і незалежними. Та невже ми можемо зруйнувати своє життя лише тому, що друзі скажуть фрази по типу «Та ти що», «Це ж не модно», «Ну ти й затич» (нововіяна фраза, яка скидає сильних людей з їх дороги) або «Та твої хобі не актуальні» і т.д. Суспільна думка… Невже вона така важлива, важливіша за особисте щастя і мету?! Та насправді вона так вжилась в наше життя, що ми її навіть не помічаємо. Ми вибираємо яку музику нам слухати і не вибираємо попсу( бо це «не модно») і не вибираємо Козловського, а це все суспільна думка, надиктована іншими, не вдягнемо порвані колготи, бо ми будем вважатись бомжами. Раніше суспільна думка була набагато вагомішою, наприклад жінки не мали рівних прав з чоловіками, бо це вважалося вульгарністю. Чому? Бо якась слабка, впливова жінка не могла цього робити і ввела таке правило?! Та ми й самі, коли не можем щось зробити швидко здаємось. Я мабуть ше не зустрічала в своєму житті людину, яка б насправді не зважала на руйнівну суспільну думку. Всі ми якимось чином залежимо від неї. Хто ж в змозі зламати її?!

В мені муштрується характер

Із кожним днем і почуттям.

Я знаю, певна, що я сильна

І не здолання для буття.

І що ховається в мені

Ще не відкритий новий світ.

Він волелюбний і крихкий,

Але чудовий, наче міф.

Тебе вже почала читати,

Але не знаю сторінки,

Тому по черзі відкриваю

Я кожну букву, слово, вхід.

І не зважаю на таблички

Із заборонами й думки

Свої я вільно викладаю

Під небом,  в полі від руки.

І не засмучуюся я,

Якщо негода застає

Вона мені допомагає

Пізнати світ і всю себе,

Відкрити грані й таємниці,

Які заховані в мені,

Щоб я могла неначе птиця

Злетіти в небо не у сні,

Летіти справжніми думками,

Щоб я була вже нездоланна,

Щоб крила вільно відчувати

І біля сонця спочивати.

Україна

 

Що для мене Україна?

Край землі чи цілий рай?!

Небо, зорі, сонце, поле,

Майбуття думок, печаль

Чисте море, гори, співи,

Файний колорит мотивів.

Чи це все ж таки одна,

Та єдиная земля,

На якій я народилась

І яку прославлю я.

Це для мене люди,

Хоч не україномовні всюди,

Та вони такі єдині

В цілім світі, в Україні.

Я люблю твою пшеницю,

Запах квітів і роси,

Я люблю твій захід сонця

І задумливі пісні.

Я люблю твій кожний клаптик

Незбагненної землі.

Ти для мене наче мати,

Моя ненька і донька.

Ти мій янгол-охоронець,

Моя мрія і весна.

Я тебе обороняю,

Ти ж для мене відкриваєш

Свої струни чарівні,

Кожен день даруєш казку

І веселії думки

Про майбутнє і минуле

Про птахів і про людей,

Про усе, що в світі  лине

До очей твоїх , дверей.

І за це усе кохаю

Я тебе безмежно, мила.

Ти для мене є єдина,

Моя рідна Батьківщино.

..........Решение остаться или вернуться принимается чем-то внутри нас,чем-то,что не является ни нашим разумом,ни нашим желанием,ни даже нашей волей..

....Поэтому невозможно заранее узнать ИСХОД...

Мій світ, в якому живу я

Пливе в далеке майбуття

У ньому я забуду всі страждання,

Всі прикрості, розчарування.

У цьому світі я літаю,

Подібно ластівки; сліпа я,

Бо це неправда, це лиш світ,

Який створила я сама.

Він так потрібен для життя,

Життя, в якому полетиш,

Життя, в якому ти проснешся

І не побачиш своїх сліз.

Я лиш побачу у вікні

Долоні світла і любові

Та сонця проміні чудові.

І сколихнеться знов душа.

Я все забуду, я твоя

Я знов твоя, моє дитинство,

Я повернулась, я вже тут,

Але ж це сон!

О як шкода, що тут не можу жити я!!!

Іноді

Іноді здається,

Що не подолаю мури,

Що не зможу жити

У таких тортурах.

 

Іноді я плачу,

Бо кричати важко,

Іноді сумую,

Все тому що страшно.

 

Та я знаю певна,

Що на крилах лину

До зірок чудових,

Де живе ся мрія

 

Та яка далека

І така чудова

Моя мрія мила,

Як вінок лілова.

 

Я лечу до тебе

Кожен день іду,

Впевнено і сміло

До зірок й вогню.

 

І крокую важко

К сонцю ідучи

Тільки б не згоріти

І дійти мети!!!

 я хочу вам рассказать о нем...человек праздник, человек улыбка, человек радость. Он жил и радовался жизнь, открытый светлый человечек. Он пришел к нам в компанию наверное одним из последних. Женился... Видели лебедей вот так и они, друг возле друга, ворковали, заботились...Десна, рыбалка.... Десну любит очень, да и как все мы.... Вчера он умер, ему всего 33 было... В том месте, которое он любил больше всего - на Десне....

Больно, говорить, думать, чувствовать, даже дышать больно.......

- Почему тебя манит небо?
- Оно забавное.
- Это все?
- Нет. Еще…еще там ангелы… Порой я слышу, как они смеются.

Вчера…

Антонио не знал, кто сидел за рулем. Он просто нажал на кнопку и устроил большой бабах. Странно, но он не почувствовал удовлетворения. Ему все так же было все равно, кто был в том автомобиле. Это мог быть толстый, с набитым кошельком усатый мужик, которого дома ждет красивая женушка и двое приемных детишек. Это мог быть простой неудачник в больших очках и пушком под носом… Там мог быть кто угодно. Антонио было все равно.

Важны только ангелы.
Он слышал, как они смеются и улыбался им в ответ.

Антонио не любил вспоминать свое детство. Там не было ничего, кроме страха и боли.
-Ты сопляк,- каждый день напоминал ему отец,- сопляком и останешься.
А когда отец давал ногой под зад, Антонио еще отчетливее начинал слышать их- ангелов.

Кнопка.
Кнопка…
Кнопка!!!

Отец стал его первой жертвой. В тот день папаша играл со своими собутыльниками в покер. Он вполне мог даже выиграть вполне приличную сумму, но роял флэш оказался на руках у его сына.

Бабах!

-Теперь ты генерал,- говорил себе Антонио, вырезая на плечах звезды.
-А что делают генералы?
-Генералы работают на небеса. Ради небес. Во имя песни ангелов.

Второй жертвой стал соседский мальчишка Гильермо, зря надевший в ту роковую среду свой рюкзак.
Третьей…Антонио не помнил, кто был его третьей, четвертой и так далее жертвами. Они просто были. В прошлом для родных, в прошлом для учителей. В прошлом для Антонио.
Все жертвы смешались в один звонкий смех. Далекий смех непоколебимо девственных облаков.
Когда Антонио было скучно, он шел в бордель и проводил там недолгий час, всегда оставляя сотку сверху. Иногда ему хотелось подорвать и это злачное место, но именно здесь он ощущал себя не таким одиноким.
Секс? К черту секс! К чертям собачим женскую грудь и влагалище. К чертям потоки спермы. Ему нравилось, что здесь он был в центре внимания. Здесь его слышали и слушали…
К черту, что он платил деньги! Это было так искренне…

А сегодня…

Сегодня ему не стоило покупать сладкую вату. Не стоило смотреть на девушку в красном. Не стоило переходить дорогу. До-ро-гу. До. Ро…

- Парень, ты живой?

Антонио молчал и не двигался. Лежал на горячем асфальте и просто моргал, глядя в небо. В правом боку пекло. Из носа текла кровь.
Одна рука судорожно сжимала детонатор.

Клац.
Клац.
Клац.

Почему нет взрыва?
Антонио закрыл глаза и прислушался.
Никакого бабах.
Никаких криков.
Не слышно приторного запаха обгорелой плоти.

- Не обманывай себя, генерал. Ты кое-что слышишь.
- Я…не…
- Ты слышишь. Ты обманул ИХ надежды. Ангелы больше не смеются. Они плачут.

Клац…

В твоем мире ничего нету...время то ли течет то ли нет....в нем или нету людей или они призраки..

Твой мир один из многих, и один единственный

Хіба ж це прав не існує?

Хіба ж це прав не існує на життя, Любові хоча б раз непорочній з’явитись?
І в мить твоє життя змінити до забуття! Та в це ж буття так просто не вломитись.

Куди ж не глянь повсюди важка тьма, Й не видно в очах твоїх до мене ласки. Хіба, напевно, це життя мого така карма, Та вже  я точно на лиця не вдіну маски.

Тепер все прозоре, як та вода з джерела, Хитке, немов той маятник на цьому морі. Та я ж таки ту правду твою з чарки пила, Не дивлячись у небо, де світили тоді зорі.

Одні вони не брешуть, не згинуть в синяві, Не гарячіше вони за наші прситрастнії дні. Але таки можуть впасти і лежати на траві, І дощ невпинний не дасть життя іскрині.

Так ось хтось і долі наші близькі пересік, Розколов навпіл, розбив й не озирнувся! Так  цим мені всю душеньку мою обпік, А ти пішов у далечінь й не повернувся.

Лічити досі час мені вже таки набридло, Та стільки я надивилась красивих ролів. Всі вони хочуть поряд зі мною бути, мило! А образ твій у думках моїх ще не зомлів.

Життя ж одне – його повинна я прожити. Та вже без тебе й мене, без твоїх уст солодких. Тобі, напевно, приємно іншу сторожити, Не можеш існувати без очей та рук її легких.

Проходить час та ти вертаєшся до мене, чого? Не той подих мене леліє, не ті слова гріють. Бачиш тепер як цей час пручається проти того, Іди, не повертайся, про таке лиш дітки мріють!

Бачу я постать твою в послідній раз, важка. Ти йдеш, а на душі те саме, ті ж почуття: Ота любов наївна, безмежна та легка, Та вже не зміню я свого теперішнього буття.

Таки твої дії змінили моє життя до забуття! Таки вдалось так просто в буття вломитись Хіба ж це прав не існує на життя? Любові  хоча б раз непорочній з’явитись?