Надійка
(продовження 1)
Ні про що не хотілося думати, ні з ким прощатися. Його поетична душа так і не змогла змиритися з прозою життя, і він вирішив просто піти з нього.
«Найкраще піти під воду, - вирішив чоловік, - щоб без крові, без свідків і
без болю. Згодом, з прибоєм моє тіло мабуть викине на берег,» -
наче про когось чужого подумав він і підняв голову над водою, щоб поглянути чи далеко той берег.
Раптом в його поле зору, впав кольоровий м’яч, що повільно погойдувався на хвилях і чиєсь обличчя. Він тільки й встиг зафіксувати в пам’яті рот,
що намагався щось крикнути до нього, і очі. Очі повні жаху, повні благання
про допомогу. Дитячі очі. Він кинувся їм на зустріч. Та вони зникли серед хвиль. В його грудях все похололо. Аж раптом обличчя знов виринуло з води.
Пройшли якісь долі секунди, та цього виявилось досить. Міцна чоловіча рука впіймала волосся потопаючого плавця. Кілька дужих змахів рук і під
ногами появилось дно. Вони, чоловік з маленькою дівчинкою на руках, вийшли на берег.