хочу сюди!
 

Дария

36 років, риби, познайомиться з хлопцем у віці 25-45 років

Пошук

Стрічка заміток за місяць

Что любовь?...

  • 08.08.08, 13:37
что любовь?... аксиома творца –
не доказана
целоваться под нимбом венца -
безнаказанно?

пара золота граммов вокруг –
безымянного?
мне б всего – не расцЕпленных рук.
что тут странного?

по шаблону раскрашенных слов?
да наслушалась...
ты скажи, что такое любовь?..
рядом- дУшами...

и даров драгоценных считать -
мне не хочется..

только б дочери будущей дать –
Твое отчество...

Пятнично!

  • 08.08.08, 13:33


А вот и Я - Пятница! За что меня любят люди? А за ту радость встречь, отдыха и моря свободного времени, чтоб можно было завтра выспаться!

ВСЕМ       СУПЕРОВЫХ      ВЫХОДНЫХ!!!

Хочу … любить!

  • 08.08.08, 13:31
Хочу … любить! Любить,
Как солнце. Всех. Всех вместе.

Деревья и пески, ручьи и города,
кометы и ветра, что складывают песни…
Людей… Иных… Любых… С трудом и без труда.
Невидимая грань неслышной середины,
мой милый Алладин, где лампа, где фитиль?
Пусть мир живет как жил, но мне, попав в стремнину,
не выжить без любви, не выплыть, не взойти…

На землю, отряхнув комки засохшей глины…
На берег, отряхнув с ладоней пены клок…
На небо, отряхнув с коленей звезд лавину…
На до, что перед тем,
до первых звуков
до…

Хочу … любимой быть!

  • 08.08.08, 13:24
Хочу … любимой быть!
Как солнце. Всеми. Каждым.

До грани естества, поющего в ночи,
до той заветной, тонкой, неуловимо важной,
до юношески ранней, до строгой, до почти
безумной, до того как-может-быть-а-впрочем,
ещё на шаг назад, до если-бы-я-знал,
предчувствия мечты, небрежной и непрочной,
звонков и перемен, бантов, до школьный-бал,
до запаха волос, до губ, до глаз, до мёда,
пахучего вина горячих круглых плеч,
до первый-поцелуй, до рек-не-знавших-брода,
до первого звонка прощай-песочных-встреч,
до первых куличей, что вороша лопаткой,
топтал сандаликом, до спущенный-носок,
прозрачных, как кристалл, восторженных и гладких
глазенок, до соска, до мамин-голосок…

Тоска...

  • 08.08.08, 13:17
Я по утрам, как все встаю,
Но как же мне вставать не хочется!
Не от забот я устаю,
Я устаю от одиночества.
Я полюбила вечера,
За то, что к вечеру доверчиво
Спадает с плеч моих жара,
Мои дела сдаются к вечеру.
Я дни тяжелые люблю,
За то что ждать на помощь некого,
И о себе подумать некогда.
От трудных дней я крепче сплю.
Но снова утро настает,
И мне опять вставать не хочется.
И врать, что все - наоборот,
Что я устала от забот,
Что мне плевать на одиночество...

Надійка

                                               Надійка                                                                                                                     (продовження 3)                                                                      - Не має любові.  Моя  любов залишилася на  двадцятому кілометрі  від цього місця,  у вигляді  вінка із неживих квітів і чорної стрічки,  -  в  очах  жінки появися  смуток  і    одинока сльоза спроквола  поповзла по її  обличчю. Жінка  здійняла її  красивим пальчиком  і  тихо  продовжила. – Я вже майже не плачу. Все виплакала  за  п’ять років,  що проминули  від дня смерті  мого чоловіка.   

- Прийміть мої щирі співчуття,  - промовив чоловік. – А що сталось?

    - Ми потрапили в жахливу автомобільну  катастрофу. Чоловік загинув одразу  ж, 

а  я  з Надійкою залишились  живими.  Хотіла накласти на себе руки. Якби не Надійка, я б мабуть так і зробила,  та живу… Заради неї. На цілім світі,  у нас більше нікого не має. Коли вона народилась, то чоловік одразу ж назвав її Надійкою. Він  казав: «В мене є велика Віра,  тож не хай ще буде з нами маленька Надійка, яка згодом виросте в велику  Надію. А любов ми вже маємо між собою.»

    Жінка замовкла. -         Вибачте, що потривожив ваші тяжкі спогади,  -  перервав мовчанку  чоловік. -  Я подумав: «Які ми близькі від смерті. Один крок, одна секунда можуть відділяти нас від неї. Але  яке воно,  життя,  непередбачливе,  -  задумано  продовжив  він. – В мене не було віри, навіть малесенької надійки   не  було.  Я теж був за крок від смерті. Та  в останні секунди перед моїми  очима, серед хвиль, виринула  ваша Надійка.  Вона тонула.  Я звичайно не міг цього допустити. Та тепер слухаючи вас зрозумів, що  врятував не тільки вашу донечку,  а  врятував і свою маленьку надію.  Тепер в мене появилась велика надія. Надія, що варто  жити.  А ви, Віра, як носій такого прекрасного імені, - чоловік  з  захопленням  поглянув на неї,  - повірте,  я зроблю все щоб  з ваших очей пропав смуток,  -  він на  мить затнувся,   -   і  повернулась втрачена  любов...

 

Надійка

                                            Надійка                                                                                                               (продовження 2)                                                                

Він обережно опустив свою ношу на теплий пісок.. До них  збігалися люди. Дівчинка поволі приходила до тями. Раптом крізь коло,  що утворилось з цікавих відпочиваючих, пробралась жінка. З перекошеним від страху  обличчям вона кинулась  до дитини. Дівчинка розплющила очі:

       - Мамо не сварись зі мною, я намагалась впіймати м’ячик.

Його в мене хотіло забрати море, - роздався винуватий голос.

         - Я не буду рідна. Це я винувата. Я  відійшла на хвилинку купити тобі сочок, -

жінка заплакала, - а  море  захотіло тебе відібрати у мене.

Люди поволі почали розходитись.  Погляд  жінки  зупинився на чоловікові, який  все  ще

тримав  дівчинку за руку.

-  Це ви її врятували?

Він мовчки кивнув головою.  Заплакані очі зблиснули: - Ви не уявляєте,  як  я  вам  вдячна  за  мою Надійку.

- Надійку? – перепитав  він. -   Перепрошую. А вас як звуть?

-  Віра,  - відповіла жінка і на  нього глянули очі кольору морської хвилі.

-         Віра.  Таке чудесне  поєднання: Віра  і Надія. Біля вас поруч ще десь мала  б  бути і  Любов?

Любов?  -  луною  відізвався жіночий голос

Надійка

                                                Надійка                                                                                                                 (продовження 1)                                                                

  Ні  про що  не хотілося  думати, ні  з  ким прощатися.  Його поетична душа  так і не  змогла  змиритися з  прозою  життя, і  він  вирішив просто  піти з нього. 

 «Найкраще піти  під воду, - вирішив  чоловік, -  щоб без крові, без свідків і

без болю. Згодом,  з  прибоєм моє тіло  мабуть викине на берег,» - наче про когось чужого подумав  він  і  підняв голову  над  водою, щоб поглянути чи далеко той берег.

    Раптом  в його поле зору, впав  кольоровий м’яч,  що повільно  погойдувався на  хвилях  і  чиєсь  обличчя. Він тільки й встиг зафіксувати в  пам’яті  рот,  що  намагався щось крикнути  до нього,  і  очі. Очі повні  жаху, повні  благання  про  допомогу.  Дитячі очі. Він  кинувся  їм на  зустріч.  Та вони  зникли серед хвиль. В його грудях все похололо. Аж  раптом  обличчя знов виринуло  з води. 

  

Пройшли якісь долі  секунди,  та цього виявилось досить. Міцна чоловіча рука впіймала волосся  потопаючого плавця.  Кілька дужих змахів рук  і  під ногами появилось дно. Вони, чоловік з  маленькою  дівчинкою на руках,  вийшли на берег.

Надійка

                                                        Надійка                                                                                                                           (початок)                                                                              Море  рябіло від  хвиль.  Вони накочувалися  із-за  горизонту цілими  табунами.  А вже  тут,  біля самого  берега,  об’єднавшись  в єдиний  вал,  з  піною  і  шумом, гнівливо  кидались  на  нього.  Вся енергія  моря  зібрана  ними по  дорозі,  зіткнувшись з  камінням,  розбивалась на  тисячі  бризок,  які  мовби  хотіли злетіти  вверх  до хмар,  та  обезсилівши від  боротьби,  падали назад  у  море.

   Він все далі й далі  відпливав від берега.  З поля зору спочатку зникли  голови плавців,  не чутно стало і  їх  безтурботних голосів.  Тепер  чоловік залишився  наодинці з  морем.  Наодинці з долею.  Перевернувся на  спину.  Щоб залишитись на  плаву, поволі рухав руками і ногами. Над  головою  висіло світло-голубе небо.  Його погляд почав  блукати серед білих пухнастих хмаринок,  які  невеличкими табунцями розбрелися по  небосхилу. Споглядаючи за ними,  він іще більше  відчув  цілковиту самотність.

Вот зачем девченки в походы ходят!

  • 08.08.08, 12:33
р. Псел, август 2008 В ролях: Taancheeek и Джин:)