Это акустическое великолепие просто проходит сквозь тебя заставляя вибрировать все клеточки твоего тела -- все что могу сказать сделайте динамики погромче и приготовтесь -- экстази накрывает с первых сикунд звучания -- это совершенная вибрационная безусловность 

это альфа и омега это конец и начало это просто до слез трогательные алгоритмы всего живого -это сама жизнь 

Осенний ветер тряско треплет липы,
минает прытко мир мой многоликий!
Растил в тепле дитё.
Минуло наше лето--
сколь песен вместе спето...
Любви не впрок житьё!

О, сколь бедна любовь в канун разлуки!
Остались нам с тобою вместе муки,
мне-- страшно тихий дом,
платочек твой порхавший;
мой плач дождя был краше,
а в горле --горький ком.

Черны что уголь виделись мне улки;
повозка покатила скрипом гулким...
... и припустила вдруг
лугами в тишь лесную;
дочурку вслед целую:
"Будь Бог тебе сам-друг!"

перевод с немецкого Терджимана Кырымлы

Zum Abschied meiner Tochter

Der Herbstwind schuettelt die Linde,
Wie geht die Welt so geschwinde!
Halte dein Kindelein warm.
Der Sommer ist hingefahren,
Da wir zusammen waren –
Ach, die sich lieben, wie arm!

Wie arm, die sich lieben und scheiden!
Das haben erfahren wir beiden,
Mir graut vor dem stillen Haus.
Dein Tuechlein laesst du noch wehen,
Ich kann’s vor Traenen kaum sehen,
Schau still in die Gasse hinaus.

Die Gassen schauen nochnaechtlich,
Es rasselt der Wagen bedaechtig –
Nun ploetzlich rascher der Trott
Durchs Tor in die Stille der Felder,
Da gruessen so mutig die Waelder,
Lieb Toechterlein, fahre mit Gott!

Joseph Freiherr von Eichendorff

Йуцкен*Матовый свет, натюрморты на вычурных стенах, Рядам - калено саседки маей па сталу. Можна, к примеру, влюбитса вот в эта колено - Тёплый уют правацырует сцуку любовь.* римонт харошый впамищеньйи напольный коврик и типлО ишота будид  вдохновеньйе тасклива мну йа пйу пивО сматрю на жывапизь настенах када хачю йа... хм...влюбитса имежду двух кален саседки йа натюрмортам наслаждайусь ну видел этавсьо васнах ниверя  можыте  смийацо кудахчьте – йапашлю вас нах вам нужын повад по******? атзвукаф птичиг щаз напйусь пайду пагораду впраходку спрахожым можед падирусь патом вдвайом мыкупим вотку итост паднимем задивчьонаг заним другой итретий тожы вы абзывале мну – падонаг хлестали  стрингами  парожэ йа цылавал вас страсна, нежна и пел вам песне пад гитару «Майа любофь каг степь  безбрежна ганяйед мну каг пес  валчару…»  йа помню  всхляды, вкус ваш запах игромкий шопот:  «Да! Ищьо!» ваш маникюр на длиныг лапах ито каг снял пра вас кено… упс… атута нуна закругляццо нито песацо будид многа надейусь с ваме по******* начьну кста  пряма упарога… авот апяць званид  сирога нувсьо наэтам дасвиданьйа нихнычьти - скора йаприду иваз каграньшы … кх…абайму прижму ик серсу и панижы …ачьньомсо сваме мы фпарижэ

що йому запам'яталися, решта була ви­падковим набором літер.

Що було далі?

...Чим більше спостерігав Роман Турин за вуличним малярем, тим біль­ше дивувався. Винятковій інтуїції ху­дожника, вдало дібраним кольорам, майстерно збудованій композиції. А також сміливості, експресії, творчому переосмисленню дійсності. Але було й те, чого не висловиш словами, і воно так вабило, так затягувало в Никифоровий світ.

Вирішено. Це мають побачити у Львові його друзі, зрештою, це мають побачити всі. Лише пояснити, лише сказати на відкритті виставки, що це — інше мистецтво. І Никифора сприймуть, приймуть, полюблять. Втім, мо­же, продадуться роботи, і це хоч тро­хи підтримає матеріально митця. А потім — Париж. Це не консервативна Галичина, там одразу зрозуміють, яку перлину він відкрив.

І справді, того ж 1932 року після виставки у Львові Роман Турин привіз Никифорові картини у Париж, де мис­тецтвознавці гідно оцінили самобут­ньою художника. Там роботи експонувалися на вернісажі «Паризької Україн­ської групи» у галереї Леона Марселя.

Утверджен­ня Никифора у світі як само­бутнього мит­ця — третє, що зробив Ту­рин для Епіфана Дровняка. Спершу він по­турбувався про хліб насущний (і потім завжди матеріально підтримував художника), а також про дах над голо­вою. Турин за­безпечив Никифору харчування у пансі­онаті, знайшов йому скромне помешкання. Друге, що зро­бив — купив для вуличного маляра щонай­кращі фарби, пензлі, папір. Потім він сам неодноразово купував твори Никифора.

Роман Ту­рин ще й ви­разно «тик­нув пальцем» на Никифо­ра знайомим художни­кам та мистецтвознавцям. Так з'явили­ся перші пу­блікації у культурно-мистецьких часописах. Зрештою, львів'янин просто «заразив» багатьох митців і своїх дру­зів Никифором. На сьогодні ця «хво­роба» поширилася настільки, що про Никифора з Криниці написано ду­же багато книг, знято документаль­ні і навіть художні стрічки. У Крини­ці минулого року постав пам'ятник художнику. А цього року завдяки ме­ценатству німецького лемка Михай­ла Мартовича (лікаря і колекціоне­ра картин Никифора) і лептам львів­ських художників виріс чудовий пам'ятник в самому центрі Львова. Під час презентації у промовах ішло­ся про те, що Никифор таки, здаєть­ся, був і у Львові — на відкритті своєї виставки.

У Криниці у колишній віллі «Романівка» (Romanowka) понад десять років тому відкрито музей Епіфанія Дровняка. Окрім творів Никифора, тут пред­ставлені виразні, вражаючі фото ху­дожника за роботою чи просто на ву­лиці. У одній з вітрин експонуються особисті речі, валіза-етюдник, вбогі фарби і витерті пензлі митця.

Криниця і сьогодні дуже відомий курорт, а також розкішне місце для проведення всіляких семінарів та фо­румів. Але для багатьох вона прикмет­на саме тим, що там жив і творив ЕпіфанійДровняк

Як слава знайшла Никифора,

але не впіймала

Після другої світової війни Епіфаній Дровняк, як і всі лемки Польщі, був приречений на депортацію. Хто не виїхав в Україну, того пізніше виселили на північ або схід Польщі. Никифора серед них. Він тричі, хво­рий і голодний, пішки повертався у Криницю.

Наприкінці 1940-х в Польщі було вдруге «відкрито» Никифора. Експо­нувалися його роботи. Але все це за­вдяки ентузіазму польських художни­ків. Аж коли картини Никифора побу­вали у багатьох країнах світу і одер­жали дуже високу оцінку фахівців і публіки, коли до Никифора стали в чергу журналісти, на митця звернула увагу держава.

Тоді, в 1960-х роках, то вже був літ­ній виснажений чоловік. Слава не змі­нила Никифора. Єдине, що завдяки їй художнику виділили помешкання, на­дали все, що потрібно для життя. На­томість Никифор, що завжди спав на підлозі, продовжував так спати і у власній квартирі. До останніх своїх днів питався: «А де є маляр Турин? Чо­му не приходить?» А маляр Турин і да­лі жив у Львові — тобто вже за кордо­ном. Викладав у художній школі і тужив за своїм криницьким другом. Він (вже вкотре) зібрав своїх товаришів-художників та постановив зорганізу­вати виставку Никифора — у Львові і Києві.

На початку жовтня 1968 року в Ки­єві дійсно відкрилася така виставка. Вона мала величезний успіх. Але са­ме в час свого київського тріумфу (10 жовтня) Никифор покинув цей світ і відійшов у кращий. («Карпати. Туризм. Відпочинок.», № 5(11) жовтень-листопад 2006)

смотреть иллюстрацию увеличенной...

Расстояние, что пролетает песчинка
Совместно с планетой, с галактикой…
Этой ли? - Главное… время и горы
В песчинки стирает,
А с гор состоят и планеты…
А если, всё увеличить, до атома,
Дальше, опять увеличить,
И что остаётся? – Энергией
Космос наполнен, где форма
Иллюзия если б не время,
Но время всего относительность.
Странно, к чему рассужденья
Свести могут время, где жил я,
Где значимы были мгновенья,
И люди, и судьбы, но всё скоротечно…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
[ Читать полностью... ]

Народ, для 3-х человек нужна недорогая квартира/комната/общага/гостиница в Киеве на 3-4 дня. Конец ноября.

Моя коллега с сыном и братом едет на присягу к сыну. Мальчика призвали в Президентские войска (ну или как они там правильно называются).

Семья абсолютно положительная, гарантирую)
С меня  


Пишите каменты, завтра прочту.
Флуд не приветствуется.

Заранее всем спасибо за любую инфу и помощь!

Посиди со мной —
просто так, без пошлого…
В мраке за спиной
вьются тени прошлого.
(…)
Научиться б жить
не былым, а будущим.
…Полночь. Ветра шум
плещется над крышами.
Посиди, прошу, —
просто меня выслушай…

Оскільки малий Епіфан спілкував­ся здебільшого із глухонімою мамою, то так і не навчився розмовляти як слід. Правда, пізніше, коли Роман Ту­рин потоваришував з Епіфаном Дров-няком, побачив, що, хоч той і неви­разно говорить, з ним цілком можна порозумітися.

Поступово у львівського художника вималювалася уся невесела картина життя Дровняка, або, як його здебільшого називали, Никифора. Поважні криничани вважали його, як тепер кажуть, бомжем, великим диваком (а про­стіше — трохи вар'ятом) і загалом недостойним уваги об'єктом. Курортни­ки, окрім того, мали Никифора за ціка­ву прикмету Криниці, — але не більше. Якщо вони і купували його малюнки, то лише з милосердя. Тим часом сам Епіфан уявляв собі, що він працює пе­редусім «на туристів», малюючи їм на пам'ятку краєвиди Криниці та інші чу­дові картини. А як було насправді?

Світ Никифора

Насправді Никифор малював не для курортників і навіть не для себе. Він малював, бо ніяк не міг не ма­лювати. Це було єдиною ціллю його життя і, зрештою, самим життям. Своє покликання усвідомив досить рано і ніколи від нього не відступав. За гріх вважав прожити день, нічого не на­малювавши. Тому щодня, у будь-яку погоду зі своїм убогим малярським причандаллям розкладався просто неба — чи перед Курортним будин­ком, чи біля Нових Мінеральних Ку­палень — і малював, малював, малю­вав... Але лише те, що, на його думку, було достойним зображення (взагалі Никифор дуже серйозно ставився до своєї праці, а себе вважав за серйоз­ного художника). Отже, найчастіше то були краєвиди, здебільшого з будинками або із залізницею, інтер'є­ри (військова комендатура, кухня у пансіонаті, костел, цісарський па­лац), автопортрети і навіть декілька актів (малюнків оголеного жіночого тіла), Зображаючи навколишню ре­альність, художник вносив необхід­ні, з його точки зору, доповнення та зміни. Власне тому багатоповерхові будівлі на Никифорових малюнках виглядають доволі сюрреалістично. Звідусюди стирчать величезні, як на дитячих малюнках, флюгери, шпилі та прапори, а з коминів іде дим, на­че з паровоза, що надає статичним об'єктам неабиякої динаміки.

Окрім архітектури, ще однією «ві­чною темою» була залізниця. Сіль­ські краєвиди із маленькою станцією і «патронташем» колії або великі місь­кі вокзали, Никифор любив залізни­цю у всіх проявах, не раз досить да­леко мандрував поїздом. Звичайно ж, зайцем.

Ключем до розуміння творчос­ті та самої особи художника є його дуже незвичайні автопортрети. Час­то стосовно того чи іншого митця застосовують фразу «він малює свій власний світ». Але ця банальна фраза дуже точно передає ситуацію з Никифором. Криницький маляр, зневаже­ний світом, відкинутий світом, зре­штою, відрізаний від світу неможли­вістю повноцінного спілкування, ма­лював собі свій, кращий світ. Тут він був господарем, він знав, як має бути — і сміливо виправляв не лише вули­ці, будинки, людей, а й... себе самого. Це була своєрідна компенсація за все, що не додала здібному хлопцеві жорстока доля. Никифор на автопортретах — це аж ніяк не жебрак. Це елегантно одяг­нутий пан, вчитель, священик, єпис­коп або й один із святих на іконі. Але найчастіше — художник в ошатному одязі, з «мистецьким» бантом замість краватки, в дорогому костюмі, паль­то, капелюсі... З етюдником в руці або коло мольберта. Одна з акварелей зображає бенкет художників, як йо­го собі уявляв лемківський Піросмані. Тут згадується один відомий фільм про грузинського митця. Головний герой стрічки усе життя мріяв збуду­вати собі дім на горі, де би збиралися художники, пили чай і говорили про мистецтво... Мабуть, Никифор мав та­ку ж нав'язливу візію. У залі, схожо­му на готичний костел чи замок, уро­чисто сидять за великим столом ху­дожники. У центрі — чоловік у єпис­копському одязі, перед ним — свічки та хрест. Скоріше всього, це ще один з автопортретів. Никифор закликав на гостину всіх художників, які радо прийняли запрошення свого колеги і брата.

Закінчивши малюнок, митець за­звичай і підписував його на лицевій сто­роні, а на звороті ставив печатку, що зображала самого художника. І щойно тоді вважав свою працю завершеною. Але найцікавіше, що наш герой був не­письменним, отож окрім окремих слів, що йому запам'яталися, решта була ви­падковим набором літер.