хочу сюди!
-
-
35 років, овен, познайомиться з хлопцем у віці 35-39 років
Пошук
Стрічка заміток за місяць
Гарри Поттер и Дары смерти: Часть 1
- 23.11.10, 19:28
Гарри Поттер и Дары смерти: Часть 1 смотреть онлайн
Гарри Поттера ждёт самое страшное испытание в жизни — смертельная схватка с Волан-де-Мортом. Ждать помощи не от кого — Гарри одинок, как никогда… Друзья и враги Гарри предстают в совершенно неожиданном свете. Граница между Добром и Злом становится всё призрачнее…Гарри Поттер и Дары смерти: Часть 1 смотреть онлайн
0
Йозеф фон Эйхендорф "Новый крысолов"
- 23.11.10, 19:22
Эх-ма! Веду шеренгу я
погостом, полем, ловко.
Довольно старого тряпья,
подайте нам обновки.
-- Что? Малыши? Вы-- богачи?
Стекочут ножниц клинья:
"Отдай, делись, равняйсь, молчи";
Всем бедным быть, малина!
Музы`ку старую свищу--
народу впору танец;
я городок не упущу;
о, Боже вразуми нас!
перевод с немецкого Терджимана Кырмылы 
Der neue Rattenfaenger
Juchheisa! Und ich fuehr den Zug
Hopp ueber Feld und Graben.
Des alten Plunders ist genug,
Wir wollen neuen haben.
»Was! Wir gering? Ihr vornehm, reich?
Planierend schwirrt die Schere,
Seid Lumps wie wir, so sind wir gleich,
Huebsch breit wird die Misere!
Das alte Lied, das spiel ich neu,
Da tanzen alle Leute,
Das ist die Vaterlaenderei,
O Herr, mach uns gescheute! –
Joseph Freiherr von Eichendorff
1
Самотність
- 23.11.10, 19:08
Самотність - це коли чекаєш, що хтось задзвонить, а в результаті дзвонить... будильник
3
Для настроения
- 23.11.10, 18:48
Хочетца очень, как-то опять
Годках так в семи-десяти побывать.
Чтоб автомат с газировкой
Стоял бы на остановке.
Чтобы по 10 копеек - кино
А во дворе чтоб - деды в домино.
Чтоб эскимо - морожено
Чтобы картошка - пирожено.
Чтобы в руках - свежий номер Мурзилки
Чтобы копейки в пружинной копилке
Чтобы по телику - Ну погоди!
Чтобы Гайдар, как всегда впереди.
Чтобы в альбоме - почтовые марки
Чтоб в воскресение - с мамою в парке
Чтобы солдатики - красного цвета
Чтоб никогда не кончалося это.
Чтоб засыпая, опять и опять
Новую серию Штирлица ждать.
Чтоб буратина в стеклянной бутылке.
Чтоб по рублю бубыльгумы на рынке.
Чтобы модельки на полке стояли,
Чтобы иранцы в иракцев стреляли,
Чтоб на параде - шарики в высь
Чтобы, короче, все заебись!
Нет, блядь, все будет наоборот
Мобила, машина, начальник-урод
Кончилось славное время давно
А за окном, как обычно - говно....
3
Історія однієї картини
- 23.11.10, 18:13
- Спогади
- Дідусю! Дідусю! - влетів під стріху схвильований горобчик. – Я щойно бачив тебе там! - змахнув крильцем маленький горобчик.
- Де це там? - усміхнувся до онука сивий, як лунь, горобець.
- На городі!
- Але ж, як бачиш, я тут! - заперечив йому старий.
- Так! Тут! - цвірінькав далі малий. - Але ж і там!
- Щось нічого не второпаю! - спроквола почесав себе лапкою старий. – І тут, і там? Як це може бути?
- Може, дідусю! - почав пояснювати йому онук. - Тому що ти тут живий, переді мною! А там, ну майже живий, на картині.
- На картині !? - здивувався старий. – Якій ще такій картині?
- На картині молодого господаря. Ходімо покажу! - потягнув старого за крило.
- Старий я вже, внучку. Далеко від дому й не вириваюсь, - зітхнув.
- А ти спробуй. Хіба тобі не цікаво глянути на себе збоку?А якщо щось, то я тобі допоможу! Обіцяю! - не вгавав малий.
- Дивно, - задумався старий. - Що це з нашим господарем? Він як пішов з дому, то тільки й минулого літа з’явився, через два роки? Не знаю, не знаю, - ще вагався дідусь. – Він коли закінчить картину, то сам її до хати принесе. А ми по дорозі, як йтиме, то й підглянемо. - Але ж ти, дідусю!.. - надувся малий і замовк. Глянув на онука старий горобець. Погладив його по голівці. - А що там на тій картині, лишень я? Чи як? - Ні! Ти і пшеничний лан! - Таки вже й лан!? - Ну може не лан, а город наш, - зам’явся малий горобчик. – На картині ти летиш під самісінькими хмарами, а під твоїм крилом колоситься наша золота пшениця. - Кажеш золота, внучку? - Золота! - Кажеш наша? - сумно усміхнувся старий. - Наша, дідусю! - впевнено відповів горобчик. - Ні! Вона - господаря. Хоча... - старий і ще більше посмутнів, замислився – Хоча, насправді, золота… - Що хоча, дідусю!? Ти чогось не договорюєш? Чому він тебе надумав малювати? Розкажи… - Добре, внучку. Розповім... Це стара, як світ історія…Якби не ця золота пшениця, вірніше однісіньке малесеньке зернятко, то й ніколи б тої картини не було, і нас би не було. Та й молодий господар, хтозна чи повернувся би коли до батьківського гнізда… * * * Було це давно, два роки тому. Страшні часи тоді були. Голод звідусіль нахлинув на наш край. Все живе вмирало, мов мухи. Вмирали люди, худоба і птиця, серед неї звісно й ми - горобці. Діялось це у страшні часи. Знаючі горобці говорили, що страшний безбожник, який сидів далеко-далеко від нас за кам’яними мурами, разом з своїми посіпаками наслав цей голод нас. Він хотів знищити волелюбний народ нашого краю, а з ним і нас. Все до зернинки, до крихти, відбирали у людей його песиголовці. Забирали хліб у селян, у тих, хто вирощував його своїми мозолями та потом. Плакали люди, плакали й ми. Земля наша плакала. Плакала наша ненька Україна. Вмирала. Через того супостата і його прихвоснів вмирав наш квітучий щедрий край…А з ним і селяни, і ми… Так померли мої старі батьки. Померли й батьки молодого господаря. Та його не було на цей час у селі. Він давно подався до великого міста, де малював портрети ката свого народу. За це його любила тодішня влада, та ненавидів простий народ… Залишився я сам на цілий двір, а може й село. Тиша стояла навкруги, цілковита гробова тиша. Чорне й німе, знівечене й безпорадне, лежало село серед столочених хлібів і лук. Ніде не чути людського голосу: хто вмер, а хто подався світ заочі. Ніде собачого гавкоту ні котячого нявчання. Поздихали, як одні так і другі. Хто не встиг - з’їли. Замовкли горласті півні. Ці не вмерли, пішли під ніж в першу чергу. Та хто під чий: чи господарський, чи тих бандитів-грабіжників, хто як. Пропали з села й птахи, а з ними й трелі солов’їні, просте зозулине „ку-ку” й таке рідне гороб’яче цвіркання. Сутужно стало жити, хоч бери та й собі помирай. Городи людські бур’яном позаростали. Хлібні амбари пусті та розбиті. Миші давно з них у поля повтікали. У напіврозвалених хатах вітер свище. Вже навіть не трупи, а скелети тварин, птахів, та й людські неприбрані, непоховані валяються. Вже й не смердять - вивітрілись... Тиняюсь я якось по сусідніх дворах, біля старих ангарів. Їсти хочеться аж живіт зводить. А тут, як на зло, паршивої комашки навіть за милю не видно. Отож ніде ні зернинки, ні крихти, ні комашки… Мало того що голодно, сумно так на серці, аж плакати хочеться. Находився, налазився. Та все безрезультатно. Лечу додому, під свою стріху, за звичкою розглядаю все навкруг. Аж, раптом, дивлюся… Що це?.. Очам своїм не вірю. Піді мною, на межі, зернятко лежить. Справжнісіньке таке. Кругленьке. Смачненьке. У мене слинка так і потекла. Опускаюся нижче, ще нижче. Сідаю на землю. Підкрадаюся до нього. От-от хапну у дзьобик… Ще б пак. Така знахідка. Заспівало все у мене всередині. „Ось я зараз свій голод й втамую ”, - тішуся, як ненормальний. - Не їж мене! - раптом чую писк якийсь. З дива я аж на хвіст сів. Туди-сюди зиркаю. Нікого не бачу: „Що це? Хто б це?” - Хто це ? - озиваюся нарешті. – Покажися! - Це я! Зернятко! Не їж мене! Витріщився я на нього. Слова мовити не можу. Та ось опанував себе й питаю: - А то ж чому? З якого дива? Ти знаєш який я голодний? Уже кілька днів нічого у дзьобі не мав. Не з’їм тебе зараз, то помру. - Не помреш! Я одне-однісіньке не вирішу твоєї проблеми. А от коли ти мене залишиш, я тобі в пригоді стану, - торохтить своє Зернятко. - Ха-ха-ха! Ти вже й так мені у пригоді стало, - заявляю я, взявшись крильми в боки, і хап його у дзьобик та й полетів собі. Думаю: „Дійсно зараз не буду їсти, відложу на потім, коли вже край з голоду буду вмирати, а поки що пошукаю іншу їжу. ” Отож, лечу. Зернятко міцно у дзьобику держу. Лечу, а під крилом город наш. А на ньому бур’янів, а бур’янів - видимо-невидимо, незліченно. А серед них і осот, і лобода, ще не всю її люди з’їли, і гірчак, і мокриця, і плющ, і навіть полин де-не-де показався. Так і мелькають, так кивають головами мені у слід, наче глузують з мене. Аж злість мене взяла. Вони, як ті песиголовці, що хліб у селян забрали, тепер у них і городи відібрати хочуть. А тут, як на те й Зернятко обізвалося: - Не їж мене! Випусти он над тією латочкою землі, що без бур’янів. Я тобі і всім в пригоді стану! „Та як же ти можеш мені в пригоді ще стати, а усім та й поготів? У селі ні душі не залишилось?” - дзьоба не роззявляю, міркую мовчки. - Випусти мене! Богом благаю! - під милий бік проситься Зернятко. От я і випустив його над тією крихітною латочкою, що ще нагороді чистою залишилась. Може й би не випустив, та як міг вчинити інакше? Господу я не міг відмовити, так мене батьки учили. - Дякую тобі, Горобчику! Ми ще зустрінемось! - пропищало Зернятко та й упало на землю. - Аякже зустрінемось! - буркнув я, нарікаючи на своє м’яке серце. Проте, опускатись на землю не став. Таки передумав знову підібрати Зернятко. Дане мною слово чогось таки варте. Краще було не обіцяти. Та раз вже пообіцяв - дотримайся. От я і полетів додому ні з чим… А на ту пору осінь стояла. Сонце вже про зиму думало. Готувалось до неї, весь час за хмари ховалось. Небо й собі дощами плакало. Може, сумуючи за літечком, чи ще чого? Хоч думаю ні - по невинно згублених душах… А там і зима вмить настала, наче проїхала на білому коні. Снігом усе навколо засипала. Сховались під ним і багнюка, і бур’яни, і ріки, й озера. Лише людська трагедія виглядала з повибиваних вікон і волала до Господа, щоб зглянувся над нашим краєм, та над долею нашою… Надворі мороз стояв лютий. Я з-під стріхи майже не вилазив, хіба що інколи вдень, як тільки трохи сонечко блисне. А з їжею то був просто таки жах. Не знаю, як і пережив цю страшну зиму. Проте, всьому є кінець і всьому початок. Весна-красна настала. За нею й тепле літечко… Ганяюсь я якось над нашим городом за комахою… Дивлюся. Жовтіє щось серед бур’янів. Цікаво мені стало. Підлітаю ближче. Опускаюсь нижче. Приглядаюсь… Аж то Колосок пшеничний до сонця тягнеться… Важко йому бідному серед злих бур’янів. Вони й ту крихітну п’ядь землі, що колись була навколо нього, вже захопили. На його життя вже зазіхають, зі світу звести намагаються. То закривають від нього хмарку, щоб дощику не попив, а то коренищами своїми вологу від нього крадуть. Та росте пшеничний Колосочок, бореться, сили набирається. Обвиває його плющ, павутина, задушити хоче. Та росте він. Жовтіє зерном наливається. Тут вже й я йому помагаю, чим можу. З бур’янів йому під ноги росу струшую, клюю їх дурні голови, щоб не заважали іншим під небом жити. Прилітаю кожного дня по пару раз, чекаю коли зернятка дозріють… Ось одного дня бачу дозрів Колосочок і зернятка у ньому. Багато їх тепер стало. Смачненькі такі, аж слинка котиться. Ото думаю поласую, ото побенкетую, після днів голодних. Зібрався я був уже й зернятка видзьобувати, аж тут раптом: - Не їж зерняток! Вони тобі у пригоді стануть! - А це ще хто тут? - Це я, Колосочок! Я вже й начебто стріляний горобець, та тут знову мало не впав. - Який ще такий Колосочок? В якій ще такій пригоді? Вже мені хтось тут минулої осені обіцяв, що у пригоді стане. Я до цих пір викручувався, як міг, щоб з голоду не померти. Думаю нарешті поласую, а тут тобі й на! - Хіба ти не здогадався, що з Зернятка я виріс? - Та звісно здогадався! Не такий я вже й телепень, як декому здається! - буркнув я геть роздратовано. - Проте їсти, як хотів, так і хочу. - Коли з’їси зернятка, то тільки на якийсь час втамуєш голод. Проте коли обтрусиш нас на землю, то мої зернятка тобі у великій пригоді стануть. - Бачу не доживу до цієї великої пригоди. З голоду згину! - я далі ніяк не можу заспокоїтись. - Добре! Давай зробимо так! Як тобі зовсім зле буде, з’їж одне зернятко , а решту обтруси на землю. - Гаразд! - буркнув я, знову нарікаючи на своє м’яке серце. - Але мене ще одна річ дуже бентежить. - Говори. Я слухаю, - киває мені Колосочок. - Скажи ще таке. Мені дуже цікаво. Як Зернятко вижило у ту люту зиму і прийнялося? - Ти он про що? - усміхнувся Колосочок. – Це було не просте Зернятко, а озиме, вловлюєш різницю яре і озиме? У нас таких ще мало сіють. Наш господар схотів попробувати, та не вдалося, все вигребла нелюдська влада. Одне воно тільки й лишилось не поміченим. Видно Бог його зберіг для землі нашої. Он як. - Гаразд! Буде по твоєму! - вже без вагань здався я і зробив так, як просив Колосочок… Знову природа зробила круг: настала осінь, а там і зима, за нею весна, а там і літо прийшло… Виглядав я його всю ту пору. Дочекався. Лечу стрімголов на город. Дивлюся, а там замість одного колосочка їх вже біля тридцяти виросло (одне зернятко я все ж таки з’їв, не втримався). Всі купки тримаються на бур’ян наступають. Впізнали. Головами кивають до мене. Вітаються. Та все одно бачу сутужно їм в компанії з бур’янами. Ці розбишаки не дуже то їм поступатись збираються. Гуртуються в юрби і от-от попруть на пшеницю, щоб знищити її. „Як же допомогти колосочкам моїм? Нездужають вони боротися проти тих посіпак. Не доростуть. Не наберуться сили. Загинуть,” - сушу я собі голову і, хоч ти вбий, нічого путнього у неї не лізе. Вже й Бога благаю. Та немає відповіді. А бур’яни тиснуть, знущаються з колосочків… Ото лечу я одного ранку, глянути на наш город, дивлюся, а по межі молодий господар іде. Ой і довго його тут не було. Видно нарешті вирішив своїми очима подивитись, чи то правду люди кажуть про того ідола, що його у місті малював. Отож іде він і бачу, напевне із кладовища, що за нашим городом. Мабуть батьків там шукав. Та їх там нема, бо нікому вже було хоронити. Не хотіли вони у хаті помирати. Вийшли на своє поле. Та навіть не поле, бо з нього лиш клапоть лишився - город. Отут і померли. Бачу, що лице його сумне-сумне, аж чорне стало, а сам ледве не плаче. Щось шепоче собі під ніс, як блаженний… „А що як?” - тут на мене найшла божевільна ідея. Я запалився такою хоробрістю, що як сокіл налетів господаря… * * * - Що за скажений горобець!? Прямо таки атакує мене! - з досадою мовив молодий художник, відмахуючись від настирного горобця, що з якогось дива кружляв над ним, ледве не сідаючи йому на чуб. - А ну геть! - замахнувся на нього молодик. - Здичавіли тут у цім селі вже зовсім! На людей кидаються! Горобець, наче образившись, відлетів... Та не ступив господар і пару кроків, як атака знову повторилась. - Та що ж це за напасть така? - обурився він. - Ось я зараз візьму он ту тичку з квасолі і буде тобі непереливки. Молодий господар, висмикнув струхлявілу від часу тичку, що стирчала під межею і погнався за птахом. Ось вже майже наздогнав. Замахнувся, щоб провчити нахабу… Та й остовпів… Рука з палюгою повільно опустилась… - Ой, леле! - став, мов вкопаний, чоловік серед городу… Горобець не тікав. Він висів у повітрі, відчайдушно тріпочучи крильцями… Глянув молодик, а під ними, серед лави бур’янів, як останній острів селянської надії, колосився клаптик пшениці… Так і застиг молодий художник… Занімів… Його лице гірко скривилось… Впав він на коліна перед золотими колосочками та й заридав… І згадалося йому його босоноге дитинство, і батьки старенькі, і їх працьовиті руки. Згадалося з якою любов’ю трудились вони на цьому клаптику землі, як орали, бережно розпушували землю, розбиваючи кожну грудочку, сіяли, доглядали врожай, пололи бур’ян… Рясні сльози зросили його лице. Тьохнуло серце чоловіка: - Спасибі тобі, горобчику, що нагадав мені хто я! Нагадав, що я син своїх батьків! Син своєї землі!... * * * Старий горобець замовк… - Дідусю, а що було далі!? - тихо запитав онук. - Далі?... - від спогадів у старого підозріло блищали очі. - Цього дня художник не малював картини. Він полов бур’яни. Тепер пшеничним колосочкам ніщо не загрожувало. Вони зміцніли. Набрались зерном. Згодом молодий господар зібрав його. Правда і для мене залишив пару колосків. А осінню зорав город і засіяв невеличку нивку. Сьогодні ти мабуть якраз її і побачив, а біля неї і господаря з мольбертом. Після портретів того ідола, це його перший душевний малюнок. Тепер він оселився в батьківській хаті і здається нікуди звідси не збирається... А того супостата більше не малює... Малює рідний нещасний наш край. Можливо, побачивши його картини, ті хто якось вижив у цей лиховісний час, повернулися у рідне село, до батьківських осель, до рідної землі… Знову замовк старий горобець… Тепер вже навіки… Та він не знав, що його розповідь переживе його. Що її, з покоління в покоління, будуть переказувати його родичі. Він не знав, що ще багато лихоліть переживе його рідний край, поки здобуде свободу. Він замовк, та на чудовій картині молодого художника, навіки залишився, як символ любові до батьківської хати, до рідного краю, до своєї багатостраждальної родючої землі….
2
