Іван Виговський походив з української православної шляхти. І як багато її представників, перебував на службі Речі Посполитої, не забуваючи рідної віри та мови. Змолоду вчився в Київській академії, служив у коронному війську, пізніше обіймав посаду урядника Луцького староства. У 1638-1648 роках ротмістр Іван Виговський обіймав посаду писаря в комісара Речі Посполитої при Війську Запорозькому Я. Шембеку.

Навесні 1648 року Виговський перебував у загоні Стефана Потоцького і під Жовтими Водами потрапив у полон до татар. Богдан Хмельницький викупив його і взяв до себе на службу, бо бракувало у війську освічених людей. Незабаром він став генеральним писарем Війська Запорозького й не лише завідував гетьманською канцелярією, але зробив свою посаду ключовим пунктом державного управління, де сходилися всі нитки внутрішньої та зовнішньої політики. Складав "Реєстр Війська Запорозького 1648-1650 років". Як пише Іван Крип'якевич, Іван Виговський був "правою рукою, дорадником і заступником старого гетьмана, мав сильний вплив на Хмельницького, не раз гамував його надто гострі виступи і був посередником між ним та старшиною". До того ж, йому вдалося поріднитися з родиною гетьмана, одруживши свого брата Данила з донькою Хмельницького Катериною.

Хоча, помираючи, старий гетьман заручився обіцянкою старшини, що його наступником буде Юрій Хмельницький, проте гетьманський син не був достатньо визначною особистістю й не був популярним у колах старшини. Окрім того, можновладці не дуже хотіли, щоб гетьманський уряд став спадковим. Тому 5 вересня 1657 року на козацькій раді у Чигирині новим гетьманом було обрано Івана Виговського.

Геть від Москви

Виговський продовжував передсмертні задуми покійного гетьмана про послаблення зв'язків з Москвою та укладення союзу із західним державами Швецією, Трансільванією, а також заміну московського протекторату якимось іншим. Одночасно новий гетьман намагався покласти край анархії, що витворилася в Україні та створити керівну верству з освічених, достатньо заможних людей, які мали б національну свідомість, дбали про державні інтереси. Виговський хотів посилити її шляхетськими елементами, котрі б разом із заможними козаками утворили нову національну еліту, на яку мала б спиратися держава.

Це, звичайно, не сподобалося "поспільству". Незадоволення соціальних низів використали у боротьбі за владу полтавський полковник Мартин Пушкар та запорозькій кошовий Яків Барабаш, інспірувавши повстання проти гетьмана. Це використали московські аґенти, намагаючись ослабити гетьманську владу та схилити її до більших поступок та обмеження автономії України. Виговському вдалося до осені 1658 року придушити повстання Пушкаря, але в братовбивчій боротьбі загинули тисячі українців.

Вдалося досягнути деяких успіхів у зовнішній політиці, де соратником гетьмана був Юрій Немирич. Власне Немирич був теоретиком трансформації з козацько-православної орієнтації на державницьку. З'явилася можливість утворити власне "Руське князівство", про українців в Європі стали говорити як про націю.

Правовою підставою нової державності мала стати угода з Польщею, укладена 16 вересня 1658 року в Гадячі. Згідно з нею дуалістична, польсько-литовська, Річ Посполита мала отримати третього незалежного суб'єкта -- "Руське князівство" у складі Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств з незалежними фінансами, військом та судовими органами. На відміну від Переяславського договору, за яким в Україну вводили московські залоги, польським військам не вільно було входити на Надніпрянщину. Зате поляки не погодилися поширити дію угоди на інші українські землі -- Волинь, Поділля та Галичину. Проте треба було мати вільні руки в боротьбі з основним суперником -- Москвою, тому Виговський пішов на підписання Гадяцької угоди, яка так ніколи не була впроваджена в життя.

Московський наступ

Незалежницька політика Виговського занепокоїла царський уряд. Спочатку Москва пообіцяла піти на поступки, забрати свої гарнізони з Києва та інших українських міст. Та коли до Києва підійшло козацьке військо на чолі з братом гетьмана Данилом, воєвода Василь Шерємєтьєв несподівано на нього напав. Одночасно з півночі в українські землі увійшло військо воєводи Григорія Ромодановського, який намагався взяти Лохвицю.

А в січні 1659 року з Москви вирушило 150 тисячне військо на чолі з князем Олексієм Трубєцким. На початку травня це військо підійшло під Конотоп і взяло в облогу його залогу, якою командував ніжинський полковник Григорій Гуляницький. Козаки мужньо оборонялися проти численного ворога понад 70 днів і дочекалися підмоги.

7 липня під Конотоп підійшли основні сили українського війська на чолі з гетьманом та татарські союзники. Наступного дня зранку Виговський, сховавши більшу частину свого війська за річкою Соснівка, з невеликим відділом атакував московське військо, що взяло в облогу Конотоп. Після такого успіху козаки не розпочали бою з силами, що переважали їх, і почали відходити, імітуючи втечу. Московські війська почали їх переслідувати, забувши про обережність, і наштовхнулися на основні сили українського війська. Розгром був величезним, рештки московського війська втекли з України. Загалом москалів під Конотопом було вбито 40 тисяч та захоплено в полон понад 15 тисяч.

"Цвіт московської кінноти, що здійснив щасливі походи 54-го та 55-го років, згинув в один день; полонених дісталось переможцям тисяч п'ять; нещасних вивели на відкрите місце і різали, як баранів: так домовились між собою союзники хан кримський та гетьман Війська Запорозького! Ніколи вже після цього московський цар не мав змоги вивести в поле такого сольного ополчення. В жалобному одязі вийшов Олексій Михайлович до народу, і жах напав на Москву... Після здобуття стількох міст, після взяття столиці литовської царствуючий град затрясся за власну безпеку: у серпні люди всіх чинів за государевим указом поспішали на земляні роботи для укріплення Москви", -- писав про події літа 1659 року московський історик ХІХ століття Сергій Соловйов.

Програна перемога

Проте виграна битва залишилася фактично безрезультатною. Спровокований москалями Іван Сірко напав із запорожцями на Крим, що змусило татар залишити Виговського та повернутися додому. Поляки не поспішали надавати суттєвої підтримки Україні, приславши на допомогу Виговському лише 1500 вояків.

Московським аґентам вдалося поширити ворожнечу до гетьмана серед старшини, обіцяючи їй нові привілеї. Проти гетьмана виступила старшинська опозиція, яку створили промосковськи налаштовані полковники Безпалий, Цюцюра та Золотаренко. Москалі використали Юрія Хмельницького, довкола якого почала гуртуватися опозиція. Бачачи занепад своїх планів і не бажаючи розпалювати ворожнечу, Іван Виговський у жовтні 1659 добровільно склав булаву, гетьманом було обрано Юрія Хмельницького. Москалі стероризували нового гетьмана, і він був змушений 27 жовтня 1659 року підписати нові "Переяславські статті-2", які значно обмежували права самого гетьмана та України у складі московської держави.

Сам Іван Виговський, будучи сенатором і Київським воєводою, переїхав в Галичину, до свого маєтку Руда. Він продовжував займатися українськими справами, зокрема вступив до Львівського православного братства. Розлючені ще однією невдачею свого походу в Україну поляки розстріляли Івана Виговського без суду 16 березня 1664 року. За переказами, поховали Виговського у "Великому Скиті біля Рудки Гніздичової". Тож не можливо, що саме під старим дубом у селі Руді покоїться прах гетьмана.

Перше ніж торкнутися  цієї постаті в релігійній  культурі, варто зауважити на  таких важливих  речах  як особистість  Петра Могили і його  безпосередній вплив на формування  духовно – культурних цінностей, їхнє прищеплення  українському народу.

Петро Могила народився  1596 року в молдавському князівстві, міста Сучави (Румунія) в родині  власника  земельних  володінь Валахії та Молдови. У 1612 р. – у зв’язку з військовими баталіями і поразкою Могил  від  Кантеміра Мурзи, родина майбутнього київського митрополита  змушена  була тікати в державу – Річ Посполиту, в якій  шукала підтримки у найближчих своїх  багатих родичів: племінниці батька – Раїни Могилянки, матері Єремії Вишневецького, у володінні якого зосереджувалися землі Лівобережної України.Поступово  син Симеона Могили Петро почав засвоювати  духовну освіту у Львівській братній школі.  Своє навчання він закінчив  довгою подорожжю за межі України, слухав цікаві лекції в університетах Західної Європи. Пізніше  освоїв мистецтво володіння латиною.

Могила брав  участь у військовій баталій під містом Хотин,  знаходився під сильним  впливом київського  митрополита  Іова Борецького і з його допомогою  прийняв  чернецтво. У 1627 р. –  його було обрано  настоятелем Києво – Печерської лаври і підпорядковано Константинопольському патріарху, присвоєно носити титул «великого архімандрита» . Після смерті Іова Борецького йому було передано бібліотеку та призначено  духовним наставником. Під час того  як  Могила  став архімандритом лаври, між ним та Ісаєю Копинським  – наступником Борецького сталася ворожнеча. Петро Могила  не скорявся волі митрополита, окремо від нього облаштував собі при лаврі вище духовне училище з викладанням  вільних  наук  грецькою,  латинською і слов’янською  мовами.

У 1631 р. – було відкрито перше духовне училище під керівництвом Петра Могили. У 1632 р. – заручивсь підтримкою польського короля Владислава IV  він отримує дозвіл про незалежне існування православної церкви від  унійної. З його допомогою було засновано великий духовно – просвітницький центр  в Україні, який став носити назву  «Могилянської академії». Завдяки святительській діяльності Могили  набувало свого сенсу  життя духовних  інституцій  в Києві.

Могила став фундатором та будівничим  багатьох церков, спочатку рівноапостольного князя Володимира у селі Берестове, що на Київщині, на честь трьох святителів, яка була передана братському монастирю.

Почалася серйозна робота по очищенню зруйнованих  останків Десятиної церкви у 1635 році. Усі необхідні засоби для монастирів та церков надсилалися Петром Могилою від матеріальної власності лаври,  за рахунок пожертв, які подавалися благочестивими людьми.  

Петро Могила  намагався реформувати  саму православну церкву, був великим богословом на той час. Видав  багато богословських творів, зокрема  видав «Учительне Євангеліє» патріарха Каліста, свою книгу під назвою «Амфологіон» з переліком молитов, душе корисних повчань  на користь іудеїв; «Євхологіон» (молитовник, требник); «Православне сповідання» (катехізис у латино мовному варіанті), який було осуджено Київським собором 1640 року і підтримано Ясським собром 1643 року. У 1645 році Петром Могилою було виданою «Зібрання  короткої науки про артикули  віри православних кафоличних християн».

У 1662 р. – його катехізис  у грекомовному варіанті було відіслано для східних патріархів , а вже потім  на основі їхнього підтвердження – надруковано в місті Амстердам. Могила стає укладачем ще одного твору, що носить  різко полемічний характер «Літос» (Камінь). Твір був написаний ним  як обґрунтування  апологетики і протидію  унійним та римо-католицьким церквам. Тут вміщувалася літургіка з поясненням самого богослужіння, таїнств, обрядів , постів та свят, устрою православних храмів.

Перед своєю смертю митрополит написав  заповіт про передачу  бібліотеки, нерухомої власності Київській колегії, зобов’язував  священиків жити згідно його правил, кожного четверга згадувати його світлу пам’ять. Заповів  і іншим монастирям та церквам, лаврі  виконувати  встановлені ним  канони.  І як виявилося  вже потім, все, що мав Петро Могила  у своєму житті, він присвятив хвалі і служінню Богу.

Згідно  постанови Священного Синоду УПЦ МП  митрополита Київського Петра Могилу було канонізовано  тільки для місцевого шанування, тоді як пропозиція його прославлення як святого була повністю відкинута самою ж комісією в Московському патріархаті. Можливо для цього існують суттєві причини не канонізації  київського митрополита. У грудні 2005 року Помісний собор РПЦ  не визнав канонізації Петра Могили, але ім’я самого святителя Русі  було вписано із власних розпоряджень тодішнього патріарха Московського і всієї Русі  Алексія (Рідігера).  Причина  може  носити не церковний, а власне політичний характер, через що  не відбувся нормальний процес канонізації  Петра Могили  церквою Московського Патріархату.