Чи не вперше це слово в означеному контексті прозвучало 12 листопада під час зустрічі Віктора Януковича з представниками Українського союзу промисловців та підприємців і Федерації профспілок України. Народний депутат Валентин Ландик під час цієї зустрічі заявив, що після підписання угоди з ЄС про асоціацію і зону вільної торгівлі українська продукція може стати неконкурентоспроможною. «Якщо це можна, давайте підписання на один рік поки перенесемо. Ще дайте нам можливість підготуватися, дайте можливість закупити обладнання. Це велике прохання не тільки моє, це велике прохання промисловців», - сказав Ландик.

Ну, а далі покотилося-понеслося. Про сакраментальну «паузу на рік» повели мову не тільки нардепи, а й політичні технологи та аналітики. Найбільш детально аргументував потребу такої паузи «прирегіоналений» інтелектуал зі стажем Кость Бондаренко: «Позиція України зводиться до наступного: ми не просто задекларували європейський вибір, а й протягом року прийняли ряд важливих законів, кримінально-процесуальний кодекс, підготували закон про прокуратуру та нове виборче законодавство. У нас відбулися серйозні зрушення у сфері свободи слова та засобів масової інформації, органи державної влади стали більш відкритими. Ми впроваджуємо європейські стандарти та готові до серйозних збитків для нашої економіки. Що ще потрібно? Хочете підписувати Угоду про асоціацію – підписуйте без додаткових умов. Ні – то ми нікуди не спішимо. М’яч на вашому полі… Такий лейтмотив останніх днів. Україну абсолютно влаштовує пауза у стосунках з ЄС. Це не означає кардинальний поворот. Це не означає розворот на 180° – вбік Митного союзу. Це означає лише паузу – приблизно на рік».

На підтвердження цієї тези – або робіть по-нашому, тобто схиліться перед всемогутністю Партії регіонів і її небажанням робити подальші кроки для інтеграції в Об’єднану Європу, або починаймо «паузу на рік» - негайно були здійснені практичні кроки. Попри те, що місія Кокса-Кваснєвського пішла назустріч українській стороні і продовжила термін своєї роботи до саміту у Вільнюсі, у відповідь було негайно пересунуло ухвалення євроінтеграційних законів. Мовляв, хто ви такі, Кокс і Кваснєвський, щоб ви від нас чогось вимагали? Як зауважив народний депутат Анатолій Гриценко, «Янукович з Рибаком буквально за останню добу викинули два євро-закони з порядку денного Ради на вівторок, 19 листопада. Подивіться «зкоригований» графік пленарних засідань на 19-22 листопада. Проекти зі списку Фюле 3541 (прокуратура) і 3396 (вибори) – на вівторок уже не плануються. Учора в плані вони ще були – сьогодні вже немає. Ловкость рук і нікакого мошеннічєства… А куди ж вони поділися, ті два проекти? Їх спланували на четвер, 21 листопада. Під номерами 56 і 57. Після дуже пріоритетних перед Вільнюсом інших 55 законів, зокрема про службу у військовому резерві, про побутові відходи, про мисливські господарства і полювання… Згідно з новим замислом Януковича-Рибака проекти із списку Фюле Рада має розглянути десь так під ранок п’ятниці, або під вечір суботи – і це за умови, якщо депутати працюватимуть цілодобово».

Ну, а далі в хід пішли очевидні фальшування. Як-от у коментарі нардепа Володимира Олійника до заяви польського президента Броніслава Коморовського. Не встиг останній сказати, що Європейський Союз може дозволити Україні виконати частину вимог уже після парафування Угоди про асоціацію, як Олійник прокоментував: «Ми не можемо не звертати уваги на негативні наслідки для економіки України, до яких призведе початок роботи зони вільної торгівлі з ЄС. По суті, це означатиме різке скорочення доходів митниці, а на тлі закриття кордонів з Росією негативний ефект цього рішення буде тільки зростати.

Я радий, що президент Коморовський позитивно оцінив можливість «паузи» у європейській інтеграції, коли для цього з’являться більш сприятливі економічні передумови». І не має значення, що Коморовський говорив зовсім про інше – що треба «бути готовими, як Спільнота, до прийняття рішення: або їх виконання є достатнім, або частину з них можна реалізувати на наступному етапі, коли відбуватиметься ратифікація угоди, що вимагає згоди всіх країн – членів ЄС. Це також є моментом, коли можна ставити перед Україною вимоги». Тобто про жодну паузу не йшлося, навпаки – про поетапний і безперервний рух! Але, говорячи словами поета-одесита Багрицького, «но если он скажет: “Солги”, - солги. Но если он скажет: “Убей”, - убей». Чи треба пояснювати, хто такий у системі тоталітарних координат цей всемогутній «Він»?

Певен, за ці дні всі ми станемо свідками ще цілої низки заяв та дій з боку «партії влади», покликаних «нагнути» європейців і поставити на грань зриву парафування Угоди про асоціацію – з мотивацією, що нам потрібна тільки «пауза на рік», а якщо хтось зриває підписання, то це діячі ЄС, а не ми. А воно й справді подібними кроками можна довести лідерів країн Євросоюзу до відмови від Угоди …

Між тим твердження, що нічого особливого не відбувається і після «паузи» можна буде повернутися до Угоди про асоціації – це відверта велика брехня. Справа в тому, що наступного року мають відбутися зміни у керівництві виконавчих структур ЄС та буде обраний новий склад Європарламенту. А вслід за тим настане літо, коли в Україні Верховна Рада відпочиває, а вслід за тим осінь – початок президентської виборчої кампанії. Світова практика така, що під час подібних кампаній важливі угоди не підписуються, і це цілком логічно, бо хіба варто мати справу з «кульгавими качками», як звуться глави держав, які добувають свій строк? Якщо тема асоціації України з ЄС реально і постане знову, то не раніше 2016 року. Про це говорять і депутати чинного Європарламенту, і деякі українські політики та аналітики з числа тих, хто добре знає правила і традиції європейського політичного життя.

Що ж означатиме ця трирічна «пауза» для України? По-перше, різке погіршення відносин – як політичних, так й економічних – з країнами Євросоюзу. Адже Україна на офіційному рівні яскраво продемонструє свою нехіть до прийняття європейських правил гри та бажання демонстративно «нагинати» партнерів. По-друге, ускладнення у відносинах з МВФ та іншими міжнародними фінансовими організаціями. А це не лише дешеві кредити, але й рейтинги інвестиційної привабливості та довіра в економічних стосунках. По-третє, неминуче погіршення іміджу України у європейських та світових мас-медіа, зростання поширення негативної інформації (і дезінформації теж) про неї, падіння обсягів туризму тощо. І, нарешті, це означатиме майже повну свободу рук для «регіоналів» на президентських виборах 2015 року. Бо ж можна буде практично не зважати на європейську громадську думку та керівників країн ЄС, а робити все, що заманеться, щоб утримати владу.

Утім, можливо, в очах «регіоналів» останнє перевищує все попереднє, і саме задля реалізації такого сценарію і затіяна вся комедія з «паузою на рік»?

Але в такому разі «партія влади» мусить розуміти, що далеко не всіх лідерів держав Євросоюзу можна зарахувати до «лохів, яких не гріх кинути», відтак справою честі, ба, політичного виживання для цих діячів стане докласти всіх можливих зусиль для унеможливлення подальшого перебування Януковича і Ко при владі в Україні. Бо ж для Європи така владна команда у стратегічно важливій країні просто небезпечна. Ясна річ, ітиметься не про «примушення до дружби» за путінськими сценаріями, а про «м’яку силу» економічної та дипломатичної активності – з дуже неприємними особистими перспективами для ініціаторів і штатних оспівувачів сакраментальної «паузи на рік»…

 Сергій Грабовський
http://tyzhden.ua/Politics/94180

В інтервью ВВС Україна журналіст, телеведучий та письменник Юрій Макаров, чия книга "За чверть десята" увійшла до довгого списку Книги року ВВС-2013, говорив про негативну "спадщину совка", про те, чи кожному у житті дається другий шанс, а також з чого треба починати зміни у власному житті. То про що ж розповідає роман "За чверть десята"?

Юрій Макаров: Перше – це міська повість, сюжетна, з героєм, з початком і з кінцем. Тобто, це жанрова, можливо, це міська проза з елементами чи то фантастики, чи то містики, але та містика має суто службову функцію. Тобто, це не фентезі і тим більше не science fiction.

Друге – це, якщо йдеться про фабулу, то це історія літнього чоловіка, який підбиває попередні підсумки свого життя, більша частина якого відбулася за комунізму. І він розгортає свій, як у Пушкіна, світок і виявляє, що йому там, власне, пишатися нема чим. І що вся його біографія – це історія не вчинків, це історія компромісів, на які він ішов і, в принципі, зраджував, але не так фатально, буквально стукаючи в КДБ, але за великим рахунком зраджував жінок, зраджував друзів, зраджував своє фахове покликання. І нібито він залишився біля розбитого корита.

І звісно, що це зведення рахунків із "совком", який особисто ненавиджу. Я не знаходжу там нічого, за чим можна було б ностальгувати, геть нічого. Навіть ті нібито позитивні якісь моменти. Як то, знаєте, кажуть "безкоштовна медицина". Всі, хто там були, ковтнули цієї безкоштовної медицини. І ще освіта.

Фото з особистої сторінки Facebook

Так, була освіта, але вона була настільки забруднена від першого до п’ятого курсу марксизмом-ленінізмом. Там, де ішлося про якісь точні знання, то там ще можна було, в принципі, подякувати. Були і школи, була і наука. А якщо ішлося про гуманітарні знання, то всім, хто пройшов через це, потім довелося перенавчатися.

Кажуть, що люди були добрішими. Щось я не особливо пам’ятаю якоїсь такої доброти порівняно із сьогоднішнім часом. Так, сьогоднішній час тверезіший, але, можливо, просто не було такого тиску обставин, який би змушував людей бути категоричнішими. А там, де ішлося про реальні інтереси, там були такі самі звірячі закони, як і тепер, а, може, ще і гірше.

І головне, що всі ці стосунки страшенно розбещували людей, вони їх навчали подвійної моралі, вони їх навчали компромісів, вони їх навчали конформізму. І це настільки безнадійно, що навіть коли кажуть, що от принаймні я був молодим. Та ну її до біса, таку молодість. Так що і в цьому сенсі з моїм героєм ми однодумці.

- Давайте поговоримо про вашого головного героя. В нього виявляються такі надзвичайні здібності, коли він здатний матеріалізовувати свої чомусь негативні побажання.

- Чомусь саме негативні! Позитивні чомусь не здійснюються. Це теж ознака епохи. І не лише тієї епохи. А я би сказав, того Радянського Союзу, який в багатьох відношеннях триває досі. Навіть багато хто з тих людей, які його не застали, несуть в собі цей негативний заряд тієї втоми, тієї зневіри, тієї нерішучості і тієї компромісності.

Спостерігаючи за собою і за своїм оточенням, бачу, як часто ми всі, майже без винятку, страшенно дратуємося в тих ситуаціях, коли наш сучасник з тієї ж Польщі або Франції, яку я трохи краще знаю, в кращому разі скаже "От курва!" і пішов собі далі, не витрачаючи цю жовч свою, цей свій негатив. Те саме з французами. А решту часу він намагається все ж таки бути позитивним, можливо, тому, що його навчили так, а можливо, тому що це вже загальна така мелодія життя.

А у нас весь час, навіть на вулиці, ви мабуть чули не менше за мене, як людина каже: "Мєня ето бєсіт!!!" А що її, виявляється, "бэсіт"? Якісь такі побутові дрібнички, на які взагалі не варто звертати уваги. І це означає, що людина замість того, щоб кардинально щось змінювати в своєму житті, бере ось в такий спосіб індульгенцію на нічого нероблення. І це звідти, це – з Радянського Союзу. Вся ця сума негативу "Мєня ето бєсіт", це звідти, з неможливості щось змінити і зі звички нічого не міняти.

У випадку з моїм героєм виявляється, що він все ж таки здатен, завдяки цієї звичці до саморефлексії, цей імпульс опанувати і усвідомити не просто свою відповідальність, а усвідомити, що ну не варто. Коли ти аж так вже дратуєшся, ти насправді руйнуєш себе. Так що замість того, щоб трощити навколо себе всю країну, краще все-таки розібратися з собою. Це конструктивніше.

- А ви самі вірите в силу слова? Ваш герой починає змінювати світ навколо себе за допомогою прокльонів. Ви вірите, що слово дійсно є матеріальним і щось може змінити?

- Аж уже настільки – ні. Це дуже інтимні речі, коли говорити про свою віру чи релігійність, але я все ж таки онук священика, я виріс у суворо православній родині, і якоюсь мірою це дало мені щеплення від такого надмірного захоплення. Я намагаюсь все ж таки опановувати світ більш-менш раціональними інструментами.

- Ваш герой обирає для себе метод боротьби з тим, що йому не подобається, за допомогою прокльонів. А взагалі чи може такий метод бути дієвим? Чи можливо подолати зло злом і де та межа, де закінчується благородне робінгудство і починається злочин?

- Ця межа настає значно швидше, ніж можна собі уявити. Ні, є якісь такі граничні випадки, коли – навіть якщо уявити себе з містики – людині, особливо чоловіку (перепрошую за таку гендерну не політкоректність), треба братися за зброю. От коли на твою землю приходить загарбник або узурпатор, і навіть якщо це безнадійно, навіть якщо ти не маєш жодної перспективи, навіть якщо це страшенно не раціонально, все одно… І це, між іншим, записано в нашому культурному коді.

Після революції і так званої громадянської війни і насправді – назвемо речі своїми іменами – інтервенції 10 років щороку в Центральній Україні тодішній, в тодішніх кордонах відбувалося по кількасот селянських повстань. І це припинилося, власне, після 32-33 років. Голодомор поклав цьому край. Підчас війни, після війни практично майже 10 років ішла партизанка на західних землях.

Людям, звісно, постфактум можна приписувати певні ідеологічні і політичні якісь цілі, але я думаю, що більшість із цих людей ішли не тому, що вони собі уявляли в своєму ідеалі єдину соборну Україну, а просто тому, що зачепило їхню гідність, і вони не могли діяти інакше. І це нормальна реакція нормальної здорової людини із почуттям гідності.

- Ваш герой має радянське минуле, і ось він зустрічається з юною леді, яка є представницею іншого покоління, що не знало "совку". Як ви вважаєте, чи є майбутнє у цих поколінь разом, і яким би воно виглядало?

- Знаєте, якби це було для того, щоб пожвавити сюжет, внести сюди якусь ліричну нотку – таку любовну чи навіть еротичну інтригу туди підпустити, - то це було б одне, але насправді я такі ситуації спостерігав у своєму житті. Я бачив такі ситуації, які тривали, коли дуже дорослий чоловік і дуже молода жінка починали разом жити. Інколи це закінчувалося досить швидко. Інколи це тривало решту життя, яке їм відведено, і це були такі досить гармонійні союзи. Тобто, щоразу це залежить від окремого, індивідуального випадку. У мене відкритий фінал. Я сам не знаю, що з цього роману вийде. Може, через місяць вони набриднуть одне одному, а може, вони будуть жити ще довго-довго, доки не настане опівніч.

- Ще у вашому романі зачепила фраза про те, що для деяких людей ненависть є ознакою того, що вони ще живі. А на вашу думку, що є ознакою того, що людина живе?

- Як? Навпаки – любов. Це звучить страшенно банально. Я усвідомлюю, як це може сприйнятись, але любов в усіх її вимірах – від власне кохання між чоловіком і жінкою до просто любові як готовності ділитись своїм життям, вкладати своє життя в когось іншого, а не замикатися на собі і не жаліти себе – це і є доказом того, що людина жива.

- Яким ви бачите читача своєї книжки?

- За великим рахунком, будь яка людина, яка має звичку читати, тобто, має потребу в тому, щоби живитися ще чиїмись почуттями чи чиїмись думками, це вже, в принципі, достатньо.

- А от Ви самі яку останню книжку прочитали?

- Я от буквально днями закінчив. Є така київська поетка Катя Бабкіна, цілком відома в певних поетичних колах в літературному середовищі. Зовсім молода. До речі, вона є в лонг-листі премії ВВС. Вона написала свій перший роман "Соня". Можливо, він не досконалий з точки зору літературної майстерності, але за загальною своєю інтонацією, за енергетикою, за сюжетом і за тим колом героїв, яких вона описує, це настільки свіже – і я вчергове переконуюсь, що ми ще не до кінця усвідомлюємо потенціал сучасної молодої української літератури.

Анастасія Грібанова, ВВС Україна