Про співтовариство
Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.
Шукати в архіві
Топ учасників
і нє в чьом сєбє нє отказивай....
- 21.10.16, 11:18
Заробітна плата народного депутата складе 25 "мінімалок", що дорівнює 36,250 тисячі гривень.
Верховна Рада в проекті держбюджету-2017, прийнятому сьогодні в першому читанні, майже вдвічі збільшила посадові оклади народних депутатів.
Виходячи з нього, посадовий оклад голови Верховної Ради Андрія Парубія збільшиться до 30 мінімільніх заробітних плат (мінімальна зарплата в Україні становить 1450 гривень - ред.) - до 43,5 тисячі гривень, заступника голови Ірини Геращенко - до 28 окладів - до 40,6 тисячі гривень. Зарплата заступника голови ВР Оксани Сироїд так само збільшиться до 28 мінімальних заробітних плат.
Заробітна плата народного депутата складе 25 "мінімалок", що дорівнює 36,250 тисячі гривень.
Згідно з документом, для оплати праці помічників-консультантів незалежно від їхньої кількості у народного депутата встановлюється загальний місячний фонд у межах 16 мінімальних заробітних плат - до 23,2 тисячі гривень.
Нагадаємо, заробітна плата Парубія за вересень становила 20,2 тисяч гривень, Геращенко - 19,7 тисяч гривень, а заступника голови Сироїд - 18,6 тисяч гривень.
Відповідні зміни набувають чинності з 1 листопада 2016 року.
5
Українська мова і «русский мир». Рецепти дерусифікації
- 20.10.16, 21:19
Українська мова і «русский мир». Рецепти дерусифікації
18 жовтня 2016, 23:51
(Рубрика «Точка зору»)
Стаття доктора філологічних наук, професора Лариси Масенко «Мовна політика України. Антиукраїнський закон досі чинний» порушує багато гострих питань щодо функціонування державної української мови в Україні.
Авторитетний мовознавець Лариса Масенко робить закономірні висновки:
«Відсутністю державної підтримки української мови скористались представники п’ятої колони… В умовах функціональної нерівноправності двох мов, успадкованої від періоду колоніальної залежності України від Росії, це загрожує витісненням української мови з усіх сфер суспільного життя на більшій частині території країни…
Антиукраїнський Закон Ківалова-Колесніченка досі лишається чинним. І це означає, що й нинішнє керівництво, навіть в умовах розв’язаної Росією війни проти України, не усвідомлює, чи не хоче усвідомити того незаперечного факту, що деукраїнізація мовно-культурного простору прокладає шлях «русскому миру» всередину країни».
На жаль, це в Україні здатні зрозуміти далеко не всі. Доводиться чути, що мова сьогодні – це нібито не основне, а от закінчиться війна з Росією та почне підніматися економіка (а з нею і рівень життя), мовне питання вирішиться ледве не автоматично.
Хоча це є фундаментальною помилкою, на яку українці нині не мають просто права.
Використати мовний досвід Ізраїлю
Так сталося, що дякуючи професії, довелося відвідати чимало країн. Але в жодній із них колишні радянські громадяни не могли жити і працювати, не вивчивши мову країни свого перебування. Адже це просто неможливо.
Декілька років тому мені пощастило побувати в Ізраїлі на курсах для журналістів, які були організовані міністерством закордонних справ цієї країни.
В Ізраїлі вразило звичайно багато чого, але, можливо, найбільше те, що колись майже мертва мова іврит за відносно короткий проміжок історичного часу була повернута у функціональний оббіг єврейського народу.
І якщо на початку проголошення державності Ізраїлю іврит не був рідною мовою для більшості дорослих репатріантів, і її їм доводилося вчити з нуля, то вже своїх дітей ізраїльтяни спочатку вчили івриту, а вже потім іншим мовам.
Хоча важливість вивчення івриту явно усвідомили не всі. Так, у містечку Кфар-Саба під Тель-Авівом довелося поспілкуватися з репатріанткою з російського Біробіджану.
У Біробіджані вона працювала головним бухгалтером якогось великого підприємства, а у Кфар-Сабі спромоглася влаштуватися лише прибиральницею. Чим дуже була незадоволена і вважала це ледве не дискримінацією.
Втім, проблема виявилася дуже простою. Ця репатріантка не змогла (чи не захотіла) вивчити державну мову Ізраїлю – іврит. Бо вважала, що в країні, де значний відсоток російськомовних, це просто непотрібно.
А виявилося, що це зовсім не так. І вона почала задумуватися про повернення назад до Росії, оскільки незнання мови країни свого перебування стало непереборним бар’єром для влаштування в Ізраїлі на пристойну роботу.
В Україні сьогодні усе відбувається з похибкою до навпаки.
Ті, хто не бажають вивчати державну українську мову, з усіх сил намагаються законсервувати ситуацію з російською таким чином, аби з часом проблема вживання української мови відпала взагалі.
Через те, що переважна більшість її носіїв або перейшли на російську мову, або ж були витіснені на маргінеси суспільного життя.
Стан справ ускладнюється ще й тим, що для тих, хто видає себе за українські еліти, споконвічна мова країни їхнього проживання переважно не складає суттєвої цінності.
Рецепти дерусифікації
Аналізуючи шляхи припинення русифікації України, необхідно враховувати також і такий фактор, як мотивації принципово російськомовних ігнорувати українську мову.
Мова може йти не лише про небажання виходити з зони звичного «мовного комфорту» від перебування серед російськомовного оточення, а й про спробу законсервувати подібну аномальну ситуацію, якщо не назавжди, то принаймні на максимально розтягнутий час.
Роблячи перші кроки на шляху до дерусифікації, потрібно передбачити адміністративну відповідальність за ігнорування української мови, або публічне вживання російської мови під час своєї діяльності чиновниками, які перебувають на державній службі.
І ця відповідальність має застосовуватись незалежно від посади та службового рангу того, чи іншого держслужбовця. Що мусить бути чітко і однозначно прописано в українських законах.
Адже і зараз можна подати судовий позов щодо ігнорування державним чиновником української мови.
Але що можна написати у такому позові? Що чиновник порушує статтю 10 Конституції України. Суддя з цим погодиться. А що далі? За якою статтею його притягти до відповідальності?
Тому на напрямку дерусифікації України потрібно було б зробити низку кроків.
Перший: якнайшвидше скасувати, як антиукраїнський, антиконституційний і антидержавний Закон Ківалова-Колесніченка.
Другий: ухвалити новий закон, який би враховував реальні потреби відродження і утвердження української мови як державної. Підключивши до його підготовки провідних мовознавців України.
Третій: в законі «Про функціонування державної української мови в Україні» передбачити адміністративну відповідальність і звільнення з посади, котру вони займають, тих держслужбовців, які продовжуватимуть ігнорувати вживання української мови під час виконання ними службових обов’язків.
Четвертий: законодавчо зобов’язати персонал вишів, шкіл і дитячих садочків викладати і спілкуватися у стінах цих установ виключно українською мовою.
П’ятий: встановити суворий державний контроль над тим, щоб контент передач, які транслюють телебачення і радіо в Україні, був не менше, аніж на 70-80 відсотків україномовним.
Волонтери української мови
Українське громадянське суспільство мусить взяти мовне питання під свій контроль. І діяти так, як це вже було з обороною України.
Потрібно ініціювати волонтерський рух, тепер вже для відновлення природного середовища функціонування української мови.
Для цього потрібно започатковувати нові масові громадянські ініціативи, організувати безкоштовні мовні курси, створювати мовні клуби за інтересами, проводити флешмоби.
Проте українська мова буде популярною лише тоді, коли громадяни України почнуть масово читати українською.
Потрібно зробити так, щоб українська книга сама йшла до свого читача. І поширення українських книжок може стати можливим через створення мережі «Народних бібліотек української книги».
Щоб волонтери української мови поширювали загальнодоступні книжки з цих бібліотек за місцем проживання людей.
Потрібно розгорнути мережі мобільних бібліотек, які б доносили українську книжку до свого масового читача в містах, містечках і селах. Формуючи таким чином цільову масову аудиторію української книги.
Головне – призвичаїти громадян (і особливо молодь) до думки, що зовсім не все одно, якою мовою ви послуговуєтеся під час спілкування.
І що українська мова – це не «бандерівщина» і не сільський провінціалізм, як це намагалася переконати українців колоніальна російська влада в часи СРСР, а самоповага, причетність до свого українського народу і шлях у майбутнє.
Віктор Каспрук – незалежний політолог
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Віктор Каспрук – політолог, журналіст-міжнародник, публіцист. Закінчив Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського. Працював завідувачем відділу політики в газеті В’ячеслава Чорновола «Час-Time». Автор понад 2300 статей. Спеціалізується на висвітленні проблем України, Росії, Білорусі, Близького Сходу, арабського світу, Латинської Америки та Південно-Східної Азії.
http://www.radiosvoboda.org/a/28060826.html
18 жовтня 2016, 23:51
(Рубрика «Точка зору»)
Стаття доктора філологічних наук, професора Лариси Масенко «Мовна політика України. Антиукраїнський закон досі чинний» порушує багато гострих питань щодо функціонування державної української мови в Україні.
Авторитетний мовознавець Лариса Масенко робить закономірні висновки:
«Відсутністю державної підтримки української мови скористались представники п’ятої колони… В умовах функціональної нерівноправності двох мов, успадкованої від періоду колоніальної залежності України від Росії, це загрожує витісненням української мови з усіх сфер суспільного життя на більшій частині території країни…
Антиукраїнський Закон Ківалова-Колесніченка досі лишається чинним. І це означає, що й нинішнє керівництво, навіть в умовах розв’язаної Росією війни проти України, не усвідомлює, чи не хоче усвідомити того незаперечного факту, що деукраїнізація мовно-культурного простору прокладає шлях «русскому миру» всередину країни».
На жаль, це в Україні здатні зрозуміти далеко не всі. Доводиться чути, що мова сьогодні – це нібито не основне, а от закінчиться війна з Росією та почне підніматися економіка (а з нею і рівень життя), мовне питання вирішиться ледве не автоматично.
Хоча це є фундаментальною помилкою, на яку українці нині не мають просто права.
Використати мовний досвід Ізраїлю
Так сталося, що дякуючи професії, довелося відвідати чимало країн. Але в жодній із них колишні радянські громадяни не могли жити і працювати, не вивчивши мову країни свого перебування. Адже це просто неможливо.
Декілька років тому мені пощастило побувати в Ізраїлі на курсах для журналістів, які були організовані міністерством закордонних справ цієї країни.
В Ізраїлі вразило звичайно багато чого, але, можливо, найбільше те, що колись майже мертва мова іврит за відносно короткий проміжок історичного часу була повернута у функціональний оббіг єврейського народу.
І якщо на початку проголошення державності Ізраїлю іврит не був рідною мовою для більшості дорослих репатріантів, і її їм доводилося вчити з нуля, то вже своїх дітей ізраїльтяни спочатку вчили івриту, а вже потім іншим мовам.
Хоча важливість вивчення івриту явно усвідомили не всі. Так, у містечку Кфар-Саба під Тель-Авівом довелося поспілкуватися з репатріанткою з російського Біробіджану.
У Біробіджані вона працювала головним бухгалтером якогось великого підприємства, а у Кфар-Сабі спромоглася влаштуватися лише прибиральницею. Чим дуже була незадоволена і вважала це ледве не дискримінацією.
Втім, проблема виявилася дуже простою. Ця репатріантка не змогла (чи не захотіла) вивчити державну мову Ізраїлю – іврит. Бо вважала, що в країні, де значний відсоток російськомовних, це просто непотрібно.
А виявилося, що це зовсім не так. І вона почала задумуватися про повернення назад до Росії, оскільки незнання мови країни свого перебування стало непереборним бар’єром для влаштування в Ізраїлі на пристойну роботу.
В Україні сьогодні усе відбувається з похибкою до навпаки.
Ті, хто не бажають вивчати державну українську мову, з усіх сил намагаються законсервувати ситуацію з російською таким чином, аби з часом проблема вживання української мови відпала взагалі.
Через те, що переважна більшість її носіїв або перейшли на російську мову, або ж були витіснені на маргінеси суспільного життя.
Стан справ ускладнюється ще й тим, що для тих, хто видає себе за українські еліти, споконвічна мова країни їхнього проживання переважно не складає суттєвої цінності.
Рецепти дерусифікації
Аналізуючи шляхи припинення русифікації України, необхідно враховувати також і такий фактор, як мотивації принципово російськомовних ігнорувати українську мову.
Мова може йти не лише про небажання виходити з зони звичного «мовного комфорту» від перебування серед російськомовного оточення, а й про спробу законсервувати подібну аномальну ситуацію, якщо не назавжди, то принаймні на максимально розтягнутий час.
Роблячи перші кроки на шляху до дерусифікації, потрібно передбачити адміністративну відповідальність за ігнорування української мови, або публічне вживання російської мови під час своєї діяльності чиновниками, які перебувають на державній службі.
І ця відповідальність має застосовуватись незалежно від посади та службового рангу того, чи іншого держслужбовця. Що мусить бути чітко і однозначно прописано в українських законах.
Адже і зараз можна подати судовий позов щодо ігнорування державним чиновником української мови.
Але що можна написати у такому позові? Що чиновник порушує статтю 10 Конституції України. Суддя з цим погодиться. А що далі? За якою статтею його притягти до відповідальності?
Тому на напрямку дерусифікації України потрібно було б зробити низку кроків.
Перший: якнайшвидше скасувати, як антиукраїнський, антиконституційний і антидержавний Закон Ківалова-Колесніченка.
Другий: ухвалити новий закон, який би враховував реальні потреби відродження і утвердження української мови як державної. Підключивши до його підготовки провідних мовознавців України.
Третій: в законі «Про функціонування державної української мови в Україні» передбачити адміністративну відповідальність і звільнення з посади, котру вони займають, тих держслужбовців, які продовжуватимуть ігнорувати вживання української мови під час виконання ними службових обов’язків.
Четвертий: законодавчо зобов’язати персонал вишів, шкіл і дитячих садочків викладати і спілкуватися у стінах цих установ виключно українською мовою.
П’ятий: встановити суворий державний контроль над тим, щоб контент передач, які транслюють телебачення і радіо в Україні, був не менше, аніж на 70-80 відсотків україномовним.
Волонтери української мови
Українське громадянське суспільство мусить взяти мовне питання під свій контроль. І діяти так, як це вже було з обороною України.
Потрібно ініціювати волонтерський рух, тепер вже для відновлення природного середовища функціонування української мови.
Для цього потрібно започатковувати нові масові громадянські ініціативи, організувати безкоштовні мовні курси, створювати мовні клуби за інтересами, проводити флешмоби.
Проте українська мова буде популярною лише тоді, коли громадяни України почнуть масово читати українською.
Потрібно зробити так, щоб українська книга сама йшла до свого читача. І поширення українських книжок може стати можливим через створення мережі «Народних бібліотек української книги».
Щоб волонтери української мови поширювали загальнодоступні книжки з цих бібліотек за місцем проживання людей.
Потрібно розгорнути мережі мобільних бібліотек, які б доносили українську книжку до свого масового читача в містах, містечках і селах. Формуючи таким чином цільову масову аудиторію української книги.
Головне – призвичаїти громадян (і особливо молодь) до думки, що зовсім не все одно, якою мовою ви послуговуєтеся під час спілкування.
І що українська мова – це не «бандерівщина» і не сільський провінціалізм, як це намагалася переконати українців колоніальна російська влада в часи СРСР, а самоповага, причетність до свого українського народу і шлях у майбутнє.
Віктор Каспрук – незалежний політолог
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Віктор Каспрук – політолог, журналіст-міжнародник, публіцист. Закінчив Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського. Працював завідувачем відділу політики в газеті В’ячеслава Чорновола «Час-Time». Автор понад 2300 статей. Спеціалізується на висвітленні проблем України, Росії, Білорусі, Близького Сходу, арабського світу, Латинської Америки та Південно-Східної Азії.
http://www.radiosvoboda.org/a/28060826.html
15
Україна і Польща. Роздуми після перегляду фільму «Волинь»
- 20.10.16, 21:09
Україна і Польща. Роздуми після перегляду фільму «Волинь»
11 жовтня 2016, 20:10
Кшиштоф Становський
(Рубрика «Точка зору»)
Кшиштоф Становський – президент Міжнародної фундації «Солідарність», член Комітету громадянської солідарності з Україною, колишній заступник міністра освіти Польщі (2007-2010) і екс-заступник керівника польського МЗС (2010-2012)
Варшава – Я не кінокритик і не кіноман. Мені не подобаються фільми, що викликають страх кров’ю і жорстокістю. Можливо тому, що я надто багато нещастя зустрів у житті: у слідчих камерах, у таборах для біженців, у селах, де не було чоловіків. Так багато зустрів поранених із Майдану. Так багато знайомих загинуло в Криму, не повернулось із фронту…
На прохання регіональної влади розмовляв учора у містечку Голенюв із першими глядачами фільму Смаржовського «Волинь». У місцевій спільноті є багато українців, переселених під час операції «Вісла», близько 2 тисяч мігрантів із України. Перед входом у зал – виставка, присвячена 25-й річниці Незалежності України.
Кінець фільму. Люди мовчать. Частина виходить. Як розпочати розмову?
Вічний відпочинок даруй їм, Господи… Вибачаємо і просимо вибачення.
На Волині по-звірськи замордовано 40-60 тисяч поляків. Голокост поглинув мало чи не всіх євреїв. На тих теренах під час війни загинули також десятки тисяч українців. Фільм нагадує важливу правду про націоналізм. Кожному. Польський, німецький, український, російський… Націоналізм вбиває душу. У світлі смолоскипів і вигуків веде сусідів на смерть.
Думаючи про трагедію на Волині, слід пам’ятати, що там вбивали і були вбиті громадяни Речі Посполитої. Якщо ми звикли простіше говорити про них – поляки, то необхідно послідовно казати, що поляки вбивали поляків.
Фільм Смаржовського є розповіддю однієї сторони. Він показує події на Волині польськими очима. Навіть моментами виникає враження, що це, буцімто, кіно про повстання Спартака, режисером якого є громадянин Риму. Все було надзвичайно чудово, жили ми у злагоді, а вони, з невідомої причини, збунтувалися і почали мордувати сусідів. Не було так гарно. Фільм опосередковано нагадує про соціальну нерівність. Про поляків, які займали всі посади. Знищення церков у 30-х роках польським військом. Помилково (відповідно до того, що знаю) показано поляків, які вільно володіють українською мовою (аж включно до молитви українською мовою ), численні змішані шлюби. Фільм цілковито ігнорує той факт, що єдиними союзниками Польщі у польсько-радянській війні 1919-1921 років були вояки Петлюри з Української Народної Республіки. Не згадано про генерала Марка Безручка, командира Дивізії Січових стрільців, який очолював оборону Замостя від Червоної Армії. Всі вони були зраджені Польщею мирним договором у Ризі у 1921 році, коли ми визнали Українську радянську республіку, а воїнів, які обороняли Варшаву перед радянською окупацією, замкнули в таборах для інтернованих. Значна частина цих військовослужбовців померла, знищена хворобами. Зраджені і забуті. Замість цього, Смаржовський без жодних джерельних підтверджень показує акцію освячення сокир і ножів у греко-католицькій церкві (відсутній у той час на Волині).
Окрім однієї з останніх сцен – помсти поляків українцям, у фільмі гинуть переважно тільки поляки, євреї, радянська вчителька. Смерть оминає українців. Фільм підтримує стереотип, що поляки бувають добрі, нейтральні і підлі. Але українці – лише злі, дуже злі і ті найстрашніші, які кричать «Слава Україні! Героям Слава!». Про таких українців, про таку Україну розповідає сьогодні російська пропаганда.
Масові вбивства поляків на Волині є злочином страшного часу націоналізму. Зізнавались у цьому багато разів, просячи нас, поляків, про вибачення ієрархи Української греко-католицької церкви, президент України. У моєму рідному Любліні вибачення просила Надія Савченко, українська героїня, яку не змогли зламати російські слідчі.
Під час агресії Росії проти України
Немає доброго часу для таких фільмів. Не слід забувати тодішньої трагедії. Фільм про Волинь повинен був з’явитися. Але буває час особливо поганий. Фільм Смаржовського виходить на екрани тоді, коли Україна захищається від російської агресії. Це війна за Незалежність. Також і нашу. Окупованим є Крим. Упродовж останніх двох років на фронті загинули близько 20 тисяч українських військовослужбовців, лікарів, журналістів. Саме такою є кількість населення Голенюва. Півтора мільйони людей (разом Познань, Щецін, Ґданськ і Ґдиня) змушені були залишити свої бомбардовані і окуповані будинки на Донбасі і в Криму. Переселенці є у кожному українському містечку. До українських домівок повертаються домовини, покалічені герої. Показ цього фільму сьогодні можна порівняти до підтримки ідеї про безчинства польської шляхти, зради Тарговиці під час Варшавського повстання. Тішиться лише Москва. Ох, якби знову ж так посварились.
Реклама фільму Войцеха Смажовського «Волинь» у Варшаві
Фільм є на екранах. Кінозали заповнюються молоддю. Водночас поруч нас живуть українці. Вчителі англійської, програмісти, прибиральниці, робітники. Дехто вибереться подивитись «Волинь». Більшість із них бачить рекламу на плакатах чи телебаченні. У мовчанні слухає поляків, які коментують фільм в автобусі, на роботі, вдома. Більшість не чула раніше про волинський злочин. Їхні батьки жили у Радянському Союзі, який, з одного боку, підживлював ненависть до польських панів, а з іншого, випробував Україну штучним голодом, в якому загинуло багато мільйонів жителів. Виходячи багато разів на вулиці міст, під час Революції на граніті, Помаранчевої революції, врешті Революції гідності, українці вірили, що їхня омріяна країна теж піде європейським шляхом. Можливо, не тепер, але колись доєднається до європейських спільнот. Усупереч традиції, переказаної дідами і бабусями, повірили, що найкращими сусідами, які пізнаються у біді, є поляки.
Пам’ятаємо про жертв вбивств на Волині. Вибачаємо і просимо вибачення. Знаємо, що наші предки не були святі. Здійснювали різні негідності, про які хтось в ім’я правди створить фільм. Зробімо все можливе, щоб пам’ять про минулі злочини не посіяла ненависть сьогодні. Ненависть, яка вбиває душі, а іноді й сусідів. А починається все від показаних Смаржовським написів на будинках, і нав’язування сьогодні в Польщі мови ненависті, руйнування надгробків, нападів на людей, які моляться на могилах своїх предків.
Наближається 100-річчя Варшавської битви. Битви, в якій поляки та українці солідарно встали на захист Речі Посполитої, України, Європи. Зробімо все, щоб пам’ятати водночас і добрі моменти спільної польсько-української історії. Подбаймо про цвинтарі. Помолимось спільно на могилах спільних героїв. Розповімо про них нашим онукам. У Польщі та в Україні.
Кшиштоф Становський – президент Міжнародної фундації «Солідарність», член Комітету громадянської солідарності з Україною, колишній заступник міністра освіти Польщі (2007-2010) і екс-заступник керівника польського МЗС (2010-2012)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди
http://www.radiosvoboda.org/a/28046278.html
БГ: Вдяний автору за його правдиву позицію, щиру і чесну. Найперше запитання виникає по цій темі: яка мета? Рішень Сейму про геноцид? Цей фільм? Моя думка однозначна: почнеться зворотня реакція з боку українців і їх негативи в бік поляків з полонізацією, пацифікаціями, концтабором Береза-картузька, операція "Буря" АКа тощо. Навіщо це? Безглуздо, якщо не більше: divide et impera. Авторо правильно привертає увагу на потрібне перенесення акцентів де українці і поляки бились разом проти агресора, зокрема варто згадати і про тисячі українців у Війску Польському під час трагічного вересня 1939 р., коли колаборантами-союзниками в Гітлера була сталінська СРСР, що власне і до подій на Волині в 1943-му доклала чимало зусиль провокаціями червоної партизанки - про це потрібно розповідати. Я так вважаю.
11 жовтня 2016, 20:10
Кшиштоф Становський
(Рубрика «Точка зору»)
Кшиштоф Становський – президент Міжнародної фундації «Солідарність», член Комітету громадянської солідарності з Україною, колишній заступник міністра освіти Польщі (2007-2010) і екс-заступник керівника польського МЗС (2010-2012)
Варшава – Я не кінокритик і не кіноман. Мені не подобаються фільми, що викликають страх кров’ю і жорстокістю. Можливо тому, що я надто багато нещастя зустрів у житті: у слідчих камерах, у таборах для біженців, у селах, де не було чоловіків. Так багато зустрів поранених із Майдану. Так багато знайомих загинуло в Криму, не повернулось із фронту…
На прохання регіональної влади розмовляв учора у містечку Голенюв із першими глядачами фільму Смаржовського «Волинь». У місцевій спільноті є багато українців, переселених під час операції «Вісла», близько 2 тисяч мігрантів із України. Перед входом у зал – виставка, присвячена 25-й річниці Незалежності України.
Кінець фільму. Люди мовчать. Частина виходить. Як розпочати розмову?
Вічний відпочинок даруй їм, Господи… Вибачаємо і просимо вибачення.
На Волині по-звірськи замордовано 40-60 тисяч поляків. Голокост поглинув мало чи не всіх євреїв. На тих теренах під час війни загинули також десятки тисяч українців. Фільм нагадує важливу правду про націоналізм. Кожному. Польський, німецький, український, російський… Націоналізм вбиває душу. У світлі смолоскипів і вигуків веде сусідів на смерть.
Думаючи про трагедію на Волині, слід пам’ятати, що там вбивали і були вбиті громадяни Речі Посполитої. Якщо ми звикли простіше говорити про них – поляки, то необхідно послідовно казати, що поляки вбивали поляків.
Фільм Смаржовського є розповіддю однієї сторони. Він показує події на Волині польськими очима. Навіть моментами виникає враження, що це, буцімто, кіно про повстання Спартака, режисером якого є громадянин Риму. Все було надзвичайно чудово, жили ми у злагоді, а вони, з невідомої причини, збунтувалися і почали мордувати сусідів. Не було так гарно. Фільм опосередковано нагадує про соціальну нерівність. Про поляків, які займали всі посади. Знищення церков у 30-х роках польським військом. Помилково (відповідно до того, що знаю) показано поляків, які вільно володіють українською мовою (аж включно до молитви українською мовою ), численні змішані шлюби. Фільм цілковито ігнорує той факт, що єдиними союзниками Польщі у польсько-радянській війні 1919-1921 років були вояки Петлюри з Української Народної Республіки. Не згадано про генерала Марка Безручка, командира Дивізії Січових стрільців, який очолював оборону Замостя від Червоної Армії. Всі вони були зраджені Польщею мирним договором у Ризі у 1921 році, коли ми визнали Українську радянську республіку, а воїнів, які обороняли Варшаву перед радянською окупацією, замкнули в таборах для інтернованих. Значна частина цих військовослужбовців померла, знищена хворобами. Зраджені і забуті. Замість цього, Смаржовський без жодних джерельних підтверджень показує акцію освячення сокир і ножів у греко-католицькій церкві (відсутній у той час на Волині).
Окрім однієї з останніх сцен – помсти поляків українцям, у фільмі гинуть переважно тільки поляки, євреї, радянська вчителька. Смерть оминає українців. Фільм підтримує стереотип, що поляки бувають добрі, нейтральні і підлі. Але українці – лише злі, дуже злі і ті найстрашніші, які кричать «Слава Україні! Героям Слава!». Про таких українців, про таку Україну розповідає сьогодні російська пропаганда.
Масові вбивства поляків на Волині є злочином страшного часу націоналізму. Зізнавались у цьому багато разів, просячи нас, поляків, про вибачення ієрархи Української греко-католицької церкви, президент України. У моєму рідному Любліні вибачення просила Надія Савченко, українська героїня, яку не змогли зламати російські слідчі.
Під час агресії Росії проти України
Немає доброго часу для таких фільмів. Не слід забувати тодішньої трагедії. Фільм про Волинь повинен був з’явитися. Але буває час особливо поганий. Фільм Смаржовського виходить на екрани тоді, коли Україна захищається від російської агресії. Це війна за Незалежність. Також і нашу. Окупованим є Крим. Упродовж останніх двох років на фронті загинули близько 20 тисяч українських військовослужбовців, лікарів, журналістів. Саме такою є кількість населення Голенюва. Півтора мільйони людей (разом Познань, Щецін, Ґданськ і Ґдиня) змушені були залишити свої бомбардовані і окуповані будинки на Донбасі і в Криму. Переселенці є у кожному українському містечку. До українських домівок повертаються домовини, покалічені герої. Показ цього фільму сьогодні можна порівняти до підтримки ідеї про безчинства польської шляхти, зради Тарговиці під час Варшавського повстання. Тішиться лише Москва. Ох, якби знову ж так посварились.
Реклама фільму Войцеха Смажовського «Волинь» у Варшаві
Фільм є на екранах. Кінозали заповнюються молоддю. Водночас поруч нас живуть українці. Вчителі англійської, програмісти, прибиральниці, робітники. Дехто вибереться подивитись «Волинь». Більшість із них бачить рекламу на плакатах чи телебаченні. У мовчанні слухає поляків, які коментують фільм в автобусі, на роботі, вдома. Більшість не чула раніше про волинський злочин. Їхні батьки жили у Радянському Союзі, який, з одного боку, підживлював ненависть до польських панів, а з іншого, випробував Україну штучним голодом, в якому загинуло багато мільйонів жителів. Виходячи багато разів на вулиці міст, під час Революції на граніті, Помаранчевої революції, врешті Революції гідності, українці вірили, що їхня омріяна країна теж піде європейським шляхом. Можливо, не тепер, але колись доєднається до європейських спільнот. Усупереч традиції, переказаної дідами і бабусями, повірили, що найкращими сусідами, які пізнаються у біді, є поляки.
Пам’ятаємо про жертв вбивств на Волині. Вибачаємо і просимо вибачення. Знаємо, що наші предки не були святі. Здійснювали різні негідності, про які хтось в ім’я правди створить фільм. Зробімо все можливе, щоб пам’ять про минулі злочини не посіяла ненависть сьогодні. Ненависть, яка вбиває душі, а іноді й сусідів. А починається все від показаних Смаржовським написів на будинках, і нав’язування сьогодні в Польщі мови ненависті, руйнування надгробків, нападів на людей, які моляться на могилах своїх предків.
Наближається 100-річчя Варшавської битви. Битви, в якій поляки та українці солідарно встали на захист Речі Посполитої, України, Європи. Зробімо все, щоб пам’ятати водночас і добрі моменти спільної польсько-української історії. Подбаймо про цвинтарі. Помолимось спільно на могилах спільних героїв. Розповімо про них нашим онукам. У Польщі та в Україні.
Кшиштоф Становський – президент Міжнародної фундації «Солідарність», член Комітету громадянської солідарності з Україною, колишній заступник міністра освіти Польщі (2007-2010) і екс-заступник керівника польського МЗС (2010-2012)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди
http://www.radiosvoboda.org/a/28046278.html
БГ: Вдяний автору за його правдиву позицію, щиру і чесну. Найперше запитання виникає по цій темі: яка мета? Рішень Сейму про геноцид? Цей фільм? Моя думка однозначна: почнеться зворотня реакція з боку українців і їх негативи в бік поляків з полонізацією, пацифікаціями, концтабором Береза-картузька, операція "Буря" АКа тощо. Навіщо це? Безглуздо, якщо не більше: divide et impera. Авторо правильно привертає увагу на потрібне перенесення акцентів де українці і поляки бились разом проти агресора, зокрема варто згадати і про тисячі українців у Війску Польському під час трагічного вересня 1939 р., коли колаборантами-союзниками в Гітлера була сталінська СРСР, що власне і до подій на Волині в 1943-му доклала чимало зусиль провокаціями червоної партизанки - про це потрібно розповідати. Я так вважаю.
5
