Сьогодні, 26 січня, четвер, приніс такі файні новини:

1. Український народ БОРЕТЬСЯ проти путлерівських покручів та покидьків російських окупантів.

2. TechSoup Україна пропонує НУО доступні шляхи технологічної модернізації. Ресурсний центр ГУРТ у партнерстві з TechSoup реалізує Програму технологічної підтримки неприбуткових організацій України, яка є реальною можливістю для модернізації вітчизняних ОГС. Завдяки цій програмі організації можуть отримати пільгове програмне забезпечення від провідних світових донорів.

3. В Україні діє стипендіальна програма ім. Л. Кіркланда. Програма адресована молодим лідерам, що здобули вищу освіту, які зацікавлені у розвитку демократії, економіки і громадянського суспільства у своїх країнах та в регіоні.  Подавати проекти  до 1 березня 2017 р.

4. «International Alert» хоче надати підтримку громадським ініціативам, що мають на меті сприяння миробудівництву з урахуванням місцевих потреб громад, у яких наслідки тривалого конфлікту призвели до напруження між різними групами. Подавати проекти  до 31 березня 2017 р.

5. Вже втретє в Україні відбувається конкурс інженерних стартапів Vernadsky Challenge. Подавати проекти  до 1 березня 2017 р.

6. Університет Linnaeus пропонує стипендії студентам, які не проживають у країнах ЄС чи Європейської економічної зони та Швейцарії. Стипендії доступні для тих, хто навчається за програмами, курсами, а також у літній академії і покривають мінімум 75% вартості навчання. Подавати проекти  до 1 лютого 2017 року.

7. Стенфордський університет оголосив про відкриття спеціальної програми для студентів з України під назвою «Ukrainian Emerging Leaders Program». Навчальний курс розраховано на 10 місяців для трьох українців, які отримуватимуть 70 тисяч доларів стипендії. Проекти надсилати до 15 лютого 2017 р.

8. Уряд Румунії пропонує гранти на навчання студентам бакалаврату, магістратури та аспірантури. Грант включає оплату за навчання, покриття витрат на проживання та щомісячну стипендію. Проекти надсилати до 20 березня 2017 р.

9. Благодійна організація «Мережа 100 відсотків життя. Рівне» при підтримці Європейського Союзу оголошують Конкурс малих грантів у межах проекту «Забезпечення захисту прав осіб, що потребують паліативної допомоги, силами ОГС». Подавати проекти  до 17 лютого 2017 р.

10. ГО «Людина в біді» надає гранти для створення нових робочих місць для ВПО. Цей проект створений з метою стимулювання діючого малого та середнього бізнесу, який має потенціал до розширення та створення нових робочих місць для громадян України, що мають статус ВПО та постійно проживають на територіях Донецької області. Подавати проекти до 30 квітня 2017 р.

11. ГО «Людина в біді» готова надати допомогу людям, які знаходяться у найбільш скрутному фінансовому становищі. Цей проект створений з метою підтримки людей, які втратили у результаті конфлікту на сході України свої звичайні джерела коштів для життя: працю, малий бізнес, хобі, що приносило постійний прибуток. Підтримка направлена на відновлення таких джерел. Діє до 31 травня 2017 р.

12. Для постраждалих на Сході організовуються тренінги, гранти, конференції.

13. В березні на базі НТУУ «КПІ» у Києві пройде фінал 3-го раунду Всеукраїнського конкурсу інноваційних проектів AgroChallenge. Запрошуються до участі в Конкурсі Agro Challenge всіх бажаючих (вікових обмежень немає). Подавати проекти до 15 лютого 2017 р.

14. Центр соціальних та ділових ініціатив (м. Яремче) та Асоціація велосипедистів Києва оголосили черговий конкурс малих грантів для велосипедних активістів. Подавати проекти до 15 лютого 2017 р.

(Підготовлено за матеріалами  http://gurt.org.ua/)

 

Дайджест позитивних новин підготовлено спеціально для ФБ-групи «Файні новини»:

https://www.facebook.com/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BD%D1%96-%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D0%B8-700024123365955/?pnref=story

та
https://www.facebook.com/groups/fayninovyny/

Чому я повернувся в Україну в час, коли більшість людей мріяла про еміграцію
23 січня 2017




    Андрій Любка

Минулого тижня українським сегментом інтернету знову прокотилася хвиля розмов про еміграцію. Мовляв, запанувала в нашій країні атмосфера загальної готовності виїхати в пошуках кращого життя. Тези лунали різноманітні: економічні (зарплатні, перспективи, вакансії, реалії ведення бізнесу), соціальні (освіта для дітей, якість і доступність медицини), ментальні (важко жити серед людей із совковим світоглядом). Приглядаючись до палких дискусій на цю тему, я помітив, що хвилю вподобань і перепостів можна зібрати, якщо напишеш щось погане про Україну і водночас щось хороше про закордоння. Хоча я сам незлим тихим інколи відгукуюся про батьківщину, все ж вирішив піти проти течії й розказати нерепрезентативну приватну історію повернення в Україну.

Рим збудовано не за день

Навесні 2014 року, коли почалася російська агресія проти України, я закінчував магістерські студії у Варшавському університеті. То були такі часи, коли дехто з моїх українських друзів у Варшаві не наважувався навіть поїхати в Україну на ювілей до батька. Йшла мобілізація, і ті самі люди, які сьогодні поширюють статуси про еміграцію, розповсюджували інформацію про те, що молодих хлопців забирають в армію просто на кордоні, водіїв ловлять на виїзді з міст біля пунктів ДАІ, військкомати влаштовують облави у сільських церквах, а потім ненавчених вояків без амуніції кидають на фронт.

Попри те, що диплом Варшавського університету давав мені можливість безпроблемного працевлаштування (дозвіл не потрібен), і я мав, та й досі маю, конкретну пропозицію робочого місця, я вирішив повертатися в Україну – у невідоме, не маючи тут ані перспективи роботи, ані власного житла. І це в той момент, коли десятки знайомих і незнайомих людей розпитували мене про можливість вступу у польський вуз, просили підшукати роботу, цікавилися цінами на нерухомість у Варшаві.

Чому я повернувся? Відповідь проста: моя країна надихає мене. У ній я почуваюся, як риба у воді. Тут я вдома. Я знаю її вади, але не можу без неї жити. Я знаю, що своєю позицією, своєю працею змінюю її, і коли ми досягнемо нарешті результату – він буде і моїм також, у ньому буде і мій скромний вклад. Не раз повертаючись із далеких закордонних мандрів, я з тривогою дивився на кількість кілометрів до українського кордону: існував підсвідомий страх, що поломка станеться ще в зарубіжжі, і доведеться невідомо що робити, невідомо до кого звертатися. Що б там не казали, а в Україні я знаю, як дати собі раду, і навіть упевнений, що легко знайдуться люди, які захочуть мені допомогти – взяти на буксир, відлити пального, просто зупиняться поцікавитися ситуацією й почнуть дзвонити знайомим механікам. Розумію, що це приклад банальний, буденний, але саме з таких ситуацій і складається життя, саме за наявністю чи відсутністю таких тривог людина відчуває себе вдома чи в чужому середовищі.

І щойно переїхавши кордон, завжди починався важкий процес акліматизації в рідній країні. Дороги одразу погані, розмітки й знаків немає, сервіс сповнений хамства, скрізь щось недороблене – навіть нові бордюри нерівні, не кажучи вже про реформи держави. Бо хіба вкладається в голову, що громадянин може отримати внутрішній паспорт у вигляді ID-картки, але до нього видається ще листочок-довідка з пропискою? Такі новації на сміх курям, звісно, але я завжди згадую, що і Рим не за день збудували. О’кей, сьогодні принаймні вже маємо паспорт-картку, ще вчора її не було. І так щодня.

Моя порада проста – їдьте!

Крім того, проживши сумарно понад три роки в різних країнах ЄС (Польща, Швеція, Угорщина, Румунія, Австрія, Латвія), я можу сказати, що більшість емігрантів, які живуть там, не завжди «там» живуть. Маю на увазі, що люди там працюють, мають житло, певне середовище і так далі, але продовжують майже у всьому орієнтуватися на Україну. Життя для них ділиться на період між святами, коли вони заробляють, і власне свята, на які вони повертаються до своїх родин в Україні – обов’язково з подарунками, вбрані з голочки, з дорогими ґаджетами; словом, все для того, щоб продемонструвати, довести, що «там» їм добре ведеться.

 Я певен, у кожного з вас є друзі чи знайомі серед емігрантів. Зайдіть на їхні сторінки в «Фейсбуці» і пересвідчитеся, що ведуть їх вони переважно українською – розказують про своє життя, тішаться успіхам діточок, хизуються покупками. Але пишуть про це рідною мовою, бо головне їхнє середовище – друзі, родичі, однокласники, колишні колеги тощо – живуть в Україні. І саме їхня думка, їхній «лайк» найважливіші емігрантам. Це вже не кажучи про те, що чимало з емігрантів плекають мрію підзаробити грошей і повернутися з капіталом в Україну, коли з’являться сприятливі умови для ведення бізнесу.

Тому, хоч я й належу до людей, які повернулися на батьківщину, усім охочим емігрувати раджу: їдьте! Бо поки самі не спробуєте, доти й не знатимете, почім фунт емігрантського хліба. Набирайтеся досвіду, вчіть мови (до речі, знаю десятки російськомовних українців, які українську вивчили й заговорили нею у Варшаві!), заробляйте гроші і плекайте свою тугу за рідним краєм.

Знаю по собі, як людині не вистачає українських страв (і як «валютою» серед емігрантів стають барбариски, гречка, квас), як вона хоче повернутися в рідне місто, як захоплено закордонним друзям розказує за столом про красу Карпат, як у неї день за днем з мрії вибудовується план про повернення «до себе» й початок власної справи вдома. Тож їдьте, але потім повертайтеся!

Андрій Любка – письменник
    Український поет, прозаїк, есеїст. Автор восьми книжок, лауреат літературних премій «Дебют» та «Київські лаври». Твори перекладені на понад десять мов, окремими книжками виходили в Австрії та Польщі. Живе в Ужгороді.
http://www.radiosvoboda.org/a/28251428.html

Ми перейшли до Київського патріархату через антиукраїнську позицію багатьох священиків УПЦ (МП) – протоієрей Сергій Дмитрієв
08 січня 2017
    Богдана Костюк


Київ – У ці дні благодійний фонд «Eleos-Україна» за підтримки Комісії з питань соціального служіння Всеукраїнської ради церков готує різдвяні подарунки для дітей-сиріт та діток із багатодітних родин на сході України. Процесом збору і транспортуванням вантажу опікується виконавчий секретар комісії, протоієрей УПЦ Київського патріархату Сергій Дмитрієв. Ім’я цього священнослужителя стало відомим широкому загалу влітку 2014 року, коли отець Сергій заявив про вихід з УПЦ Московського патріархату і перехід під юрисдикцію Київського патріархату. Пізніше він служив капеланом у 30-й бригаді Збройних сил України, а нині опікується питаннями соціального служіння церкви. В інтерв’ю для Радіо Свобода отець Сергій розповідає про свою місію і про те, які завдання ставить перед собою УПЦ КП.



Протоієрей УПЦ Київського патріархату Сергій Дмитрієв

– Влітку 2014 року наша парафія Святої великомучениці Варвари у місті Херсон заявила про перехід під юрисдикцію УПЦ Київського патріархату. Я і тоді казав, і зараз повторюю: це було нашим спільним рішенням, ми вирішили об’єднатися з УПЦ Київського патріархату через антиукраїнську позицію багатьох ієрархів і священиків УПЦ (Московського патріархату).
Просто, коли ми спостерігали взимку 2013-2014 років за перебігом подій під час Революції гідності, то збагнули: люди можуть змінювати ситуацію самі. Це рішення нашої громади, наш спільний крок – об’єднатися з нашими братами з Київського патріархату, незважаючи на перепони з боку адміністрації Московської патріархії.
Ми побачили, що УПЦ (Московського патріархату) не є вільною в ухваленні певних рішень і не може чітко визначитися зі своєю позицією по важливих питаннях, які турбують церковну громаду і мене як священнослужителя, які я би хотів почути від моїх ієрархів.

– У чому Ви бачите свою душпастирську місію?

– Для мене нема сумнівів, що наразі моя місія полягає у служінні Христу через служіння Україні та її народові. Україна – це держава, яка перебуває у стані війни, війни проти Росії.
Як би цю війну не називати, її сутність від того не зміниться: керівництво Росії, маючи підтримку російського православ’я і більшості пересічних росіян, поставило за мету – підкорити Україну.
    
Я – священик, і завдання церкви, завдання священнослужителів – це молитовна підтримка захисників України, матеріальна підтримка їхніх родин. Не менш важливо – повертати бійців у мирне життя і формувати, сказати б, «безбар’єрний простір» для людей з особливими потребами.

– Що для Вас означає – «війна», «військова агресія»?

– Я народився у Росії, виростав у військовому містечку в Мурманську. Фактично я до 1993 року прожив у Російській Федерації. Серед моїх друзів дитинства – учасники чеченської кампанії, вони розповідали речі, про які у Росії не говорять вголос. Молитовну та і психологічну підтримку цим хлопцям надавали тоді священики. Не «керманичі РПЦ» і не «бізнесмени від церкви», а звичайні священики, яким боліло.
Тож коли почалась російська агресія, чи то військова кампанія проти України, я вирішив допомагати українським військовим. В якийсь момент, спілкуючись з бійцями на передовій, збагнув, що можу бути їхнім капеланом.

– Чи правда, що на передовій немає атеїстів?

– Так. Вперше потрапивши у «сіру зону», а звідти (так сталось) на лінію розмежування. Я познайомився з чудовими людьми, справжніми воїнами, оборонцями України. У мирному житті вони не ходили до церкви, хіба що на християнські свята; вони жодного уявлення не мали, як спілкуватися із священиками. Але всі вони були відкриті до такого спілкування.

 Я вже розповідав журналістам: на передовій аж так гостро не стоїть питання, до якої конфесії належить священик, ми проводили спільні молитви з греко-католиками, протестантськими пасторами. Власне, на Донбасі ми, священики, почали стирати міжконфесійні бар’єри. Навіть бійців, які називали себе атеїстами, ми запрошували побути з нами, щоб хлопці не почувалися самотньо.

– Чи відбувається на цьому тлі оновлення українського православ’я?

– Мені здається, що так, УПЦ Київського патріархату переживає оновлення, і це цілком закономірно, оскільки оновлюється українське суспільство.
І проблеми у церкви є, як і в українській спільноті, адже церква представляє цю спільноту. Для мене церква – не патріархи, єпископи, священики, а всі ті люди, які себе відносять до УПЦ.

– А у чому Ви бачите проблеми українського суспільства і церкви?

– Давайте я скажу про те, з чим стикаюсь у своїй діяльності. Я бачу, що люди (включно із священнослужителями) глибоко не знають українських православних традицій і мислять стереотипами, не володіють знаннями про українську культуру та історію християнства на українських землях. До того ж, людям бракує інформації про те, що таке церква, для чого церква потрібна тощо. Тож іноді, заходячи служити до храму, я себе порівнюю з християнами-місіонерами, які несуть Христове вчення у маси. Думаю, що церква повинна іти «у ногу» із суспільством, ба навіть його випереджати у розвитку.

– Чим особисто для Вас є соціальне служіння?

 – Соціальне служіння є вкрай важливою складовою у діяльності УПЦ КП. Ми виробили сучасний підхід, дієві механізми для надання, я би так сказав, соціальних послуг тим, хто цих послуг потребує. Водночас зазначу, що соціальне служіння для представника нашої церкви – як і капеланство – справа добровільна. Ми жодним чином не замінюємо державні соціальні служби. Ми виступаємо партнерами держави. Тобто, десь спрацьовує соціальна служба держави, а в якихось випадках соціальна служба церкви надає свої послуги.

Якщо наводити приклади, то це, по-перше, збір і передача гуманітарної допомоги на Донбас: ми через держслужбу, через свої парафії на сході дізнаємось про потреби місцевих жителів і бійців Збройних сил та Національної гвардії України.

По-друге, ми допомагаємо матеріально родинам загиблих українських військових, підтримуємо поранених та їхні сім’ї.

Звісно, уже традиційно церква допомагає дітям-сиротам та інвалідам, інтернатам для літніх людей, українцям, які живуть з ВІЛ/СНІД тощо (акція «безпечна кров»).

– Можете пригадати найбільш цікаві для Вас акції?

 – Ми проводили акції під назвою «Святий Миколай мандрує Україною» для дітей незалежно від їхньої релігійної приналежності. Така собі екуменічна акція, яскрава вистава, яку допомагали підготувати і провезти по всій країні небайдужі політики, громадські активісти, бізнесмени. Подібні акції ми робимо тепер і на Великдень.

Ще ми проводимо захід під назвою «Книга для дітей», збираючи літературу, книги, і при цьому ми запрошували до спілкування відомих письменників і громадських активістів, роздавали видання в сільські бібліотеки, проводили конкурси читання. Наразі завдяки цій акції у Херсоні запрацював «Центр української книги», який створили представники духовенства та звичайні жителі західних міст, а саме: Львова, Стрия, Самбора, Моршина. Так у наших військових і прикордонників на адміністративному кордоні з Кримом з’явилась мобільна бібліотека. Тобто, маємо успішні проекти соціального спрямування, розробляємо нові заходи, тому що, як я вже говорив, церква має іти у ногу із суспільством.

http://www.radiosvoboda.org/a/28215816.html

У молитовному домі святих Філіпа та Якуба у столиці Чехії Празі відбулася церемонія прощання з видатним українським поетом та драматургом Олександром Олесем та його дружиною Вірою Кандибою. Подальшою долею їхніх останків, як зазначили у посольстві України в Чехії, опікуватиметься Міністерство закордонних справ України.

«Такого не було, що в нас у Чехії за моїх часів, а я служу з 1991 року, щоб ми відправляли на Україну мощі людини», – сказав Василь Сливоцький, настоятель кафедрального собору святого Климента та єпископський вікарій для українців-вірних УГКЦ в Чехії, який відправляв службу під час прощання.

Начальник Управління консульського забезпечення Василь Кирилич у коментарі Радіо Свобода сказав, що питання про те, коли саме дві труни, в яких перебувають останки, прибудуть до Києва, вирішує спеціально створена робоча група. Наразі вирішено, що доправлять їх літаком.

Як повідомляв 21 січня на вечорі пам’яті поета у Празі тимчасовий повірник у справах України в Чехії Зіновій Гошовський, їх перевезуть до кінця цього тижня.

Перепоховати відомого українця-емігранта планують на алеї видатних діячів Лук’янівського історико-меморіального заповідника в Києві.

Останки похованих на Ольшанському цвинтарі Праги Олександра Олеся та його дружини Віри Кандиби ексгумували 3 січня 2017 року. Ексгумація була спричинена особливостями чеського законодавства: за місце поховання померлого потрібно сплачувати ренту, і родина чоловіка, який це робив і тим отримав на могилу право власності, вирішила після його смерті поховати його на тому місці.

За інформацією Товариства охорони українських поховань, у Чехії є близько 200 могил видатних українців, близько трьох десятків із них у критичному стані й потребують догляду

http://www.radiosvoboda.org/a/news/28259266.html

23.01.17 18:15
 Звільнено заступника голови управління і співробітників Нацполіції Запорізької області, які брали участь у турнірі з екс-"беркутівцями", - держсекретар

Усі співробітники управління Нацполіції Запорізької області, які брали участь у боксерському турнірі пам'яті загиблих на Майдані "беркутівців", звільнені з органів внутрішніх справ.

У відповідь на запит Цензор.НЕТ про причини участі кількох бійців запорізького спецназу в турнірі з екс-беркутівцями, заступник міністра внутрішніх справ Олексій Тахтай повідомив, що за результатами вивчення відеоматеріалів і доповідей, керівництвом прийнято рішення звільнити всіх співробітників Нацполіції, які брали участь у змаганнях, включаючи заступника управління Нацполіції Андрія Долинного.

Причини звільнення будуть доведені до особового складу Нацполіції в усіх областях України.

Нагадуємо, в Запоріжжі відбувся турнір з боксу пам'яті загиблого в ході протистояння на Майдані в Києві в 2014 році "беркутівця" Сергія Цвигуна.

Турнір перетворився не на спосіб пом'янути загиблого друга, а на вихваляння розформованого через звірства на Майдані підрозділу.



Однією з нагород переможцям була книга "Нескорений "Беркут". Її автор - майор харківського "Беркуту" Дмитро Собина, який втік у Росію. Книгу було видано в уже окупованому Сімферополі.

У заході взяв участь нинішній заступник управління Нацполіції Андрій Долинний. Він виступив із промовою під час нагородження. За даними сайту 061.ua, Долинний раніше служив у "Беркуті", а під час війни буквально місяць пробув у зоні АТО, після чого отримав статус учасника бойових дій.

"Є український підрозділ спецназу, який було створено в 1992 році. У підрозділу є свої традиції, боксерський турнір у пам'ять про загиблого поліцейського ми проводимо вже кілька років. Ми згадуємо про свого побратима. Це допомагає виховувати нове покоління, зокрема і молодих поліцейських. Тому турнір є потрібним і корисним. Якщо у когось є інша думка або щось не подобається - це їхнє право. Головне одне: поліція завжди є і буде органом, який служить своєму народові й українській землі, - пояснив Долинний виданню Форпост свою присутність на турнірі.

Джерело: http://ua.censor.net.ua/v424505

«ПІСЛЯ ПРОСЛУХОВУВАННЯ НАШОЇ ДУЕТНОЇ ПІСНІ «Я НЕ ВТОМИВСЯ» ТИ ВЖЕ НЕ БУДЕШ ТАКИМ, ЯК БУВ ДО ЦЬОГО МОМЕНТУ», – КОМЕНТУЄ СВОЮ СПІЛЬНУ РОБОТУ З МОЛОДОЮ РІВНЕНСЬКОЮ СПІВАЧКОЮ ХРИСТИНОЮ ПАНАСЮК ЛІДЕР ВІДОМОГО УКРАЇНСЬКОГО ГУРТУ «МОТОР’РОЛЛА» СЄНЯ ПРИСЯЖНИЙ.