Кілька міркувань після прочитання «Від Гоголя до Андруховича» Михайла Найдана

17.10.2017 

Михайло Найдан. Від Гоголя до Андруховича: Літературознавчі есеї. – Львів: Піраміда, 2017

Нещодавно на полицях книгарень з’явилася книжка літературознавчих есеїв Михайла М. Найдана під назвою «Від Гоголя до Андруховича». Видана в серії «Приватної колекції» В.Ґабора вона представляє літературознавчі зацікавлення та культурницькі позиції заслуженого професора (здобутого в царині славістики) Державного університету Пенсильванії (США), перекладача 35-ти художніх книжок (зокрема перекладів на англійську віршів П.Тичини, М.Рильського, Б.-І.Антонича, Л.Костенко, роману Ю.Андруховича «Перверзія», повісті «Солодка Даруся» М.Матіос та ін.). Написані англійською, двадцять два есеї Найдана були скеровані насамперед на англомовного читача, нерідко виконуючи функцію представлення певного перекладеного з української тексту чи корпусу текстів. Завдяки перекладам Г.Безух, М.Рябчука, М.Зубрицької, О.Лучук, М.Олійник (Товкало) та О.Тацяк ці есеї стали доступними вже для широкого кола читачів в Україні. А отже останні можуть побачити, що з української літератури представляється в міжкультурному діалозі, які смислові та естетичні акценти розставляє перекладач та професор славістики університету в Пенсильванії.

Лейтмотивом есеїв Найдана є теза про те, що українська культура недостатньо поцінована на Заході, ба й часто взагалі невідома. Це зумовлено колоніальним і постколоніальним станом української культури. Показовим з цього огляду є добре відомий факт, що росіяни «забрали» Миколу Гоголя собі, і він фігурує як культурний «знак» російської літературної традиції. Ба більше – після падіння радянської імперії росіяни наново реколонізували письменника та його творчість. Про це в Україні говорилося чимало, однак Найдан нюансує один важливий момент збереження колоніального статус-кво в нових обставинах. Ідеться про стереотипи сприйняття української культури та літератури на Заході. Найдан говорить: «Передусім Захід не визнає українського, бо не здатний відрізнити його від російського, віддаючи перевагу сильнішій імперській культурі й охоче стаючи на її бік. Цей парадокс вражає, адже Сполучені Штати, підтримуючи мультикультурність у своєму суспільстві, відкидають її в іноземних суспільствах, демонструючи якусь колективну сліпоту щодо відмінностей між етнічними групами, які сприймаються як “тонкі” й незначні. Тут річ у тому, що одна колоніальна культура (Америка в Саїдовому розумінні цього терміна) ліпше розуміє іншу колоніальну культуру, ніж колонізовані культури в межах інших імперій. Іншими словами, “іншість” чужа Америці в глобальній перспективі, але необхідна на власному обійсті. Україна – не єдина проблема щодо сприйняття в американському суспільстві: погляньмо на Північну Ірландію, Палестину, ситуацію з курдами в Туреччині та Ірані, Боснію і Руанду – це приклади того, як Америка заплющує очі на складність у питаннях етнічної ідентичності».

Відправною точкою виходу з постколоніального стану є розуміння проблеми в її реальних контурах і докладання можливих зусиль задля зміни культурної парадигми само-розуміння й само-репрезентації. Найдан цілком свідомий того, що два століття колоніального русоцентризму нелегко змінити, однак він покликається на англійську приказку «Змащують лише ті колеса, які скриплять» й додає, що «нерівність можна показати, лише проливши на неї світло». Згадане прислів’я визначає його літературознавчі та перекладацькі інспірації, і знаковим є те, що книжка розпочинається есеєм про постколоніальну рецепцію творчості Гоголя, а завершується текстом про сучасну українську поезію, що представляє «нові голоси зі свободою творити».

Найдан радо вітає появу в українській літературі другої половини 1980-х та 1990-х рр. нових тенденцій, які, з одного боку, руйнували поширений на той час соцреалістичний наратив, а з іншого – утверджували українське художнє слово в його питомій іпостасі і в такий чи такий спосіб представляли навколишню дійсність. І тут, на думку дослідника, перше місце у справі відновлення «правдиво вільної української літературної культури» належить літературному угрупованню Бу-Ба-Бу, котре порвало з «традиційними ідолами українського минулого», обстоювало естетичну свободу, підійшло до поезії як до перфоменсу, здійснило різноманітні мовні нововведення, порушило сексуальні табу тощо. Найдан вважає, що подолання понад трьохсотлітнього колоніального стану української культури можливе тільки через відкритість до змін та активізацію життєутверджувальних енергій українського слова. Тому він говорить про ціле «покоління Бу-Ба-Бу» (згадуючи також угруповання Лу-Го-Сад і Пропалу грамоту) й у певний спосіб пов’язує культурний спадок цього покоління з виникненням Помаранчевої революції 2004 р. В п’яти есеях книжки дослідник розглядає творчість Андруховича, Неборака та Іздрика, і тут він демонструє насамперед уважне та вивірене прочитання «Перверзії» – роману, що його, як пам’ятаємо, Найдан переклав англійською. Твір Андруховича відчитується в жанровому та стильовому вимірах, у відповідному інтертекстуальному полі й наративних стратегіях. Явлені в романі відкритість, грайливість, пошуковість – все це так чи так виступає чинниками формування нової, прозахідної ідентичності. Саме з поширенням такої ідентичності Найдан пов’язує вивільнення українців із замкненого циклу постколоніальних проблем. Тому він неодноразово виступає проти «націоналістичного реалізму», який є вивернутою формою реалізму соцреалістичного і який характеризується закритістю, шаблонністю сприйняття та розуміння життя. Обидва реалізми стоять на перешкоді побудові відкритого суспільства; вони консервують наявний стан справ та суттєво викривлюють природу художнього слова.

Погляд «збоку» дає змогу дослідникові в українській прозі 1990-х рр. краще побачити й відрефлектувати, мабуть, найважливішу проблему українського суспільства – його морально-етичне банкрутство. Тексти О.Забужко, Є.Кононенко, Б.Жолдака, Ю.Андруховича, Ю.Винничука представляють «парадигму звихнутих людей і сімей», що їх суспільство навчило «думати лише про власний зиск, а не допомагати іншим». Згадане банкрутство Найдан знову ж таки пов’язує із трьома століттями колоніальної підпорядкованості України й додає, що аби відійти від рабського менталітету виживання, відкинути фальшиві міфи й перейти на правдиві і моральні підвалини для особистої й суспільної взаємодії – на це потрібен час, мабуть, не одного покоління. На жаль, літературна критика в Україні за поодинокими випадками так проблеми не формулює, вже не кажучи про політиків, які підігрують злюмпенізованому електорату і в такій грі здобувають для себе різноманітні дивіденди. Теперішній стан справ в державі говорить про те, що моральне оздоровлення українського суспільства відбудеться дуже нескоро, і тут Найдан, на жаль, має цілковиту рацію. А якщо «не помічати» проблеми, або вигадливо імітувати її вирішення, то згадане оздоровлення може перейти у сферу «чистих» фантазій окремих людей.

Автор есеїв віднаходить новаторські тенденції в українській жіночій прозі перших двох десятиліть періоду незалежності. На прикладах текстів М.Матіос, О.Забужко, Д.Матіяш, Люко Дашвар, Т.Малярчук, Л.Денисенко та інших він виокремлює дві загальні тенденції: «Перша – це урбаністичне письменство як реакція супроти попереднього радянського колоніалізму та стереотипів. Авторки, що належать до цієї течії, мають потребу акцентувати свій космополітизм, бути частиною ширшої світової культури і культурних тенденцій, а в крайніх випадках – бути модними і новаторськими за всяку ціну. […] Друга тенденція – це нова ретроспективна традиція сільської прози, повернення до сільського коріння і нещодавного, і далекого минулого» [204]. Найповніше перша тенденція виявляється в «Польових дослідженнях з українського сексу» О.Забужко, а друга – в «Солодкій Дарусі» М.Матіос. У першому творі Найдан відзначає такий важливий елемент авторського письма як «сповідальна відвертість» (і в цьому контексті він згадує «Під скляним ковпаком» Сильвій Плат), яку в авторки «Польових досліджень…» перейняли молодші авторки – С.Пиркало, Н.Сняданко, І.Карпа, С.Поваляєва, С.Андрухович. В другому творі дослідник бачить охоче занурення автора у «…свої витоки, щоб надати голос минулому і відкрити якісь вищі істини про себе, свою культуру, а водночас і про людство загалом». Найдан протиставляє Марію Матіос Тоні Моррісон та Еліс Волкер – американським письменницям, які в сучасній постмодерній урбанізованій культурі соромляться свого сільського коріння. Як виявляється, рустикальна тематика може здобуватися на глибинне й талановите опрацювання, фактурне й багатопластове представлення. Адже справа не в тематиці, а в глибині її зображення. Ця теза є загальновідомою, однак міркування Найдана підштовхують також і до такого висновку: «вищі істини» можна відкривати і з позиції «людини всесвіту», і з позиції «людини певного краю». Важлива не сама позиція, а те, наскільки глибоко й далеко автор може побачити з неї.

Серед поетів-вісімдесятників Найдан звертає окрему увагу на О.Забужко та А.Могильного. Недооцінений українською літературною критикою чи не найкращий поет свого покоління Могильний в есеї Найдана означується низкою важливих характеристик. Наприклад: «Він пише легкі верлібри, що відбивають плинну свідомість, чіпку, трохи дитинну, просяклу духовною тугою людини, відірванної від свого коріння, повсякчас спраглу нового досвіду. Ця свідомість непостійна, мінлива і невловна. Автор відкриває нам емоції ліричного героя у фраґментованому, подрібненому вигляді. Вірш мовби швидко вібрує з надзвичайною словесною дотиковістю – наче імпресіоністська картина, що тремом барв передає нам неповторність художникового зору. У поезії нам лишаються емоційні відбитки цих миттєвих станів плинної свідомості, зафіксованої в часі». Найдан тонко вловлює характерну чистоту, субтильність та плинність поетичного світу Могильного. А в цьому спостереженні дослідника розкривається актуальність письма поета; те, що визначає сутність його образотворення: «Наповнюючи свої вірші конкретними київськими реаліями, встановлюючи зв’язки зі своєю особистістю та колективною “українськістю”, з минулим, Аттила Могильний витворює картину сучасності, напрочуд співзвучну життю. Він випробовує життя з усією його непевністю. Його герой мовби каже: “Ось я, ось я такий цієї миті”. І рух до самореалізації починається, повторюється з варіаціями, триває, бо саме така природа життя». Есей про поезію Могильного завершується спогадами про поета, які допомагають краще збагнути його дитинно-химерний, безпосередній та делікатний образний світ. На мою думку, розгляд поезії Могильного, як і роману Андруховича «Перверзія», належить до найкращих і найактуальніших есеїстичних осмислень Найдана щодо літератури останнього двадцятип’ятиліття.

Однак дослідник не зосереджує свою увагу тільки на новітньому періоді розвитку української літератури. В полі його інтересів, окрім уже згадуваного Гоголя, опиняється П.Тичина, М.Рильський, Б.-І.Антонич, В.Барка та Л.Костенко. І тут Найдан розмірковує над особливостями образного письма згаданих авторів, а також у кількох випадках застосовує компаративістичний підхід, який допомагає краще усвідомити згадані особливості.

Дослідник демонструє точний та уважний розгляд матерії поетичного слова – того, на чому власне і постає образ; а також звертає увагу на оповідні форми, які маркують ставлення ліричного суб’єкта до того, про що він оповідає. Так, у збірці Тичини «Замість сонетів і октав» Найдан спостерігає таке: «Ліричний герой Тичини потає в поемі у низці граматичних іпостасей. У вступі він граматично пасивний реципієнт скорбних почуттів, про що свідчать такі давальні займенникові форми, як “мені” (двічі) і граматично відсутня вербалізація першої особи однини “[я] чую”. Його присутність стає трохи відчутнішою у присвійному займеннику “моя” у звертанні до матері, а далі у проклятті вбивцям з’являється трансцендентне всезагальне “я”. У наступній строфі ліричний герой стає спостерігачем і веде оповідь безособово. Основна відмінність між ліричним “я” Тичини і Блока в тому, що перший безпомильно дає моральну оцінку революційному насильству. Він не може осягнути того, чому світ поступився музикою і гармонією перед какофонією гармат». Дослідник вдається до порівняння творчостей Тичини (згадана збірка) та Блока (поема «Дванадцять»), що допомагає йому краще представити дві музичні концепції революції, а також збагнути природу музичності українського поета (таке розуміння відбувається зокрема завдяки майстерній інтерпретації вірша «Лю»).

Слід відзначити, що з настанням в Україні незалежності компаративістичні дослідження української та російської літератур пішли на спад, ба більше – російські «сліди» в українських текстах почали свідомо чи несвідомо ігноруватися. Згортання українсько-російських студій є слушним щодо того періоду, коли українські письменники змінили свою культурну парадигму із російської на західну. Однак коли така зміна ще не відбулася; за часів, коли існував один спільний суспільно-політичний та культурний досвід, порівняльні дослідження української та російської літератур можуть дати чимало для розуміння специфіки письма певного автора, етимології його ідіостилю. Якщо говорити про українських поетів-шістдесятників, то вони у переважній більшості випадків, особливо на початках своєї творчості, орієнтувалися на тогочасну російську поезію – чи то авторів Срібного віку, чи то популярних загальносоюзних шістдесятників. І це було показовим явищем – згадаймо Найданове цитування І.Фізера – «примусової інтертекстуальності», характерної для культурних обріїв представників колонізованих народів. Питання тут полягає не в тому, що хтось в когось вчився і чимось інспірувався, а в тому, чи зумів той чи той автор подолати свою культурну, ідейно-естетичну залежність, чи зумів він вийти на власну дорогу, здобутися на артикулювання особистого поетичного мовлення. Та все ж повторю, що у певних випадках задля кращого розуміння образного світу українського поета, особливостей його творчої еволюції проведення компаративістичного дослідження є ефективним та доречним.

Таке дослідження Найдан проводить в есеї «Інші поети в творчості Ліни Костенко», вдало відстежуючи інтертекстуальні контексти образного світу поетеси. Останні він знаходить в російській поезії Анни Ахматової, Алєксандра Блока, Маріни Цвєтаєвої, а також – українських віршах Максима Рильського. Найдан використовує різноплановий методологічний арсенал у представленні «слідів» іншого поетичного досвіду в поезіях Ліни Костенко. Йдеться про ритмічну та інтонаційну організацію вірша, образні деталі й ширші текстуальні візії, жанрово-тематичні тенденції. В образному світі поетеси дослідник простежує такі риси: сильне ліричне «я», розгортання емоційної ситуації (нерідко в контексті любовного конфлікту), що постає на тлі скупих, але вдумливо підібраних деталей, дольник, який своїм розміром близький до розмовної мови (риси поезії Ахматової); характерна біблійна образність і використання називних речень («знаки» віршів Блока); нагнітання експресії за допомогою вибагливої комбінації слів з префіксом «пере-», а також вишукана фонетична гра (поетика Цвєтаєвої); використання сонетного жанру, щоправда без традиційної розбивки на строфи (віршована практика Рильського). Також дослідник згадує ті поезії Костенко, в яких ліричній героїні в одному видінні з’являється Блок («уявний образ музи в чоловічій іпостасі»), а в іншому – Рильський (який ознаменовує важливий для неї поетичний досвід).

Таке простежування інтертекстуальних знаків в поезії Костенко видається переконливим, оскільки проводиться воно на конкретному образному матеріалі та відзначається уважним проникненням в поетику порівнюваних авторів. Найдан зауважує, що сама поетеса в низці випадків рішуче заперечує будь-які впливи (що не дивно, адже поети загалом дуже ревно ставляться до вказівок на «знаки» чужих поетик в їхніх віршах). Тому він використовує ще й такі факти, які опосередковано вказують на те, що українська поетеса цікавилася або могла цікавитися творчістю певного автора. Так, в одній примітці Найдан згадує зізнання самої Ліни Костенко, що вона ще в середині 1950-х рр. від руки переписувала кожен вірш Цвєтаєвої, який тільки могла дістати. А в іншій наводить слова Юнни Моріц, яка вчилась разом з Ліною Костенко в московському Літературному інституті і яка згадувала, що творчість Анни Ахматової мала величезну популярність у студентському середовищі інституту.

Свій есей Найдан завершує констатацією того, що українська поетеса «…переймає лише ті елементи, які їй потрібні для вдосконалення власного ремесла, свідомо або й підсвідомо звертаючись до старших колег по натхнення чи діалог. Вона й не мусить нікого наслідувати, бо має свій голос, а інтертекстуальні впливи в такому контексті є цілком натуральним явищем, хоч би сама поетеса з цим і не згоджувалась». Текст есею ще раз засвідчує, що в літературознавчій розвідці визначальною є логіка фактів та спостережень, а не авторські коментування власної творчості, які можуть бути дуже суб’єктивними. Означивши окремі інтертекстуальні поля творчості Костенко (і зауваживши, що означена тема далеко не вичерпана), Найдан продемонстрував те, як поетеса в одних випадках взорується на певний образний досвід, в інших – трансформує його, ще в інших – шукає самостійні образні рішення, і це все в сукупності призводить до появи власного й досить виразного поетичного письма. Слід додати, що цій поетесі Найдан присвятив ще одну розвідку, в якій розглянув феномен пригадування в її творах. Це дало йому змогу продемонструвати те, як лірична героїня віршів Костенко віднаходить у минулому «джерела своєї дорослої самості»; як вона виходить в просторі свідомості на трансцендентальні основи людського існування (й у такий спосіб «бадьорить свій дух»); а також як мимовільне вторгнення неприємного досвіду приводить її до депресії, а медитація про минуле дає їй надію на відродження кохання. Простір спогаду уможливлює роботу свідомості як такої, і з цього огляду обраний дослідницький ракурс виявляє важливі механізми роботи свідомості ліричної героїні у віршах поетеси.

Загалом есеїстика Найдана демонструє доволі широкий спектр естетичних уподобань: від поезії Тичини, Рильського та Барки до прози Забужко, Малярчук і Лариси Денисенко; від віршів Ліни Костенко до поезії авторів угруповань Бу-Ба-Бу та Лу-Го-Саду. З одного боку, Надан віддає належне справжнім мистецьким здобуткам українських письменників радянського часу, а з іншого – поціновує модерні та постмодерні тексти останніх трьох десятиліть, які виявляють відкритий погляд на світ, передають новітні тенденції світовідчуття та світорозуміння, демонструють нові пошуки в царині художнього слова. У своїх інтерпретаціях Найдан демонструє почуття естетичного смаку, зрілий (без перебільшень та надмірних захоплень) погляд на предмет дослідження, камерність і прецизійність бачення, увагу до слова (його асоціативних спроможностей та сугестивних властивостей), дослідницьку сумлінність й етику (автор неодноразово зазначає, що ось цю ідею йому підказала оця людина, а оте спостереження він завдячує спілкуванню з отією людиною), сконцентроване есеїстичне письмо. Тому книжка есеїв «Від Гоголя до Андруховича» належить до корпусу тих видань з сучасної літературознавчої есеїстики, які мають бути прочитані тими, хто досліджує українську літературу ХХ і ХХІ ст.

Тарас Пастух

Лідерів кримськотатарського національного руху Ахтема Чийгоза й Ільмі Умерова, засуджених в анексованому Росією Криму, передали Туреччині.Після прибуття в Анкару вони зможуть вилетіти до Києва. За неофіційною інформацією, домовленість про передачу Ахтема Чийгоза й Ільмі Умерова була досягнута під час останньої зустрічі президента Туреччини Реджепа Тайїпа Ердогана і російського президента В. Путіна. 

Як повідомив кореспондент «Радіо Свобода» у Facebook, що Ільмі Умеров і Ахтем Чийгоз були помилувані. «Президентські укази про помилування засекречені і не опубліковані», – написав він.

Виступ Президента України на шостому засіданні Ради регіонального розвитку

24 жовтня 2017 року - 12:30

Шановні пані та панове!

Дорогі українці!

Непросто було сюди дістатися навіть президентському кортежу, бо неподалік йде ремонт мосту через Русанівську протоку на Броварському проспекті. І таких вузьких місць, які зараз розширяються, інвестуються, будуються і в Києві, і в Україні дуже багато. Відновлення доріг цього року  стало загальнонаціональним проектом, хоча розпочалося ще в 2015 році з відомого експерименту, який задіяв ресурс місцевої влади, мобілізував ресурс центральної влади, Уряду і Прем’єр-міністра. Спільними зусиллями ми зробили кардинальне зрушення в цьому напрямку. Хочу наголосити, що він триватиме наступного року, і наступного за наступним. Дороги в Україні будуть будуватися, і відновлення дорожньої мережі буде символом України. Аж поки ми не приведемо в порядок мережу автомобільних магістралей, яка була абсолютно занедбана протягом останніх 20 років.

Дорога – символ руху вперед, а хороша дорога означає ще і рух в правильному напрямі.

Сім місяців пройшло з дати попереднього засідання Ради регіонального розвитку. За цей час я двадцять один раз виїжджав до вас – в області, міста, райони, а тепер радий бачити в Києві вас. І взагалі вчора порахували, що за час президентства відбулося 133 робочі візити в регіони. Словом, нам з вами є що підсумувати, є про що поговорити і як вибудувати наші з вами спільні плани на майбутнє.

Хочу наголосити, що поїздки останніх місяців, як правило, були пов’язані із приємними клопотами. Будуються не лише дороги, які вводяться в експлуатацію. Не лише відновлюються мости. Відкриваються, будуються, ремонтуються чи переобладнуються лікарні, школи, дитячі садки, інші об’єкти соціальної інфраструктури, які не будувалися багато років. І до багатьох об’єктів дуже підходить слово «вперше». Окремо хочу наголосити, що стають доступними сучасні центри для надання адміністративних послуг. Запускаються заводи, фабрики, виробництва. І навіть подекуди нові театри гостинно відчиняють двері для шанувальників прекрасного. Також вперше. І тим більше, що побудовані без участі бюджету як центрального, так  місцевого.

Звичайно , що в країні є «зрадофіли». Як каже українське прислів’я – «яким і тризуб над Кремлем постав, то вони скажуть, що криво стоїть». Вони і тут знаходять приводи для печалі. І дороги криві, і мости короткі, і театри в історичний пейзаж не вписуються, і ремонти пересуватися заважають, і заводи не те випускають, борщі не так варять. Критикують за те, що, мовляв, Президент, Прем’єр, влада перерізає стрічки не на дуже глобальних, а інколи навіть і на локальних об’єктах. Звичайно, крутіше було би побудувати космодром для міжгалактичних польотів, а не завод із виробництва упаковки.  Але ж ми робимо перші, але надзвичайно важливі, кроки після жорсткої економічної кризи, спричиненої війною. На жаль, війна ще дуже далека від завершення. Хоча ми маємо світло кінці тунелю. Хочу наголосити, що якщо в 2015 році, коли я виступив з ініціативою про введення «блакитних шоломів», миротворців на Донбас для забезпечення стійкого та надійного миру, як першого етапу повернення українського суверенітету на Донбас, ніхто в це не вірив. І, до речі, ніхто в світі нас тоді не підтримав. Сьогодні, коли я нещодавно повернувся з сесії Генеральної Асамблеї ООН, ми маємо тверду підтримку наших партнерів. І до речі сьогодні, 24 жовтня, День ООН, який Україна зустрічає вагомими здобутками як член Ради Безпеки ООН. І ми в повному обсязі скористаємось цим для забезпечення миру, бо мир сьогодні – це те, чого чекають українці.

Отож, щиро радий ознакам та проявам того, що країна врятувалася, вижила, відійшла від краю прірви. Тому я хочу наголосити, що й надалі з превеликим задоволенням буду бувати у вас на відкритті важливих об’єктів, щоб спільно з Урядом допомагати вирішувати проблеми і це є надзвичайно важливо. Так, відкривати і будувати об’єкти, великі й малі.  Будь-які, котрі свідчать, що країна стає на шлях сталого розвитку.

Наше інформаційне поле, на жаль, дещо зорієнтоване на негатив. Іноді, аби про позитивну подію повідомили в ефірі, стрічку має розрізати високопосадовець, інакше про подію просто промовчать. І навіть я не завжди можу допомогти.

Хочу навести приклад, що нещодавно в одній із західних областей відкривав доволі велике підприємство. На тисячі і тисячі робочих місць. Для двох центральних каналів це було нецікаво. Мені передали, що вони не згадали про це в сюжеті, бо, з точки зору редакторів, це була би реклама. А інвестор, який створює тисячі робочих місць, має за це рекламу заплатити, бо без цього не покажуть.

Ну що ж… Мені в радість працювати і промоутером, і «рекламним агентом» позитивних змін. Ще приємніше генерувати самі зміни і забезпечувати належні політичні умови для впровадження реформ.

Із реформ, безумовно, і ми тут можемо всі підтвердити, що однією з найголовніших і найрезультативніших є децентралізація. За три роки її впровадження власні доходи місцевих бюджетів зросли приблизно в два з половиною рази. Але є ще більш узагальнюючий показник. В середині минулого десятиліття, коли я працював головою відповідного парламентського комітету, частка місцевих кошторисів з трансфертами у зведеному бюджеті складала менше 30%. В 2015 році, коли ми започаткували програму децентралізації, вона була вже 45%. Цього року її частка є 49,3%. Ми наблизилися до показника 50 на 50. Це означає, що незабаром місцеві бюджети будуть перевищувати бюджет державний. Це є найяскравіша характеристика, чим є децентралізація насправді. Передані права, гроші, повноваження. Але я хотів би, щоб не забували про відповідальність.

Дуже важливо простежити за тим, аби вигоду від децентралізації отримали громадяни по всій країні. Її мають відчути не лише в містах-мільйонниках, столиці, але й в обласних центрах та інших великих містах, бо зараз на депозитах лежить майже 15 мільярдів гривень. Але дуже важливо, щоб цю вигоду отримали і у віддалених містечках та селах. Відповідь на це питання знаходиться у площині подолання нерівномірності нарощення доходної частини місцевих бюджетів, а головне – у продовженні створення об’єднаних територіальних громад. 3118 сіл та селищ вже згуртувалися у 665 більших та фінансово спроможних громад.

Пам’ятаєте нашу зустріч в 2015 році, коли ми з вами спільно умовляли йти в об’єднані громади. Всі нас питали, а чи буде цей процес добровільний, чи не будуть ні на кого тиснути, чи погодяться люди, чи буде надана їм можливість залишатися на старих рейках? Звичайно, що буде добровільно. Але люди самі «винесуть» , якщо громада, місцева влада буде фінансово неспроможна. І досвід першопрохідців, як на мене, є найкращою агітацією, аби за ними без жодних вагань прямували інші.

Об’єднані громади автоматично отримують у своє розпорядження 60% від податку на доходи громадян. Це моментально призвело до двократного, а подекуди й істотно більшого стрибка їхніх власних надходжень. І зараз батога непотрібно, коли такі пряники пропонують.

Очевидно, що істотно зростає суспільна вага голів громад і відповідних рад, а це потребує і дуже особливо відповідального ставлення селян до виборів органів місцевого самоврядування громад. Це у Верховній Раді без говорунів ніяк, бо ж сама назва «парламент» походить від дієслова «говорити». А в сільських радах потрібні добрі ґазди, здатні раціонально розпорядитися тими новими можливостями, які зараз дає їм децентралізація.

Я думаю нам є за що подякувати Парламенту, особливо зараз, восени, коли була проголосована реформа освіти, завершено голосування судової реформи і кодексів, була проголосована пенсійна реформа. І зараз ми маємо можливості підвищити пенсії, скористатися надходженнями до Пенсійного фонду, які пов’язані з підвищенням мінімальної заробітної платні, що створила можливості, щоб ми приділили увагу пенсіонерам. І зараз це є одним із наших спільних з Урядом перших пріоритетів. Була проголосована на минулому тижні медична реформа. Проголосований ще один дуже важливий законопроект про сільську медицину, який точно називається - “Про підвищення доступності та якості медичного обслуговування у сільській місцевості”. За все це хочу подякувати Парламенту, коаліції і тим, хто допомагає і впроваджує наші рішучі кроки в проведенні реформ. Перші 4 млрд на фінансування проекту так само ми вже виділили. Спасибі Генеральній прокуратурі, яка повертає народу кошти, що були вкрадені Януковичем. І передбачені відповідні фінансування в бюджеті наступного року.

Хочу, щоб ви приділили цьому особливу увагу, бо людям, які проживають у сільській місцевості, так само мають бути забезпечені стандарти, яких вони були позбавлені все своє життя. Прошу голів ОДА у співпраці з Мінрегіонбудом швидко визначити схему розміщення та плани розташування сільських амбулаторій з урахуванням навантаження на лікаря та доступності  для пацієнтів. Міністерство охорони здоров’я вже розробляє стандартні вимоги до обладнання та набору медикаментів. Впевнений, що Уряд в найкоротші терміни прийме державні програми, яка врахують всі нюанси розвитку сільської медицини на підставі нового закону.

Ще одним аспектом реформи є розвиток інформаційно-комунікаційних технологій у сільській місцевості – десь оптичних мереж, десь мобільний зв’язок 4-го покоління, десь інших технологій. Нагадаю, зараз проникнення широкосмугового Інтернету у село складає 4%. У 21 столітті. Я вважаю, що це – шалена дискримінація людей, які там мешкають, а це майже третина населення України.

Отже, щоб розширити коло медичних послуг для селян і доповнити їх можливостями телемедицини, проведена і проголосована медична реформа, яка дає можливість доступу до висококваліфікованого лікаря та щоб знайти ці «платинові хвилини» і «золоті години» для того, щоб врятувати життя і здоров’я тих пацієнтів, які живуть на селі.

Хочу наголосити, що цей швидкісний Інтернет згодиться не лише для амбулаторії, а й для школи, для бібліотеки, для задоволення інформаційних потреб селян. Детально про різні аспекти сільського розвитку, від ФАПів до протидії рейдерським захопленням господарств, доповідатиме Геннадій Зубко.

Децентралізація, шановні пані та панове, це питання про те, як розподіляти вже наявний ресурс. Але, щоб не закінчилося, що ділити, ми маємо дбати і про примноження. Тому в першій частині нашого засідання будемо говорити про інвестиції, про спільну стратегію влади та бізнесу, центральних виконавчих органів та місцевого самоврядування.

Настав, нарешті, той момент, коли ми доволі впевнено можемо говорити про світло в кінці темного тунелю – який тепер вже залишився позаду, з якого ми вийшли на відкритий простір з широким горизонтом розвитку. 

Хай там як, але статистика – головний свідок того, що найгірше в українській економіці вже в минулому. Зазнавши надзвичайно потужного удару – через війну, агресивне закриття донедавна найбільшого нашого ринку Російською федерацією і навіть блокаду експорту в треті країни, блокаду транзиту через територію Російської федерації – ми не просто вистояли, не просто уникли дефолту, але й заклали основу для сталого розвитку. 

Жорсткі антикризові кроки, макрофінансова стабілізація, рішуче зниження податкового навантаження на бізнес, дерегуляція, антикорупційні заходи, відкриття нових зовнішніх ринків, в тому числі і завдяки Угоді про асоціацію з Євросоюзом, ратифікацію якої ми завершили спільним зусиллями, – все це проторувало шлях до відновлення економіки.   

Трохи більше місяця тому, у мене відбулася надзвичайно відверта і результативна розмова, за участю Прем’єр-міністра, представників Уряду, парламентських комітетів,  з членами провідних бізнес-асоціацій, які представляють українські, європейські та американські компанії. Однією з головних тем були стосунки бізнесу та силових структур. Я хочу окремо наголосити, що  сьогодні це і мій, і Прем’єр-міністра, і Уряду, і, я сподіваюсь, і Парламенту, перший пріоритет. Ми стратегічно домовилися створити принципово нову Службу фінансових розслідувань, яка єдина тільки й матиме право розслідувати злочини та правопорушення в економічній сфері. І немає там більше що робити ні поліції, ні СБУ, на прокуратурі, ні податковій – нікому. Не заважайте працювати економіці. Впевнений в тому, що це кардинальним чином відобразиться і на інвестиційному рейтингу нашої держави. Разом із створенням системи незалежних судів, де як бізнес, так і громадяни будуть мати можливість знайти правду, захистити себе через механізми і інструменти незалежного суду. Це, безумовно, буде відображатись на притоці інвестицій.

Ми очікуємо, дуже обережно, сьогодні або завтра оприлюднення цьогорічного рейтингу Doing business. Прошу бути особливо уважними. Впевнений в тому, що наш крок вперед буде продовжений.

А стосовно служби фінансових розслідувань, Голова комітету Верховної Ради з питань податкової та митної політики Ніна Петрівна Южаніна сьогодні вперше представить концепцію, проект відповідного закону. І ми будемо намагатися не гаючи часу якнайшвидше провести це через Парламент. І дуже сподіваємось і на парламентську, і на бізнесову, і на громадську підтримку.

Зараз, як ніколи, маємо об'єднати зусилля для продовження реформ. Проголосувати своєчасно бюджет, проголосувати  реформу приватизації для того, щоб її зробити прозорою, спрощеною і ефективною

Держава повинна захищати бізнес, дати йому вільно працювати, забезпечити захист інвестицій і захист інвесторів. Бізнес зі свого боку має нарощувати прибутки, чесно сплачувати податки та створювати нові робочі місця. А ви, дорогі наші партнери,  дбати про легалізацію зайнятості, бо місцеві бюджети мають прямий інтерес у збільшенні надходжень від податку на прибуток найманих працівників. Крім того, що ми розширили для вас базу оподаткування, яка і створила вам можливості різко збільшити надходження місцевих бюджетів. Вже на сьогоднішній день, я думаю, що Ніна Петрівна Южаніна про це скаже, різко зріс вихід з тіні, наприклад нафтового бізнесу. Коли від кожної колонки (на заправних станціях – ред.) місцева влада почала отримувати частку акцизу, вже вона буде дбати про те, щоб там було все на обліку.

Я хочу наголосити, що кількість новостворених робочих місць має і буде одним із основних критеріїв вашої роботи, шановні і голови адміністрацій, і міські голови. Хто ваші перші помічники в цьому? Інвестори. І ви маєте носити їх на руках, причому  не лише  закордонних, як зараз модно: іноземець приїхав – і квіти, і коровай. А місцевий інвестор – почекає за дверима. Ні. Український інвестор має бути не менше, а може навіть і більше шанований.

Я, в свою чергу докладатиму усіх зусиль, аби забезпечувати політичні умови для реформ та інвестицій, і узгоджену позицію в трикутнику Президент – Уряд з Прем’єр-міністром – Парламент. Залишилося менше року до початку планового виборчого циклу з обрання Президента та Верховної Ради. Як я вже вам казав дев’ять місяців тому – ніяких дострокових виборів не буде. Що ми й забезпечили. Цей період до вимушеної паузи в реформах і до ризику зростання популізму, кожному з нас треба використати максимально ефективно.

Ще раз хочу подякувати Верховній Раді, яка проголосувала освітню, пенсійну реформи, реформу охорони здоров’я. І буду про це постійно повторювати, тому що це є надзвичайно важлива складова руху вперед.

Ще раз буду дякувати за те, що вона ухвалила зміни до процесуальних кодексів, необхідні для судової реформи. І ще одна важлива річ - вона зробила перший крок до скасування недоторканності народних депутатів. Як я вже зазначав, у листопаді, менш ніж за два тижні, очікую ухвалення закону про сільську медицину, а  до кінця 2017 року – закону про Антикорупційний суд. На Нацраді реформ орієнтовно у п’ятницю розглянемо масштабний проект з дерегуляції, який стане ще одним кроком до покращення інвестиційного клімату і наших позицій у важливому для інвесторів рейтингу Doing business. Отже, темп набрали непоганий. І прохання до кожного з вас – не збавляти обертів.

Деякі реформи вже приносять зараз результати. Зниження єдиного соціального внеску в 2016 році та збільшення мінімальної зарплати до 3200 гривень з початку поточного року і подальше її підвищення, яке буде закладено у проект бюджету на 2018 рік дасть можливість поєднати далекосяжну пенсійну реформу з підвищенням та осучасненням  пенсій для пенсіонерів. Люди вже отримують свої гроші.

Я, до речі, вже маю перші результати. Щойно ми повернулись з Авдіївки, з лінії фронту. Наскільки там світлі люди. Вони кажуть, що пенсійна реформа, в тому числі була відображена на підвищені пенсій шахтарів. І по цей бік лінії зіткнення – шахтарі відчувають підвищення пенсій, а з того боку – шахти закриті, затоплені, шахтарі сидять без роботи і без грошей.

Ось це те, що я називаю політико-дипломатичний шлях. Я наголошую, що період затягування пасків завершується.

На відміну від пенсійної, яка демонструє позитивний ефект з перших днів, інші реформи, як-то освітня, яка в тому числі спрямована на те, щоб захистити українську мову і захистити українську освіту, зберегти ті позитивні напрацювання, які є і дати можливість працювати новітнім технологіям. Реформи охорони здоров’я чи судова, -  вони дадуться взнаки і принесуть відчутні й корисні для суспільства результати за кілька років. Так, нам всім вже зараз не терпиться. У нас, як в тій приказці: теля ще з корови не вийшло, а ми вже з довбешкою стоїмо. Але впевнений, результат буде, і результат – позитивний.

Шановні пані та панове!

Ще раз наголошую, що зараз я  стараюся якомога частіше бувати на фронті. Не для того, щоби безпосередньо керувати, підміняючи молодших командирів. У Верховного Головнокомандувача свої функції, і кожен має працювати на тих ділянках, які відведені йому законом, статутами, командуванням. Але дуже потрібен безпосередній зворотний зв’язок з особовим складом. Жоден рапорт, жодна доповідь не дає таких можливостей, як пряме спілкування з воїнами. На передовій, на блок-постах.

Вони міцно й надійно тримають оборону на лінії зіткнення. Завдяки саме їм Путін переконався, що зовні Україну – не взяти. Тому й стали невід’ємною частиною гібридної війни постійні спроби Кремля підірвати країну із середини.  

Знаходяться політикани, які не просто закликають до дестабілізації та хаосу, а намагаються їх організувати. Звести нанівець всі ті позитивні зрушення, які народ буквально вистраждав за три з половиною роки випробувань.

Але я наголошую – нічогісінько в них не вийде. Як не намагаються розхитати ситуацію, вона – не хитається. По 30-40 людей – вони називають загальноукраїнською акцією протесту, навіть якщо ми з повагою до них ставимось. Народ не дає її розхитати. Країна переходить від виживання до розвитку. І ніхто і ніщо не зупинить наш впевнений рух вперед.

Отже, шановні друзі, у мене для вас дуже приємна новина – все буде добре.  

Слава Україні!