• Державний стандарт, що додається:

Пам'яті Небесної сотні.

Опанасюк Валерій
42 роки, автомеханік
м. Рівне

«Немає більше тієї любові, хто душу свою віддає за друзів своїх...Слава Герою!»

Валерій народився в багатодітній родині в селі Дюксин, Костопільського району на Рівненщині. У нього дві сестри, Наталя та Тетяна, і молодший брат Назар. Вчився на слюсаря, багато років працював телемайстром. Останніх п’ять років був автомеханіком. 
«З дитинства у брата було підвищене відчуття справедливості. Він ніколи не звертав уваги на матеріальні речі: йому однаково було, чи бідний, чи багатий - завжди заступався і допомагав усім, хто цього потребував. Валерій ділився усім, що мав, був співчутливий і жертовний. Його добре серце вміщало усіх, він не міг довго тримати зла. Не міг пройти байдуже, якщо бачив, що комусь потрібна допомога. Там, де біда, був завжди перший. Брат дуже переживав за долю країни, хотів кращого життя для дітей. Закликав нас виходити, щоб не мовчали, та казав: «Якби вся Україна встала, щоб без жертв!» Коли у січні загинули хлопці, не міг з цим миритися: «Скільки там діточок! Як я можу ховатися за їхніми спинами? Я повинен добиватися заради дітей», - розповіла сестра Наталя.
«Він був дуже добрий, - перше, про що розповіла нам дружина героя Вікторія. – За що його всі любили - то за те, що він людині завжди говорив правду, те, що думав. Йому не було важливо, чи ти бідний, чи ти президент, чи ти бізнесмен. Якщо ти не правий - то він не боявся сказати це в обличчя. Він не думав про те, що на нього чекає після цих слів».
У 2004 році Валерій відстоював майбутнє під час Помаранчевої революції. Так само і на Євромайдані Валерій був з перших днів всенародного повстання. За активну життєву позицію цього чоловіка товариші по барикадах охрестили "Валєрою Тризубом". Ішов на передову, хоч удома чекала вагітна дружина та четверо дітей
Як розповідає дружина Вікторія, востаннє до Києва чоловік поїхав без документів. Вона не пускала його до столиці, боячись, що діти залишаться без батька. Однак він усе одно поїхав. «За країну він дуже переживав,як була Помаранчева революція, він просто всіх піднімав. Він був дійсно патріотом, і зараз я це розумію. Він ішов і не боявся, що його вб’ють там, хоча я дуже його просила, щоб він не їхав - там кулі, там вбивають людей, тридцять чоловік уже померло. Але він ішов, знаючи це все.»
Депутат Рівнеради Олександр Лащук познайомився з Валерієм у рейсовій маршрутці, коли їхали на Київській Майдан: «Життєрадісний, розумний і дуже добрий чоловік. В майданівському наметі в Києві, де зупинялись рівняни, він бував постійно, причому завжди у найскладніші часи протистояння. 
Його знало багато рівнян, які бували на Майдані. Цілими днями чергував на барикадах, допомагав новоприбулим протестувальникам. Якщо хтось легко вбраний, завжди сам шукав і пропонував тепліший одяг. А сам ходив завжди, навіть в найлютіші морози, в сіренькій утепленій кофтині, в якій і приїхав. Постійно йому говорив: "Валєра, вдягись тепліше, не ході в цій кофті... візьмі собі якусь теплу куртку, то ж є". Він відповідав: "Саша, в чому приїхав в тому і хожу, мені іншого не треба".
Коли на Грушевського були складні моменти, він сказав, що треба там стояти, щоб не було мало людей тому що "беркут" почне атакувати. Якось ми з ним двоє простояли всю ніч до 5 ранку на Грушевського. Говорив про політичні зради і ігри, про те, що з Януковичем опозиціонери повинні діяти рішучіше. Розказував, що має проблеми з оформленням під своїм будинком у Рівному десь в районі Дворецької земельної ділянки. Казав, що після перемоги до мене подзвонить.
Знову його побачив в наметі після подій 18 лютого, привітались як давні знайомі. Він тоді записував людей на чергування. Щира, простодушна, хороша людина. Він просто стояв на барикадах і захищав Майдан».
Родичі чоловіка тривалий час не могли вийти з ним на зв'язок. Оголосили про його пошуки в соціальних мережах. І з часом Валерія Опанасюка знайшли у списку загиблих.

Загинув майданівець 20 лютого. Снайперська куля влучила чоловіку в серце, коли він відтягував поранених з передової.

Вічна пам'ять.

P.S «… Я завжди підтримувала чоловіка, і мені теж не байдуже, що буде з моєю країною. Тому що я зіткнулася як із судами, так і з міліцією, і з прокуратурами... За тобою може бути правда, за тобою - кодекси і закони, але якщо немає грошей, то неможливо довести свою правоту. Я навіть пішла вчитися на юриста. І я, й мій чоловік вірили, що справедливість відновиться. Він особисто боровся за це: за всіх нас, за дітей, за те, щоб просто краще жити у своїй рідній Україні. Ці люди, які померли, вся ця молодь - це ж сотні людей - не можна, щоб їхня жертва була марною!» - просить дружина героя Вікторія.