Про співтовариство

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.

Топ учасників

Вид:
короткий
повний

Ми любимо тебе, Україно!

Шануймося, бо ми того варті!!!

  • 25.02.18, 12:43
25 лютого народилась Леся Українка (справжнє ім'я Лариса Петрівна Косач-Квітка, 25.02.1871 — 1.08.1913) — велика українська поетеса та драматург, перекладач, культурний діяч.

     Світлина від Ліна Костенко. 

«Я родился на Украине, воевал за Украину, на Украине и умру»



Иван Доценко

«Я родился на Украине, воевал за Украину, на Украине и умру»

22.02.2018 

В Славянске на Донетчине сегодня, 22 февраля, прощаются с полковником Иваном Моисеевичем Доценко, ветераном Второй мировой войны. Ивана Моисеевича, которому 3 февраля 2018 года исполнилось 95 лет, не стало 20 февраля. Отец редактора местного издания Tvplus Сергея Доценко запомнился горожанам тем, что в мае 2014-го, когда Славянск был оккупирован вооруженной бандой российского диверсанта Гиркина, отказался сниматься в пропагандистском ролике российского телевидения.

— О том, что Иван Моисеевич не захотел давать интервью российским журналистам, рассказал его сын, сопровождавший отца на традиционные торжественные мероприятия по случаю Дня Победы, проходившие на центральной площади, — рассказала «ФАКТАМ» журналист Tvplus Светлана Вьюниченко. — Наше издание, как и все издания в городе в тот период, уже приостановило свою работу, но журналисты все еще оставались в Славянске. Все стали уезжать уже в середине мая, когда поняли, что быстро отвоевать наш город украинской армии не удастся. Конечно, по прошествии почти четырех лет воспроизвести рассказ Сергея Ивановича о том эпизоде уже, наверное, невозможно, но отдельные фразы врезались в память всем присутствовавшим. К Ивану Моисеевичу подскочила одна из съемочных групп российского телеканала (их тогда в городе было множество) и стала задавать ему провокационные вопросы, подталкивая к тому, чтобы он ответил, что, мол, не за то воевал, что предан идее СССР и выступает за братство народов Украины и России. Дескать, «старшие братья» из России сейчас здесь, в Славянске, потому что «спасают» нас от «киевской хунты». Отец нашего редактора сниматься отказался, сказав, что он «родился на Украине, воевал за Украину и на Украине умрет». Сюжет, конечно, нигде не показали.

По словам Светланы Вьюниченко, писавшей о судьбе Ивана Моисеевича и о других ветеранах, проживающих в Славянске, полковник Доценко был не единственным участником боевых действий, который возмущался тем фактом, что, напав на Украину, «русские братья» разорвали многие семейные и дружеские связи.

— Под влиянием агрессивной кремлевской пропаганды даже некоторые бывшие однополчане, проживающие в разных странах (в России, Украине, Белоруссии) и по разные стороны от линии разграничения, перестали общаться друг с другом, — говорит Светлана Вьюниченко. — Однако живущие в Славянске участники боевых действий, с которыми я общалась в 2015—2016 годах (увы, за это время уже трое героев этих материалов умерли), были преданы своей родине и четко понимали, кто начал сегодняшнюю войну.

Справка tvplus.dn.ua: Иван Моисеевич Донецко родился 3 февраля 1923 года в селе Остаповка Варвинского района Черниговской области. В его семье Голодомор забрал отца и братьев. Сам Иван чудом выжил и в 1939 году с отличием окончил 7-летнюю школу, поступив в Прилуцкое педагогическое училище. Проучившись год, вернулся в село, так как в СССР вышел закон об оплате среднего и высшего образования.

В начале августа 1941-го его мобилизовали и направили в Харьков, а затем в Ворошиловград (ныне — Луганск). Иван Доценко попал во взвод связи 2-го стрелкового батальона 694-го стрелкового полка 385-й гвардейской стрелковой дивизии. Боевое крещение связист Доценко получил на реке Миус, где взвод держал оборону. Здесь же заслужил свою первую награду — медаль «За боевые заслуги». В марте 1942-го 19-летнего солдата направили на курсы младших командиров, организованные Южным фронтом. Окончить их Ивану Моисеевичу не удалось из-за активного наступления немцев по всей лини фронта. В Туапсе (Краснодарский край РФ) курсантов вновь распределили по дивизиям и отправили на фронт. Доценко пошел в полковую разведку 32-й гвардейской дивизии. Вместе со своим полком освобождал Кубань, расширял плацдарм на Таманском полуострове. В январе 1944-го получил тяжелое ранение в голову. После лечения в госпитале Ивану Моисеевичу дали месячный отпуск, а затем направили в школу авиационных специалистов Закавказского фронта. Через три месяца, уже как старшина технической службы, он был отправлен в Польшу. Победу 22-летний Иван Доценко встретил в немецком городе Риза на реке Эльбе. До демобилизации в 1957-м нес службу в Австрии. Демобилизовавшись, Иван Моисеевич по приглашению двоюродного брата приехал в Славянск. Окончив юридический факультет Одесского государственного университета, работал юрисконсультом на различных предприятиях. Оставил работу лишь в 74 года.

Коллектив «ФАКТОВ» приносит соболезнования коллеге Сергею Доценко в связи со смертью отца
Егор КРУШИЛИН, «ФАКТЫ» (Донецк)


Україна дбає про освіту під час війни - це вражає

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
від 21 лютого 2018 р. № 87
Київ

Про затвердження Державного стандарту початкової освіти
 
Відповідно до частини першої статті 31 Закону України “Про загальну середню освіту” Кабінет Міністрів України постановляє:

1. Затвердити Державний стандарт початкової освіти, що додається.

Установити, що Державний стандарт застосовується з 1 вересня 2018 р. для учнів, які навчаються за програмами дванадцятирічної повної загальної середньої освіти.

2. Визнати такою, що втратила чинність, постанову Кабінету Міністрів України від 20 квітня 2011 р. № 462 “Про затвердження Державного стандарту початкової загальної освіти” (Офіційний вісник України, 2011 р., № 33, ст. 1378).

3. Міністерству освіти і науки вжити заходів для своєчасного розроблення та затвердження типових освітніх програм для учнів закладів загальної середньої освіти з метою забезпечення впровадження Державного стандарту, затвердженого цією постановою.

4. Ця постанова набирає чинності з дня її опублікування, крім пункту 2, який набирає чинності з 1 вересня 2021 року.

       Прем’єр-міністр України                             В. ГРОЙСМАН

Кінець АТО

Петро Порошенко підписав Закон про реінтеграцію Донбасу

Пам"яті Небесної сотні

  • 20.02.18, 17:45


Пам'яті Небесної сотні.

Опанасюк Валерій
42 роки, автомеханік
м. Рівне

«Немає більше тієї любові, хто душу свою віддає за друзів своїх...Слава Герою!»

Валерій народився в багатодітній родині в селі Дюксин, Костопільського району на Рівненщині. У нього дві сестри, Наталя та Тетяна, і молодший брат Назар. Вчився на слюсаря, багато років працював телемайстром. Останніх п’ять років був автомеханіком. 
«З дитинства у брата було підвищене відчуття справедливості. Він ніколи не звертав уваги на матеріальні речі: йому однаково було, чи бідний, чи багатий - завжди заступався і допомагав усім, хто цього потребував. Валерій ділився усім, що мав, був співчутливий і жертовний. Його добре серце вміщало усіх, він не міг довго тримати зла. Не міг пройти байдуже, якщо бачив, що комусь потрібна допомога. Там, де біда, був завжди перший. Брат дуже переживав за долю країни, хотів кращого життя для дітей. Закликав нас виходити, щоб не мовчали, та казав: «Якби вся Україна встала, щоб без жертв!» Коли у січні загинули хлопці, не міг з цим миритися: «Скільки там діточок! Як я можу ховатися за їхніми спинами? Я повинен добиватися заради дітей», - розповіла сестра Наталя.
«Він був дуже добрий, - перше, про що розповіла нам дружина героя Вікторія. – За що його всі любили - то за те, що він людині завжди говорив правду, те, що думав. Йому не було важливо, чи ти бідний, чи ти президент, чи ти бізнесмен. Якщо ти не правий - то він не боявся сказати це в обличчя. Він не думав про те, що на нього чекає після цих слів».
У 2004 році Валерій відстоював майбутнє під час Помаранчевої революції. Так само і на Євромайдані Валерій був з перших днів всенародного повстання. За активну життєву позицію цього чоловіка товариші по барикадах охрестили "Валєрою Тризубом". Ішов на передову, хоч удома чекала вагітна дружина та четверо дітей
Як розповідає дружина Вікторія, востаннє до Києва чоловік поїхав без документів. Вона не пускала його до столиці, боячись, що діти залишаться без батька. Однак він усе одно поїхав. «За країну він дуже переживав,як була Помаранчева революція, він просто всіх піднімав. Він був дійсно патріотом, і зараз я це розумію. Він ішов і не боявся, що його вб’ють там, хоча я дуже його просила, щоб він не їхав - там кулі, там вбивають людей, тридцять чоловік уже померло. Але він ішов, знаючи це все.»
Депутат Рівнеради Олександр Лащук познайомився з Валерієм у рейсовій маршрутці, коли їхали на Київській Майдан: «Життєрадісний, розумний і дуже добрий чоловік. В майданівському наметі в Києві, де зупинялись рівняни, він бував постійно, причому завжди у найскладніші часи протистояння. 
Його знало багато рівнян, які бували на Майдані. Цілими днями чергував на барикадах, допомагав новоприбулим протестувальникам. Якщо хтось легко вбраний, завжди сам шукав і пропонував тепліший одяг. А сам ходив завжди, навіть в найлютіші морози, в сіренькій утепленій кофтині, в якій і приїхав. Постійно йому говорив: "Валєра, вдягись тепліше, не ході в цій кофті... візьмі собі якусь теплу куртку, то ж є". Він відповідав: "Саша, в чому приїхав в тому і хожу, мені іншого не треба".
Коли на Грушевського були складні моменти, він сказав, що треба там стояти, щоб не було мало людей тому що "беркут" почне атакувати. Якось ми з ним двоє простояли всю ніч до 5 ранку на Грушевського. Говорив про політичні зради і ігри, про те, що з Януковичем опозиціонери повинні діяти рішучіше. Розказував, що має проблеми з оформленням під своїм будинком у Рівному десь в районі Дворецької земельної ділянки. Казав, що після перемоги до мене подзвонить.
Знову його побачив в наметі після подій 18 лютого, привітались як давні знайомі. Він тоді записував людей на чергування. Щира, простодушна, хороша людина. Він просто стояв на барикадах і захищав Майдан».
Родичі чоловіка тривалий час не могли вийти з ним на зв'язок. Оголосили про його пошуки в соціальних мережах. І з часом Валерія Опанасюка знайшли у списку загиблих.

Загинув майданівець 20 лютого. Снайперська куля влучила чоловіку в серце, коли він відтягував поранених з передової.

Вічна пам'ять.

P.S «… Я завжди підтримувала чоловіка, і мені теж не байдуже, що буде з моєю країною. Тому що я зіткнулася як із судами, так і з міліцією, і з прокуратурами... За тобою може бути правда, за тобою - кодекси і закони, але якщо немає грошей, то неможливо довести свою правоту. Я навіть пішла вчитися на юриста. І я, й мій чоловік вірили, що справедливість відновиться. Він особисто боровся за це: за всіх нас, за дітей, за те, щоб просто краще жити у своїй рідній Україні. Ці люди, які померли, вся ця молодь - це ж сотні людей - не можна, щоб їхня жертва була марною!» - просить дружина героя Вікторія.

Світлина від Ліна Костенко.