Про співтовариство

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.

Топ учасників

Вид:
короткий
повний

Ми любимо тебе, Україно!

Слава Героям України!

  • 09.03.18, 21:50
<p>Загиблий в АТО Юрій Луговський</p>

Загиблий в АТО Юрій Луговський

Причиною смерті бійця став постріл снайпера бойовиків

Сьогодні, 9 березня 2018 року, о 2 годині ночі в зоні АТО загинув нацгвардієць Юрій Луговський.

Причиною смерті став постріл снайпера бойовиків, повідомляє прес-службаМіністерства внутрішній справ України.

Юрій Луговський народився у 1994 році, проживав в місті Червоноград Львівської області. На фронт пішов добровольцем з перших днів конфлікту на сході України, служив у військовій частині 3057 під позивним Барет.

Луговський брав участь у подіях Революції Гідності та у боях під Іловайськом.

Нагадаємо, у зоні АТО упродовж доби, 9 березня, російсько-окупаційні війська здійснили два обстріли позицій українських військ, внаслідок чого один боєць загинув та ще один отримав поранення.

Таки да!

  • 09.03.18, 21:20
В УКРАЇНІ 2/3 ЛЮДЕЙ НАЗИВАЮТЬ РІДНОЮ МОВОЮ УКРАЇНСЬКУ, ТА ЛИШЕ 55% ГОВОРЯТЬ УКРАЇНСЬКОЮ ВДОМА 
09.03.2018 20:55
Приблизно 4-5 мільйонів громадян України не говорять мовою, яку вони вважають рідною

Про таке розповів в ефірі "5 каналу" в програмі "Інформаційний день" співкоординатор руху "Простір свободи" Тарас Шамайда.



"Думаю, ми не повинні прагнути будь-кого змушувати розмовляти, оскільки це право і свобода кожної людини. Тому у проекті закону про державну мову чітко відзначається, що цей закон не регулює мову приватного спілкування і мову релігійних обрядів. Це сфера свободи людини…. Весь досвід нам показує, що ми все-таки маємо рухатися шляхом законодавчого врегулювання, конституція прямо від цього вимагає, від парламенту, і тоді в цьому захищеному просторі буде розвиватися і культура. До речі, хочу сказати, що нині дві третини людей називають своєю рідною мовою українську, але лише 55% людей в Україні говорять вдома українською мовою. Це означає, що приблизно 4-5 мільйонів наших громадян не говорять мовою, яку вони вважають рідною. І це вже говорить про ненормальність ситуації", – розповів Шамайда.

Він також сказав: "Ситуація набагато інша. Зараз є чіткі соціологічні дослідження, які показують, що 2/3 громадян України виступають за те, щоб держава захищала саме державну мову і підтримують основні положення того законопроекту, який ми пропонуємо прийняти. Зокрема є велике дослідження КМІСу, наприклад, 2017 року, де чітко, коли людей питають, якою має бути мовна політика, 64% людей говорять, що зміцнення державної мови, лише 20% – що захист мов меншин і 2% – що захист російської мови. І це переважання цієї думки характерне для всіх практично регіонів України. Досвіт прийняття і пісні на радіо, і закон про освіту показав, що немає ніяких протестів. Навпаки, є велика суспільна підтримка. Так, безумовно може бути реакція якихось іноземних держав. Наприклад, Росії, Угорщини, але ми повинні зрозуміти, що для нас важливіше. Адже питання мови – це не тільки питання зручності для людей, чи культури й комунікації. Державна мова в будь-якій державі – це елемент ідентичності та головний елемент національної єдності та безпеки".

Як повідомляв 5.UA, КСУ визнав скандальний мовний закон "Ківалова-Колесніченка" неконституційним

Довідка. Закон "Про засади державної мовної політики" набув чинності 10 серпня 2012 року. Ним передбачено, що у 13 регіонах України російська мова отримує статус регіональної, що практично прирівнює її до державної. Закон дозволяв використовувати в офіційному діловодстві не українську мову, а ту, якою в конкретному регіоні розмовляє не менш як 10% жителів. Ще за часів прийняття закону він викликав хвилю протестів по всій Україні. Нинішні нардепи наголошують: закон прийняли з істотними порушеннями. 23 лютого 2014 року ВР визнала відповідний закон таким, що втратив чинність.

Житомирщина вивісить червоно-чорний прапор 7 раз на рік

09 Березень 2018, Київ 16:52
На Житомирщині сім днів на рік вивішуватимуть червоно-чорний прапор – облрада
07 Березень 2018, 21:07

Житомирська обласна рада затвердила перелік днів, у які на будівлях обласної адміністрації й ради, а також органів місцевого самоврядування регіону вивішуватимуть червоно-чорний прапор.

Згідно з рішенням, ухваленим на сесії 7 березня, депутати рекомендують піднімати «прапор ОУН» у «дати, пов’язані із визначними подіями національно-визвольної боротьби та вшануванням пам’яті Героїв».

  • 1 січня – день народження провідника ОУН Степана Бандери
  • 9 березня – день народження Тараса Шевченка
  • четверта неділя травня – Свято Героїв
  • 23-24 серпня – День прапора і День Незалежності України
  • 14 жовтня -–День захисника України, день створення УПА
  • 21 листопада – День Гідності та Свободи

Депутати рекомендують керівникам підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, громадських об’єднань Житомирщини вивішувати революційний «прапор ОУН» на будівлях у вказані дні.

30 січня Львівська облрада затвердила перелік днів, в які на будівлях обласної адміністрації та ради, а також органів місцевого самоврядування на Львівщині вивішуватимуть червоно-чорний прапор.

16 лютого постійна комісія Київської міської ради з питань місцевого самоврядування, регіональних і міжнародних зв’язків погодила проект рішення«Про використання революційного прапора ОУН на будівлях Київради та районних держадміністрацій», документ ще мають розглянути на пленарному засіданні Київради.

Також у лютому рішення пропонували ухвалити міській раді Кам’янського на Дніпропетровщині. Рішення не ухвалили, а між депутатами була сутичка.


https://www.radiosvoboda.org/a/news/29085422.html

Скінчилися заробітки у найманців пуйла

08:0904.03.2018
СБУ викрила адміністраторів антиукраїнських груп в соцмережах

СБУ викрила адміністраторів антиукраїнських груп в соцмережах

Співробітники Служби безпеки України викрили двох жителів Києва в адмініструванні і модерації антиукраїнських груп в соціальних мережах, повідомив прес-центр Служби безпеки України.

"Правоохоронці задокументували, що зловмисники розміщували на інтернет-сторінках матеріали із закликами до повалення конституційного ладу і державної влади, популяризації незаконних збройних формувань ОРДЛО і поширювали інформацію, яка дискредитує проведення антитерористичної операції", - йдеться в повідомленні.

Відзначається, що під час обшуків за місцем проживання фігурантів справи співробітники СБ України виявили комп'ютерну техніку та мобільні пристрої з доказами здійснення протиправної діяльності.

Наразі правоохоронці перевіряють інформацію про зв'язки пропагандистів з представниками російських спецслужб і бойовиками незаконних збройних формувань ОРДЛО.

Вирішується питання про оголошення зловмисникам підозри у вчиненні злочину за ст.110 Кримінального кодексу України. Тривають невідкладні слідчі дії

http://ua.interfax.com.ua/news/general/489555.html

Тарас Шевченко знався в мовознавстві!


«Переписав оце свою «Слепую» та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам, черствим кацапським словом»
«Переписав оце свою «Слепую» та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам, черствим кацапським словом»
Київ – Навесні 1847 року Тарас Шевченко готував друге видання «Кобзаря», куди повинні були ввійти нові твори останніх років, зокрема й частина поезій, які мали шанс пройти цензуру, зі збірки під назвою «Три літа». Це був один із переломних періодів у житті молодого поета. Йшов процес кардинального переоцінювання власного життя і становлення його поглядів на Україну як державу своєї мови і літератури, як унікальний і неповторний край. 

Власне, передмова до майбутнього видання майже 33-річного Шевченка стала не лише своєрідним мовно-літературним маніфестом, але й, до певної міри, програмою становлення майбутньої самостійної України. Ні другий «Кобзар», ні передмова, написана в березні 1847 року в маєтку Лизогубів у Седневі на Чернігівщині, не побачили світу.

Не минуло й місяця, як поета, який їхав до Києва на весілля свого приятеля, історика Миколи Костомарова, заарештували під час переправи через Дніпро посередині ріки. Передмова-маніфест відома здебільшого літературознавцям, бо ні в радянські часи, ні чомусь за незалежної України в масових перевиданнях «Кобзарів» її не друкували.

«Випускаю оце в люде другого «Кобзаря» свого, а щоб не з порожніми торбами, то наділяю його предисловієм»

Епіграфом до цієї маловідомої передмови Тарас Шевченко невипадково взяв рядки з твору Олександра Грибоєдова «Лихо з розуму»:

Воскреснем ли когда от чужевластья мод?
Чтоб умный, добрый наш народ
Хотя по языку нас не считал за немцев.

Цитуючи цей уривок, Шевченко трактував, очевидно, по-іншому «чужевластье мод»: «Великая туга осіла мою душу. Чую, а іноді і читаю: ляхи дрюкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі – всі дрюкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило. Чого се ви так, братія моя? Може, злякались нашествія іноплеменних журналістів? Не бійтесь, собака лає, а вітер несе. Вони кричать, чом ми по-московській не пишемо? А чом москалі самі нічого не пишуть по-своєму, а тілько переводять, та й то чорт зна по якому. Натовкмачать якихсь індивідуалізмів тощо, так що аж язик отерпне, поки вимовиш. Кричать о братстві, а гризуться, мов скажені собаки. Кричать о единой славянской литературе, а не хотять і заглянуть, що робиться у слов’ян!»

В одному абзаці – цілий спектр думок. З одного боку, він приміряє українське суспільство, український народ до інших слов’янських народів, є прихильником своєрідного слов’янського братства – «Щоб усі слав’яне стали Добрими братами, І синами сонця правди…», як сказано в його поемі «Єретик». З іншого боку, він протиставляє українське (і слов’янське) море московському. «Словами цими як немож краще, – пише український письменник Богдан Лепкий у книжці «Про життя і твори Тараса Шевченка», – Шевченко відмежовував наше українське слов’янофільство від російського і давав різку відповідь на клич Пушкіна, щоб усі слов’янські ріки зливалися в російському морі! Правдиве демократичне слов’янофільство, без укритого російського імперіалізму…»

Під «нашествієм іноплеменних журналістів» проглядається образ тогочасних великодержавних російських писак, переконаних у безперспективності української мови й літератури. А однією фразою про «індивідуалізми», від яких «терпне язик», Шевченко тонко спостеріг, як «творці російської мови», часом напівграмотні або неграмотні, запозичували різні іншомовні слова і назви, часто спотворюючи їхнє оригінальне звучання. До речі, багато таких спотворених назв міцно засіли у «вєлікам і маґучєм». Наприклад, острів Ібіца, справжня назва якого «Івіса» іспанською, «Ейвіса» – каталонською мовами. І це невігластво, як зазначають київські журналісти Дмитро Лиховій і Леся Шовкун, «впровадили в масовий вжиток» російські мандрівники.

У своїй передмові Тарас Шевченко показує невігластво і підступність російської критики: «Чи розібрали вони хоч одну книжку польську, чеську, сербську або хоч і нашу?.. Не розібрали. Чом? Тим, що не тямлять. Наша книжка як попадеться у їх руки, то вони аж репетують та хвалять те, що найпоганше».

Не жаліє поет і своїх земляків: «Прочитали собі по складах «Енеїду» та потинялись коло шинку, та й думають, що от коли вже ми розпізнали своїх мужиків. Е ні, братики, прочитайте ви думи, пісні, послухайте, як вони співають, як вони говорять меж собою шапок не скидаючи, або на дружньому бенкеті як вони згадують старовину і як вони плачуть, неначе справді в турецькій неволі або у польського магнатства кайдани волочать, – то тойді і скажете, що «Енеїда» добра, а все-таки сміховина на московський шталт… Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отойді пишіть і дрюкуйте, і труд ваш буде трудом чесним».

У цій передмові Шевченко сформулював свої погляди як на літературу, так і на мовне домінування. Тому дісталося і Гоголеві, і Квітці-Основ’яненку, і Гулаку-Артемовському, і Сковороді, і, навіть, Вальтерові Скоту. Зате добре відгукнувся він про Роберта Бернса: «Гоголь виріс в Ніжині, а не в Малоросії – і свого язика не знає; а Вальтер Скотт в Эдемборге, а не в Шотландії – а може, і ще було що-небудь, що вони себе одцурались… А Борнц усе-таки поет народний і великий. І наш Сковорода таким би був, якби його не збила з пливу латинь, а потім московщина. Покойний Основ’яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислухався до язика, бо, може, його не чув у колисці од матері, а Г-Артемовський хоть і чув, так забув, бо в пани постригся… Нехай би вже оті Кирпи-гнучкошиєнки сутяги – їх Бог, за тяжкіє гріхи наші, ще до зачатія во утробі матерній, осудив киснуть і гнить в чорнилах, а то мужі мудрі, учені. Проміняли свою добру рідну матір – на п’яницю непотребную, а в придаток ще і -въ додали».

У цьому «въ» з твердим знаком – квінтесенція політики русифікації, яку ґвалтовно впроваджувала царська влада за життя Шевченка щодо українців та інших нацменів. Попри це, він не допускав нетерпимості до панівної мови і літератури: «А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди». Ці слова, написані 165 років тому, і сьогодні, в нових обставинах, залишаються актуальними.

На закінчення

До гострих питань, пов’язаних із мовою, Тарас Шевченко звертався і раніше, як-от у листі до свого знайомого Якова Кухаренка 1842 року: «Переписав оце свою «Слепую» та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам, черствим кацапським словом».

Такого Шевченка за радянських часів намагалися приховувати в Україні. Але не забували поза нею. Польський письменник Єжи Єнджеєвич у романі про Шевченка «Українські ночі, або родовід генія» (Варшава, 1966 р.) навів цитату з листа до Кухаренка. Дивно, та в українському перекладі Віктора Іванисенка, який вийшов у світ в незалежній Україні (Львів, 1997 р.), саме це місце пропущено.

Тарас Марусик – голова Координаційної ради з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» імені Василя Стуса

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image
    Тарас Марусик

    Заступник голови Координаційної ради з питань застосування української мови в усіх сферах суспільного життя при Міністерстві культури України

"Український синдром" московії

  • 08.03.18, 07:19

Мафія силовиків-мільярдерів на чолі країни і небажання розлучитися з накраденим є головними перешкодами, які заважають Путіну відкрито оголосити не тільки про повернення атрибутів колишнього СРСР, а й і радянської влади.

Так само гальмує цей процес і погано приховуваний державний великоруський шовінізм.

Обійти ці перешкоди і зберегти довічну владу – головні завдання майбутнього четвертого президентського терміну Путіна.

Розуміння того, що відбувається в Росії додає й те, що в результаті багатостолітньої негативної селекції там вдалося штучно «вивести» нову небачену раніше «породу людей», якої більше немає ніде в світі.

Росіяни з радістю називають біле чорним, а чорне білим. Вони не вірить правді і радіють брехні та обману як малі діти. І вже майже 20 років відбувається великомасштабний народу по-крупному, але народ не став мудрішим.

На жаль, саме з таким «своєрідним» народом доводиться сусідити Україні після відновлення своєї незалежності.

Сьогоднішня путінська історична доктрина побудована цілком на тому, що вихідним пунктом російської державності є Київська Русь. І тому остаточне розмежування України та Росії ставить під сумнів саму історичну спадковість державної влади в Російській Федерації. Путіністи усвідомлюють, що без України історія Росії не має початку, а отже, і позбавлена сенсу.

А коли держава, яка претендує на світові домінуючі впливи, не має своєї історії, то вона не має при цьому й історичних перспектив. Тому, з їхнього погляду, повернення України у сферу «русского мира» є умовою можливості існування російської держави.

Це і пояснює той факт, чому Кремль анексувавши Крим і розв’язавши війну на Донбасі робить усе для того, аби Україна так ніколи і не відбулася як повноцінна держава. Оскільки остаточне державне розмежування російського і українського народів ставить під сумнів існування російської держави саме як імперського утворення. Адже в Росії добре пам’ятають слова Збігнева Бжезінського, який свого часу сказав: «Росія без України – не імперія».

Сучасна Росія дуже страждає від так званого «українського комплексу», який бере свої початки в часах Російської імперії і Радянського Союзу. А це означає, що російська влада не почувається добре, коли такі країни, як Україна, Білорусь чи держави Балтії (які були інтегровані з Росією протягом тривалого часу) випадають зі сфери прямого російського впливу.

Коли Україна безповоротно зірветься з «орбіти» цивілізаційного впливу Росії, то у такому випадку Москва позбавиться всякого сенсу утримувати під своїм контролем «споконвічні російські землі» – Грозний, Казань чи Якутськ.

Іншими словами, реальне державне розмежування України і Росії є об’єктивним джерелом розпаду російської державності. Звідси і невгамовне бажання Кремля «возз’єднати» Україну з Росією, керуючись концепціями псевдоісторичної тяглості і спадкоємності, хоча для цього необхідно подолати українську національну і ідею та масово перетворити самих українців на малоросів, які вважатимуть найбільшим для себе виявом свободи можливість перебування у московському рабстві.

Для цього Росія, наскільки це тільки можливо, використовує певні етнодемографічні, регіональні, мовні, економічні і соціальні відмінності українських територій, які у більшості випадків було штучно створено нею ж самою в роки колонізації України.

При цьому Москва вносить лінгвістичний компонент у свою неприховану боротьбу з українською національною ідентичністю, заперечуючи при цьому не лише мовну, культурну і історичну самобутність українського народу, а й саме існування його як окремої від росіян нації.

На цілеспрямоване руйнування «українського світу» в Україні потужно працює Російська православна церква, яка є одним зі стовпів реалізації путінської доктрини поширення на українські землі «русского мира».

Безпосередній контроль над Києвом потрібен Кремлеві для відродження в повному обсязі «поствізантійського цивілізаційного простору», а Путіну для того, щоб нарешті відчути себе великим візантійським Василіском. При цьому путіністи безсоромно відносять до російських територій Крим, Південну і Східну Україну.

Росія активно організовує «п’яту колону» в Україні, Російську православну церкву і її бійців, які передбачливо отаборилися в Україні в монастирях російського патріархату, послушники і монахи в яких чомусь майже всі молодого віку і відрізняються при цьому похвальною військовою виправкою, для досягнення своїх експансіоністських цілей.

Усі попередні роки Кремль робив все задля того, щоб Україну сприймали на міжнародній арені як московського сателіта, який тимчасово виступає у невластивій йому ролі незалежної держави.

Із недолугої кремлівської логіки випливає, що проблема російсько-українських відносин полягає в тому, що, будучи самостійною, Україна автоматично стає ворожою для Росії державою. Адже, на думку апологетів модерного російського імперіалізму, ця антиномія закладена в самій логіці історичного розвитку. А її причина полягає в нібито генетичній спільності двох слов’янських народів.

Апологети навали в Україну російського імперіалізму вважають її «троянським конем» поствізантійського цивілізаційного простору. Тому така величезна роль відводиться Російській православній церкві і її новітній експансії в Україну.

Українська православна церква Московського патріархату нині покликана замінити собою в Україні ЦК КПРС, намагаючись при цьому взяти під свій контроль не лише українське релігійне життя, а й національне самоусвідомлення українців.

Російська церква в Україні з усіх сил намагається ініціювати ерозію українського цивілізаційного простору, чудово усвідомлюючи, що руйнування духовного середовища українського народу тягне за собою невідворотні зміни у його ментальності і самоусвідомленні. Якими можуть бути наслідки подібного «духовного» експерименту, неважко спрогнозувати.

Тому єдиним принципом відносин України з кремлівцями може бути такий: «Якомога далі від загадкової російської душі».

І за вчинене вами вам воздастся!

  • 07.03.18, 22:38
Перші два - здали ядерну зброю, третій - продався, про четвертого змовчу, а от П’ЯТИЙ - добився, щоб Украіна попала на перше місце по корупції і бідності в Європі! Згідні?!

                    

Слава Героям України!!!

  • 07.03.18, 22:29
Владислав Козченко – 10.04.1997 р.н., м. Полтава. Десантник-снайпер 95-ї ОДШБр. Загинув 6 березня в «промзоні» Авдіївки від осколкового поранення в шию.
Вічна пам’ять…

     Світлина від Sviatoslav Smuk.