Українській державі — 100 років, шостій Конституції України — 22

  Коментувати Роздрукувати

Мітингувальники перед Верховною Радою вимагають прийняти Конституцію України, 19 червня 1996 року

Конституції пишуться людьми, і тому вони завжди є відображенням суб'єктивних позицій. Тому якість Основного закону залежить насамперед від чесності, порядності його авторів, щирості їхнього бажання зробити Конституцію досконалим інструментом належного суспільного розвитку.

Прискіпливе вивчення історії української держави, і конституційних процесів зокрема, свідчить про таке.

Першу і другу Конституції (Української Народної Республіки 1918 року та Української Соціалістичної Радянської Республіки 1919-го) писали і приймали люди, які прагнули створити державу для трудового народу, тобто — демократичну державу. Не всі вони були політиками в сучасному розумінні цього слова, не всі мали високу освіту. Але зуміли усвідомити феноменальну значимість такої форми прямого народовладдя, породженої самим народом, як Ради.

В УНР це мали бути Ради громад, волостей і земель, в УСРР — Ради солдатських, матроських, робітничих і селянських депутатів.

Ці Конституції приймали в умовах багатопартійності. І якби у подальшому більшовики не захопили владу, Україна могла б стати успішною демократичною державою.

Третю й четверту Конституції — 1929-го і 1937 років — писали ті, хто на той час уже надійно "в'їхав" у владу. Спочатку на популізмі, потім — на репресіях, і з використанням Рад депутатів "навиворіт": не як органів народовладдя, а як органів поширення і зміцнення комуністичної диктатури.

П'яту українську Конституцію –1978 року — писали люди, які вже не знали, що їм далі робити з тією узурпованою владою. Жорстко централізована політична й адміністративно-командна система управління економікою, дієва у часи домінування екстенсивних методів господарювання, стала гальмом у часи бурхливого науково-технічного прогресу.

Жилося начебто й непогано, але з кожним днем усе гірше й гірше. Свого Ден Сяопіна не було, а "закручувати гайки" було неможливо — демократичний потенціал суспільства і державного устрою, втілений зокрема і в Радах, не дозволяв. Та і в партійних кабінетах були вже не тільки хворі на голову ленінці-сталінці.

Тому комуністичний режим здався без бою. Більше того, сам скасував однопартійність і розвалив комуністичну імперію під назвою СРСР. А 16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР голосами комуністів і вчорашніх членів КПРС, конституційною більшістю затвердила Декларацію про державний суверенітет України.

Декларація проголосила скасування тотальної державної власності і встановлення права власності українського народу на всі природні ресурси й на всі інші економічні активи на території країни.

Тоталітарна держава припинила існування 16 липня 1990-го — бо саме власність держави на все в країні, поряд із монополією на політику, визначають тоталітарність.

Свобода, незалежність, народна власність на всі економічні активи, багатопартійність і найдемократичніші за своєю суттю й потенціалом органи прямої демократії — Ради народних депутатів. Перед Україною знову відкрилися грандіозні перспективи. Залишалося тільки закріпити положення Декларації про державний суверенітет новою Конституцією, і — вперед!

1996-го закріпили. Але в такий спосіб, що свобода і незалежність знову стали примарними, народна власність — чиновницькою, політична система — клановою, органи народовладдя, Ради — безправними. І, як нещодавно з'ясувалося, приреченими на знищення.

Як таке могло статися? Відповідь проста — все або майже все, що треба було закласти в Конституцію, щоб узурпувати владу, розграбувати, а потім і знищити Україну, було до неї закладено. Прикладів — десятки, ось лише деякі з них.

1. Суверенне право народу на здійснення влади "роздвоїли". Із цілісної до того системи органів державної влади викинули найбільш масову і наближену до народу частину — місцеві Ради. Відбулася різка централізація влади.

2. Із системи адміністративно-територіального устрою викинули сільраду, не унормували поняття її території. Не всі розуміють суть цих термінів і їхнє значення. А вони — доленосні і для селян, і для держави.

Селян, сільські громади позбавили територій забезпечення життєдіяльності і прирекли до знищення. За тоталітарного комуністичного режиму таке було в часи Голодоморів. Конституція 1996 року влаштувала це селянам на зорі Незалежності.

3. Впровадили термін "територіальні громади".

Люди не живуть, як дикі тварини, на якихось територіях, люди живуть у селах, селищах і містах. Отже, існують сільські, селищні й міські громади.

Було б добре, якби цим терміном хотіли підкреслити право сільських громад на землі за межами населених пунктів. Але за таке тлумачення ще треба поборотися. Практика діяльності органів державної влади свідчить про протилежне розуміння можновладцями цього терміна.

4. Прописали право державної й комунальної власності — всупереч Декларації про державний суверенітет України і нормам самої ж Конституції.

Якщо встановлено право власності українського народу на всі економічні активи в країні — яка ще може бути державна й комунальна власність, для чого вона?!

Адже ж народ і є держава!

Відповідь уже давно знаємо — для того, щоб не народ був реальним господарем усіх економічних активів, а чиновник. І щоб їх можна було в різні шахрайські способи красти.

5. Десятки разів прописали термін "відповідно до закону". Це — рай для злодіїв при законі: пиши у законі що забажаєш, твори "відповідно до закону" що хочеш, і наплювати на те, що всі ті закони мають відповідати Конституції.

Навіть якщо їх колись і визнають неконституційними, то частина друга ст. 152 Конституції все спише — незаконні закони будуть визнаватися недійсними не з дня їхнього прийняття, а тільки з дня ухвалення Конституційним судом відповідного рішення.

"Батьки" Конституції не тільки заклали до неї численні "бомби уповільненої дії". Вони протягом двох десятиліть послідовно ще й додавали їх. Ігри з Основним законом продовжуються й останні чотири роки.

Як наслідок — розгромлено систему судоустрою, нагляду за дотриманням законів, правоохоронну систему, знищуються тисячі сільрад — а це основа державного устрою, суверенності й соборності України.

Що прикметно — державний устрій реформують у точній відповідності до апробованої в Росії моделі. Тільки там адміністративні вотчини назвали муніципальними округами, а в нас їх поки що йменують "об'єднаними територіальними громадами". Але це тимчасово. У подальших планах наших узурпаторів влади теж муніципалітети — все, як у "старшого брата", чи то "сестри".

Отаку маємо "найкращу в Європі" (цікаво, які ідіоти насправді так вважають?) Конституцію. І це ж наведено тільки маленьку частку всіх її "достоїнств"!

А яка Конституція, такі й закони. Не впевнений, що серед тисяч чинних законів можна знайти бодай один, який не був би антиконституційним.

А тепер питання: а кому за це дякувати? Відповідь — "політичній еліті", що править Україною за допомогою такої Конституції.

Останнім часом від цієї ж "еліти" почали лунати пропозиції: мовляв, усе так погано, все зайшло так далеко, що єдиний вихід із "нашої безнадії" — треба "перезаснувати" державу. Тобто повалити чинний конституційний лад, знищити Ради, чинну державу, і лише після того спробувати заснувати якусь нову державу на теренах України.

Ви вірите в те, що злодії й узурпатори влади, які у повній відповідності до написаних ними Конституції та законів зруйнували одну з найпотужніших країн Європи, напишуть гарні закони — для повернення країни народові?

Я — ні. Більше того, впевнений, що під прикриттям "конституційних змін", які вони зараз обіцяють, просто довершать те, що заклали до чинної Конституції, день якої ми святкуємо. Дорозкрадуть те, що ще залишилося, й остаточно розвалять Україну. Для цього їм треба ще трохи часу. Завдання народу полягає в тому, щоб цього часу їм не дати.

У межах однієї статті неможливо висвітлити всі проблеми й дати відповіді на всі питання. Тим більше, неможливо ґрунтовно розказати, якою повинна бути нова редакція Конституції. Але зрозуміло, що це має бути не лише світло в кінці тунелю, до якого нас завели, а й світла дорога до виходу з нього.

Нова Конституція повинна чітко встановити, що Україна — це народна республіка, держава людей праці. Вони напряму управлятимуть нею через обрані ними повноправні Ради народних депутатів, які будуть у кожному селі, селищі, місті. Така редакція Конституції готується, вона буде. А політичні шахраї, грабіжники народу — відійдуть у небуття.

Автор: Аркадій КОРНАЦЬКИЙ, народний депутат України

В.П. Гетьман

ЯК ПРИЙМАЛАСЬ КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ

Нотатки учасника розробки Основного Закону України

Про автора

Вадим Петрович Гетьман народився 1935 р. в с. Снітин Лубенського району на Полтавщині. Після закінчення 1956 року Київського фінансово-економічного інституту працював у банківських, фінансових, цінових і планових органах Запорізького облвиконкому, з 1975 по 1987 p.p. першим заступником Голови Державного комітету України по цінах. Очолював створені ним Український республіканський акціонерний банк «Агропромбанк», республіканський акціонерний комерційний банк «Україна». У 1992 р. - Голова правління Національного банку України. Нині — Голова Біржового комітету Української міжбанківської валютної біржі. Депутат Верховної Ради України 12 і 13 скликань, заступник голови постійної Комісії Верховної Ради України з питань фінансів і банківської діяльності, керівник депутатської групи «Незалежні», академік Міжнародної академії інформатизації, член- кореспондент Академії інженерних наук України.

З думою про Золоте рало

«Коли держава правується у згоді з розумом, ганебні бідність і злидні.»

Конфуцій.

Із далеких днів у пам'яті моїй відклалась розповідь про Золоте рало, за допомогою якого колись буде ви­оране щастя для рідного краю. Йшли роки, мінялися вожді і п'ятирічки, щораз обіцяючи народові швидкий прихід продекларованих революцією щедрот. Зміню­вались обриси міст і сіл. Тільки далекими від справж­нього щастя почувалися регламентовані люди в них. Думай одне, говори інше, не роби того, про те не смій згадувати, хвали, що хвалять усі, картай, що скажуть згори, — хіба ж для того, щоб бути гвинтиком, народ­жується людина на світ ?!

Алегорія Золотого рала пригадалась мені у сесійно­му залі Верховної Ради, під час палких дискусій про причини наших сучасних негараздів.В уяві раптом так виразно постало засмічене бур'янами поле, яким із краю в край іде, нарізаючи великі скиби чорнозему, плуг. Чи не так має статись і в нашому державному житті ? Де ж те Золоте рало, яке змінить на краще все довкіл нас, змінить нас самих, калічні наші уявлення про життя, працю, про наші права і обов'язки ? Єдине — вона, нова наша Українська Конституція спроможна зробити це.Але її треба здобути, вибороти, вигранити, запровадити в життя!...

... Вируючий зал Верховної Ради України. 23 години. Завершується важкий день 27 червня 1996 року, а кон­сенсусу нема. Натомість чергова тупикова ситуація. Хтось вже виходить із залу, хтось роздратовано шепо­че своєму сусідові: «Я вже ситий цим по зав'язку!» Мені здалося, що якщо цієї миті щодо статті № 10 про мову проекту Конституції, підготовленої Тимчасовою спеціальною комісією, не буде знайдено влаштовую-

чого всіх рішення, то все раніше зроблене перетво­риться на непотрібний фарс.

Високі спостерігачі із президентської команди, що знаходились в урядовій ложі в цей час, напевно, поду­мали: «І цього разу у них нічого не вийде. Цей парла­мент не здатний на серйозні речі. Президент таки прийняв правильне рішення, підписавши сьогодні Указ про призначення на 25 вересня референдуму з пи­тань Конституції».

І тут, як це вже не раз бувало, знову «знайшовся» О. Мороз. Видавивши з себе лагідну усмішку, він звернувся до вкінець наелектризованого, натомлено-го залу: «Шановні депутати, заспокойтеся. Вихід ми обов'язково знайдемо. Як сказав Саахов із відомого кінофільму, у нас із вами звідси лише два шляхи: або в прокуратуру, або в ЗАГС».

Зал вщух, розмірковуючи, куди веде цей хитрий Мо­роз? Хвилинною паузою скористався Олександр Тка-ченко, щоб повідомити, що в приміщенні Верховної Ради цілодобово працюватимуть буфети і підготовле­но транспорт, щоб при нагоді вночі розвезти депутатів по домівках. Тож поспішати нема чого.

Для багатьох із нас стало зрозумілим, що на цей раз керівництво Верховної Ради хвиль не ганятиме, на­лаштоване на результат. Отже, працюватимемо доти, доки не отримаємо бажану наречену — Конституцію.

Так, замість завершення роботи, опівночі ще з більшою силою розгорілися дебати навколо кожного речення майбутньої Конституції. Калейдоскоп карко­ломних епізодів і драматичних подій тієї зоряної ук­раїнської ночі, як відомо, закінчився щасливим і дов­гожданим акордом. О 9.30 ранку, вже 28 червня 1996 року, під скляним куполом сесійної зали Верховної Ради України велично пролунала знайома з дня про­голошення незалежності України мелодія М. Вер-бицького, що лише декілька годин тому, вже консти­туційно, набула статус Державного Гімну України. Це знаменувало, що щойно, в цьому залі, Україна — єди­на держава на терені колишнього Радянського Союзу

—парламентським шляхом   отримала свою нову де­мократичну КОНСТИТУЦІЮ!

Суха протокольна статистика останнього голосуван­ня свідчить: о 9 годині 20 хвилині ранку 28 червня 1996 року в сесійному залі Верховної Ради України за проект Конституції, опрацьований Тимчасовою спеціальною комісією Верховної Ради України, в дру­гому і третьому читанні, з інтервалом в 2 хвилини, проголосувало 315 народних депутатів. 36 депутатів натиснули кнопку «Проти», 12 утримались, 30 депу­татів не взяли участь у голосуванні.

Радій, звеселися, Україно! Справу зроблено! Наша суверенна, незалежна, демократична, правова дер­жава, ти все-таки діждалася «свого Вашінгтона з но­вим і праведним Законом», про що так мріяв Тарас Григорович Шевченко! Хоч прийшов цей Закон на зе­млю Шевченка через 235 років після свого заокеансь­кого попередника. І все ж довгий, тяжкий, інколи навіть розчаровуючий шлях України до своєї Консти­туції кінець кінцем виправдався.

Незабутні хвилини торжества! Сльози радості, обійми, поцілунки завершили це безпрецедентне нічне засідання Верховної Ради. Потім мені доводи­лось чути, що за своєю тривалістю і змістом воно вар­те бути вписане до відомої книги Гіннеса. Але тоді нам було не до рекордів.

Я щасливий, що належу до категорії небагатьох на­родних депутатів, яким довелось безпосередньо бути в епіцентрі всіх трьох історичних актів, які привели до самоствердження на карті світу суверенної України.

16 липня 1990 року разом із своїми колегами по Верховній Раді України минулого скликання я мав честь віддати свій голос за прийняття Декларації про державний суверенітет України. Саме України, а не УРСР, що вже тоді було далекосяжним державницьким кроком. В історичному тексті Декларації, що стихійно народжувалась у переповненому залі Верховної Ради, є і моя частка. Зокрема, назву центрального банку держави — Національний Банк України — прийнято за

моєю пропозицією. Пам'ятаю, як я хвилювався, коли головуючий на сесії Іван Степанович Плющ першому для короткого привітання з приводу ухвали Декларації надав слово Гетьману. Можливо, у самій семантиці мого прізвища тієї історичної миті було щось сим­волічне.

Дозволю собі навести тут із стенограми цю спонтан­ну трихвилинну промову:

"Гетьман В.П., голова правління Українського рес­публіканського банку "Агропромбанку СРСР (Умансь­кий виборчий округ, Черкаська область). Шановні ко­леги! Щойно наш молодий парламент став фундато­ром історичної події. На очах багатомільйонної ауди­торії наших виборців, у запеклій боротьбі навколо кожного слова, кожного речення народився документ, що закладає основи нашої державності. Хай зважать наші виборці, що в розпалі гострої полемиіки дехто із нас отримував мікрофон, м'яко кажучи, не в парла­ментському вигляді. Що декому зраджувала витрим­ка, що комусь невистачало такту, толерантності, але всі були свідками того, що в залі не було байдужих, що мова йшла про доленосне майбуття нашої рідної Ук­раїни і її народу. Тому мені б хотілося, щоб цей істо­ричний документ усі ми розцінювали як плід колектив­ного розуму. Щоб ніхто не почав визначати пере­можців і переможених, ніхто не став би ділити депу­татів на патріотів нації, а тим більше її ворогів, ніхто не став вираховувати: хто більше, хто краще, хто чистіше. Всі ми діти свого народу і свого часу. Всі ми прийшли сюди і добровільно взяли на свої плечі цей нелегкий вантаж заради тільки одного — в міру своїх сил і здібностей допомогти нашому народу зайняти гідне місце в співдружності націй. Український народ, його історія дає нам для цього всі підстави.

В одному я впевнений, що у прагненні знайти шлях до кращої людської долі ми тут з вами — однодумці, неза­лежно від того — товарищ, добродій чи пан — милує наш слух. Поздоровимо себе і зробимо все можливо, щоб ідеї, які пронизують декларацію про державний

суверенітет України, були якомога швидше втілені в життя. Дякую, шановні, за увагу. (Оплески)."

24 серпня 1991 року в цьому ж історичному залі Вер­ховної Ради України, був проголошений Акт Незалеж­ності нашої держави і вперше над величним куполом Верховної Ради України замайорів державний жовто-блакитний прапор України. Щоправда, спочатку поряд із червоно-блакитним. Цей сміливий крок дався зако­нодавцям нелегко. Хоч невідворотність його була оче­видною. Цього владно вимагало життя. Ще 21 серпня 1991 року, коли не все ще було зрозумілим навколо подій у Москві, демократично настроєні депутати зібрали необхідну кількість підписів своїх колег з ви­могою негайно скликати позачергову сесію Верховної Ради. Ось імена цих ініціаторів: Лариса Скорик, Кате­рина Завадська, Володимир Яворівський, Павло Мов-чан, Іван Заєць та ін. Дякуючи їх сміливості і наполег­ливості Україна зробила ще один крок на шляху до своєї незалежності.

Разом з іншими народними депутатами я стояв тоді на східцях головного входу Верховної Ради перед ви­руючим людом, що скандував: «Незалежність!», «Не­залежність!», «Незалежність!»

Таке неможливо забути.

Повний текст є в Інтернеті, або за цим посиланням

https://spavedfront.io.ua/s2634684/getman_vadim_yak_priymalas_konstituciya_ukraeni