[Польське] МВСіА [міністерство внутрішніх справ і адміністрації (у Польщі від часів комуністичного тоталітаризму збереглася падлюча традиція, що питаннями національних меншин займається поліція. – прим. пер.)] відмовилося фінансувати заходи з нагоди 70-х роковин операції «Вісла». Але ж Сенат ухвалив у 1990 році, що ця трагедія є «порушенням основних прав людини».

Почнемо від нагадування фактів. Цього року виповнюються 70-і роковини винятково трагічних подій – операції «Вісла», себто примусового переселення польських громадян української національності з земель, де це населення мешкало споконвіку. Було застосовано колективну відповідальність – усі українці та лемки були «покарані» за боротьбу, яку провадила з польською комуністичною владою на південно-східних землях Польщі УПА. Насправді, однак, мета, яку поставили перед собою комуністи, полягала в ліквідації української громади в Польщі – переселення здійснювалося таким чином, щоб призвести до розпорошення українців, і супроводжувалося цілковитою забороною плекати суспільне життя, знищенням культурної спадщини, а також переслідуванням і фактичною спробою ліквідації Греко-католицької Церкви.

Вільна Польща рішуче засудила цей комуністичний злочин, виявом чого стала спеціальна ухвала Сенату ПР у 1990 році. Досі органи влади [в Польщі], незалежно від їхнього політичного забарвлення, дбали про вшанування пам'яті про переселення та підтримували організації національних і етнічних меншин, які нагадували про ті події. Цього року сталося інакше – без жодного посутнього обґрунтування відповідальне за справи меншин міністерство внутрішніх справ і адміністрації відмовилося фінансувати будь-які події, пов'язані з круглими роковинами операції «Вісла».

Отож, ми маємо справу з безпрецедентною ситуацією, оцінка якої не викликає сумніву: польський уряд відмовився брати участь у заходах, які нагадують про комуністичний злочин, жертвами якого стали польські громадяни. Проте він мав би вчинити по-іншому – принаймні з двох причин. По-перше, незалежно від того, якою мірою польський уряд повинен відчувати відповідальність за злочини, вчинені комуністичною польською владою, він безумовно повинен пам'ятати про кривду, якої зазнали польські громадяни. По-друге, з геополітичних причин уряд повинен дбати про добросусідські стосунки з Україною, а діалог стосовно минулого є частиною розбудови цих стосунків.

Було б, утім, наївно сподіватися що будь-яка з цих передумов є для ЗіСу справді настільки істотною, щоб та партія у питанні відзначення роковин операції «Вісла» зайняла іншу поставу. Оминемо питання геополітики та стосунків із Україною – складається враження, що в нинішнього владного угруповання не лежить до них серце, і впродовж останніх місяців його політика стосовно сусіда стає заручником історичних питань. Важко, зрештою, уявити собі, щоб ЗіС будь-що змінила в своїй внутрішній політиці з огляду на зовнішню політику – ця партія принципово керується протилежною логікою.

Питання про міждержавні взаємини між Польщею та Україною ми також можемо винести за дужки також і з іншої причини. Проблеми національних менших, які мекають у Польщі, не мають нічого спільного із зовнішньою політикою – це абсолютно внутрішнє питання, адже стосується ставлення польської держави до польських громадян. І це повною мірою стосується пам'яті про злочини, скоєні комуністами проти польських громадян української національності. Якщо всерйоз трактувати поняття громадянства, то з цього мало би випливати також те, що слід плекати пам'ять про всіх мешканців Речі Посполитої, які зазнали кривди, – убитих німцями або совєтами, українським чи польським підпіллям, зрештою і польською комуністичною владою. Як це не парадоксально, попри свій показний антикомунізм, з тим останнім ЗіС має виразну проблему.

Але це простий наслідок мислення цієї партії стосовно питання громадянство та національної приналежності. Правляча нині партія виразно робить ставку на останнє, і не йдеться лише про те, щоб додавати, де лиш це можливо, прикметника «національний». Лакмусовим папірцем мислення про ці питання є ставлення до національних меншин. Тимчасом те, що з середовища ЗіС роками лунають заклики про необхідність узалежнити ставлення до німецької меншини в Польщі від політики ФРН супроти поляків, які мешкають у Німеччині (дивовижне розуміння суверенітету, в якому ставлення держави до власних громадян є похідним від політики іншої країни!). Саме депутатка від ЗіС Юзефа Щурек-Желязко [Jzefa Szczurek-elazko] на засіданні сеймового комітету з питань національних і етнічних меншин сказала: «Я ніколи не чула слів вдячності за те, що польська нація зробила для української меншини. Я з жалем констатую, що увесь час ми чуємо тільки претензії". Важко знайти кращу ілюстрацію для менталітету, який засновується на тому, що господарями в Польщі є етнічні поляки, а польські громадяни інших національностей, хоча й мешкають тут упродовж багатьох століть, мусять перебувати в позиції прохача, вдячного за блага, які отримують з рук польської держави. Блага – додаймо – яке мовою демократії називається здійсненням громадянських прав.

Подібна ментальність і декларації зумовлюють певні дії або їх відсутність. З початку року – виступаючи власне в ролі прохача – організації національних і етнічних меншин не могли допроситися від МВСіА належних їм коштів для їх функціонування. Але є й інші питання, які показують, що держава дійсно не хоче підтримувати, а навіть радше протистоїть діяльності меншин, яка служить плеканню їх існування. Це важко не зауважити бодай у тому, що здійснені з цілковитим ігноруванням думки місцевої громади зміни адміністративних меж Ополя насправді мали за мету поглинання містом ґмін, у яких істотну групу мешканців становлять німці. Врешті, в питаннях, які стосуються історичних проблем, варто нагадати про відсутність адекватної реакції чи бодай слів осуду з боку польської влади на такі події останніх місяців, як руйнування українських могил і пам'ятників чи напад на українську хресну ходу в Перемишлі.

Було б наївно вважати, що ЗіС у питанні операції «Вісла» провадитиме іншу політику, пам’ятаючи про поставу цієї партії з нагоди 65-х роковин. У 2012 році депутати ЗіС провалили проект ухвали з цього питання, яка засуджувала дії комуністичної влади, що були – як про це йшлося в проекті слідом за ухвалою Сенату 1990 року – «порушенням основних прав людини». Важко було не зазнати враження, що ми зробили крок назад.

Ярослав Качинський в одному з інтерв'ю захищав тоді лінію свого партійного угруповання: «Ми не бачимо підстав засуджувати цю операцію, тим більше, що українці не хочуть засудити геноцид, вчинений УПА. Операція «Вісла» не була геноцидом. Людей повивозили з їхніх домівок, це погано, ми не кажемо, що це добре, але підстави доля цього були. Крім того, ми відкидаємо політику, прийняту понад 20 років тому, що всім довкола ми кланяємося, перед усіма вибачаємося, тільки перед нами якось ніхто не хоче вибачитися".

Було б несправедливо не зауважити, що з середовища ЗіС лунали також слова, які по-іншому оцінювали події сімдесятирічної давності. Отож, про операцію «Вісла» казали, що вона «стала прикладом несправедливості, яка була наслідком дій тоталітарної комуністичної влади» і – так само як і в резолюції Сенату 1990 року – засуджували її. От лишень, такі голоси вже не лунали п'ять років тому, під час відзначення 65-х роковин, не чутно їх і нині. Президент Лех Качинський, який підписався під ними у спільній з президентом Ющенком декларації з нагоди 60-х роковин операції «Вісла», покійний уже сім років".

Ґжеґож Пац

Чому широкомасштабного? Тому що на відміну від попередніх років, коли під проводом якогось полковника в ранзі наказного гетьмана Дніпро форсували переважно по декілька правобережних козацьких полків, поміч яким надавали відділи татар або ж, в окремих випадках, одна-дві коронні хоругви, цього разу очолити похід лаштувався особисто король Ян ІІ Казимир. А під свої знамена монарх мав намір зібрати всі наявні на той час у Речі Посполитої сили — і коронні війська, і литовські полки та корогви, і козацькі полки правобережного гетьмана Тетері. Сподівався король уже звично для практик попередніх років скористатись і військовою допомогою Орди.

Цього разу кінцевим пунктом призначення для королівського походу на Схід була визначена не Правобережна Україна, як це було в 1648, 1649, 1651 чи 1654 та 1655 роках, і навіть не «Задніпров’я» (саме ця назва вживалась поляками для означення Лівобережжя України), а — Москва. Саме в царській столиці або на підступах до неї король мав намір прийняти капітуляцію російської сторони. Звичайно ж, доля українських земель, зокрема Лівобережжя, мала також вирішитися в результаті цієї війни. А ще Лівобережжя мусило прийняти на себе тягар розгортання театру польсько-російського воєнного протистояння. І це породжувало вкрай серйозну проблему для Брюховецького та його поки що не зміцнілої гетьманської влади. Тим часом 5 серпня 1663 р. Ян ІІ Казимир, перебуваючи вже у Львові, проголосив початок походу супроти Московської держави, покликаного, як було сказано в королівському універсалі, вирвати з московських рук Україну — «цю зіницю ока Польської Корони». І вже наступного дня 34—35-тисячна армія (разом з військовими слугами) виступила в похід.

Марш королівського війська правобережними теренами протікав доволі швидко. У середині вересня джерела фіксують перебування короля в Шаргороді, наприкінці місяця — у Брацлаві, а 8 жовтня — уже в Білій Церкві. Тринадцятого жовтня відбулася воєнна рада. Її учасники відхилили пропозицію Стефана Чарнецького завдати удару по Києву та вирішили негайно форсувати Дніпро та йти на Задніпровську Україну. При цьому вони дослухались до пропозицій гетьмана Павла Тетері й ухвалили таке рішення: головним силам на чолі з королем Дніпро форсувати трохи нижче Києва, у районі Ржищева, аби потім рухатись на Бориспіль, а далі вздовж Десни до Остра.

У складі головної королівської армії, що нараховувала до 20 тисяч коронних жовнірів, було також долучено 12-тисячний козацький корпус під командою наказного гетьмана Івана Богуна та близько чотирьох тисяч татар під орудою нураддина Мехмед Ґерая. Для забезпечення тилів і гарантування спокою на Правобережжі тут було залишено полковника Себастьяна Маховського з коронними військами, а також правобережних козаків з Чигиринського, Канівського, Київського і Брацлавського полків. Ще одна група військ під командою коронного хорунжого Яна Собеського (близько чотирьох тисяч жовнірів) та придані йому три козацькі полки на чолі з правобережним гетьманом Павлом Тетерею та частиною татар під орудою Сефер Ґерая, переправившись на лівий берег Дніпра, мали йти в південні полки Лівобережжя, аби навернути тамтешнє товариство і посполитий люд під владу короля та гарантувати в такий спосіб від несподіваного нападу тили головних королівських сил.

Виступаючи на Лівобережжя, Ян ІІ Казимир видав королівський універсал до української шляхти, наказуючи їй ставитись до своїх підданих і козаків, що на той час мешкали в їхніх маєтностях, якомога толерантніше та лагідніше. І, як видно з листування гетьмана Брюховецького з воєводою Ромодановським, у середині — другій половині жовтня королівські універсали активно поширювались лівобережними теренами, завдаючи лівобережному регіментарю додаткового головного болю.
До пори до часу серйозного опору такій поважній військовій силі, що рухалась під королівським стягом, на Лівобережжі ніхто не чинив. Отож, уже 20 листопада король зупинив війська в Острі на відпочинок. Перерва в русі була необхідна й для того, аби мороз покрив льодом річки і зміцнив шляхи, що в умовах осіннього бездоріжжя були вкрай непридатними для руху армії. Тим часом на півдні Лівобережжя військам Собеського та Тетері на початку листопада вдалося оволодіти Кременчуком. Упродовж листопада — першої половини грудня вдалося опанувати Манжелією, Говтвою, Миргородом, Остап’їм, Балаклією, Коваленками, Лубеньками, Райсанкою, Переволочною, Біликами. Відбилась лише залога Кишеньків, яку очолював наказний полковник Степан Красна Башта.

На початку грудня Тетеря разом з Собеським приступили до гетьманської резиденції свого опонента — до Гадяча. Окрім коронних жовнірів і козаків правобережних полків, під командою правобережного гетьмана й коронного хорунжого перебували також загони татар і відділи німецької піхоти. Хизуючись цією поважною силою, гетьман Тетеря почав засилати мешканців міста «многими прелестные листы, чтобы они здались», а коли ті не захотіли прислухатися до його закликів, почав нищити околиці гетьманської резиденції. Утім, простоявши під Гадячем два дні й «видя гадицких жителів крепкое стоянье, от Гадича отступили, а около города посады все повыжгли». Усього ж «від Кременчука до Гадяча» було захоплено 52 міста і містечок, а 12 населених пунктів, які вчинили опір, спустошено. Після безуспішної спроби оволодіти гетьманською резиденцією Брюховецького правобережний гетьман і коронний хорунжий скерували війська до Ромен. А здобувши місто, рушили в напрямку Прилук, на шляху оволодіваючи Лохвицею, Лубнами, Варвою. Прилуки також не встояли перед нападниками.

Тим часом воєвода руський Стефан Чарнецький розпочав широкомасштабну пацифікаційну кампанію на півночі Лівобережжя. За його наказом війська вдалися до штурмування й облог Монастириська, Ольшанки, Ніжина, Носівки, Бобровиці. Здобуття міст супроводжувалось безкарними грабунками жовнірами їхніх мешканців. По мірі розгортання каральних акцій коронного війська посилювався й опір місцевих гарнізонів і жителів міст. Так, на оволодіння Салтикової Дівиці — «великого й людного міста», яке обороняла козацька залога під командою сотника Трикача, — пішло п’ять днів. Вельми значними були й людські втрати королівського війська — при штурмах загинуло два полковники, чотири підполковники, один майор, чимало капітанів і понад 300 жовнірів. Як з трагічним сарказмом зауважував один з учасників тих штурмів шляхтич Ян Дробиш Тушинський, не один жовнір «попрощався з цим світом, така вже то була Дівиця неприступною». Після того як місто вдалося здобути, розлючене жовнірство його зрівняло з землею. Згідно з інформацією, розміщеною на початку наступного року в паризькій «Gazette de France», гетьмани Потоцький і Чарнецький начебто й намагалися зупинити цей акт вандалізму своїх підлеглих, але не зуміли опанувати фурій, що накрили в цей час коронних жовнірів.

По декілька днів довелось витратити, аби здобути Сосницю, Нові Млини, Кролевець. Четвертого січня Чарнецький з’явився в околицях Батурина. Але здобути місто не вдалося, і коронний регіментар відійшов до Обмачева. Уже наступного дня під Батурином з’явились війська на чолі з самим Яном ІІ Казимиром. Утім і ця спроба оволодіти містом завершилась провально. Розгніване командування коронних військ з-під Батурина кинулось під Короп, захисники якого стримували натиск сил ворога, які переважали, упродовж трьох днів. Але найбільше проблем виникло зі здобуттям Глухова. Під стінами Глухова воєвода руський залишив армію майже на три тижні, спричинивши великі втрати в живій силі та ще більшою мірою завдавши непоправної шкоди моральному духу жовнірства, а за великим рахунком і загубивши всю справу.
Чим далі тривала облога Глухова, тим очевиднішою ставала перспектива провалу плану здобуття Москви. Тим паче що мова йшла не лише про неспроможність коронного війська здобути Глухівську фортецю. Дивну пасивність демонстрували і правобережні козаки під орудою наказного гетьмана Івана Богуна. Перед тим правобережцям вдалося здобути ряд лівобережних міст і містечок, але по мірі того, як дії коронних військ набували все більш чіткого забарвлення каральної акції, на що на початку кампанії не було й натяку, войовничий запал правобережних козаків згасав на очах. Під час спроб оволодіти Глуховом, як зауважував сучасник подій Веспасіан Коховський, «козаки ледаче атакували водяну браму, лише кричали і в повітря стріляли». Один з учасників королівської виправи на Лівобережжя — український шляхтич А. Незабитовський — з жалем відзначав, що «після невдалого штурму Глухова почало розходитися зло» лівобережними теренами, маючи на увазі
перехід на бік гетьмана Брюховецького цілого ряду міст і містечок, що перед або добровільно здалися на милість королю, або визнали його зверхність над собою за результатами застосування сили. Вельми влучно й метафорично висловився про ту дивну ситуацію сучасник Веспасіян Коховський, котрий зауважив, що ціла низка лівобережних міст тоді «через одні ворота впускали поляків, а через інші — московітів; поляків, котрі безтурботно розташовувались у них, зрадливо з московітами били — що аж жодного містечка не було взятого чи ні, щоб воно не було полите польською кров’ю і щоб шкоди якоїсь військо в нього не зазнало...».

Сімнадцятого лютого 1664 р. Ян ІІ Казимир скликав вище командування коронних військ і вищу правобережну козацьку старшину на воєнну раду, на якій було за звинуваченням у зраді чи то заарештовано, а по тому розстріляно, чи то відразу вбито під час арешту наказного правобережного гетьмана Івана Богуна. Останньому поляки закидали таємні контакти з лівобережними козаками, саботаж при облозі Глухова та навіть передачу його захисникам важливої інформації й боєприпасів.
Насильницька смерть прославленого козацького ватажка започаткувала собою цілий ряд трагічних випадків, що в близькому майбутньому матимуть місце вже на теренах Правобережжя, виступаючи таким собі траурним акордом воєнної кампанії кінця 1663 — початку 1664 рр.
За кілька днів по тому було знову скликано раду, на якій ухвалили, що король відбуває до Могильова, Чарнецький з коронними військами стає «на лежі» вздовж Десни, поміж Сосницею та Остром, а литовські війська розквартировуються в районі Стародуба та Трубецька. На раді мова йшла про відновлення походу з початком весни. Але говорилось це радше для декларацій, насправді ж всі добре розуміли, що «дивна війна» завершується ганебним відступом...