Випущено: Укркінохроніка 1993
Автор сценарію та режисер: Микола Вінграновський
Текст читав: Микола Вінграновський
Оператор: Віктор Єфіменко
Використана музика: І.Гайдна

Скачати:
http://www.ex.ua/view/5785599

Випущено: Укркінохроніка 1993
Автор сценарію та режисер: Микола Вінграновський
Текст читав: Микола Вінграновський
Оператор: Віктор Єфіменко
Використана музика: І.Гайдна

Скачати
http://www.ex.ua/view/5785435

Норми витрат на одного депутата на 2011 рік

Пункт 1. Зарплата депутата вираховується з посадового окладу 6 тисяч 109 гривень за спецформулою.

Так, до окладу додаються доплата за перший ранг держслужби в розмірі 160%, надбавка за “особливий характер роботи та інтенсивність праці” 100%, та премія, яка коливається від 80% у простого депутата до 95% у першого віце-спікера.

У підсумку мінімальна зарплата для пересічного депутата становить 17 425 гривень. Таких депутатів у парламенті 191 особа.

Якщо депутат – голова комітету або керівник фракції, то його зарплата становить 17 тисяч 914 гривень. Таких депутатів у парламенті близько 30 осіб. Після відрахування податків на руки він отримує близько 14 тисяч.

Окрім того, на оздоровлення влітку депутату положено дві місячних зарплати без податків. Оскільки жодної роботи під час відпустки депутати не роблять, то гроші за цей час ідуть їм не як зарплата, а як так звана “матеріальна допомога”, яка зазвичай становить близько 35 тисяч.

У 2010 році від матеріальної допомоги відмовилися лише шестеро депутатів – Горбаль, Гриценко, Литвин, Прутнік, Скудар і Яценюк.

Ще дев’ять депутатів не писали заяву про відпустку, через що втратили можливість отримати ці гроші: Буряк, Зубик, Калетнік, Ілляшов, Оробець, Сандлер, Хомутиннік, Шершун і Янковський.

Пункт 2. Окрім зарплати, депутат має 216 тисяч на рік на утримання штату своїх помічників.

Пункт 3. Найцікавіше – депутату також положено так зване “відшкодування витрат, пов’язаних з виконанням депутатських повноважень”. Ця сума становить 209 тисяч 100 гривень на рік, або 17 425 – на місяць. Це – еквівалент мінімальної зарплати депутата (без податків).

Про цю особливість депутати не поширюються вголос, але “Українській правді” випадково вдалося довідатися від одного з нардепів, що “відшкодування витрат” нардеп отримує кешем та не несе за них жодного звіту.

Тобто фактично це – друга зарплата депутата, яку він може використовувати як заманеться, оскільки контролю над цими грошима немає.

“Ці гроші отримуються готівкою, – розповів глава бюджетного комітету Валерій Базаров. – У мене на прийом приходять сотня осіб. Бабусі щось дав, ліки придбав, комусь транспорт оплатив… Ці гроші непідзвітні, тому теоретично можете ці гроші віддати дружині на шубу і нічого не робити. Але що ви тоді за депутат, і кому ви тоді потрібні?”.

Пункт 4. Окрім того, депутату положено безкоштовний проїзд по території України на суму 26 тисяч 800 гривень на рік. Щоб скористатися цією пільгою, депутат просто приходить до авіа- або залізничної каси та за своїм посвідченням отримує квиток. Пізніше Верховна Рада з бюджетних коштів перераховує відповідну суму структурі, що виписала квиток народному обранцю.

Хоча бюджетом передбачено верхнє обмеження видатків на проїзд депутата по Україні протягом року, однак, як виявляється, народні слуги часто перевищують цей ліміт, що не тягне за собою жодного покарання.

Скандал трапився у 2009 році, коли протягом першого півріччя регіонал Сергій Ківалов злітав з Києва до Одеси і назад 38 разів на 57 тисяч гривень, а БЮТівець Володимир Лемза також до Одеси – 53 рази на 80 тисяч гривень, нашоукраїнець Андрій Парубій на 70 тисяч гривень налітав до Львова, регіонал Владислав Лук’янов до Донецька – на 51 тисячу гривень.

Пункт 5. Окрім того, депутат може замовити собі автомобіль для обслуговування в межах Києва на певну кількість годин на місяць.

Пункт 6. На міжміські розмови по стаціонарному телефону депутат має 4 890 гривень на рік.

Пункт 7. На ручки, олівці та папір депутату бюджет окремо передбачає 708 гривень на рік.

Пункт 8. Існує ще така стаття як відшкодування коштів періодичним виданням за публікацію авторських матеріалів депутатів. На це передбачено 500 гривень на рік. Тобто депутат має право на узаконену “джинсу” – щоправда, в межах смішного бюджету.

Пункт 9. Для оплати виступів на радіо, телебаченні і в пресі депутату також винні з бюджету 5 тисяч гривень на рік.

“Це – совковий архаїзм, – каже глави комітету з питань свободи слова Андрія Шевченка, – Колись ці гроші замислювалося як виплата газеті за оголошення про прийом виборців, а зараз це легалізована символічна підтримка лояльної місцевої преси. Велику пресу за це не купиш, а для районки 5 тисяч гривень на рік є приємним доповненням”.

Так чи інакше, 5 тисяч гривень, помноживши на 450 депутатів, виходить вже 2 мільйони 250 тисяч гривень на те, щоб обранці народу могли прорекламувати себе в пресі. Хоча, за логікою, якщо депутат цікавий журналісту, він отримає трибуну безкоштовно.

Пункт 10. На відрядження своїх помічників у округи депутат має 3 600 гривень на рік. Однак, оскільки даний парламент не обирався за мажоритарними виборчими округами, то відряджати помічників також немає куди.

У деяких фракціях частину депутатів серед округів розподіляє саме керівництво, але ця процедура є неофіційною. Щоб отримати ці кошти, помічник депутата має подати в бухгалтерію документи про відвідання якогось населеного пункту за межами Києва з відповідними штампами про відрядження.

Пункт 11. Окрім того, ще в депутата є 2 тисячі гривень на рік на утримання приміщень для прийому громадян у округах. Але, знову ж таки, ці депутати не обиралися за округами і частина з них ніколи не залишає межі Києва. А, по-друге, запланована сума є смішною за цінами великого міста – таким коштом депутат може орендувати хіба що стілець на вокзалі.

Але ці гроші все одно вперто записують пакеті депутатських привілеїв. Дехто з тих, хто рішенням фракції закріплений за віддаленими округами, може за ці гроші орендувати в селі або райцентрі невелике приміщення під свою громадську приймальню.

Здавалося, 2 тисячі гривень – це невелика сума. Але в розрізі 450 депутатів – це майже мільйон гривень.

Пункт 12. Депутат має навіть 670 гривень на рік для оренди приміщення для зборів виборців. Також велика загадка, що саме нардеп зможе орендувати за ці гроші.

Про наявність такої статті в своїх фінансових можливостях багато депутатів навіть не знають. 670 гривень – це дрібна сума, але помноживши її на весь кількісний склад Верховної Ради – виходить 301 тисяча 500 гривень. В Охматдиті цим грошам були би раді.

Пункт 13. Також за депутатом зарезервовано 1 700 гривень на рік для оплати його проходжень залом офіційних делегацій. Тобто, коли депутат вилітає з Борисполя, щоб не стикатися очі в очі зі своїм роботодавцем-народом, він може піти через окремий вхід, де його ніхто не турбуватиме, напоять кавою, а потім ще доставить прямо до трапу – чи зустрінуть на мікроавтобусі прямо після приземлення літака у Києві.

За цей пережиток совдепії бюджет втрачає на всіх депутатах 765 тисяч гривень. Які можна спрямувати наприклад, на придбання одного реанімаційного автомобіля.

Окрім того, зараз навіть родичі депутата отримали право на пільгове обслуговування в залі офіційних делегацій.

Пункт 14. Ну і, звісно, щоб енергійно тиснути на кнопки за командою Михайла Чечетова чи Андрія Кожемякіна, депутат має добре відпочити влітку. Платники податків і тут мають підтримати депутата. За путівку до санаторію, що підвідомчий Верховній Раді, депутату компенсують 5 тисяч гривень, тобто майже всю її вартість.

Якщо він вибере не підвідомчий санаторій, то віддадуть 4 тисячі гривень – теж непогано. По-мінімуму це виходить 1,8 мільйона гривень на всю Верховну Раду – наприклад, стільки на весь 2011 рік передбачено для фінансування Центральної державної науково-технічної бібліотеки.

Тепер просумуємо наведені цифри. З урахуванням усіх пільг, мінімальної зарплати в розмірі 17 тисяч 425 гривень та матеріальної допомоги, утримання одного депутата з усіма його супутніми видатками обходиться бюджету в 700 тисяч гривень на рік. Це – без витрат у разі, якщо депутат також замовлятиме автомобіль з гаражу Верховної Ради.

Сергій Лещенко, Українська Правда
http://www.pravda.com.ua/articles/2011/03/16/6018199/

Байдужість так званої парламентської опозиції до доль молодих українських патріотів, незаконно ув'язнених у Запоріжжі, вражає і обурює, особливо на фоні численних заяв її речників про переслідування опонентів режиму. Громадськість, адвокати, журналісти неодноразово повідомляли, як хлопців катують і морять голодом, позбавляють права на захист. Та ані Тимошенко, ані лідери «Нашої України» чи «Фронту змін» палець о палець не ударили, щоби зупинити ці знущання і беззаконня, їхня бездіяльність заохочує злочинців у погонах. Після того, як без реакції з її боку залишилися дії катів з СБУ щодо Анатолія Онуфрійчука та Василя Лабайчука, сьогодні ми маємо інформацію про звіряче побиття міліцією Пилипа Тарана. Йому завдано тілесних ушкоджень середньої тяжкості, у хлопця струс мозоку, розбите обличчя, пухлина на хребті.

Саме через бездіяльність штатної опозиції стала можливою зухвало цинічна відповідь генпрокуратури, що начебто перевіряла умови утримання «тризубівців» і «свободівців», про відсутність будь-яких порушень при проведенні слідства. Фракції БЮТ-Батьківщина та НУНС по суті є мовчазними співучасниками злочинів у застінках запорізької міліції та СБУ.

Сьогодні за фізичний порятунок ув'язнених у Запоріжжі патріотів бореться купка членів «Тризубу», «Свободи», громадських діячів, адвокатів і батьків затриманих. З перших днів хлопцям надає допомогу Андрій Парубій, включалися Андрій Шкіль, Микола Кульчинський та Олесь Доній, але це лише крапля в морі. У Запоріжжі потрібний справжній депутатський десант, потрібно створити комісію Верховної Ради і розслідувати факти звірячих катувань політв'язнів, злочини міліції, СБУ та прокуратури.

ГРАД звернувся до керівництва БЮТ-Батьківщини та НУНС з вимогою негайного втручання в ситуацію. Нехай доведуть, що потоки слів на честь героїв Крут, коли у Запоріжжі мордують хлопців, які відтяли голову вражому ідолу Сталіна - то не лицемірство.

http://dniprograd.org/ua/anyingrad/529

 «Це символ нової, розумної України»  






http://sd.org.ua/news.php?id=19617

Мене, громадянина України, більше не дивують дибільні пропозиції Товаришки Вітренко, лідера таких, аж занадто прогресивних соціалістів. Та остання, правду кажучи-насмішила. Пані Наталя, звертається до чільника російського уряду з проханням поновити советський союз.

Я вже не можу просто так читати
ні повідомлення в Інтернеті, ні новини...
Чомусь весь час натрапляю на кальки з російської на україномовних сайтах.
Ось зараз, прочитавши новини про події в Японії, я знову пишу уявного листа до редакції:



Так само, як на україномовних  Інтернет-ресурсах
часто-густо вказується, наприклад, таке:
Думаю, краще написати: "кількість".
З повагою і найкращими побажаннями,

Коли Кучма робив щось не так, він про це знав. Нинішня влада переконана, що завжди права Микола Ляхович, 34 роки. Народився 15 березня 1976 року в місті Дубровиця Рівненської області. Серед родичів мав підпільників ОУН, засланих у радянські табори. Закінчив Бурштинський енергетичний технікум. Організував страйк на підприємстві «Дубровицький район електричних мереж», де працював електромонтером — працівникам не виплачували зарплату сім місяців. Після протесту виплатили заборгованість за три місяці. Один з організаторів акції «Україна без Кучми» у Києві 9 березня 200-го1. За участь у ній засуджений до п'яти років позбавлення волі. Отримав численні травми на допитах. За ’ратами провів два роки і сім місяців. 3 жовтня 2003 року звільнений за амністією. 2009-го закінчив педагогічний університет ім. Драгоманова за спеціальністю «психологія». Займається правозахистом, бізнесом, громадською роботою. Одружений, має сина

 

Чому брали участь в акції «Україна без Кучми»?

— 1999 року я був одним із керівників Рівненської обласної УНА-УНСО. Нас роками переслідували, бо ми боролися з цим режимом. Зникнення Ґон’адзе нас по-людськи обурило. Ми знали його особисто й ставилися до нього з певним пієтетом. Проводили разом акції в Україні, бували в Грузії. Коли почалися протести, мене направили до Києва допомагати в столичному штабі. Люди там були слабко організовані. Ті, хто приїздили з провінції були дієвішими. Чимало наших обережно ставилися до спільних акцій із лівими. У наметовому містечку на Хрещатику стежили за дисципліною, порядком, охороною. Із перших днів помітив, що туди набилися багато людей бомжуватого, наркоманського вигляду, психічно неврівноважених. Почали «очищати» містечко від них, бо журналісти брали інтерв'ю винятково в таких осіб. Потім зрозуміли, що це невипадкові люди. У деяких вилучили готові пояснення для оперативників. Інші зізналися, що їх прислали з Житомира, Чернігова, Черкас. Викликали до райвідділків міліції, давали по 200 гривень і відправляли в Київ. Тут у них були координатори, які раз на кілька днів давали гроші й інструкції. Вони мали заносити в наметове містечко алкоголь і наркотики. Ми тоді фактично не мали що їсти, а вони могли завжди нагодувати й напоїти. Їх жорстко викидали. Перед знесенням містечко було чисте. Там же зрозумів, що мене взяли «на олівець» силовики. Пам'ятаю, підійшов полковник Олександр Савченко й сказав: «Хлопче, якщо найближчими днями не повернешся на Полісся, я тебе відвезу в Лук'янівку.» Через місяць так і сталося. А після 9 березня 2001 року Савченка зроблять генералом. Луценко, ставши міністром удруге 2007-го, візьме його заступником.

 

Хтось допомагав вам фінансово?

— Було сутужно. Жили за рахунок приватних пожертвувань. Можливо, вожді акції, як Луценко, мали якісь гранти, я цього не знаю. Найбільше, що могли — випросити в багатших партій гроші на проїзд.

 

Як проходила акція 9 березня 2001 року?

-УНА-УНСО — дуже радикальна організації, тому демонстрацій не планували. Ми стояли за негайну національну революцію, були максималістами.

 

Коли 1 березня знесли наметове містечко, ми були налаштовані радикально. Багатьом людям, що приїхали на Майдан, не було сенсу вертатися додому. Роботи не мали. Яка різниця, де голодувати — на Майдані чи вдома? Тут принаймні була надія, що це принесе якусь користь.

Іще до 9 березня виробили тактику. Підходячи до будівель Верховної Ради чи Кабміну — не піддаватися на провокації. Якось сам повівся, коли хтось закликав іти на прорив міліцейського кордону. Потім зрозумів: а навіщо нам парламент? Дмитро Корчинський із своєю компашкою активно провокували людей. Ми вирішили, що наше завдання — не дати людям прорвати міліцейські кордони. Бо може початися стрілянина, а ми цього не хотіли.

 

9 березня були налаштовані прикуватися біля пам'ятника Шевченку. Соціалісти й інші виступали проти. Тому нічого масштабного ніхто не спланував. Домовилися, що прийдемо, покричимо: «Кучму геть!» Воно, можливо, на тому й закінчилося б, якби «Беркут» не почав розділяти натовп. Праворуч стояли УНСОвці, а зліва — колона комітету «За правду». Там були самі студенти. Саме вони почали першими прориватися. Бійки зчинилися, коли «Беркут» пішов «клином». Деякі вибігали з клину і били студентів. Потім падали під ноги, їх топтали. Я сам витягнув кількох «беркутівців» із-під ніг. Піднімаєш його, а він ще й на тебе кидається.

 

Як вас затримали?

— Ми вже вивели людей від Банкової на Хрещатик. Я пропонував керівництву всіх розпустити: можна було спуститися в метро і розчинитися. Але мене не послухали. Мовляв, міліцейські начальники пообіцяли, що нікого затримуватимуть.

 

Мені сказали вести людей до офісу Степана Хмари на Дмитрівській, де був наш штаб. Коли зайшли туди, почув крик: «Нападають!» Вискочив надвір і побачив, що нас оточують тисячі правоохоронців у кілька рядів. Спробували створити живий ланцюг, щоб захистити штаб, бо там були жінки й дівчата. Але хлопці почали розбігатися: атака була сильна — із газом і щитами. Мене хтось схопив за руку, ми забігли за будинок і опинилися поза кільцем, яке не встигли замкнути. Я пішов до Республіканського стадіону дворами. Дивлюся: йдуть назустріч четверо хлопців у в'язаних шапочках. Побачили мене — зраділи й побігли назустріч. Я подумав, що це молоді соціалісти. Кажу: «Чого ви біжите, ніби за вами менти гоняться?» А вони сходу як ударять, мене аж підкинуло. Отямився вже в наручниках. Завантажили в автобус. Там побачив, як вони знущалися над затриманими. Жінок так били, що просто жах. Якийсь здоровань гамселив старшу жінку, обзивав її «бандерівкою», крив матом. Затримали дівчину, вона сказала, що їй 15 років. «А почему на украинском разговариваешь? Бандеровка?» — «Та ні, я киянка, до подружки йшла». Коли мені кажуть, що міліціонерам мало платять, я згадую той автобус. Гадаю, якби їм платили більше, вони б ще ’валтували тих жінок і співали: «Наша служба и опасна, и трудна». Як під'їхали до райвідділку, підійшов якийсь лейтенант, каже: «Ви що, здуріли, кого ви затримали?» Менти одразу викинули з автобуса дівчину й бабусю.

Відділок був забитий затриманими. Стояли біля стіни у три ряди. Я спирався на людину, яка спиралася на іншу, а вже та — на стіну. Того, хто падав, били. Навкруги були калюжі крові. Якийсь юнак переді мною почав падати. Я підхопив його, дивлюся — а це мій рідний брат. У мене шок.

 

Мене відвели в якусь камеру, підчепили на решітку і почали мордувати. Били якимись металевими предметами, бо коли попадали по решітці, іскри сипалися. Я одразу втрачав свідомість, приводили до тями нашатирем. Називав тільки прізвище, ім'я, по-батькові і рік народження. Більше нічого не говорив. Коли запитали про партійність, сказав, що українець. «Ах, ты украинец?» Вирубили. Це мені забрало здоров'я, але врятувало життя. Непритомного затягнули в приміщення, де був лікар. Той мав обстежити і написати, що все гаразд. Він щось натискав, мацав, потім зробив укол. Мені відразу стало добре, метелики в очах полетіли. Чую, чоловік у білій сорочці з підтяжками і кобурою каже: «Ми його забираємо». Лікар: «Ні, це ми його забираємо, у нього селезінка надірвана» — «Та нам із ним ще цілу ніч говорити треба» — «Так йому 2 години жити лишилося». Потім повезли до лікарні швидкої допомоги на лівий берег. Дорозі потрапили в затор — пропускали кортеж Кучми.

 

Що було після операції?

— Мене утримували в лікарні. Приставили конвоїрів. Казали, що охороняють мене як свідка і не допускатимуть журналістів й адвокатів. Виник конфуз, коли прийшла уповноважена з прав людини Ніна Карпачова. Обурювалася: «За мене 300 депутатів проголосували!» Потім якось пробилася.

Чую, чоловік у білій сорочці з підтяжками і кобурою каже: «Ми його забираємо». Лікар: «Ні, це ми його забираємо, у нього селезінка надірвана» — «Та нам із ним ще цілу ніч говорити треба» — «Так йому дві години жити лишилося»

 

Згодом завітав Степан Хмара. А в мене забрали одяг. він був весь у крові. Я лежав голий. Степан Ількович не знав, хотів побачити мої побої, почав стягати з мене простирадло: «От бачите, що з людиною зробили?» А я сміюся і не даю. Так мене і зняли на камеру. Мама потім розповідала, як бачила мене по телевізору: лежить побитий і сміється. Хмара був із нами у цій справі до кінця. Ще й потім судді по писку з'їздив, коли вирок оголосили. Не знаю, як йому це вдалося — у залі була купа охорони. Він якось підстрибнув і зацідив кулаком.

 

Приходив слідчий підполковник Платонов, який хвалився, як у Львові 11 років героїчно боровся з націоналізмом — і зі мною справиться. Росіянин, але досконало знав українську.

 

Після лікарні забрали до райвідділку. Казали, що видадуть речі й підписку про невиїзд. Коли забрали шнурки, зрозумів, що не випустять. Мали відвести на вулицю  Володимирську, 33 — до СБУ. Але цілий день не могли правильно оформити документи. Возили туди-сюди. Руки застебнули наручниками назад. А в мене шви, дренаж — стало зле, увесь посинів. Кажу: «Якщо знудить, буду цілитися прямо на вас, пане майоре». Тоді перестібнули наручники наперед. Їздили до вечора. Я непритомнів, приходив до тями. Потім усе повторювалося: за місяць отримав два струси мозку, міг втратити свідомість будь-де. Іноді приходив до тями і не пам'ятав, як упав.

 

Доправили в СІЗО Служби безпеки в Аскольдовому провулку 3-А, біля метро «Арсенальна». Люди навіть не здогадуються, що там внутрішня тюрма. Бо зовні це — звичайний адміністративний будинок. Поруч дитячий садок.

 

Там фізично не мордували, але тиснули психологічно. Я оголосив голодування. На сьомий день викликали маму. Я вже ацетоном смердів. Мама пообіцяла їм, що поговорить зі мною. А коли побачилися, сказала: «Синку, тримайся, сам знаєш, що мусиш робити». Слідчий аж позеленів. Потім каже мамі: «Вы нас обманули». А вона йому: «Іди, бо очі повидираю. Ти хотів, щоб я тобі сина здала?»

 

Як проходив суд?

— У когось хворе серце було, в когось епілепсія, а хтось — інвалід. Але ніхто на це не зважав. Все настільки цинічно й нелюдяно. Відбулося більше 150 засідань. Матеріалів справи — понад 90 томів по 300 сторінок. Тисячі свідків. Тих, у кого вибили свідчення, до суду не викликали — тільки зачитували їхні покази. Бачив відео з Луценком. Він налякався і свідчив проти Шкіля та ще декого. А мене, навпаки, вигороджував. Дехто робив із нього героя: ніби його свідчення комусь допомогли. Вони допомогли тільки йому. Хоча суттєво нікому не зашкодили. Ставши міністром, Луценко зберіг більшість тих кадрів у міліції. Я особисто ходив до нього на прийом 2005 року. Мені передали цілий стос скарг від людей, які допомагали під час помаранчевої революції. Там були підприємці, які віддавали свої офіси під ющенківський штаб. А потім до них почали ходити менти з перевірками. Мовляв, ще з минулих років у них були вказівки «зайнятися» тією чи іншою фірмою. Вони не просили якихось послуг, зверталися по законні рішення. Луценко при мені дзвонив і питання вирішувалися моментально. Лише одне прохання вважав особистим: провести внутрішнє розслідування дій міліції під час акції «Україна без Кучми». Студентам підкидали зброю, вибухівку. Вишукували їх в університетах. Та він і слухати не захотів. Є люди, які копають яму іншим і потрапляють у неї самі. Так-от, Луценко, не копав іншим яму, а просто не зарив її, сидячи в екскаваторі. І втрапив у неї. Але я щиро співчуваю. Прикро, що його зрадили  однопартійці — зараз його справами реально опікуються лише двоє-троє нардепів.

 

Чим відрізняється нинішній режим від кучмівського?

— Кучмівську владу згадую, як старшокласник — свої проблеми в другому класі.

Колись ми написали в себе на Рівненщині на паркані «Слава Україні!» Міліція забрала до відділку. На другий день випустили. Виписали по 75 гривень штрафу. Про це дізнався депутат від нашого регіону, колишній прокурор Микола Хомич. Підняв хвилю з Києва, його підтримали Левко Лук'яненко, Степан Хмара, ще хтось. Нашу справу передивилися, зняли обвинувачення. Тобто, за Кучми можна було на щось вплинути. А зараз жоден депутат нічого не вирішить. Їх б'ють у Верховній Раді — про який захист може йти мова? Обранців, які переходять з БЮТу до Партії регіонів називають «перебіжчиками», але ж це репатріанти. Відсиділися, зберегли свої корупційні схеми, подякували Юлії Володимирівні й повернулися туди, де їм місце. «Бютівці» кажуть: ми не брали «регіоналів», а «есдеків», серед них були нормальні люди. Може й так. Але ці люди вже спотворені зсередини. Мені якось національно свідомі знайомі з Донбасу пояснювали: коли Кучма щось робив не так, він знав це, і робив обережно. А ці — нагло, бо свято вірять, що роблять усе правильно.

 

Опозиція може виникнути знизу. Якісний склад особистостей «України без Кучми» і, наприклад, нинішніх акцій на захист української мови навіть порівняти не можна. Я бачу, якою патріотичною стає молодь. Те, за що я був ізгоєм у суспільстві, тепер — нормальне явище. В УБК брали участь багато маргіналів. Часом було дуже важко утримувати дисципліну. Нинішні активісти — переважно з вищою освітою. У цих людей є громадянська позиція. Для них революція не є самоціллю — як була для мене. Вони відстоюють свої погляди, спосіб життя, який вважають для себе правильним. Вони противляться радикальному. Почуваюся поруч із ними людиною старого світу. А що вже казати про старших?

 

Що зараз може вивести людей на вулиці?

— Будь-які дії цієї влади. Детонатором можуть стати і питання мови, і зростання цін. Влада дасть іще багато приводів для протестів. Це як імперія, що живе тільки коли завойовує. Щойно зупиняється — занепадає. Ця влада тримається на злі. Але цим затискає людей — і  спротив збільшується.

 

До чого може призвести зростання рейтингу «Свободи»?

— Головне, щоб «свободівці» не допомагали владі своїми гаслами залякувати Схід. Там не можна нав'язувати символи СС «Галичини». Як не крути, їхні діди воювали проти. Але ніхто не згадує про діяльність ОУН у Донецьку, «Маріупольську газету», яку випускало підпілля УПА. Може замість портрета партійного вождя треба на бі’бордах повісити світлину редактора тієї газети Федора Ляшинського, якого розстріляли фашисти?

 

Прикро, що за «помаранчевої» влади боротьбу за Україну не перенесли на територію Сходу. Національно-культурна революція матиме ефект лише якщо почнеться зі Східної України. Вони також мусили реформувати систему влади, принцип підбору кадрів. Міняли менш прихильних негідників на більш прихильних. Ющенку я ніколи не вірив. Не можна було довіряти лібералу й демократу, коли Україну треба було зубами вигризати.

Записали: Олександр Гунько, Ангеліна Карякіна, Фото: Наталія Чубенко

 

Джерело: ГазетаУа

Пізньої осені до села приблудився хлопчина років 11-13. звали його Савою і жив він у мого дяді Мини. Хто він і звідки ми не знали. А він розповідав, що був з братом на фронті. І коли наші війська відійшли, а він спав і не чув, а прокинувся – навкруги німці. Вечорами він розповідав, як наші б’ють німців, про могутні танки, літаки, а особливо, про «катюші». Від її могутніх ударів німці падають, як груші з дерева. Був він в селі до весни. Я з ним на пару грався, коли сніг розтавав – ставили «водяні млини» на струмках. Потім його десь не стало. Довгими зимовими вечорами, затуливши вікна, при каганцях, люди один одному передавали різні чутки. Про наступ червоної армії, її силу і міць. Що при наступі, разом з піхотинцями йдуть танки, а в повітрі охороняють їх літаки. Бачили десь, що один високий, бородатий чоловік голий і босий, в одних коротеньких штанях ходить по снігу з села в село. Що в нього червоні ноги, але він не мерзне. Була чутка. Що військовий офіцер – німець убиває високих своїх чинів і швидко зникає. А в другому місці зібралось в театрі багато німецьких офіцерів, а на них було спрямовано наших бомбардувальників.
Підійшла осінь. Односельці почали працювати в колгоспі на збиранні врожаю. Більша частина з нього розкрадається. В колгоспі був один віл, в якого не було пари. При збиранні кукурудзи, мій дядя Мина та його напарник по трактору Хома Яришко, запрягли вола в одноконку бистарку. Прилаштували йому вожжі і почали возити качани з поля. Їдуть з шиком, один підтягує вожжі, другий легенько батогом б’є вола і промовляє: «Гей, Хома, Мина!». Щоб хоч трішки утішити молодиць, з кожним своїм приїздом привозять якусь звістку. В багатьох молодиць на фронті чоловік чи сини. Звістка про наближення наших військ сама жадана. Одного разу, щоб розігнати смуток жінок, ці два мужики придумали, як їх розвеселити. Приїздять в поле і гукають молодиць. Ті збіглися в гурт, приготувались слухати. І тут по великому секрету та при клятві, що їх не продадуть поліції – сповіщають. Що в такої –то молодиці кішка народила аж 5 кошенят. І такі вони вже гарні, якої вони масті та які прудкі.. тут і регіт і стусани. Мужики своєї мети досягли, розвеселили жінок. Матеріальний стан селян був не поганий. Взяти, наприклад нашу сім’ю. держали ми корову, теля, кабана і 75 штук курей. Продукти та корм були крадені і те, що отримували від колгоспу. Друга воєнна зима була набагато теплішою. Селяни топили в хатах сухим коров’ячим гноєм з соломою. Робили це так. Влітку гній, замішаний з соломою розстеляли на землі завтовшки 10 15 см. Підсушували на сонці. Потім різали лопатою на шматки і сушили. В основу такого пального входила кукурудзяне та соняшникове бадилля, солома, курай та брикети з гною. Рано по весні до села долітає звістка про поразку німців під Сталінградом. Влітку через село пройшла велика група людей, біженців з під Харкова. Вони говорили, щоб селяни копали ями і ховали все своє добро. Відступаючи, німці людей виганяють а села палять. Біженці йшли з надією, що колись знову вони повернуться додому.
Недалеко від садка, за копицею сіна для корови, батько і брат стали копати яму для збереження картоплі та буряків. На останньому штику копання, брат провалився в якусь пустоту. Коли роздивились – це був давній погріб. Пригребицю завалили, а погріб лишився пустим. Він був 3 на 4 і  висотою1,5 метрів. Так у нас з’явилось потайне сховище, вхід до якого був старанно замаскований. В ньому почали ховатись дівчата та хлопці від фашистської неволі. Що німці відступають, було видно і по поведінці поліцаїв а також по самих німцях. Одного дня приїхали в село на автомобілях німці з нашими військовополоненими. Були відриті могили біля школи та церкви. Військовополонені залишки трупів складали в мішки з коричневого жатого паперу і грузили на автомобілі. Трупи відправили десь в тил.
По селу вже діти потихеньку співали пісеньку, в якій були такі слова:
Їжте яйки, їжте млеко, бо вже красні недалеко
Поліцаї й старости – беріться німцям за хвости.
І тікайте в Чорне море, та кругом вам буде горе!
Зупинившись на короткий відпочинок німецькі союзники поляки їм підспівували:
Їжте яйки, їжте шнек, русь ком гер
Німець гевек! Вшискоєдно, война!
Або так:
Война шайне, война гут
Пані дома, пан капут!

Увечері, після домашніх турбот, дівчатка – малолітки з нашого кутка збиралися до Романівського колодязя. А поки немає австрійця з поясом, стоячи біля сараю, потихеньку заспівувала журливі пісні. Це такі як «Ой зірву я з рози квітку, та й пущу на воду», «Вражий ряд по всем дорогам тянется к городу родному моему», або «Раскинулись рельсы широко, на ных эшелоны стоят, они с Украины вывозят в Германию наших девчат».
Склад німецьких військових був, як і в інших народів з поганих і добрих людей. Приведу один приклад. В селі на короткий відпочинок зупинилась військова частина. Декілька груп німців ходили по сараях і в хлівах зі зброї вбивали свиней. Тут же, в дворі, розрізали на куски і що краще забирали з собою. Двоє з цієї частини зупинились в нашій хаті. Ранком мама випустила з сараю курей. Невдовзі один із німців літ під 45 жестами рук і деякими словами розповів мамі, що курей треба загнати в сарай і закрити. Сам мамі поміг загнати і зачинив двері. Через деякий час піднялася стрілянина по селу, регіт солдат і крик курей. Згодом до нашого двору зайшла юрба німців з мішками, в яких були кури. Солдати з криком та сміхом почали витягати птицю з мішків. Їхні голови стали відрізати ножем. До пенька відрубувати саперною лопаткою. Або просто, один бере за голову, а другий за тулуб і розривали їх. Ось тільки тоді мама здогадалась навіщо той німець заставив закрити курей. Він бачив нашу малечу і пожалів нас.