Згадую. (Спогади про Голодомор)

зі збірника «УЖЕ СВЯТИТЬСЯ СВІТ». Анатолій ГОРЕНКО, 1937 р.н., нач. Управління гуманітарної освіти і виховання при Національній Гірничій Академії, м. Дніпропетровськ

Згадую 1947-й рік, найбільш голодний післявоєнний рік. Кругом, куди не кинь, голод, холод, страшнюча розруха. В селі кожнісінький день мруть люди, від маленьких дітей до старих.Люди вмирали скрізь: вдома, в полі, на дорозі. Нам, дітям, на все це страшно було дивитися. А ще тяжче і страшніше, коли це стосується тебе особисто, коли тобі всього 10 років і на тебе звалюється величезне горе.Невдовзі дуже тяжко захворіла моя мама, найдорожча для мене людина на світі. Тоді мені здавалось, що без мами взагалі жити не можна. А ще коли твоя мама така дбайлива, така лагідна, так любить тебе — стає неймовірно страшно за її життя, страшно залишитися одному. В той час ліків практично не було, а як би й були, то купити їх і за що. А тут ще й страшенний голод кругом. Для хворої людини їжа — це може більш ніж ліки. З часом мамі стало зовсім погано, і її потрібно було везти у районну лікарню (с. Гребінки, Київська обл.), що ми і зробили. Від нашого села до району було десь близько 16 км.. Сьогодні це не відстань. А в той час для подолання такої відстані без транспорту, пішки, треба було потратити не менш ніж півдня. Отож відвідувати маму часто ні в кого із близьких не було можливости. Тому, одного такого дня вирішили послати на відвідання хворої мами мене. Приготували передачу, яка складалася з однієї скибочки чорного хліба, котрий передала моя хрещена, і баночки компоту, приготовленого з цукрового буряка. Фактично цілий день різними польовими дорогами я добирався до Гребінок (це був вересень). По дорозі я весь час думав про ту скибочку хліба,
яка лежала в торбинці. Інколи я її діставав, нюхав, трошки лизав і знову клав у торбинку. Я був сам дуже голодний. Так хотілося їсти! Але я знав, що цей хліб для моєї хворої матусі. Незважаючи на величезне бажання їсти, болюче почуття за хвору маму стримувало мене від спокуси відкусити хоч шматочок хліба.
В лікарню я добрався, коли вже почало темніти. Як тільки я появився у приймальні лікарні, мене запитали: «А до кого ти, хлопчику, прийшов?» Я сказав, що прийшов провідати свою маму Горенко Харитину із с. Мар’янівки. Після моєї відповіді жінки почали між собою шептатися, і я почув, як одна з них сказала, що це ж, мабуть, та жінка, яка сьогодні
померла. У цю мить в моїй дитячій душі щось обірвалось, ніби весь світ перевернувся, аж голова закрутилась.
З такими тяжкими думками я пішов шукати місце для ночівлі. Знайшов під лікарнею куточок, згорнувся у клубочок і заснув до ранку. Ранок нічого доброго мені не приніс. Моя мама померла. І з цим тяжким горем я вирушив
у зворотню дорогу додому. Але раптом в моїй душі звідкись з’явилась дитяча голодна радість: «Тепер я можу з’їсти мамин хліб!..»
Дома страшну звістку про смерть мами прийняли з великим сумом. Особливо тяжко було батькові, адже на його 55 році життя це була вже дев’ята смерть близької людини. Вісьмох він поховав ще у 1933 році (жінку, батька, матір та п’ятеро дітей від 4-х до 13 років).

Коментарі

Гість: modus vivendi

112.01.12, 09:38

Гість: lkjmn

212.01.12, 09:53

Страшні були часи...

На ТВІ є передача "Цей день в історії". Там проводять цікаві аналогії. Зокрема, про 47 рік - післявоєнне життя Великобританії налагоджується. Відновили постачання в країну бананів і інших тропічних фруктів. перша партія була розподілена по школах для першочергового забезпечення дітей. В Україні в той час почався новий голодомор...

Nech sa paci