Поможи нам, Боже! (Спогади про Голодомор)

Розкажу про ще одну мою голодну подорож-одіссею, цього разу вже до самої Москви, у квітні страшного і ніколи не забутнього 1933 року. Через добрих людей я одержав вістку від моєї мами, що немає харчів і діти вже почали пухнути від голоду... Треба було знову десь їхати негайно, бо в Україні все забрано, як вони казали, «під мітьолку».Але цього разу я вже був залізничником і мав право, привілей їхати раз у рік безкоштовно. Того ж дня я пішов до свого начальника і просив його, щоб дав мені відпустку на два тижні та щоб виписав квиток на проїзд до Москви і назад. Він, спасибі йому, не відмовив.Швиденько зібрався. Добра сусідка підказала мені, щоб я приніс їй декілька рушників, вона построчила їх ручною машинкою і вийшли такі хороші торбинки: на пшоно чи якусь крупу. Узяв добру вірьовку і поїхав на станцію Дніпропетровськ. Гадав, що як маю квитка, то буде легко виїхати. А воно така сила народу товпилася всюди, що мені з моєю великою валізкою було тяжко навіть добратися до каси. Повірте мені, що я протовкся дві доби і не міг добитися, щоб мені, залізничникові, прибили печатку на моєму квитку, що я маю право виїхати до Москви. Хтось порадив мені виїхати з Дніпропетровська до станції Синельникове,а там, казали, потяги ходять часто, по магістралі Севастополь — Москва.Та ще й не доїхавши до Синельникового, я побачив страшну картину. Понад залізницею юрмились люди з дітьми цілими родинами, жінки з немовлятами понапинали кущі ряднами і там під дощем гинули, на мокрій та холодній землі. А на станції — як у Дантовому пеклі. Сила-силенна народу. Багато міліції та енкаведистів, що нишпорили всюди, вишукували тих людей, що не мали квитків, і їх, струджених, голодних, забирали і десь вивозили, чи просто арештовували, а міцніші та мудріші утікали зі станції, та ото і рятувалися під ряднами та кущами від дощу. Пробував я, пробував якось виїхати, але ніяк не міг. Вирішив дочекатися ночі, забіг ззаду потяга на другу, темну сторону, виліз на дах вагона, прив’язав себе до димарця — і що буде. Перехрестився, проказав «Господи Боже, поможи і збережи».Так я їхав аж до світанку і боявся (особливо під мостами), і спати пробував (бо багато ночей не спав) та зубами дзвонив від холоду. Уже поза Україною зліз, пробрався у вагон і радів, що може таки пощастить допомогти мамі.Ще дома чув, що у Москві продають білий хліб. То була правда. У Москві все продавали, у Москві всього було досить, аби твої гроші. Найперше купити хліба. Довга біленька булка, що аж моїм очам не вірилося, бо вже роками такого хліба навіть не бачив. З’їв одну булку і ще був голодний. Пішов до іншої крамниці та купив ще одну. Дуже хотілося поїсти чогось вареного. Зустрів на вулиці залізничника в уніформі і запитав його, де тут можна купити суп чи борщ? А він питає мене, чи я українець? Кажу: так. А він каже, що він також українець. А квитка на потяг маєш? Кажу, маю. Тоді, каже, іди у вокзал, там побачиш маленькі двері, то залізнична їдальня, там і купиш собі обід. З’їв я й другу булку з обідом. А вже потім розпитав у подорожніх, де ж той критий ринок, що я чув про нього ще дома. Купував я, і замість радіти у мене розболілася душа. Бо ж у нас, споконвічних хліборобів, в Україні, все відібрали даром... А тепер ми, ніби жебраки, змушені їхати у їхній край і купувати все те у нас забране, за дуже високу чорну ціну. А чи довезу все те мамі? Чи, може, і це гнобителі відберуть, як минулого року в Лівнах забрали все у наших людей... На базарі я натрапив на земляка. Він був завідувачем їдальні там, де я працював, а тут теж щось купував. Ми поспішали вертатися додому. Була якраз першотравнева парада у Москві, все обвішане червоними гаслами про перемогу... Нам вдалося влізти в потяг, і вже через вікно вагона ми чули і бачили, як летіли літаки, зображуючи собою вигадане прізвище «нового царя» — Сталин.Те «видовище» зовсім протилежне: нагадало мені розпачливі зойки матерів і дітей в голодній Україні. Бо, як прив’язаний на даху вагона, їхав на північ, то чув їхній плач. На кожній станції, де зупинявся потяг, голодні сміливці, чоловіки і матері з підлітками пробували чіплятися на буферах між вагонами потяга, бо в двері їх ніколи не впускали, але «народні охранніки» немилосердно спихали їх та стягали додолу, навіть на ходу... Українці перенесли великі втрати. Мільйони душ похорону не мали. Ми ще й тепер не знаємо, де ж вони спочивають... А комуністи ще й досі не визнають ними ж і сотвореного страшного Голодомору в Україні. Бо для них визнати це — значить відкрити безбожну, нелюдську звірячу суть комунізму.