Мовчання

Галина Гордасевич

Мовчання

новела

Присвячую Миколі  Струку,  який з похоронів  патріарха Володимира потрапив у реанімацію.


- Ну от, - сказала мама, - прилипли до того телевізора, наче  мухи  до меду.  Казочки дивляться! Маленькі!
Сказала  ніби сердито, а насправді вона зовсім на них не гнівається.   Ну, чого б вона мала на них гніватися, коли вона їх обох любить: і доню, і тата. Це вона так собі, ніби грається в таку сувору маму.
- І маленькі! - огризнулася доня. - Я ж у третьому класі,  це молодший шкільний вік.   А  таткові треба відпочити, бо в нього робота дуже відповідальна.
Доня теж ніби  огризалася,  але насправді  вона зовсім не хотіла прогнівати маму. Це теж була  ніби така собі гра в нечемну доньку. Бо насправді вона була кохана, чемна доня і зовсім не хотіла  спричиняти прикрощів ні татові, ні мамі.
Мама пішла  на кухню мити посуд після вечері, а вони з татком продовжували дивитися  "Вечірню казку". Сиділи,   тісню  пригорнувшись одне до одного,   як звикли  сидіти завжди. Коли донька  була ще зовсім маленька, то вона любила заховатися під батькову руку. Тепер  вона вже виросла і не вмішувалася, але згорталася в клубочок, підтягувала коліна аж до підборіддя, і тоді татко охоплював  її всю своєю великою і сильною рукою, а голову вона клала таткові на плече  і так їй було затишно.
Кожна дитина любить хвалитися своїми батьками, але їй таки  справді  повезло. Мама в неї красуня, не марно ж її взяли працювати в новий великий магазин, де продаються всякі речі для елегантних жінок. Отож і продавщиці всі там мають бути гарні і елегантні.   А ще повинні вміти привітно усміхатися, а такої усмішки, як в її мами, напевно, ні в кого нема.
Ну, а тато, як і належить чоловікові,  високий, з широкими плечима і дуже сильний. Він її однією витягненою рукою над собою підіймає, наче пушинку. І ще він дуже відважний. На такій роботі, як в нього, інакше не можна. Він бореться зі злодіями, розбійниками і всякими ракетами. Ні,   не так!  О - рекетом!  Якби всі так боролися, як її татко, то в нас ніякої злочинності вже давно не було б. Але ж не всі такі.
Доні   хочеться  глянути на таткове обличчя, яке воно гарне, але строге,  що всі оті рекети, напевно, відразу його лякаються. Але її голівці так затишно на батьковому плечі,   їй зовсім не хочеться відриватися.  І татові, видно, теж так приємно тримати   доню   під своєю рукою, що вже й "Вечірня   казка" закінчилася і пішли якісь зовсім нецікаві для доні "Вісті", а вони все сиділи,   ніби  нерухомо, а ніби трішечки-трішечки гойдалися в такт колискової пісні, яка, зрештою, вже давно закінчилася.
На телеекрані урочисто й поважно йшла похоронна процесія, ховали когось дуже важливого, якогось патріарха. Доня хотіла запитати тата, що то воно - патріарх, але тоді знову ж таки треба було відривати щоку від батькового плеча, а їй цього  ніяк не хотілося. Нехай - потім запитає. А зараз дивилася, як процесія виходить з вулиці і  ніби розливється  по порожній площі.
Все-таки яке це диво - телевізор. Адже площа наскільки більша від екрану телевізора, а от - вся на ньому вміщується. Ні, тепер уже лише шматочок.
На передньому плані раптом виникла людська   фігура. Оскільки всі люди були значно далі, то цей чоловік проти них здавався велетнем.
- Ой, татку, це ж ти! - вигукнула раптом доня.
Батько зробив рух, щоб звестися і вимкнути телевізор, але доня міцно в нього вчепилася, він на мить загаявся, а кадри на телеекрані змінювалися блискавично швидко, і дали вже було пізно.  Бо той велетень змахнув   гнучким гумовим кийком і побіг. Серед площі він догнав невисокого   худорлявого   хлопця,    який марне намагався захиститися простягненими руками. Удар кийком по руках, підніжка - і хлопець вже лежав на землі. Тато - так, це був тато,  його обличчя на екрані було крупним планом лише одну мить,   але достатньо, щоб упізнати, - нагнувся, ще раз оперезав того, що лежав, і хотів бігти далі, але від рвучкого руху в нього з голови злетів кашкет. Отож він вернувся, підняв кашкета,  поханцем надягнув і знову   кинувся туди, де вже поспіхом, наштовхуючись одне на одного, тікали перелякані люди.
- Тату! - несвоїм  голосом вереснула доня, а він нарешті зірвався, скинув її зі свого рукава, наче кошеня, зробив тих кілька кроків до телевізора і просто висмикнув шнур з розетки. Екран погас.
Коли ж він повернувся обличчям до дивану, то побачив, що його доня якось дуже повільно, як в кіно з уповільненою зйомкою, зсовується з дивану. Вона впала на підлогу, як ганчір'яна лялька, потім по ній,   від голови до стіп, наче хвиля, пробігла  судома, і врешті вся її маленька постать вигнулася луком. Переляканий батько кинувся її піднімати.
Обличчя в доні було  біле - ні кровиночки, очі заплющені, уста міцно стиснені, а в куточках - піна.
- Що трапилося? - кинулася від дверей перелякана мати,   яка заглянула в кімнату  на крик. - Вона впала? Вона забилася? Куди ти дивиася?
- Замовчи, - крізь зуби сказав батько, - викликай "швидку допомогу".
І раптом закричав, як ні-коли не кричав на неї за всі прожиті спільно десять років:
- Ну?! Я що сказав?!
Мати тремтячими руками ніяк не могла набрати двозначний номер, пальці, ослаблі від страху, були не в силі повернути диск, а потім потрапляли не в ті дірки і доводилося починати все спочатку.

* * *
Сонячні промені дробивалися крізь віття дерева, яке росло за вікном, і від цього по стіні бігали сонячні зайчихи. Дівчинка нерухомо лежала на ліжку, і лише   її  очі слідкували за грою зайчиків.
- Бачите, - притишено сказав лікар, - вона вже починає звертати увагу на довколишній світ.   Це добра ознака. Це подає надію, що повернуло на одужання. Видно, вона перенесла якусь психічну   травму чи дуже чогось злякалася. Підійдіть до неї ближче,  близькість батьків завжди заспокоює дитину.
- Донечко, - теж чомусь пошепки, ніби боялась її розбудити, сказала мама, - донечко, як тобі? Краще?
Доня її не чула, її погляд все не відривався  від сонячної рухливої плямки на стіні. Тоді вони обоє обійшли ліжко і стали з того боку, куди був звернений її погляд.
- Доню, - сказав батько, - доню, пробач мені.
Її погляд на мить затримався   на його обличчі, а тоді почав втрачати осмисленість, наче вона нічого не бачила, наче змикалися стулки черепашки, а за ними ховалося оте невловне, що називають душею людини.
- Доню, - плакала мати. - донечко...
Батько, міцно стиснувши вилиці, мовчав...