Кілька фактів з життя Романа Шухевича

Підсумки і напрямки

Богдан Чайківський

“ФАМА” - РЕКЛАМНА ФІРМА РОМАНА ШУХЕВИЧА
(уривок з книги)

***
   З Романом я побачився аж у червні 1941 року, коли вже почалася війна і “Нахтігаль” примарширував до Львова. Роман якраз пережив велику трагедію, бо знайшов свого брата Юрка замордованого в тюрмі НКВД на вул. Лонського. Батьки були схоровані, бідні. Я часто заходив до них, майже щодня, бо жив недалеко, на сусідній вулиці Малаховській. Я сидів з Романом на сходах вечором. Він мені казав, що німці ніколи війни не виграють. Я йому на це: “Ти не бачив совєтської армії?” А він далі говорив що все ж таки війну виграють англійці і совєти.
   Я ніяк не міг зрозуміти поділу ОУН на бандерівців і мельниківців. Запитав про це в Романа. Він відповів: “Прочитай “Білу книгу” і “Чорну Книгу”. Одну видали бандерівці, другу — мельниківці. А тоді будемо дискутувати”. Він пояснив мені, що то є поділ між Краєм і закордоном, що закордон не розуміє Краю і не знає нашої країни. Роман розповідав мені про Карпатську Січ, про тамтешні бої, про те, як Січ програла. Частини січовиків переходили на румунський бік. Він був серед тих, що переходили до румунів, бо мадяри січовиків розстрілювали. Коли він вертався одного разу через міст з Румунії на Закарпаття, його зачепили мадярони – то були озброєні цивільні жиди, які виловлювали січовиків. Роман почав тікати. Вони його наздогнали й зловили. Роман був тоді зарослий, мав руду бороду, був подібний на жида. Вони його питаються, чи він жид. Він відповів якось так невиразно – ні так, ні ні. Тоді вони запровадили його до місцевого раввина, щоб той перевірив, чи то справді жид. Раввин пару годин розмовляв з Романом. Роман оповідав йому про жидівську історію. Він знав про Яд Харузім, про що всі знали з історії у Львові, а той жид нічого не знав про це. Потім раввин сказав: “Скажи мені правду – ти жид?” Роман розгубився і каже: “А чому я не маю бути жид?” Раввин погладив його: “Ти мене переконав. Як на питання відповів питанням, то ти таки жид.”
   Зі Львова “Нахтіґаль” пішов на схід, потім був у Білорусії. У Білорусії загинув заступник Шухевича, мій товариш. Роман оповідав мені цікаві речі, наприклад, про те, що вони мали пильнувати, щоб партизани не нападали на залізниці й мости. Роман пішов до війта місцевої громади й сказав йому: “Я хочу поговорити з провідником комуністичного підпілля. Я не питаю, знаєш ти його чи ні. Я хочу з ним зустрітися – хай скаже, де і коли”. Вони зустрілися, і Шухевич йому сказав: “Ми не хочемо з вами воювати, бо ми не зброд німецької застави. Але домовимося так: там, де є наш відділ, ви не робите жодних саботажів, я не буду проти вас воювати й на додаток випущу всіх ваших з тюрми”. Відтоді на його території було спокійно, не було жодних історій.
Коли “Нахтіґаль” відмовився присягати рейхові, німці ліквідували відділ і перевезли його до Галичини. Старшин везли окремо. Привезли до Львова й сказали почекати. Романові то здалося підозрілим, і він запитав коменданта, чи може зателефонувати додому. Той дозволив. Він пішов до телефону, але зателефонував не додому, а в гестапо. Сказав, що українські старшини вже тут. Йому відповіли, що знають і вже послали по них відділ. Роман як почув таке –— і поза будку, поза вокзал і втік. Прибіг до мене. Не пішов ні до батьків, ні до жінки, бо там би його шукали. Відтоді він весь час перебував у підпіллі.
Шухевич жив або в мене, або в такої одної Марушки, що мешкала недалеко від мене. Одного разу ввечері вертав він додому. (А та Марушка жила в п’ятому блоці, до нього треба було перейти коло перших чотирьох блоків). Коли він вже минав четвертий блок, побачив, що коло п’ятого стоять дві вантажівки, коло них – стійка гестапівців. А там навколо був дуже високий паркан, зверху по ньому ще пару разів колючий дріт натягнутий. Роман як побачив гестапівців, то почав втікати. Вони зачали кричати: “Гальт!” – і за ним. Роман був дуже спритний, побіг до другого блоку, хотів у мене переховатися. Але потім вирішив, що там можуть його перестріти. Тоді він перескочив через паркан на площу Вульку й утік поміж кущами й деревами. Німці його не наздогнали. За якийсь час вантажівки поїхали, стало спокійно, й десь по другій ночі він прийшов до мене.
На другий день ми ходили дивитися на той паркан. Роман сказав: “Знаєш, я побив український рекорд зі скоків у висоту: перескочив ту сітку з дротами й навіть штанів не подер”. Роман був спортсмен. Грав у ватерполо, у змаганнях займав високі місця. Коли Роман був у підпіллі, в нього 16 жовтня 1940 року народилася донька Маруся. Син Юрко народився 28 березня 1933 року в селі Оглядові на Радехівщині.
Від вересня по грудень 1941 я сидів під час німецької окупації в тюрмі на вул. Лонського у Львові. Гестапо мене заарештувало за те, що я видавав через крамниці міста Львова, якими завідував (їх було біля 270), потрібні речі на ОУН, а все те записував на кошт міста. Режим у тюрмі був дуже суворий. По місяцю мого перебування мене викликають несподівано до амбулаторії на уколи. Лікар-східняк сказав мені лягати під простинь. Під нею був хліб і шинка, яку мені лікар сказав скоро з’їсти. Тоді був у тюрмі голод.
Одного разу мене викликають гестапівці на розмову. Їх сиділо двоє. Вони назвалися мені представниками польської організації в гестапо. Поляки-гестапівці мені сказали: “Ви тут сидите за зв’язок з Романом Шухевичем і за те, що ви є українцем. Українці мордували поляків, а тепер ми будемо мордувати і винищувати українців, як перед тим вони нас нищили. Ви звідси живим не вийдете, і тому ми з вами так відкрито говоримо”.
По виході з тюрми я влаштувався до Українського центрального комітету (УЦК) в економічний відділ, де керував транспортом. Одного разу до мене підійшов один чоловік з відділу молоді і попросив допомогти влаштувати голові УЦК Володимиру Кубійовичу зустріч з Романом Шухевичем. Ромко погодився на зустріч. Місце зустрічі Роман мені сказав забарикадувати з обидвох кінців вулиці автами (на яких ми зняли кола ніби ремонтуючи), щоб тим самим унеможливити вільний доступ до місця зустрічі у разі непередбачуваної ситуації. За дві години до зустрічі Роман сказав повідомити Кубійовича, що їхня зустріч відбудеться в його робочому кабінеті. А той мені в кабінеті говорить: “То є дуже небезпечно зустрічатися. Перекажіть йому, що нам не треба зустрічатися. Скажіть, що він робить дуже добре свою роботу, і перекажіть найкращі побажання у його нелегкій справі”.

***
   Я пішов до дивізії у 1943 році. Там перейшов підстаршинську і старшинську школу. Я контактував з Романом Шухевичем через Богдана Підгайного та о. Івана Гриньоха. Часто приїжджав до Львова. Одного разу приїхав на чотири-п’ять днів у грудні 1943 року. Була тоді якась пластова зустріч, і я пішов на неї. Там зустрів Стефцю, дівчину-розвідницю, яка колись допомагала нам слухати телефонічні розмови. Вона каже: “Хочеш зустрітися з Романом?” Я відповів: “Так, хочу, але в мене є тільки два дні”. Ми домовилися. Я знав, що Роман у неї переховується. Там було досить безпечно: вона вийшла заміж за сина священика-українця, який працював у гестапо, а потім — в НКВД. Його майже ніколи не було вдома, він все кудись виїжджав.
   На другий день Стефця мені сказала, щоб я чекав о пів на третю на розі коло церкви Юра. Ми зустрілися з Романом і ходили майже до півдесятої вечора по Львову, а потім спинилися коло гестапо. Він сказав, що тут найбезпечніше.
Роман був вбраний у куртку, під курткою мав короткий автоматичний пістолет. Я мав старшинську (німецьку) форму і бельгійський службовий револьвер. В кишені ще мав свого власного маузера, якого дуже любив. І від 7.30 до 9.30 (о 10-ій Роман мусив бути вдома, бо вже не можна було ходити по вулицях, а йому — особливо небезпечно) ми простояли, розмовляючи, коло гестапо.
   Роман показав мені на трьох-чотирьох українців, які вийшли звідтам, і сказав: “То є мельниківці. Вони мають спеціальне завдання шукати мене”. Але їм навіть на думку не спадало, що цивіль у куртці, який стоїть коло старшини, то якраз він. Ніхто на нас не звертав уваги. Я розповів Романові про вишкіл дивізії “Галичина”, про становище старшин. Роман сказав, що такого вишколу, як у дивізії, в УПА дати не зможемо: нема ні можливості, ні старшин, нема ні пристановища, ні достатньо зброї проти наступу танків. “У майбутньому, – сказав він, – ти повинен пам’ятати таке: дивізія піде на Поділля або в Карпати (більшовики в той час вже майже зайняли Волинь). І в певний момент повинен дати дивізії наказ піти в підпілля, в УПА. Вояцтво загалом бандерівське, наказ виконає. Старшинський склад – переважно мельниківці, твоє завдання – підготувати їх. Коли дивізія перейде до УПА, а вони залишаться самі, їх чекає розстріл. Їх треба переконати”. Роман мені подав мені повно інструкцій з якими я поїхав до старшинської школи.
   Я розпитував Романа про УПА. Чи правда, що там є і жиди, головно медичний персонал? Роман розповів про такого одного доктора – українця: “В УПА є багато поранених, і не завжди в підпіллі є можливість лікувати. До того доктора послали кур’єра повідомити, що до нього завтра приїде підвода й завезе до шпиталю, в якому просять перебути зо два тижні, зробити операції, а потім його назад відвезуть. На другий день, коли приїхала підвода, вийшла служниця і сказала, що пан доктор поїхав до Кракова й верне, коли буде Україна. Ми мусимо мати лікарів. І як нема українців, беремо жидів. І лікарів, і медсестер. Деякі з них дуже добрі. Вони вдячні УПА, що їх врятувала від німців”.
В розмові я запропонував Романові, що візьму з собою його дружину та дітей і приміщу їх десь в українському середовищі в Німеччині. Роман категорично відповів: “Ні. Моя родина залишиться на рідних землях. А як прийдеться нам загинути, то хоч наші кості удобрять рідну землю”.
Роман дуже негативно ставився до еміграції. Він бачив емігрантів у Кракові й Німеччині. Вважав, що то переважно елемент, не здатний до творчої політичної роботи. Сказав, що тепер еміграція буде довша. Зі своєї практики він знає, що більшість людей в еміграції міняється, для них основним стає заробити якнайбільше грошей. Еміграція дуже нищить людину морально.

Коментар Богдана Бо
   Зумисно не робив передмови, щоб читач сам розставляв акценти, а тоді вже міг переглянути прочитане і за іншими кутами думок різних людей. Для мене є і дивним, і не дуже, коли розмовляєш з людиною начебто просто для обміну думками і тезами по певній темі, а замість логічного підтвердження своїх думок і спростування позиції опонента, ці люди переходять до якогось парадоксального ортодоксального мислення, яке я ні зрозуміти, ні пояснити не можу.
   Для прикладу, в дискусії по особі Степана Бандери, коли я доводив, що як міг Бандера бути вірним прислужником гітлерівцям, коли його посадили до концтабору, а двох його братів німці закатували у Освенцімі, мені у відповідь стверджують, що у Банедри в Заксенхаузі були курортні умови утримання... Тільки і залишається додати, що до Бандери з голодного Берліна навідувались відпочити і підживитись харчем Гітлер з Гімлером...
Щоправда, куди більше допікають свої ортодокси, які своїм ультрапатріотизмом більше шкодять справі розбудови Української Держави за всіх ортодоксів з клану українофобів промосковської ідеї "великой и неделимой". Для мене відповідати на наглість і тупість опонента ще більшою дозою проклять, звинувачень і образ, тобто шукати перемогу в дискусії через підйом на вищу ступінь наглості і тупості, - не є цікавим процесом. А найприкріше: такі дискусії з аргументацією "сам дурень" є повністю порожніми, бо кожен залишається при своїй думці, без збагачення думкою опонента.
Колись давно замолоду я вичитав у Павла Тичини чудові рядки: "Не саджайте озлоблених в тюрми - /Вони самі собі вже тюрма". Справедливість цієї істини мені доводилось пізнати не раз і то не тільки на недругах, але і друзях. Пригадую як ще в радянські часи в Донецьку я заходив у гості до колишнього члена ОУН і бойовика УПА, що відбув термін ув’язнення і змушений був оселитись на Донбасі, то цей чоловік від того, що я є свій і мені можна довіритись, виливав стільки різного негативу щодо совєтів і москалів, стільки ненависті, аж мені ставало м’яко кажучи - огидно: ну що я йому? - колектор каналізації?
Значно пізніше я осягнув глибину біблійної мудрості Христа: "Возлюбіть ворогів ваших" Справді, зовсім не обов’язково ненавидіти людину, яка завдала тобі прикрощів. Досить просто щось робити на свій захист, але при тому можна запобігти душевної ненависті в собі. Як на мене, то ненависть - то більше шлях самознищення, ніж шлях переможної боротьби з ворогом. Ненависть встановлює межі, а наявність межі - перша ознака тюрми!
Все це я оповів власне для того, щоб пояснити своє душевне задоволення від читання книги Богдана Чайківського про Романа Шухевича, бо ця оповідь була щирою і доброю, і в якій я побачив славного героя України - Головного командира УПА і Провідника ОУН, - як людину, просто нормальну живу людину.
   Автор якось просто викладає доволі непрості істини для нашої сучасності, як, зокрема, відмову присягати Рейху (фюреру Гітлеру!) вояків "Нахтігалю" і то після доволі тривалого часу існування як повноцінної військової частини, через що значна кількість з них була німцями заарештована. Дуже актуально звучить рекомендація Шухевича другу щодо розколу в ОУН: спершу сам вивчи питання, а тоді можна спробувати щось тобі пояснити в деталях. Надзвичайно актуально, бо у нас дуже часто дискусії ідуть в іншому ключі: не знаю і знати не хочу, бо ненавиджу!
   Для мене особисто важливими тут були рядки суджень Шухевича щодо еміграції. І оте "Якщо не переможемо, а загинемо, то хай хоч наші кістки стануть добривом цій землі" - найцінніше! Ось що є найвищим проявом патріотизму і любові до Батьківщини! Взірець найвищої проби!
   Ніколи не засуджую людей, які емігрували втікаючи від лиха чи біди, але зневажаю людей, які живучи в достатку десь закордоном і працюючи на добробут іншої країни, починають повчати нас - тих, хто живе в Україні!- справжньому патріотизму і націоналізму. Геть, еміграційні таргани! Я слухатиму слово тільки того, хто з нами є в Україні! Як любите Україну, то приїздіть, живіть і працюйте з нами РАЗОМ. Або заткніться, зрадники!
Під час своїх різних поїздок в Карпати, чи просто в блуканні по лісових хащах Львівщини, Тернопільщини, Волині - завжди чомусь думаю, як ходили тут боївки УПА, бились і гинули... Скільки їх полягло тут у землю без жодного знаку могили?.. Але душі їх полишились з нами і вони відроджуються у нас в душах і серцях. Слава Україні! Героям Слава!

Коментарі

Тарас Токар

118.02.10, 14:19

ПИВОМАН

218.02.10, 14:21

Азат Къырым

319.02.10, 00:48

"свій і мені можна довіритись, виливав стільки різного негативу щодо совєтів і москалів, стільки ненависті, аж мені ставало м’яко кажучи - огидно: ну що я йому? - колектор каналізації?"
Да, война сильно травмирует человека, психически.
У Мирча Элиаде читалю В архаичных обществах для воина существовал ритуал снятия вины (особенно, если он убил врага), напряжения после битвы. А в современных обществах такого нет! И более того, страшно смотреть, как небойцы, просто политики и демагоги, по умыслы или по незнанию растравливают раны, не собственные.

zmi_j

419.02.10, 09:10

+
Хочеться вірити, що ми не повернемось у недавнє минуле, не дамо забути і знищити те за що боролись наші ГЕРОЇ.

TatianaR

519.02.10, 10:05

Богдан Бо

619.02.10, 10:24Відповідь на 3 від Азат Къырым

Ви дуже і дуже праві.

Tustusya

719.02.10, 13:46

Роман Шухевич - наш герой!!! Справжній герой України!!!
Слава Україні! Героям Слава!!!

Alter ego*

819.02.10, 15:57Відповідь на 6 від Богдан Бо

Ви дуже і дуже праві.Проте не можна сказати це про вас.Краще та лiпше за все,як ви,виiхати з агресивного Донецька у Львiв та попиваючи каву,писати памфлети про те,що було,нiчого не плануючи на сьогодення.А я лишилась.Я-"колектор каналiзцii",як ви з огидою називаэте тих,хто живе серед донбаського лайна i намагаэться бути чесним i чистим душею та перед законом.Можливо я не роблю стiльки корисних справ,як ви,але i не тiкаю вiд своэi долi,не живу за-принципом:"Рыба ищет где глубже,а человек_где лучше".

919.02.10, 16:02

I ще дозволю собi одну пораду вельмишановному автору.Не сипте бiсер перед свинями.Тих,чиi очi заселяэ ненависть,-ви не переконаэте,а той хто хоче знати правду_вiн ii знайде.

Гість: Ingrey

1019.02.10, 18:11

Погоджуюсь і підтримую думку автора . Героям Слава!

Популярні приколи

відео

Ми любимо тебе, Україно!

Кілька фактів з життя Романа Шухевича

Останні статті

Коментарі